2.1. Короткий огляд ідейно-концептуальних та методологічних підходів соціальних наук у контексті історичної соціології

Про досягнутий рівень розвитку будь-якої науки насамперед свідчить стан її методології, удосконалення методів та виявлення нових аспектів аналізу історичних джерел. Історизм вимагає дослідження не лише історії певного предмета, а й історії понять, у яких втілюється її розвиток. Пізнавальна ситуація ускладнюється тим, що історична реальність потрапляє до рук дослідника вже у деформованій формі.

З того часу, як у 1637 р. Рене Декарт видав працю «Роздуми про метод», ця проблематика посідає ключове місце в пізнанні. Метод визначається як свідомо та послідовно застосовуваний спосіб досягнення мети. Проте досить часто аналіз підміняє методологічний синтез у міждисциплінарних підходах. Водночас слід визнати, що методи міждисциплінарного дослідження є результатом синтезу різних рівнів методології, націлених на предметні сфери різних соціальних наук, які перетинаються у своїх предметних сферах.

На думку багатьох соціологів, «історія не має власних методів аналізу соціального як такого» [259, с. 413]. Це справді так, адже історична наука розробляє теоретичні підходи, які за ступенем узагальнення нижчі за ран­гом, ніж соціологічні теорії. Поступово заглиблюючись у все більш глибокі пласти історії, накопичуючи скарбницю різноманітних фактів, ми все мен­ше розуміємо сенс явищ.

Соціальні науки завжди перебувають між Сциллою потреби свободи від обмежувальних впливів потужних ідеологій та Харибдою пошуку прикладного позитивного знання. Плюралізм моделей теорій та концепцій є невичерпним. У 70-80-ті pp. XX ст. постпозитивізм поставив наукові концепції у залежність від культурологічного, соціального та світоглядного контексту.

Основні методологічні інтерпретації пов'язані з концептуальними побудовами позитивізму та його критиків, прихильників лібералізму та марксизму, структурно-функціонального аналізу, феноменології, синер­гетики. Розглянемо гносеологічні можливості та недоліки кожної з цих наукових парадигм. При цьому слід пам'ятати, що теоретичні поняття втрачають свою релевантність у процесі соціальних змін. Основним методологічним принципом має бути усвідомлення відносності істинності різних думок. Всі розроблені та випробувані на практиці соціальні теорії істинні в своєму роді, вони не лише суперечать одна одній, а доповнюють різні аспекти, утворюючи базову парадигму соціології.

Позитивізм. Багато теорій соціології самоідентифікуються як по­зитивістські. З часів О. Конта провідною ідеєю є віра в соціальний прогрес. Все людство стає на шлях, яким іде Західний авангард. Ця стигма позити­візму дає підстави для критики неопозитивістів. Процес соціальних змін поділяється на низку послідовних фаз, кожна з яких є результатом попередніх фаз розвитку. Різні стани системи в історичному часі можна визначити через одиниці аналізу, які мають вписуватися в параметри, що забезпечуватимуть її ідентичність.

Позитивізм розглядає історію як продукт людських дій. Спочатку цей «агент» дій надприродний, потім він гуманізується та соціалізується. Крім того, суб'єкт діяльності теж секуляризується.

Якщо вчений провів спостереження і дав пояснення — його задача виконана. Проте неможливо судити чи виправдати, не спираючись на певну систему цінностей, пов'язаних із позитивною наукою. М. Блок слушно зазначав, що аксіологічне судження доречне лише за умов підготовки до дії і має сенс лише щодо свідомо прийнятої системи моральних цінностей. Чи достатньо ми впевнені у своєму часі, аби серед наших предків відділяти злодіїв від героїв? Інакше бездоказові звинувачення миттєво змінюються реабілітаціями, які, по суті, є нонсенсом [26, с. 80]

Позитивістська школа спонукає насамперед до пошуку закономір­ностей у діях людей в певних соціальних обставинах. Узагальнене уявлення про ці закономірності розглядається як різновид теоретичного знання.

Проте поняття закономірностей, зокрема і соціальних, по суті, зводи­ться прихильниками позитивізму передусім до встановлення причинно- наслідкових зв'язків в історичному процесі. У цьому сенсі позитивізм є віді­рваним від проблематики історичної соціології. Водночас релятивізм констатує фактичну неможливість об'єктивного історичного пізнання минулого. Позитивісти досі визнають: оскільки в історії неможливе встановлення загальних законів, мета історичного пізнання головним чином полягає в описанні окремих неповторних подій. Тим самим має бути встановлено конкретно-історичний механізм впливу певної розстановки та взаємодії соціальних сил на історичну епоху.

У 30-ті роки XX ст. на зміну класичному позитивізму прийшов неопозитивізм. Його основні принципи були сформовані в рамках гуртка інтелектуалів Віденського університету, найвідомішим серед них був Людвіг Вітгенштейн (1889-1951), який у «Логіко-філософському трактаті» (1921) виклав основні постулати неопозитивізму: натуралізм (всі соціальні явища підпорядковуються законам, які спільні для суспільства і природи), сцієн­тизм (методи соціально-історичних досліджень мають бути такими ж точ­ними й об'єктивними, як і методи наук про природу), біхевіоризм (дослід­ження суб'єктивних дій людей не через аналіз свідомості, а через відкриті дії та поведінку), верифікація (емпіричне підтвердження наукових гіпотез та тверджень), квантифікація (всі соціально-історичні явища повинні бути описані та висловлені кількісно), методологічний об'єктивізм (соціологія та історія мають бути вільними від оціночних суджень та зв'язків із ідео­логіями) [390, с. 11].

Отже, спробуємо розглянути деякі концепції соціального пізнання у кон­тексті їхньої можливої ролі в подальшому розвитку історичної соціології, яка може бути визначена як наука, що аналізує історичний розвиток соціальних структур, як своєрідного інституціоналізованого результату практичної дії соціальних суб'єктів, а також зворотний вплив зазначених структур на соціальну поведінку цих же суб'єктів.

Лібералізм. Зазначений «правий» варіант позитивізму для багатьох є соціальною панацеєю, яка придатна на всі часи для всіх народів. При цьому часто забувають про основну ілюзію лібералізму — уявлення про те, що формальна рівність всіх громадян перед законом може забезпечити вільну самодіяльність всіх членів суспільства. Існує невблаганна хронологія життя, згідно з якою лібералізм пізніший від антилібералізму, отож він жит­тєвіший, так само як гармата є грізнішою зброєю, ніж спис [214, с. 71].

Відповідно до класичної ліберальної парадигми історії вважається, що всі народи і всі культури проходять один шлях і відрізняються один від од­ного лише стадією розвитку. У рамках цього концепту до останнього часу вдавалося більш-менш адекватно порівнювати різні точки зору, формулю­вати наукові проблеми, проводити аналіз та синтез альтернативних рішень, робити оцінку альтернативних рішень та обирати оптимальне рішення.

Проте після «історичної» перемоги лібералізму над комунізмом почало здаватися, що ідеал ліберальної демократії неможливо удоскона­лити [410, с. 99]. Насправді межі історії перманентно розширюються, щогодини, щодня, щомісяця, щороку невмолимо розширюються її хроно­логічні рамки. У цьому сенсі історія вічна, вона не може закінчитися, допоки існує людство.

У парадигмі універсального епохального циклу ліберальні ідеї переважають у стабільному етапі циклу, яким є еволюція, та на деяких трендах перехідного етапу — коеволюції.

Марксизм став «повитухою» соціальної думки XX століття. Марксист­ська, як і будь-яка інша соціальна теорія, може адекватно осмислити свій по­гляд на історію лише з позицій критичного вивчення власного місця в історії.

Причому стимулювали дискурс в зазначеній парадигмі як прихильники, так і критики марксизму.

Неомарксистські соціально-філософські побудови по суті ґрун­тувалися на кантіанських принципах. Сам К. Маркс у «Економічно- філософських рукописах 1844 року» фактично сформував аргументацію критики майбутнього догматичного втілення своїх радикальних ідей. Зокрема, він зазначав, що «будь-яка приватна власність відчуває щодо більш багатої приватної власності завидки, спрагу нівелювання, так що ці останні навіть становлять сутність конкуренції. Грубий комунізм є лише завершенням цих завидок та цього нівелювання, виходячи з уявлення про певний мінімум. У нього певна обмежена міра, що таке скасування приватної власності не змінює її насправді, виходячи з абстрактного заперечення всього світу культури та цивілізації, з повернення до непри­родно бідної та немаючої потреб людини, яка не лише не піднялася над рівнем приватної власності, а навіть ще не доросла до неї. Для такого роду комунізму спільність — це лише спільність праці та рівність заробітної плати, яка виплачується общинним капіталом, общиною як вищим капіталістом [169, с. 257].

У марксистській парадигмі суспільне виробництво розглядається як відтворення соціальних відносин та самої людини як члена суспільства. Водночас марксизм є занадто євроцентричним. Для фундаторів марксизму цивілізація існує лише в однині.

X. Ортега-і-Гассет (1929) ввів поняття «людини маси», позбавленої історичної свідомості. Бунт мас — це повстання проти моральних та інте­лектуальних засад суспільства. Світові війни, які руйнували соціальну ієрархію, ставали прелюдією до перетворення класів на маси. Водночас перехід до світової структури виробництва і правління не означає занепаду капіталізму і не може похитнути його класового підґрунтя.

Метою політики тоталітаризму є не революційні зміни, а зміна самої людської природи [4, с. 10]. Проте французький соціолог П. Бурдьє слушно наголошував, що питання існування або не існування класів є ставкою в по­літичній боротьбі [35, с. 105].

Дьєрдь Лукач (1885—1971) розглядав пролетаріат як гегелівський абсолют «суб'єкт-об'єкт». Він бачив сутність історії у зміні структурних форм, завдяки яким здійснюється взаємодія людини з навколишнім світом, котрі визначають предметність його внутрішнього та зовнішнього світів.

Подальший розвиток марксистських ідей пов'язаний, зокрема в Німеч­чині, з Франкфуртським інститутом соціальних досліджень, утвореним 1923 р. Саме в зазначеній інституційній структурі народилася сучасна неомаркси- стська критична теорія. Плідною для неомарксизму стала соціальна теорія директора зазначеного інституту Макса Хоркхаймера (1895—1973), який акцентував увагу на міждисциплінарності, що стала кроком від «тради­ційної» теорії та критичної теорії.

Франкфуртська школа, по суті, розвивала марксизм без ідеї пролета­ріату як світового гегемона. У її розумінні матеріалістичне розуміння історії не зводиться лише до економічного детермінізму. Причини саме такого тлу­мачення полягають у суперечностях сприйняття діалектики як принципу роз­витку капіталізму та визнання капіталізму останньою стадією у розвитку кла­сових антагонізмів. На етапі розвинутого індустріального суспільства на змі­ну соціальній нерівності приходить структурна нерівність шансів [318, с. 568].

Марксова концепція комунізму була спрямована на суто раціональне управління долею людства. Світ мав би функціонувати раціонально, подібно до гігантської фабрики. Монізм визнання пріоритету матеріальних чинників в історії. Ми дуже викривили б проблему каузальних зв'язків в історії, якби завжди зводили її лише до проблеми усвідомлених мотивів. К. Маркс методологічно сприйняв ідею С. Карно щодо уявлення ідеального процесу як циклу і використав цей принцип у вигляді циклів відтворення. С. Карно показав, що в еквівалентних переходах в ідеальному циклі неможливо отримати позитивну механічну роботу. Потрібне паливо як акумулятор енергії. В ідеальному циклі відтворення за еквівалентності обміну в усіх його точках неможливо отримати прибуток, якщо не ввести в цикл катего­рію робочої сили — особливий товар, при використанні якого отримується додаткова вартість [191, с. 166-167].

Проте слід пам'ятати, що в різних фазах історичного життя не лише буття визначає свідомість, а й навпаки. У першому випадку марксизм є ціл­ком адекватним. Водночас зазначимо, що історію XX ст. більше, ніж кла­сові, визначали ідеологічні чинники.

Криза марксистської парадигми соціології пов'язувалася із загальною методологічною кризою соціальних наук. Спочатку вони були покликані зрозуміти людську історію з метою реалізації місії людини в історії. Проте незабаром такий холістичний погляд капітулював перед розподілом наукової праці.

Неомарксизм набув популярності після молодіжних бунтів 1968 р. у краї­нах західного цивілізаційного ареалу. Категорії втрачають здатність транс­формуватися, якщо реалії, на підставі яких вони виникли, зазнають таких змін, що застосовувати певні категорії в нових умовах вже неможливо. Зокрема, американський соціолог Н. Бірнбаум у 1971 р. зазначав, що цик­лічний розвиток капіталістичної економіки досяг такої потужності, яка зробила відносним поняття злиденності трудящих мас. Концентрація власності посилила роздробленість та ускладнила структуру сил, які беруть участь у класовій боротьбі, кордони між соціальними класами стали досить умовними. Водночас світ країн, що розвиваються, уявлявся світовим проле­таріатом [24, с. 93].

Також слід зазначити, що сутність марксистського соціологічного підходу передусім полягає в інтерпретації суперечливого та антагоністич­ного характеру капіталістичного суспільства. Саме завдяки цьому, на наш погляд принаймні за доби модерну зберігається актуальність марксистських поглядів на капіталізм, історію його становлення, функціонування, суперечностей. Про це свідчить той факт, що, наприклад, суперечності між свободою і рівністю, конкуренцією і солідарністю досі ніде не подолані. Водночас класична марксистська концепція світової історії, яка нібито розвивається від первісного суспільства через феодалізм, капіталізм, соціалізм до комунізму, потребує не лише уточнення, а й перегляду. Зокрема, це стосується, так би мовити, «універсальності» цього підходу для всіх культур і народів усіх локальних цивілізацій.

Фрейдо-марксисти пов'язували економічний базис марксизму з ідеа­лістичною надбудовою Фрейда та наголошували, що марксистський аналіз варіативності історії не може обмежуватися лише варіативністю інсти- туційних форм, натомість він має звернутися до дослідження варіативності психологічних структур.

Фрейдо-марксизм Г. Маркузе (1898—1979) більш біологізаторський, ніж у Е. Фромма (1900—1980). Зокрема, Г. Маркузе наголошував, що капіталістичне суспільство забезпечує лояльність своїх апологетів створенням структури потягів, які не виходять за межі цього суспільства. Соціальна революція не можлива без революції сексуальної, оскільки збереження сексуального примусу формує консервативний тип людини, яка готова до підпорядкування капіталістичному порядку.

Е. Фромм розглядав ці тенденції у понятті «соціальний характер» як сукупність рис, властивих певній соціальній групі, які виникли внаслідок спільного стилю життя та переживань [391, с. 45].

Психоаналіз може стати доречним при дослідженні відносин між суб'єктами та об'єктами влади. Проте з точки зору філософії марксизм та структуралізм не зовсім стикуються. Негативний гуманізм структуралізму, який намагається витіснити з історії людей та замінити їх системами знаків і символів руйнівний, коли розглядається як метод, що має загальне значення.

Матриця структуралізму виникла з праць швейцарського лінгвіста Фердінанда де Соссюра (1857—1913), який, зокрема, розробляв проблему фонетичних структур. Незабаром ця ідея виявила свою плодотворність і для соціальної науки. Адже соціальність епохи модерну, як зазначає JI. Іонін, це співжиття та взаємодія структур і типів [94, с. 417]. У центрі уваги структур­ного функціоналізму перебуває проблема вивчення мотиваційної орієнтації.

Структурно-функціональний аналіз, адаптований для соціальних наук, був запропонований Гарвардською школою соціології, заснованною П. Сорокіним.

Взагалі, поняття «функціонування» охоплює все, що відбувається в яко­мусь суспільстві в певний момент часу. Здійснювати дослідження соціально-історичних подій структурно-функціональний аналіз пропонує в рамках певної визначеної ситуації, в якій перебуває дослідник, з інтег­рацією досягнутого рівня теоретичного знання. Інші витоки структурно- функціонального аналізу беруть початок у соціальній антропології, яка досліджує традиційні та примітивні соціальні системи. У зазначених етнологічних дослідженнях суспільства досліджувалися і розглядалися як ізольовані цілісні феномени, здійснювалися крос-культурні співставлення окремих елементів та структурних особливостей.

Засновник французького структуралізму Клод Леві-Стросс у процесі свого наукового становлення синтезував ідеї геології (ідея редукціонізму соціального світу до органічного), марксизму та психоаналізу, принципи яких він використав для вивчення соціальних феноменів доіндустріальних суспільств. Обмін товарами, послугами, жінками, символами розглядається як центральний елемент культури традиційних суспільств [145, с. 15].

К. Леві-Стросс визначає поняття «структура» як певну систему, що скла­дається з таких елементів, зміна одного з яких призводить до зміни решти. Структура не може бути відтворена в конкретній дійсності [с.247, с. 272].

К. Леві-Стросс вивчав соціальні структури серед індіанців у Цент­ральній Бразилії, зокрема структури набуття родинних зв'язків, відносини кровної спорідненості, ставлення брата до сестри, чоловіка до жінки, батьків до дітей, а також органічні перетворення, які змінюють структуру. Кожна велика структурна одиниця, відповідно до концепції К. Леві-Стросса, за своєю природою є співвідношенням.

Він зазначав, що історія узагальнює дані, які стосуються свідомих проявів суспільного життя, а етнологія — все, що належить до його несвідомих засад. Висловлювання К. Маркса про те, що люди створюють історію, але не знають, що створюють її, виправдовує у своїй першій частині позицію історії, а в другій — етнології.

К. Леві-Стросс наголошував, що емпірична реальність неструктурна, тому не можна побудувати структурну модель цілісної соціальної системи. Натомість можливо створити моделі окремих сторін цієї системи, які піддаються структуруванню та формальному описанню. К. Леві-Стросс підкреслював, що історична правомірність реконструкцій, які здійснює науковець, підтверджується в кінцевому рахунку біологічною спадковістю при розмноженні. Проте сокира, навпаки, ніколи не породжує іншу сокиру. Між двома однаковими засобами праці, або між двома різними за функцією, але близькими за формою засобами праці є і завжди буде принципова відсутність спадкового зв'язку внаслідок того, що жодне з них не має генетичного зв'язку з іншим, скоріше кожне з них — продукт особливої системи уявлень [145, с. 11].

Міф виконує свою символічну функцію завдяки незмінній структурі. Найбільше міфологію нагадує політична ідеологія. Міф складається з су­купності варіантів, які в структурному аналізі мають враховуватися. Структурна діалектика не суперечить історичному детермінізму, вона створює для нього новий інструментарій досліджень [145, с. 215]. Соціальна динаміка пов'язується з субординацією структур. К. Леві-Стросс прогнозував, що структурна лінгвістика так вплине на соціальні науки, як ядерна фізика вплинула на розвиток фізичних наук.

Загалом, на думку К. Леві-Стросса, структурна модель має від­повідати таким рисам: мати системний характер, бути адекватною для вивчення перетворень, показувати, як зміни керують елементами, зважати на факти [380, с. 128].

Антропологи А. Радкліф-Браун та Малиновський наголошували, що функціональний зв'язок елементів суспільства несуттєво залежить від часу та є необхідним. Навпаки, Р. Мертон зазначав, що встановлення функціо­нальних залежностей можливе лише в рамках певної соціокультурної спільноти, яка перебуває у визначеному часово-просторовому континуумі.

Первісне суспільство вважається функціонально недиференційованим. Соціальна структура існує вже у збирачів та поливальників, але в них відсутня політична структура, що, у свою чергу, властива скотарям, які почали експлуатувати інших, або відбирати в них результати їхньої праці. Серед них виникають класові розбіжності, засновані на багатстві та бід­ності, на привілеях та відмові у привілеях. Рабство як зародок держави винайдено воїном-кочівником. Оскільки в уявленні біхевіористів соціальна структура існує лише як породження ментальності, за диференційованою формою завжди приховується диференційована свідомість [168, с. 78].

З огляду на це нагадаємо, що М. Вебер найбільш вдало полемізував із марксизмом, коли апріорі визнавав історизм соціальних структур. Класичне розуміння абстрактної ідеально-типової «структури» можна представити у такому вигляді: діяч (агент) — дії — діяльність.

Отже, в соціальній реальності немає безструктурних агентів, як і безагент- них структур. Водночас структури не зникають в агентах, а агенти не абсор­буються структурами [390, с. 111].

Функціоналізм добре пояснює механізми та структури, які забез­печують сталість соціальної системи. Поняття «структура» об'єднує сталі елементи будови соціальної системи, відносно незалежні від незначних і ко­роткочасних коливань (флуктуацій). Е. Фромм звертав увагу на важливість функціонального володіння для визначення соціальної структури та характеру [309, с. 129].

Зміни у структурі не можуть відбуватися без зміни функцій. Звинува­чення в антиісторизмі структурний функціоналізм намагається спростувати розробкою теорії неоеволюціонізму, створенням теорій соціальних змін, загальної теорії соціальних систем, пошуком метатеорії. За межами суто історичної науки основні ідеї структуралізму були інтегровані у велику теорію еволюціонізму. Всесвітня історія народилася в процесі секуляризації Священної історії, її головним питанням став сенс історичного процесу, виявлення сутності сил, які його спрямовують.

Натомість історична глобалістика народилася в умовах певної кризи структуралізму, в с о ці о культурному середовищі, де були зруйновані уявлення про сутність та єдність історичного процесу в суспільстві, що формує потреби особистості та диктує їй свої цінності. Вона формувалася в умовах панування культур но-історичного підходу, історичного релятивізму, які поставили під сумнів можливість застосування філософських понять до процесу історичного пізнання.

Глобальний соціальний проект, на появу якого в 70-ті pp. XX ст. істо­рики відреагували актуалізацією досліджень мікроісторії як головної потуги, яка інтегрує історичне знання, був замінений спонтанно глобалізованою соціальною реальністю, яка вимагає історичної інтерпретації. Внаслідок цього з'явилася суто номіналістська та прагматично орієнтована теорія, яка намагається уникати загальних суджень. Культура в рамках цих поглядів — не система, а сукупність інструментів, які потрапляють до рук людини у процесі її діяльності.

А. Радкліф-Браун розглядав структуру як сталу модель, за допомогою якої індивіди здійснюють взаємодію між собою та з навколишнім середовищем. Структури формуються внаслідок соціальної взаємодії та завдяки нормам, які регулюють ці соціальні відносини. Головна функція всіх структурних елементів полягає у підтриманні соціальної солідарності та сталості соціальної системи.

Основним механізмом соціальної еволюції стає структурна та функціональна диференціація. Всередині цього процесу змін відбувається історична гра структур та дій. Дії пояснюються їх структурними та психологічними імперативами й напруженістю. У свою чергу, виникнення певних структур інтерпретується як наслідок раціональних та ірраціо­нальних дій різних суб'єктів та масової поведінки в часово-просторовому континуумі.

У структурному функціоналізмі зміни в суспільстві протиставляються змінам суспільства. Роль прискорювачів цієї реакції відіграють соціальні суб'єкти з девіантною поведінкою, які підривають усталений спосіб життя.

Е. Гідденс вніс до статичного поняття «структура» більш динамічне — «структурація». Структурні властивості систем водночас є засобом та на­слідком соціальної практики, у процесі якої і формуються зазначені системи. Соціальна діяльність різних суб'єктів формується та змінює структуру в про­цесі власних змін. Взаємообмін діями та структурами відбувається завдяки зміні фаз творчості діячів та структурній детермінації [295, с. 254]. Спадок минулих фаз соціальних функцій закодовано в соціальній свідомості і пере­дається через неї майбутньому.

Водночас якщо розглядати історію як перманентний продукт діяль­ності різних індивідів, це не означає, що вона є повністю тотожною першопочатковим задумам та цілям своїх творців. Історія створюється ціле­спрямованими діями, але не є наперед визначеним проектом, вона постійно зриває спроби свідомо вести її в певному напрямі. Проте, оскільки структури постійно змінюються, вони повинні вивчатися під історичним кутом зору.

У 1949 р. Фернан Бродель ввів до наукового обігу істориків поняття «історія структур» [32, с. 12]. Проте соціальні явища та їхні «актори» у своїх стосунках все ще перебували на периферії уваги істориків. Під соціальною історією почали розуміти відображення внутрішньої структури історичних подій. Лунали пропозиції відмовитися від традиційної періодизації, заснованої на подіях.

Водночас на Заході відбувалася спеціалізація історії — господарської, соціальної та політичної. У результаті у 60-70-ті pp. XX ст. у Німеччині під соціальною історію стали розуміти історію суспільства під соціально- історичним кутом зору. З того часу в центрі уваги німецькомовної со­ціальної історії перебуває індустріалізація як процес структурних змін. Натомість французька школа соціальної історії, яка бере свій початок від школи «Анналів», акцентує увагу на доіндустріальних суспільствах.

Структурний функціоналізм Т. Парсонса визначає функціональні системні проблеми: розподіл задач та ресурсів, координація різних складових системи, механізми і процеси, які стабілізують дію, тенденції, що порушують рівновагу системи та стимулюють зміни.

Модерні суспільства в парадигмі «генетичного структуралізму» досліджував французький соціолог П. Бурдьє. Він вважав габітус універ­сальною обліковою ставкою, яка дає можливість обмінювати один вид капіталу на інший. Економічний капітал, культурний (освіта) та соціальний капітал (ресурси) пов'язані з належністю до певної соціальної групи, сим­волічний капітал як різновид соціального — це авторитет, репутація. Врешті, позиція агентів у соціальному просторі визначається обсягом та структурою їхніх капіталів. Поле виникає внаслідок прогресуючого розпо­ділу суспільних практик, які відтворюють соціальні відносини. [318, с. 118].

Загалом структуралізм наполягає на пріоритетності відносин над елементами в системі. Структура відносин не залежить від специфіки елементів, а визначає її. Структура трактується як інваріантне абстрактне ядро системи відносин, коли за певних умов та за визначеними правилами одні елементи можуть перетворюватися на інші. Примат синхронного методу над діахронним, натомість історико-генетичний підхід є підпоряд­кованим. Людина детермінується безликою структурою. Подолання цього недоліку можливе на шляху сучасних психосоціальних теорій.

Психосоціальні теорії. Значною мірою Зігмунд Фрейд (1865—1939) сформував модерну парадигму соціальної психології. Несвідоме роз­глядається як іманентне, недоступне усвідомленню людини. Видобути це неусвідомлене можна, зокрема, через сни, які Ю. Лотман назвав «семіо­тичними вікнами» [153, с. 219].

Певний інтерес для історичного аналізу, зокрема в форматі біографіч­них досліджень, становить типологізація захисних механізмів психіки. Репресія — механізм, за допомогою якого травмуючий досвід вилучається із свідомості шляхом заперечення певних почуттів та думок. Проекція — про­цес, в ході якого небажані власні імпульси приписуються іншим людям та об'єктам. Інтроспекція — процес, в результаті якого людина приписує собі риси, значимі для іншої особи, нібито інтерпретує її. Заміщення — дії, коли люди за посередництва почуттів, імпульсів, емоцій замінюють менш зна­чущі цінності на більш значущі. Регресія — дія, коли людина, зіткнувшись із травмуючою ситуацією, використовує спосіб поведінки, властивий для більш раннього періоду розвитку. Формування реакції — заміщення недоз- волених почуттів та емоцій прямо протилежними. Раціоналізація — тлума­чення подій таким чином, який знімає неприємний психологічний конфлікт. Сублімація — коли неприйнятні для особи із свідомої точки зору цілі транс­формуються в потрібні цілі. Трансфер — перенесення несвідомого на реаль­ний об'єкт. За 3. Фрейдом, для виникнення індивідуального міфу потрібна на­явність двох травмуючи ситуацій [307, с. 117]. Жоден психоаналітик не зай­мався так ретельно своїми снами, як монахи Х-ХІ століть [26, с. 136].

Проте феміністки закидають теорії 3. Фрейда, що вона занадто спрямована на чоловічий досвід і приділяє мало уваги психології жінок.

Менш біологізований та більш соціалізований варіант психоаналізу запропонував Е. Фромм, який розробив теорію радикального гуманізму.

Він слушно наголошував, що зміни соціальних умов спричиняють зміни со­ціального характеру [308, с. 11].

Американські соціологи більше орієнтовані не на історіософську, а на психологічну соціологічну традицію. Загалом, традиції американської соціологічної школи абстраговані від тлумачення історичних змін соціальної реальності, більше орієнтовані на конкретні сучасні проблеми.

До класики цього напряму належать праці Уільяма Томаса (1863—1947) та Ф. Знанецького «Польський селянин в Європі та Америці». Вони ввели поняття «установка». Зокрема, Ф. Знанецький у праці 1934 р. «Вихідні дані соціології» зазначав, що кожна норма, яка визнається соціальним агентом як його обов'язок щодо будь-кого, є компонентом соціальної системи, у якій агент та об'єкт його обов'язків пов'язані як партнери. Своєю діяльністю кожен індивід приймає більш або менш активну участь у підтриманні різних соціальних груп, членом яких він є [102, с. 71].

У Томас розглядав установку як індивідуальну тенденцію реагувати позитивно або негативно на певну ціннісну ситуацію. Специфічна модель поведінки обумовлюється типовими ситуаціями та особливостями досвіду, набутого індивідом за своє життя [89, с. 275].

Установка розглядалася як інтеграція індивідом специфічного досвіду, який повторюється, формування різних реакцій на обставини, що мають зовнішню схожість, але різні культурні засади, травми, які імперативним чином формують певні почуття стосовно конкретних обставин, а також адаптація до певних обставин. В уявленні біхевіористів установки та інтереси виникають раніше, ніж соціальні інститути.

Адаптація — це процес взаємного пристосування між культурою та зовнішнім середовищем, спрямований на виживання та стабільність соціальної системи. У вузькому біологічному сенсі адаптація означає, що організм змінює свою поведінку, що дає йому можливість набувати якостей, завдяки яким він виживає в певних умовах. У Томас наголошував, що якщо ситуація визначається як реальна, вона стає реальною і за своїми наслідками [94, с. 39].

Попередник теорії символічного інтеракціонізму Чарльз Кулі (1864—1929) наголошував на особливій важливості первинних груп, таких як родина, сусіди, яким властиві безпосередні тісні зв'язки та співробітництво для надання індивіду найбільш раннього та найповнішого досвіду соціальної єдності [133, с. 329].

Творчість Джорджа Герберта Міда (1863—1931) розглядається як синтез американського прагматизму та німецького ідеалізму, внаслідок чого і з'явився символічний інтеракціонізм [385, с. 52]. Провідні теми — психологічні під­стави соціальної диференціації та взаємодія символів. Свідомість протиставляє індивіда об'єкту, на який він реагує. Простіше контролювати себе в мовному жесті, ніж у виразі обличчя. Певний символ має тенденцію викликати в індиві­да групу реакцій, подібних до тих, які він викликає в інших. Існують культури, відмінні у визначенні особистого простору. Інтимна дистанція, персональна, соціальна, публічна дистанція. Вивчення повсякденної поведінки у ситуації віч-на-віч. У сукупності взаємодій формуються суспільства та індивідуальна свідомість. Жест при цьому є індивідуальною дією, відправним та початко­вим пунктом взаємодії. Слово розглядається як «вербальний жест», а мова сприймається як головний чинник, котрий конструює свідомість [384, с. 179].

Самоідентичність дітей у грі та у спілкуванні з дорослими також зале­жить від вміння ставати об'єктом для самого себе. [176, с. 224] за інтерпре­тацією Дж. Міда, можна виділити два своєрідні архетипи поведінки — «Я», яке має автономний характер, та «Ми», тобто властива певному індивіду сукупність установок інших. «Ми» ставить задачі суспільства, «Я» від­криває шляхи стандартних дій. При цьому «Я» оцінює дію, коли вона вже в минулому (всі сильні заднім розумом).

Етнометодологія в інтерпретації Ервіна Гарфінкеля (1922—1982) сприймається як дослідження процесу розуміння людьми слів та поведінки інших людей у повсякденній суспільній взаємодії. Загалом етнометодологія концентрує увагу на основних правилах, за якими розвиваються конкретні ситуації, на котрі, зокрема, впливають «фонові очікування». Особиста ідентичність тлумачиться як сума частин всіх ідентичностей суб'єкта.

Крім психоаналізу та суб'єктивного інтеракціонізму, ще однією впливовою психосоціальною теорією є біхевіоризм. Предметом свого дослідження біхевіористи обрали не свідомість, а поведінку індивідів і со­ціальних груп, а не соціальних структур, фіксування та визначення соціально прийнятних реакцій.

Джордж Хоманс (1910—1989) розробляючи концепцію соціального об­міну, зазначав, що поки ми не маємо положень, які встановлюють відно­сини між властивостями та утворюють певну дедуктивну систему, доти ми не маємо теорії [301, с. 49]. На його думку, обмін різними видами діяль­ності — фундаментальна основа суспільних відносин. Люди взаємодіють між собою на основі аналізу свого попереднього досвіду та потенційних винагород і покарань. Розглядаючи конфлікт між цінностями та нормами, він наголошував, що функціоналісти одиницею соціального аналізу сприймають не діючого індивіда, а ролі.

Дж. Хоманс слушно зазначав, що «без історії соціолог може встанов­лювати порівняльні взаємовідносини інститутів, але навряд чи він зможе пояснити, чому ці відносини повинні бути саме такими. З історичних докумен­тів може бути отримана інформація, яка підтверджує пояснення» [301, с. 55].

Наукова творчість швейцарського психолога Жана Піаже (1896-1980) цікава насамперед розробленою оригінальною теорією психології раннього дитинства. Він класифікував сенсеромоторний перед, оперативний стан, конкретний оперативний стан, формальний оперативний період. Рольовий конфлікт розглядається як певний енергетичний потенціал для психо­логічного переходу від одного рівня розвитку до іншого та від розуміння ролі до її реалізації [401, с. 41]. Виходячи з даної класифікації, Ж. Піаже виділив кілька етапів розвитку людської моралі: передконвенційна мораль (добре те, що винагороджується, погане те, за що карають), конвенційна мораль (добре те, що визначено добрим), постконвенційна мораль, пов'язана з орієнтацією на абстрактні принципи. Посилення моральних норм відбувається через позитивні та негативні санкції, які діють у меха­нізмах соціального контролю.

Водночас біхевіористи дійшли висновку, що соціальним оточенням мож­на маніпулювати. Респондент соціологічного опитування не відчуває устано­вок та точок зору, які приводять його до особливого вибору пунктів [239, с. 38].

У спробі пояснення стимулів для конформізму або девіації висува­ється гіпотеза досягнення: винагородження сьогодні стимулює активність діяча. Гіпотеза роздратування: активність, яка наштовхнулася на роз­дратування, може нейтралізувати його. Гіпотеза цінностей: винагорода ак­тивності є для суб'єкта сприянням його подальшій активності. Гіпотеза на­сиченості злиднів: якщо особа в минулому отримувала винагороду, вона розраховуватиме на подальшу винагороду своєї діяльності. Гіпотеза фрустраційно-агресивна: якщо активність особи не розраховує на ви­нагороду або покарання, особа буде роздратована та агресивно налаш­тована [390, с. 40].

Цікавою для історичної соціології видається проблема соціально- психологічних установок. Повідними мотивами є «для чогось» та «тому що». За концепцією грузинського психолога Д. Узнадзе, наявність актуальної потреби та ситуації для її задоволення створюють у суб'єкта установку до певної діяльності. Специфіка соціального середовища створює передумови для формування позитивних або негативних уста­новок. Система установок створює передумови для формування стерео­типів, стереотипи змінюються внаслідок зміни суспільної свідомості.

Загалом, методи та концепції психосоціальних теорій у разі їх більш активного використання в історичній соціології повертають в історію живу людину замість абстрактних структур, виробничих відносин тощо.

Феноменологія. Соціальне життя впродовж тисячоліть лишається найбільш загадковим феноменом. Витоки феноменології слід шукати у фі­лософії Едмунда Гуссерля, який вважав, що феноменологічна філософія покликана «очистити» свідомість від повсякденної свідомості та виявити об'єктивний сенс самої свідомості.

У феноменології Е. Гуссерля під терміном epoche розуміється утри­мання від судження про існування або неіснування певних об'єктів досвіду. Ейдос — соціальний смисл епохи. Мотив може розглядатися як зустріч по­треби зі своїм предметом. Сенс — це наперед заданий результат. М. Бахтін визначав, що у кожного сенсу є своє свято відродження [94, с. 102].

Мета феноменології — пов'язати науку та повсякденне життя. Повсякденність характеризується як сфера людського досвіду, що формується переживаннями, які виникають на основі трудової діяльності. Це, по суті, сфера практичного досвіду.

Історія має справу не так з об'єктивними законами, як з індивідуаль­ними фактами. З часом ті самі історичні факти розуміються по-новому, тому історія постійно «переписується». Людина — істота історична. Без пізнання та розуміння історії вона не може існувати свідомо [377, с. 311]. Біографічні ситуації розглядаються як продукт історії не лише індиві­дуального знайомства зі світом, а й набутих у процесі виховання та навчання.

В гегельянсько-марксистській парадигмі основним когнітивним завданням є пояснення історичної дійсності, натомість феноменологія ставить проблему розуміння людини минулого, а через неї — того світу, який був навколо неї.

Розвинув ідеї Е. Гуссерля філософ-екзистенціоналіст М. Хайдеггер. Він визначав феномен як таке, що саме свідчить про себе. Фундамент історичної феноменології становить герменевтика як форма ідеального типу дослідження. Об'єктом історичної феноменології є історичне джерело як інтерсуб'єктивна реальність, причому завданням історика є дати «духу іншого» право на монолог [326, с. 49].

Феноменологічна соціологія як головний предмет досліджень розглядає свідомість у світі феноменів різної природи. Теоретичні та методологічні підходи пропонують ідеально-типову модель соціального світу як результат ейдетичної дедукції.

Учень Е. Гуссерля Альфред Шюц (1899-1959) розглядав суспільство як явище, що створено і постійно відтворюється в духовній взаємодії (суб'єк­тивні чинники об'єктивних соціальних процесів). За А. Шюцем, соціальний актор поставлений в абсолютну ситуацію «тепер». Різноманітні інтерпретації його дій пов'язані з розумінням різними дослідниками часового зв'язку моти­вів дій. При цьому традиція розглядається як приклад ідеального типу з єдиним суб'єктивним часом. Типологізація залежить від моєї «насущної потреби», заради якої зазначений тип створювався [319, с. 536]. Тому головний постулат феноменологічної соціології звучить так: пізнаючи соціальний світ, людина тим самим створює його і, створюючи, пізнає [94, с. 52].

Безпосереднім предметом зацікавленості феноменологічної соціології визначається повсякденність. Причому трудова діяльність є переважаючою для повсякденності. Орієнтація трудової діяльності на зовнішній світ сприяє зміні стану знань і лише потенційно має можливість зміни у фі­зичному світі. Ритуал — стандартна послідовність дій, яка має церемо­ніальний характер. Феномен такту є феномен ритуалізації повсякденності. Не буває ритуалів, які б зовсім не відповідали цінностям, яким вони на­магаються відповідати. Соціокультурний світ детермінований між індиві­дуальними актами взаємодії, проте у свідомості індивідів він існує неза­лежно від них [89, с. 284].

Ритуалізм визначається як принцип міжіндивідуальних повсякденних взаємодій, форма адаптивної поведінки, ціннісна характеристика особис­тостей [94, с. 123]. Інституціоналізовані ритуали є формою каналізації індивідуальних енергій та водночас фундаментом соціального порядку. Міф — це фундаментальна форма побудови реальності. Міф формує життя як цілісність. Збереження міфу є умовою захисту колективної ідентичності. Революції починаються з антиритуалістичного протесту та завершуються тотальним зламом відповідних інститутів.

М. Блок слушно зазначав: аби проникнути в чужу свідомість, віддалену від нас низкою поколінь, треба майже повністю відмовитися від власного «я», але щоб приписати цій свідомості власні риси, достатньо залишатися самим собою [26, с. 80]. Самовпевнено намагатися зрозуміти людей, не розуміючи, як вони себе відчували.

Феномелогічна соціологія визначає світ повсякденності як своєрідний ступінь самосвідомості соціальних груп та як інтерсуб'єктивний світ комунікацій соціальних відносин. Зазначений світ взаємодіє із світом фантазії, сновидінь, а також світом наукових теорій [390, с. 88].

Отже, феноменологічна соціологія виступає методологічною основою для аналізу «життєвого світу», дефініції повсякденної ситуації як біографічно визначеного інтересу, скажімо, цілої історичної епохи.

Наприклад, у Росії розвиток напряму «історична феноменологія» (А. Юрганов, А. Каравашкін) у філософсько-методологічному сенсі спирається на постулат «безпередумовної герменевтики», суть якого полягає у виключенні в момент тлумачення певного тексту наперед ви­значеного знання висновків. Це дає можливість уникнути винесення інфор­мації, яка шукається у джерелі, за межі самого історичного документа. Адже питання вже несуть у собі знання. Тому, ставлячи питання, історик ніби привносить у епоху, яку досліджує власну систему оцінок та висновків.

Це принципове питання, адже історик-феноменолог досліджує самосвідо­мість історичних суб'єктів. Таким чином «безпередумовність» звільняє історика від запитань, які логічно-приховано вміщують готові відповіді. При цьому використання контент-аналізу дає можливість розкрити зміст певного історичного тексту. Натомість інвент-аналіз стосується суті подій, так би мовити, відповідає на запитання: Хто (говорить, або діє)? Що? Щодо кого? Коли?

Історичний процес за багатьма визначеннями, зокрема, Чернишевського, не є прямим шляхом. Катастрофи — це своєрідні розриви неперервності. У 1969 р. у праці «Археологія знання» М. Фуко зазначав, що історія віддає перевагу структурам, не позначеним тавром нестабільності [311, с. 10].

Синергетика розглядає історію як процес самоорганізації людської спільноти в часі та просторі. Єдність Всесвіту вимагає однакового підходу до розвитку як живої, так і неживої природи. У живій природі зародок у хро­нологічному порядку проходить всі ступені розвитку. Відповідно до синер­гетичної концепції саморозвитку світу утворення все більш складних струк­тур різної природи відбувається за єдиним механізмом.

На першій стадії надлишок «вільної енергії» приводить термо­динамічну систему у стан відсутності рівноваги. Внаслідок цього поведінка системи стає нелінійною та непрогнозованою. На другому етапі система робить вибір, внаслідок чого вона переходить у більш складний стабільний стан. Отож, пройшовши етап нестабільності та непередбачуваності (точку біфуркації), система набуває нових якостей та повертається в шати детермі­нізму: енергія, речовина, інформація.

Особливістю еволюціоністської моделі є незмінність системної якості, яка визначається через фактор, що утворює систему. Сталий розвиток змінюється появою іманентної нерівноваги системи. Особливості дестабі­лізації залежать від специфіки зовнішнього впливу та від устрою самої системи.

У ситуації максимуму внутрішньої нерівноваги соціум вступає у біфур- каційну фазу розвитку, якій властиве зникнення попередньої системної якості. Вибір системою певного шляху в точці біфуркації залежить від дії флуктуації (випадковості), яка реалізується як діяльність конкретних людей [62 с. 102]. Чим більш складною стає чергова дисипативна структура, тим більше енергії потрібно на проби та помилки.

Особливо актуальними синергетичні підходи є для дослідження перехідних соціально-історичних епох. Згідно з теорією відносності подія А, яка із земної точки зору передує в часі події В, з іншого місця Всесвіту, наприклад із Сиріуса, видаватиметься навпаки. Не буває повнішої інверсії, ніж сама реальність.

Простір і час є об'єктивними інгредієнтами фізичної перспективи і при­родно різняться, залежно від точки зору. Перспектива — це порядок і форма, яких набуває реальність в очах спостерігача. Якщо змінюється місце пере­бування спостерігача, то змінюється і перспектива [214, с. 397].

Класичний еволюціонізм у сенсі загального концепту розвитку розгля­дав так звану логіку історії як багаторівневе поняття, що характеризує процеси історичного розвитку від загальносвітового масштабу до певної окремої події. Саме логіка історії давала можливість теоретично відокре­мити порядок від хаосу та піддати раціональному осмисленню саму проб­лему соціально-історичного розвитку.

У 1967 р. бельгійський вчений І. Прігожин розробив теорію ди­сипативних структур та запропонував принцип «порядок через флук­туацію» [234, с. 10].

Предмет синергетики становлять нестабільні (динамічні) системи. У своє­му становленні історія проходить крізь низку певних базових станів у вигляді історичних епох, які розрізняються при розгляді діахронного часового аспекту, або цивілізацій, при синхронному просторовому аналізі системи. На думку прихильників синергетики, нова парадигма сприяє перетворенню історії з переважно описової на теоретичну науку. Крім того, знаходиться спільна мова для представників гуманітарних та природничих дисциплін.

Синергізм (кооперативний ефект) — така взаємодія факторів, за якої загальний ефект набагато перевищує суму ефектів від кожного фактора, якщо вони діють окремо. Історія в її класичному розумінні являє собою нескінченний причинно-наслідковий ланцюг, що забезпечує безособовий природний порядок.

На противагу класичному, некласичне трактування історії виходить з ви­падковості, що уявляється як основна характеристика історичного буття. Це обу­мовлює невизначеність історії. Дискретність історичного часу разом із дина­мічністю історичного процесу робить останній невимірюваним [181, с. 18].

Соціальна синергетика досліджує загальні закономірності соціальної самоорганізації, тобто взаємовідносин між соціальним порядком та соціаль­ними хаосом. Стан порядку визначається як гармонія певних елементів, між якими склалися стабільні відносини, що повторюються у просторі та часі.

Натомість хаос є множиною елементів, між якими відсутні стабільні від­носини, що повторюються. Оскільки самоорганізація, за визначенням, є пев­ним якісним та структурним перетворенням якоїсь об'єктивної реальності, тому синергетика може розглядатися як різновид теорій розвитку.

Традиційна діалектична теорія розвитку, наприклад, в інтерпретації Г. Гегеля або К. Маркса, розглядає розвиток переважно як процес переходу від одного порядку до іншого. Натомість для синергетики властиве уявлення про хаос як про такий самий закономірний етап розвитку, яким є старий або новий порядок. Хаос описується як творча сила, спроможна породжувати новий порядок. Крім того, на відміну від дарвінівської еволюційної теорії, яка в редукції фіксується на рівні конкуренції та боротьби за виживання, синергетична теорія соціального розвитку визначається вибором із багатьох недійсних елементів, який здійснюється за допомогою не лише конкуренції, а й кооперації. Сутність розвитку соціальної реальності не зводиться ні до одностороннього збільшення порядку (за версією О. Конта), ні до однобіч­ного ступеня зростання хаосу (свободи, за Г. Спенсером).

Натомість розвиток дисипативної структури полягає у зростанні ступеня синтезу порядку та хаосу, що обумовлено устремлінням системи до максимально можливої стабільності. А максимальна стабільність дисипа­тивної структури може бути досягнута, коли зникне різниця між порядком та хаосом. Вихід із хаосу, за теорією соціальної організації, починається в ло­кальних точках.

Отже, соціальна синергетика розглядає процес розвитку як законо­мірну та неодноразову зміну порядку й хаосу і навпаки. Синтез хаосу та порядку в перехідні епохи створює своєрідну дисипативну структуру. Зазначені структури можуть об'єднуватися в різній послідовності і за різними правилами, внаслідок чого залежно від с о ціо культурної специфіки можуть виникати ієрархічні системи різного типу.

При цьому біфуркація розглядається як диференціація старої якості на кінцеву множину певних потенційно нових якостей. Аттрактор — такий стан системи, досягнувши якого, вона вже не може повернутися в жодний із попередніх станів. Тезаурус є множиною можливих дисипативних структур, які потенційно виникають у надрах певної актуально існуючої структури як результат відповідної біфуркації. У точці біфуркації випадковість, малі флуктуації можуть суттєво впливати на долю певних суб'єктів. Катастрофа характеризує масштаб кризи та має елементи системної трансформації.

У ролі детектора, який обирає з тезаурусу певну біфуркаційну структуру і тим самим перетворює її з можливої на дійсну, виступає внутрішня взаємодія елементів соціальної системи. Нелінійність другого порядку створюють причини та наслідки, нелінійність третього порядку створює відбір самих факторів відбору.

Синергетика визнає потрійний смисл нелінійного характеру зв'язку дії з причиною. По-перше, стохастичність дії (нелінійність першого порядку), по-друге, диспропорційність (нелінійність другого порядку), по-третє, реактивність (зворотний зв'язок як нелінійність третього порядку).

Нелінійна динаміка дає можливість визначити поріг, за яким якісні та інші характеристики певної системи суттєво змінюються. Біфуркація — роздвоєння певних процесів, які досягають визначеної критичної величини, після якої однозначна залежність між минулим і майбутнім станами системи втра­чається. При цьому діє принцип дискретності часово-просторового кон­тинууму, коли в точках біфуркації утворюються передумови для виникнення якісно нових станів.

Історія, таким чином, виходить за межі класичного раціоналізму і не під­дається об'єктивації, існуючи у власному, тільки їй властивому, часово- просторовому континуумі. Аналіз історичного процесу з точки зору некла- сичної раціональності, що виходить із відповідності часу і простору, призводить до фрагментації історичних уявлень, не дає цілісної картини світу в певні історичні епохи.

При цьому лінійність історії трансформується у багатолінійність. Точкою відліку в історичному дослідженні стає зовнішній стосовно історії об'єкт, що переводить абстракті поняття у буттєву площину. Стирається межа між буттям і свідомістю, що призводить до другого народження історичних персонажів.

Водночас зберігається раціональний стрижень у вигляді певних історичних закономірностей, які поступово «розхитуються» припущенням можливого непередбачуваного перебігу подій. Історія розглядається не в її завершеності, а у процесі становлення.

Синергетика історії поєднує класичну соціальну теорію та інститу­ціоналізм, оскільки вона відкриває світ квантової природи історичного розвитку та адекватні йому форми системної еволюції. М. Моісеєв зазначав, що складні нелінійні системи мають багато аттракторів [184, с. 123]. Соціальна реальність в майбутньому розглядається як потенційна можливість.

Синергетика дає можливість пояснити емерджентні несподівані процеси. Функціонування суспільства розглядається як емерджентне щодо дій різних соціальних агентів.

Соціальна синергетика показала недоречність ототожнення понять мета та сенс. Відсутність мети не означає відсутності сенсу (рух до суператтрактора). Саме цю хибу допустив К. Поппер у своїй праці «Злиденність історицизму», коли на підставі відсутності у історії мети він зробив висновок про відсутність у неї сенсу. Інституційні цінності стабілізують систему.

Слід визнати, що досі складно та суперечливо налагоджується діалог навіть між окремими галузями суто історичного знання.

Історична реальність не існує поза людськими уявленнями про неї, незалежно від цього «іміджу». Будь-які факти «говорять» лише мовою дослідника. Тому існує потреба розробки міждисциплінарного тезаурусу понять «суспільство», «клас» і «прошарок», «суб'єкт» та «актор», «структура» та «практика», «економічне» та «соціальне», «соціальне» та «психологічне», «культурне» та «цивілізаційне», адже соціальна реальність, зрештою, є невід'ємною частиною своїх понятійних визначень.

Одним із найдавніших методів історико-соціальних досліджень є біо­графічний. Зокрема, батько китайської історіографії Сима Цянь у своїх «Історичних записах», які складаються з п'яти розділів: «основні аннали», де йдеться про діяння державних мужів, «хронологічні таблиці» подій, «описи» різних галузей людської діяльності, «спадкові доми», де мова йде про знатні роди, «життєписи» видатних особистостей, досить широко користується саме біографічним методом. Взагалі, «життєписи» Сима Цяня дуже нагадують «порівняльні життєписи» Плутарха, також побудовані на порівняннях та протиставленнях. Китайського історика найбільше цікавила соціальна роль особистості у людських взаєминах, у кожному своєму герої Сима Цянь насамперед бачив певний тип поведінки [3, с. 160]. Метод біографічний спирається на аналіз особистих документів — листів, авто­біографій, щоденників, мемуарів. Зазначений метод ґрунтується на осмис­ленні соціально-психологічних процесів.

Метод генетичний пов'язаний з аналізом походження та розвитку соціальних явищ і процесів від початкового стану. У кантівській традиції ідеографічний метод пізнання використовується для зображення об'єкта дослідження в його унікальності та неповторності (Г. Ріккерт). Ціле більше, ніж сума складових. Номотетичний метод В. Віндельбанд встановлення загального аналіз — синтез.

Гіпотетико-дедуктивний метод розглядається як дедуктивна система пов'язаних між собою гіпотез, з яких виводяться твердження про емпіричні факти.

Порівняльно-історичний метод — компаративістика виявляє спільне і специфічне в історичних явищах шляхом пізнання різних історичних щаблів одного або різних соціальних явищ. Водночас ми маємо постійно пам'ятати, що кожна раціональна методологія неминуче обмежена.

Соціологічні методи збирання інформації — інтерв'ю, кількісні дослідження, анкетування, статистичні процедури, спостереження, соціально-психологічне експериментування — майже не використовуються істориками [23, с. 56].

Спостереження в соціології пов'язано з реєстрацією соціальних явищ, але велику складність становить проведення повторного спостереження в інших соціальних умовах. Польове спостереження здійснюється в реальній життєвій ситуації. Експеримент у соціології є способом одержання інформації щодо кількісних і якісних змін показників діяльності та поведінки соціального об'єкта внаслідок впливу на нього деяких керованих і контро­льованих чинників. Натомість дослідження історії подій пов'язано з викорис­танням різноманітних форм інтерпретацій, які врешті втілюються в форматі нарративу.

Розглянемо найбільш поширені методологічні підходи, які можуть створити містки між історією та соціологією, зокрема з точки зору форму­вання комплексного міждисциплінарного напряму в історичному пізнанні. Російські науковці К.Хвостова та В. Фіни під комплексним підходом в істо­рії розуміють підхід, за якого розуміння історії поєднується з поясненням, інтерпретація з моделюванням [299, с.73].

Особливістю методології історії є її орієнтація на різноманітні со­ціальні теорії. Розглянемо сильні та слабкі сторони різних методологічних підходів. Аби адекватно розуміти складні соціально-історичні явища, необхідно знати методологію близьких за своїми об'єктами досліджень соціальних наук. Найскладнішою проблемою є розробка не штучної, а живої загальнозначущої для історії та соціології мови.

Б. Миронов слушно зазначає, що встановлення логічних та емпірич­них зв'язків між соціологічними та історичними поняттями ліквідує найсут­тєвіші перешкоди, які існують у використанні в історії соціологічних підходів, теорій, концепцій, методів. Адже, як зазначав Б. Шоу, якщо ми обміняємося ідеями, кожен з нас матиме по дві ідеї [178, с. 212].

Виникнення спеціальних історичних дисциплін пов'язано з розвитком історії як науки. Посиленню методологічних зв'язків між історією та соціо­логією сприяє розвиток нових, точніше, не допоміжних, «прикордонних» щодо предмета досліджень, а спеціальних історичних дисциплін, таких як історична демографія, історична психологія тощо.

Дипломатика досліджує актові матеріали, походження, почерки, стиль та інші особливості середньовічних хартій, принципи встановлення їхньої автентичності. Історична хронологія пов'язана з порівнянням різних систем дат (конкордація дат) та з розробкою правил переводу дат з однієї системи хронології в іншу (редукція дат). Історична метрологія вивчає міри виміру, які використовувались у різні часи в різних народів до введення за часів Великої французької революції універсальної метричної системи. Розвиток палеографії засвідчує, що дослідження писемності відстає від вивчення історії мови з точки зору психосоціолінгвістики.

У генеалогічних дослідженнях помітне місце належить просопографії, яка займається відновленням індивідуальних біографій за родинними документами та посадовими списками. Ще у XI ст. анжуйський граф Фульк ле Решен доручив написати історію власного роду. Таку важливість надавали пам'яті представники еліти [272, с. 324].

Текстологія вивчає етапи написання літопису та інтерпретації історичних фактів. У пригоді тут може стати контент-аналіз — точне дослідження змісту текстових масивів з метою виявлення чи виміру со­ціальних тенденцій, репрезентованих цими масивами. Проте слід зазна­чити, що поки що не вироблено технології формування вибіркової сукуп­ності при застосуванні контент-аналізу.

Семасіологія встановлює смислове значення слів. Ономасіологія досліджує походження, розвиток та закономірності зміни назв і понять. Історична географія за топонімами дає можливість розрахувати час, який наприклад, був потрібен, аби відбулася певна подія. Адже будь-яке встановлення дати, перевірка або інтерпретація джерела в цілому можлива лише за умови врахування природних факторів. Геортологія — наука про свята, теж дозволяє встановлювати хронологію подій, оскільки від них часто вівся відлік років [272, с. 340].

Джерелознавство — творча лабораторія історика. Водночас це і місце його «польових досліджень». Робота історика переважно полягає в опра­цюванні інформації, здобутої за допомогою спеціальних історичних дисциплін у процесі дослідження певного джерела. Наступний етап пов'язаний з перевіркою отриманої інформації за різними комплексами джерел. Нарешті, на основі історично верифікованої інформації будуються історичні теорії та концепції [93, с. 10].

Класичне джерелознавство доводить, що, користуючись певними процеду­рами та правилами, з джерел можна добути достовірні факти. Натомість постмо- дерністи наголошують, що саме джерело опосередковане мовою (дискурсом). Це не дає можливості відрізнити достовірну інформацію від фальсифікації. Адже мова — зброя влади, інструмент підпорядкування людської думки. Тому так складно розуміти «мову», якою «говорить» певна епоха. У вмінні доповняти історизм герменевтикою, тобто вживатися в певну епоху, дивитися на події очима людей поколінь, яких вже немає, і полягає новий історизм.

Цікавим джерелом є «усна історія». Усна традиція посідає важливе місце в житті будь-якого суспільства. Раніше вона сприяла спадковості мен­тальності поколінь. Сьогодні «усна історія» повертає увагу істориків до життя простих людей, спонукає до з'ясування впливу соціальних обставин на їхню поведінку [400, с. 10]. Свідчення очевидців подій розширяють наші уявлення. «Усна історія» приносить в історіографію новий вимір у вигляді «людських документів» — інтерв'ю, листів, спогадів людей із народу. Британський історик П. Томпсон у монографії «Голос минулого» наголо­шує, що «усна історія» зближає історію та соціологію, вона повертає історію людям у їхніх словах. Повертаючи їх у минуле, вона допомагає їм досягати майбутнього [400, с. 226].

Найбільш «легітимно» репрезентує історичну науку як частину соціального знання кількісна історія. Проте вона не може розвиватися автономно щодо теоретичних підходів до матеріалу, який досліджується.

Наша цивілізація просякнута математикою. На межі 20-30-х pp. XX ст. західна історична наука особливо інтенсивно розвивала кількісну історію. Зокрема, була створена наукова історія руху ціну вигляді довгих статистич­них таблиць, котрі охопили період XIV-XIX ст. Звернення до статистичного матеріалу наблизило історію до точних наук. У початковий період свого розвитку кількісну історію іноді називали новою історичною наукою.

Кліометрія — створення на базі комп'ютерних технологій наукової тео­рії соціального виміру історії. Кліометристи досліджують соціальні інсти­тути, процеси, тенденції [300, с. 60-68]. Досить часто соціально-історичні факти вкрай важко «перекласти» на мову математики, примирити історію «якісну» та «кількісну». Парадокс давньогрецького філософа Евбуліда: одне зерно не становить купи, додаючи ще одне зерно, купи не отримаєш, щоб отримати купу, треба щоразу додавати по одному зерну, кожне з яких не ста­новить купи. Подібна парадоксальність найкращим чином характеризує методологічні проблеми вивчення віртуальних груп [410, с. 34].

Певні аналогові ситуації знаходяться з використанням кластерного та факторного аналізу, багатомірного статистичного аналізу. Наприклад, розрахунок відсоткового співвідношення певних групових ознак. При до­слідженні далекого минулого можливий навіть статистичний прогноз. Російські науковці Хвостова та Фіни наголошують, що його використання особливо властиве для дослідження ситуацій, в яких є великий масив відносно однорідної кількісної інформації, зафіксованої в однотипних джерелах. Ретроспективний статистичний прогноз дає можливість не лише реконструювати тенденцію, а й показати її інтенсивність, темп у кількісних, тобто співставних характеристиках. Статистичний прогноз в історії підви­щує ступінь достовірності висновків, але від статистичних прогнозів, які визначають тенденції майбутнього розвитку [299, с. 167].

Проте слід пам'ятати, що будь-яка історична інформація є переважно фрагментарною. Історика переслідують складності з визначенням критеріїв репрезентативності даних, які збереглися у джерелах.

Звернення до кількісних методів не завжди супроводжувалося з'ясуванням однорідності даних та перевіркою коректності методу, який застосовується на відповідність не лише концептуальному знанню, а й алго­ритмічному та фактологічному знанню.

Висновки будуються на основі аналізу частини даних, які випадково потрапили в орбіту дослідження, і не обов'язково є репрезентативними щодо всієї сукупності можливих свідчень.

Отже, традиційний історичний нарратив та кліометрія не об'єдналися в одну пізнавальну систему, а роз'єдналися. Істинність висновків таким чином залежить від контексту. Неповнота інформації означає неможливість виконати логічний закон виключення третього як засобу класифікації знань на істинні та неістинні.

Проте слід підкреслити, що суттєве поширення кількісних суджень у різних сферах історичного знання є загальною епістемологічною та конкретно методологічною передумовою для розвитку кількісної історії.

Старовинні тексти починають розповідати про історичні факти, якщо дослідник правильно запитуватиме про них. Історик садить своїх автори­тетів на лаву свідків і перехресним допитом видобуває з них інформацію, якої ті не виказали у своїх первісних твердженнях, тому що не бажали або не володіли нею [125, с. 314].

Контент-аналіз розглядається як метод кількісного дослідження змісту соціальної інформації [157, с. 6]. Під кількісними методами дослідження розуміється сукупність процедур описання нового соціального знання, формування якого здійснюється на основі методів сучасної математики та обчислювальної техніки.

Зазначений метод сприяє переведенню в кількісні показники масової текстової інформації. Об'єктом контент-аналізу може бути зміст газет, кіно­фільмів, публічних виступів, інтерв'ю, особистих та масових документів. Виділяються певні смислові одиниці змісту та форми інформації, потім здійснюється систематичний замір частоти та обсягу згадування визначе­них одиниць інформації в певній сукупності текстів або іншої інформації.

Контент-аналіз дає можливість виявляти певні психологічні характе­ристики комунікатора, аудиторії, повідомлення та їхнього взаємозв'язку. Оскільки зміст може бути висловлюватися за допомогою різних мовних засобів, дослідник має сформулювати конкретні емпіричні індикатори- показники. Одиницею підрахунку може бути не лише частота згадування, кількість рядків певної смислової одиниці тексту. Чим вищим є коефіцієнт співвідношення тексту з критеріями, тим вища його практична віддача.

Особливо широко використовується факторний аналіз, який сприяє виявленню прихованих одиниць інформації [157, с. 10]. Це дає можливість більш обґрунтованої інтерпретації тексту з метою встановлення історичної автентичності, авторства, достовірності фактів. Досягнення зазначеної мети уможливлюється диференціацією тексту на окремі смислові одиниці, підрахунок частоти використання цих смислових одиниць з метою певної інтерпретації результатів.

Водночас використання математичних методів в історії не привело до оновлення знання. Історики-кліометристи самі конструюють джерела відповідно до поставлених питань, спотворюючи картину історичної реальності, не враховуючи специфіку соціальних об'єктів, оперуючи ними, як об'єктами природничих наук.

Проте сфера адекватного застосування статистичних методів в істо­ричній соціології обмежена переважно масовими соціальними процесами, а, наприклад, у с о ціо культур них процесах особистісна (персоналізована) соціальна дія завжди має більше евристичне значення, яке традиційні статистичні методи віддзеркалити неспроможні. Мовою статистики дуже важко виміряти ступінь віри, ентузіазму або емоційного афекту.