1.3. Постмодерний виклик історичній соціології

Говорячи про період після сучасності, російський соціолог JI. Іонін слушно наголошує на тому, що за постмодерну завдяки засобам масової інформації всі події нібито відбуваються в реальному часі, тобто «тепер». Внаслідок цього здається, що історія закінчилася [94, с. 129].

Так здається й суто об'єктивно, якщо спробувати з'ясувати типологію суспільних моделей, реалізованих упродовж всієї історії.

Наприклад, французький соціолог Жан Фурастьє подав типологізацію суспільних моделей: ідеальний тип традиційного суспільства — до 80 % зайнято у сільському господарстві; індустріальне суспільство — у сіль­ському господарстві зайнято до 25 %, проте спостерігається своєрідний «голод» на послуги; натомість у постіндустріальну еру до 50 % зайняті наданням різноманітних послуг. На етапі аграрного суспільства та зарод­ків індустріального відбувалася гра суспільства проти природи, в розвину­тому індустріальному конкурентному суспільстві ми є свідками гри проти іншої людини, натомість інформаційне суспільство забезпечує гра між персонами [379, с. 214].

Проте соціальний світ в умовах модерної реалізації проекту Про­світництва ставав все більш доступним для пізнання. Натомість новий час постмодерну прийшов до поділу ціннісних сфер науки, моралі, мистецтва [94, с. 269].

Взагалі, у контексті постмодерного виклику історії йдеться насампе­ред про постмодерн як суто філософське поняття. Філософський постмо­дерн розглядається як симптом кризової свідомості, що висуває тезу «кінця сучасності» як своєрідної версії християнської ідеї кінця часу [87, с. 450].

Відомо, що досі відсутня єдина теорія постмодерну. Він єдиний лише в одному, а саме в запереченні проекту Просвітництва, руйнуванні Вели­ких просторів та запереченні Великого історичного часу [197, с. 16]. Тому все частіше починає здаватися, що Середньовіччя закінчилося лише в під­ручниках.

Історичним початком модерну вважають індустріальну революцію. Під модернізацією прогресистська ідеологема розуміє перехід від бідних аграрних суспільств до соціально диференційованого індустріального суспільства. Зазначений тип соціальних змін в Європі економічно започаткувала англійська індустріальна революція 1760-1830 pp., а полі­тично — Французька революція 1789-1794 pp. Для епохи постмодерну характерні конкурентна демократія та узгодження інтересів різних груп на основі суспільного договору, ринкова економіка з масовим споживанням, нові джерела соціальної нерівності, індивідуалізація та плюралізація життєвих стилів. Прогресуючою стає регіональна нерівність.

Модерн зруйнував один з основних принципів традиції — принцип со­ціальної ієрархії, згідно з яким диференціація людей і соціумів має відбу­ватися не за вертикальними соціально-статусними сходинками, а за їхньою природою [76, с. 12].

Коли йдеться про час «після сучасності», тобто постмодерн, передусім слід уточнити термінологію. Спочатку зазначений термін утвердився в куль­турології. Незабаром набув поширення філософський постмодерн, імпульс розвитку якого можна знайти наприкінці 60-х pp. XX ст., коли з'явилися класичні праці Ж. Дерріди, М. Фуко, Ж. Бодрійяра.

Філософський постмодернізм виступив проти ієрархічної організації світу та логоцентризму і став пропагувати самоцінність будь-яких проявів культури та форм організації суспільного життя. Методологічні засади філософського постмодернізму спираються на постструктуралізм, який заперечує намагання знайти порядок та сенс у всьому, внаслідок чого не вдається осмислити нелогічну сутність світу. Причому слід визнати, що принаймні в Європі та Північній Америці постмодернізм, так би мовити, не «придумав» ситуацію деміфологізації соціального середовища, а лише осмислює її [280, с. 345]. Руйнація смислових стереотипів, на думку пост­структур алісті в, спонукає до вільних асоціацій, які стимулюють появу бага­тьох сенсів, що не перебувають в ієрархічній залежності один від одного. По суті, замість реальності з'являються так звані «симулякри», в яких відображено уявну реальність. Реальність існування підміняється фено­меном «дежа вю», тобто вже баченого. Внаслідок цього зростає інтерес до минулого, в якому можна спробувати знайти не лише зміст історії, а й апо­логію майбутнього.

Загалом, постмодерн ставить під сумнів неминучість і можливість соціального прогресу, адже модерн — це проект епохи Просвітництва. Відроджується постулат про неможливість пізнати історію. Водночас постмодерна ситуація актуалізує суб'єктивізм в історії у його тлумаченні Спінозою як віддзеркалення певних випадкових подій у суб'єктивній істині.

Філософський постмодерн оголошує все відносним, крім самої відносності [153, с. 8]. Стара ідея прогресу знайшла своє граничне виявлення у запереченні науки.

Антисистемна та антиієрархічна ідеологія постмодерну як насамперед інтелектуального явища руйнує межі культур та історичних епох [277, с. 175].

П. Сорокін 1964 р. у праці «Головні тенденції нашого часу» писав, що дезінтеграція будь-якої великої соціокультурної системи у перма­нентне еклектичне культурне «звалище» означає не лише кінець попередньої системи, а й кінець творчої активності людей [250, с. 106]. Проте навіть такий «кінець» у парадигмі циклічного розвитку історії є передумовою для початку принципово нового етапу розвитку. Алегорично такий стан речей можна уявити у вигляді калейдоскопа, коли в результаті повороту змінюється картинка і з хаосу врешті вибудовуються нові характеристики. Тому, на нашу думку, саме циклічна парадигма може бути ключовою для подальшого розвитку історичної соціології в сучасних умовах.

В історії розвитку критики ідей класичної історичної соціології помітне місце посідає творчість британського філософа австрійського походження Карла Поппера (1902—1992). Зокрема, він заперечував властиві історичному процесу певні якості, регулярні закономірності, іманентну логіку, сенс та певну спрямованість. У 1957 р. ці думки були концентровано викладені у праці «Злиденність історицизму» [209, с. 9].

Передовсім К. Поппер оголосив упередженням віру в історичну необхідність та заперечив можливість раціонального прогнозу розвитку історії. Він піддав нищівній критиці онтологічний погляд на історію, відповідно до якого суспільство змінюється лише в певному напрямку та в своєму розвитку проходить через стадії, визначені необхідністю. Детермінізм як наперед визначений шлях, фаталізм як неминуча необхід­ність та фіналізм як смислове подолання певних стадій розвитку визначалися К. Поппером як центральна доктрина історицизму. Відкриття законів еволюції повинно дати можливість прогнозувати майбутнє.

Історицизм у соціальних науках слугує меті створення історичних прогнозів, відкриття «ритмів», «моделей», «законів» або тенденцій, які лежать в основі розвитку історії. Історії властивий конкретний підхід до подій, а не узагальнення [209, с. 192].

На думку К. Поппера, універсальної історії людства не існує, наявні лише окремі історії різних частин людства. Натомість існує велика кількість випадковостей, які впливають на умови, в яких реалізуються соціальні закономірності. При цьому кожна конкретна історична подія є результатом зіткнення багатьох конкуруючих сил. Тому найскладніше розробити адекватну модель змін в умовах змін. Помітне місце в історії посідає випадковий, ірраціональний та нестабільний особистісний фактор.

Отже, людська історія є унікальним неповторним соціальним процесом. Законів еволюції не існує, адже навіть найретельніше спостере­ження за розвитком, наприклад, гусені не дозволяє передбачити її транс­формацію у метелика. Аргументацію К. Поппера з неомарксистських позицій розкритикував Г. Маркузе, який зазначав, що діалектичний потенціал історичного матеріалізму перекриває певний детермінізм історичних законів [168, с. 117].

Постмодерн як філософський феномен повертає людині його власну множину світів, яка не нав'язана йому ні Богом, ні природою [248, с. 97].

На початку XXI ст. людство опинилося на тектонічному розломі історії. Досягнувши піку буття, пише російський дослідник О. Неклесса, людство побачило нові дивні контури світу постмодерну, який ламає горизонт історії. Хвиля соціальної ентропії руйнує звичний контекст. Загальна історія у розумінні спільної долі людства, яка була квінтесен­цією ідей модерну, зникає в уламках образів часу. На місці цільного образу виникає яскравий колаж культур та лабіринт індивідуальних проектів [188, с. 29].

Історію все частіше намагаються розглядати по той бік добра і зла. Ми є свідками лише зорі епохи постмодерну, але вже зараз мова йде про вичерпання прогресивного потоку соціального часу, який наближає час кінця історії.

Класичний модерн намагався зупинити мить, перевести її у вічність [378, с. 296]. Постмодерн вічності взагалі не знає. Він закликає замінити модель реальності на модель як реальність. Родовими рисами постмодерну вважають деконструкцію, радикальну плюральність, релятивізм, еклектизм, фрагментарність. Якщо в традиційному суспільстві надії на послаблення соціальної фрагментації покладалися на модернізацію, то в інфор­маційному суспільстві самі процеси модернізації виявляються факторами соціальної дезінтеграції [42, с.21].

Російський соціолог JI. Іонін визначає постмодерн новою культурною епохою «онаучування» життя та світу [94, с. 397].

Постмодерний погляд на наукову методологію заперечує ідею холізму, цілісності. Замість єдності пропагується плюралізм. На перший план виносяться мікропроцеси, відцентрові тенденції, локалізація, фрагментація. Світ розпався на тисячі одиниць, і постмодерн оголосив цей стан цілком природнім. Багатоваріантність та багатоаспектність соціального знання стимулює появу різноманітних теорій.

Серед нагальних теоретичних завдань, які постали з новою силою на нинішньому етапі розвитку історичної соціології, вирізняється пошук відповіді на питання, чи належить проблема минулого до сфери соціаль­ного знання [372, с. 220].

П'єр Бурдьє (1930—2002) у цьому зв'язку наголошував, що соціологія повинна формувати загальні соціальні факти, спроможні відтворити фундаментальну єдність людської практики через межі певних дисциплін, емпіричних сфер методів та аналізу [37, с. 188].

На думку вітчизняної дослідниці творчості П. Бурдьє М. Соболевської, постструктуралізм П. Бурдьє спрямований на конструкцію взаємодії суб'єктивної та об'єктивної структур через оператор трансформації об'єктивного у суб'єктивне — габітус [246, с. 5]. З цієї точки зору, мабуть, можна визначити й місце історичної соціології у контексті філософії постмодерну.

Існує погляд на історичну соціологію, що тлумачить її не як певну теорію, а як комплекс методів аналізу історії розвитку суспільства, який фор­мується у дискурсі, як стилі мислення та способі аргументації [405, с. 317]. Такий підхід може дати «нове дихання» соціології.

На XV Всесвітньому соціологічному конгресі наголошувалося на факті прояву тенденції атомізації соціології. По суті, конгрес розпався на де­сятки «соціологій», на сотні смислових групових центрів [240, с. 7].

Водночас паралельно з процесом подальшої диференціації соціології за певними науковими напрямами має посилюватися тенденція до ви­будовування більш щільної мережі міждисциплінарних зв'язків, які мають стати формулою нової інтеграції, досягнення мрії П. Сорокіна про «інтегральну соціологію». Соціально-історичний сенс постмодерну у за­значеному контексті, мабуть, полягає у трансформації самої модернізації, яка має враховувати, що різноманітність історичних процесів є неви­черпною, її неспроможна увібрати в себе, незалежно від рівня розвитку історичної науки, жодна система історичних понять, адже простий історич­ний нарратив не розкриває причин подій.

Саме внаслідок цього вичерпується ідеологема «кінця історії» як соціального процесу. Ідеологія «кінця історії» сприймається як кінець альтернатив та універсалізація західної демократії. Д. Белл у статті «Відновлення історії у новому столітті» зазначає, що «кінець ідеологій» вичерпав себе, і тепер знову починається історія [20, с. 25].

У постмодерністському пізнавальному дискурсі збільшується роль індивідуального. Суб'єктивний компонент теоретизування з'являється лише з появою суб'єктивних компонентів в усіх інших сферах соціального життя. [202, с. 20].

Відповідно до логіки циклічної парадигми рано чи пізно з'являються вищі та нижчі точки досягнень соціально-історичного розвитку людства. Можливо, в цьому контексті можна з ціннісно-нормативного погляду розглядати проблему постмодерну. Скидаючи з постаменту ідею раціо­нального прогресу та пропагуючи свободу, постмодерн доводить до кінця проект Просвітництва. Можливо, в наступному великому циклі історії визрівають умови для другого осьового часу.

Отже, ознайомлення з історією розвитку концептуальних засад історичної соціології дає підстави стверджувати, що історична соціологія може зайняти позицію певної метатеорії стосовно історичної науки. Проте її пізнавальні можливості закономірно обмежуються внаслідок немож­ливості розробки універсальної теорії історичного процесу.

Проте така констатація не означає, що історична наука, спираючись на конкретні дослідження, начебто апріорі не повинна мати устремління до формування загальної теорії історичного процесу та інтегрувати, попередньо адаптувавши для власних потреб, теорії, методи, підходи конкретних соціальних наук.

Соціальне сприймається як єдність чотирьох складових: гуманітар­ного, інформаційного, організаційного, матеріального. Водночас громад­ська думка все частіше втрачає зацікавленість до здійснення контролю за всіма соціальними процесами. Французький соціолог П. Бурдьє наполягав, що читачі читають соціологію скрізь окуляри свого габітусу.

Спроба певного постмодерного синтезу може розглядатися в контексті розвитку історичної антропології як один з напрямів інтегративного дослідження минулого, що відрізняється установкою на дослідження уявлень та мотивів людської поведінки у взаємозв'язку з усіма елементами та сторонами соціальної системи і спроможної аналізувати будь-які елементи людських дій через діалог між історією та іншими соціальними науками [119, с. 3].

Помітною стає тенденція до антропологізації історії, що проявляється в перенесені центру уваги від аналізу історії структур до дослідження поведінки різних людей як реальних акторів історичної драми.