1.2. Історичні та соціологічні погляди за доби класичної со­ціальної думки

Отже, проаналізувавши ключові етапи розвитку ідей історичної соціології як інтелектуальної традиції, що постійно трансформувалася, з'ясуємо, чому це відбувалося саме так. Методологічним кредо класики є послідовне висвітлення за суб'єктивним — об'єктивного, за примхами різних воль — об'єктивних закономірностей та тенденцій [197, с. 11].

Спробуємо показати міждисциплінарність на рівні висвітлення інтелектуальної традиції, яка працює на теоретичне та концептуальне забезпечення сучасної історичної соціології.

В центрі творчості Аристотеля (384—322 pp. до н. е.), Платона та інших грецьких філософів була увага до проблем суспільства. Проте суть соціальної парадигми сформулювало християнство. Августин Блаженний вперше подивився на історію людства як на єдиний, закономірний та об'єктивний процес, який є частиною розвитку світу загалом.

Період європейського Відродження (XIV-XVI ст.) ознаменувався посту­повим переходом від теоцентричного до антропоцентричного бачення світу.

У XVI ст. Ж. Боден підкреслював, що історія служить політиці. Він на­голошував, що не ідеали визначають зміст історичного прогресу, а історія людських винаходів [29, с. 99].

До кінця XVIII ст. історична наука (зокрема, в Німеччині пред­ставники Геттінгенської школи Г. Ахенвалл, І. Гаттерер, А. Шлойєр) робила спроби створити версію універсальної історії, пов'язуючи «нарратив» розповідей про події з описом соціальних умов, зокрема з інформацією про зростання кількості населення, становища торгівлі та ремесел, правового устрою та політичної системи.

Натомість до середини XVII ст. у Росії не було концепції держави» або «суспільства». Поняття «держава» означало особу царя. Суспільство сприймалося не єдиним цілим, а роздробленим на окремі соціальні прошарки. На Заході під впливом феодальних порядків та римського права ці поняття були добре розроблені ще з XIII ст., і навіть найбільш авторитарні королі про них не забували. За Петра І в Росії вперше відчули взаємозв'язок між суспільним та особистим благом.

Класична доба Просвітництва стала епохою своєрідного «зачаття» історичної соціології як самостійного напряму соціального знання. Британський соціальний філософ Томас Гоббс (1588—1679) визначав природ­ним принципом соціального буття «війну всіх проти всіх» [85, с. 318].

Натомість Жан-Жак Руссо (1712—1778) як першоджерело висунув концепцію суспільного договору, який покладено в основу соціального порядку. Подальший розвиток цієї ідеї пов'язаний зі становленням соціології. Проте ще тривалий час соціальні знання були невіддільні від філософії.

Жан-Антуан Кондорсе (1743—1794) з 1785 р. був секретарем Французької академії наук. В «Ескізі історичної картини прогресу людського розуму» він розвинув думку Иогана Гердера (1744—1803) про людство як постійну систему живих сил і констатував наявність зв'язку між цілями народів та обставинами їхнього існування. Кондорсе виділяє як важливий етап становлення писемності, яка «стає мистецтвом символі­зувати умовними знаками кожну ідею, кожне слово і відповідно кожну зміну слів та ідей». Він також наголошував, що нерівність станів та нерівність освіти — головні причини всіх соціальних потрясінь. Цікаво, що з точки зору меж просвітницької епохи його слова можна вважати прогнозом глобалізації, коли «просвітництво досягне певної межі у значної кількості націй, торговельні відносини охоплять всю земну кулю» [303, с. 43].

Джанбатіста Віко (1668—1744) з 1734 р. був придворним істо­ріографом. У праці «Основи нової науки про спільну природу націй» він зазначав, що ідеї, які виникають у народів, котрі навіть не знають про існування одне одного, повинні мати спільну основу істини [303, с. 35]. Віко через ідею циклічності шукав закономірності в історії людства. Основи Вічної ідеальної історії, відповідно до якої здійснюють свій рух у часі всі нації, полягають у їх зародженні, розвитку, занепаді, кінці.

Іммануїл Кант (1742—1804) у праці «Ідея загальної історії у всесвітньо- громадянському плані» (1784) прогнозував виникнення глобальної правової держави. Він також наголошував, що сенс та направленість історії визнача­ється зростанням індивідуальної свободи у поєднанні з розвитком моралі, яка обмежує свободу особистості, якщо вона заважає свободі інших [105, с. 61].

Отже, розвиток історичних аспектів у соціальних дослідженнях спостерігався ще до формального виникнення соціології як самостійної науки. Наприклад, Шарль де Монтеск'є (1689-1755) одним із перших сві­домо застосував історичний підхід до аналізу соціальних проблем. На прик­ладі Стародавнього Риму він спробував обґрунтувати соціально-психоло- гічну детермінацію історичного процесу. Джерелом могутності римлян ПІ. Монтеск'є вважав властиву їм громадську доброчинність, яка спонукала ставити над усе інтереси батьківщини. Ця соціально-психологічна риса є органічною в контексті політичної свободи, притаманної республікан­ській формі управління суспільством. Падіння республіки і встановлення деспотичного правління, що було зумовлено невпинною експансією римлян, значними військовими витратами, призвело до послаблення громадської доброчинності, внаслідок чого римляни виявилися нездатними протистояти варварам.

Логічним розвитком концепції соціально-психологічної детермінації історичного процесу стало й обґрунтування впливу географічного середовища на характер суспільства, поведінку, діяльність його членів. Французький модерний мислитель Р. Арон визначав метод мислення Ш. Монтеск'є як аналітичну соціологію. Його ключовим завданням був аналіз форми суспільства в його різноманітності та пошук рівноваги внутрішніх сил суспільства, аби забезпечити гарантії свободи та помірко­ваності. Він встановлював численні зв'язки між різними факторами без спроби філософського узагальнення, без претензій на виявлення витоків кожного суспільства. Причому Ш. Монтеск'є, на відміну від О. Конта, не вірив у соціальний прогрес [25, с. 85].

Анрі де Сен-Сімон (1760—1825), відомий як соціальний мислитель- утопіст, суттєво вплинув на соціологічні уявлення свого секретаря О. Конта. О. Конт фактично систематизував ідеї свого вчителя, особливо в питанні типологізації індустріального суспільства, яке на початку XIX ст. прискореним темпом змінювало традиційне аграрне суспільство. У 1822 р. А. Сен-Сімон запропонував своєму учню О. Конту розробити «План наукових робіт, потрібних для реорганізації суспільства». Однією з най­більш продуктивних ідей стала спроба проведення історичного порівняння різних соціальних станів, у яких перебувало людство. На думку А. Сен- Сімона, для діяльності суспільству потрібна мета [228, с. 15]

Зазначимо, що засновники соціології — О. Конт, Е. Дюркгейм, М. Ве­бер, К. Маркс, — яких Р. Арон назвав класиками соціології першого і дру­гого покоління, будували свої концепції на засадах історичного мислення [380, с. 7]. Проте це дає нам досить слабко аргументовані підстави інтерпретувати їхні погляди винятково з точки зору історичної соціології. Як правило, ці мислителі ставили соціологічні питання з приводу історії, оскільки всі вони розуміли, що без історичного горизонту неможливе правильне бачення сучасних проблем.

Однак після 1945 р. соціологія практично втратила історичне бачення. Цьому сприяла епоха соціально-культурних катаклізмів. Наприклад, Р. Арон, перебуваючи в 1932 р. на стажуванні в Німеччині часів кризи Веймарської республіки, зазначав, як мало придатний теоретичний інструментарій тодішньої французької соціології для розуміння природи та сенсу таких явищ, як факельні марші нацистів.

Адекватне розуміння місця певної науки у мережі споріднених наукових дисциплін не можливо сформувати без знання історії її розвитку. Отже, звернемося до історії основних ідей історичної соціології.

Найміцніше історична соціологія у своїй іпостасі теорії соціального розвитку пов'язана з історією теоретичної соціології. Предметом теоретичної історичної соціології є дослідження методологічних аспек­тів теорії історії у їх взаємодії із соціальними процедурами верифікації. При чому ця тенденція спостерігається з часу виникнення соціології як самостійної науки до сьогодення.

Криза позитивізму спонукала до появи переконань у неможливості пізнання минулого. Адже історик суб'єктивно творить факти минулого, виходячи з власних ідей та уявлень свого часу. Отже, історичне пізнання керується певною ціннісною системою, але в ідеалі воно не повинно виносити оціночних суджень. Проте, як це переконливо довів М. Вебер, подібне утримання від стереотипних оцінок є надзвичайно складною справою і для історика, і для соціолога.

Російський соціолог А. Черних справедливо зазначає, що наукові інтереси соціології спочатку не обмежувалися лише сучасністю, вони включали в себе дослідження історії та розвитку суспільства і на відміну від історичної науки, скажімо, XIX ст. претендували на розробку теорій суспільного розвитку [313, с. 14].

Натомість історія впродовж XIX ст. все більше концентрувала свою увагу на подіях. Все активніше стали вивчати державну історію з точки зору політичних та економічних аспектів. Політична заангажованість істориків, специфічність їхніх джерел, а з іншого боку, — орієнтація соціологів на теоретичні узагальнення не сприяли порозумінню між істориками та соціологами.

Історична соціологія оформилася у другій половині XX ст., але перед­умови її виділення як самостійної соціальної дисципліни складалися з XVIII ст. Тоді філософія історії намагалася досліджувати закономірності соціального розвитку на конкретному історичному матеріалі (Віко, Монтеск'є, Вольтер, Кондорсе, Гердер). Р. Арон слушно зазначав, що всі великі соціологічні системи зобов'язані одна одній у тому, що стосується поняття людини та історії [295, с. 386].

У XIX ст. пануючим був позитивізм, який розповідав про великі події, великих людей. Пріоритет мала політична історія. Водночас були спроби створення глобальних теорій всього історичного процесу та розширення історичного обрію, включення до сфери досліджень історичної науки нових проблем. Проте нерозв'язаність проблеми смислу історії ставила під сумнів цілісність та цінність історії людства взагалі. Здавалося, що історик творить суб'єктивно, конструює факти минулого, виходячи з власних ідей та уявлень свого часу.

Франсуа Гізо (1787—1874), французький історик та політичний діяч, розвивав нові напрями дослідження насамперед французької політичної історії. Він висловив ідею історичної долі як низки подій, детермінованих внутрішньою логікою, за його твердженням, історія підпорядковується логіці ймовірного. У дослідженні політичної історії Франції Ф. Гізо зробив перші кроки від історії суто описової до історії концептуальної.

Німецький філософ Вільгельм Дільтей (1833—1911), якого вважають «Кантом історичного пізнання», протиставляв гуманітарні науки — науки про дух — природничим. Прихильник антираціонального емпіризму, він протиставляв об'єкт та суб'єкт у процесі соціального пізнання. Школа історії духу пропонувала враховувати досвід внутрішнього переживання людини. Те, що переживають люди, — завжди емоційно визначене, його неможливо пояснити, а треба розуміти. Відповідно розуміння, за В. Дільтеєм, — це перетворення переживання іншого у власне. Він твердив, що історичні науки про дух не можуть співпрацювати з природничими науками [74, с. 201], і сповідував пізнання історії лише через індивідуальне тлумачення.

Неможливо пізнати мету та сенс історії як цілого. З іншого боку, Шелер наголошував, що для справді історичного пізнання більш важли­вими є соціологічні категорії [266, с. 472].

Німецький філософ кантіанець Вільгельм Віндельбанд (1848—1915) ввів до історичного процесу метафізичне мислення. Взагалі, «критична філософія історії» В. Віндельбанда, В. Дільтея, Г. Ріккерта стала відпо­віддю на позитивізм та марксизм. Людина як розумна сутність дана не пси­хологічно, а задана історично. Лише як історична сутність людина в рамках цілого роду бере участь у діалозі зі світовим розумом. Слідом за І. Кантом він вважав, що історія належить до сфери етичного, тому вона не може претендувати на об'єктивність. Отже, В. Віндельбанд розглядав феноме­нальне як певний абсолют дійсності, а історію — як джерело знань про культурні цінності. Пізній етап творчості В. Віндельбанда пов'язаний із спробами теоретико-методологічного синтезу та спроб переходу від неокантіанства до неогегельянства [88, с. 444]. Замість того, аби розбирати світ по літерах, філософія має синтетично конструювати його.

Леопольд фон Ранке (1795—1886), німецький історик-позитивіст, професор Берлінського університету, наголошував на важливості критич­ного аналізу історичних джерел. Істина завжди конкретна. Ранке трактував історію як результат діяльності народних сил, що ставило питання про дослідження масових соціальних процесів та проблем.

Генріх Ріккерт (1863—1936), німецький філософ, розглядав історію як особливе знання. Він наголошував на мнимості історичних законів, проте визнавав вічні моральні закони. Г. Ріккерт наголошував на неможли­вості пізнати вищий сенс історії. Його позиція полягала в критиці об'єкти­візму Л. Ранке, який наголошував, що історик має намагатися показати те, що було насправді. Також критикував В. Віндельбанда за визнання законів природи та образів історії.

Г. Ріккерт вважав, що природні науки та історичні методи пізнання відрізняються один від одного. Якщо в першому випадку завдання полягає у встановленні певних закономірностей, то історичне пізнання має досліджувати індивідуальне та неповторне. Він пропонував конструювати предмет історії через його співвідношення з соціальними цінностями, адже історія відображає не все індивідуальне, а лише «важливе», «цікаве», «суттєве». Водночас внаслідок цього втрачається об'єктивна історична істина. Історія набуває безкінечну кількість сенсів, кожний з яких, принаймні гіпотетично, може бути не менш істинним, ніж будь-який смисл. Тому спроба моністичного підходу до історії, тобто її підпорядкування лише якимось одним закономірностям, нівелює всі інші необхідності [223, с. 93].

Врешті, Г. Ріккерта ми можемо вважати діячем, який зробив непересіч­ний внесок у розвиток історичної соціології, адже він був вчителем філософії М. Вебера, у свідомість якого заклав пошук відповіді на питання, як у реальному процесі історичного пізнання співвідносяться принцип віднесення до цінності та принцип свободи від оціночних суджень. Його учень розробив власну теорію історичної соціології, яка намагалася бути вільною від оцінок та тлумачення цінностей [332, с. 67].

Англійський історик і філософ Робін Джордж Коллінгвуд (1889—1943) визначав історію як різновид пошуку. Оскільки наука — це пошук, відпо­відно історія є наукою. Водночас поняття, які використовують історики, найчастіше не мають універсального визнання. Коллінгвуд пропонував метод перегравання історичної ситуації, яка досліджується у свідомості історика. Історія розглядалася ним як знання про минуле в теперішньому часі, самопізнання істориком свого власного духу — як повторне переживання минулого досвіду. Критичне осмислення всесвітньої історії він спрямовував на відкриття загальних законів, що впливають на перебіг подій, цикл змін законів, які функціонують на певних етапах [125, с. 56].

Р. Колінгвуд вважав, що позитивісти марно намагалися зробити з істо­рії емпіричну науку на кшталт метеорології [125, с. 54]. Натомість, за його переконанням, цінність історії полягає в тому, що вона показує нам, що людина зробила, вчить нас, що таке людина. Говорячи про приховані мотиви людської поведінки, Р. Коллінгвуд зазначав, що визначення того, що все, що трапляється в історії, не обов'язково трапляється через чиєсь свідоме бажання, є необхідною передумовою розуміння будь-якого історичного процесу [125, с. 104]. На відміну від природного процесу, який є процесом подій, історичний процес є процесом думок. Для Р. Коллінгвуда вся історія є лише історією думок.

Минуле у природному процесі — це мертве минуле, замінене чимось іншим. Історичне минуле живе в теперішньому. Завдання історика — показати, як саме настало сьогодення. Він не може претендувати на визначення того, як настане майбутнє. Теперішній час є завжди довершеним у тому розумінні, що йому завжди вдається бути тим, чим він намагається бути. На даний момент історичний процес виконав те, що хотів зробити, ми неспроможні сказати, що саме він збирається робити далі [125, с. 170].

Ознакою неісторичного мислення Р. Коллінгвуд вважав претензії на пророкування майбутнього на наукових засадах, і в цьому питанні його позиція збігається з думкою К. Поппера. Врешті, історія сприймається як повторне програвання колишньої думки в голові історика. Тому історичне знання розглядається як знання про те, що дух робив у минулому, і водночас це повторне здійснення того діяння, увічнення минулих актів у тепе­рішньому. Прогрес, на думку Р. Коллінгвуда, є не заміною поганого добрим, а заміною доброго ще кращим. Однак при цьому, мабуть, не слід забувати, що краще — ворог доброго.

Італійський історик і філософ Бенедетто Кроче (1866—1952), на відміну від Г. Гегеля, який вбачав повноту історії лише в її кінці, наголошував на повноті сенсу історії в кожен момент. Він повторював, що будь-яка історія є сучасною, але водночас її не слід зводити лише до історії самосвідомості [90, с. 9].

Факт є історичним в тій мірі, в якій ми про нього відповідним чином думаємо. Тому поза мисленням абсурдно визначати, які факти є історич­ними, а які ні. Так, в історичній хроніці відсутній акт розуміння, але у ви­борі подій, які фіксуються, присутній акт волі.

Проти традиційного позитивізму та ірраціонального суб'єктивізму виступила «школа Анналів». Її новація полягала у визначенні нової концепції творчості самого історика, якого тепер закликали мислити проблемами. Історик не може вийти за межі системи цінностей власної культури, тому будь-яка історична концепція апріорі є релятивною. І хоча історик керується певною ціннісною системою, він має уникати оціночних суджень [90, с. 19].

У 50-х pp. XX ст. розвивалася нова історична наука, яка приділяла увагу історії структур, а не лише історії подій. Соціальна історія, що дослід­жувала великі народні маси, натомість втрачала увагу до конкретної людини. Це було тим більш симптоматично, що людські факти є найсклад­нішим об'єктом наукового пізнання.

Марк Блок (1886-1944), який разом із Люсьєном Февром (1878-1956) у 1929 р. почав видавати журнал «Аннали економічної і соціальної історії», дуже наочно писав, що розкриття трупа відкриє біологу чимало таємниць, яких він не довідався б, досліджуючи живе тіло, але він не дізнається того, про що може розповісти лише живий організм [26, с. 46].

М. Блок намагався захистити історію від тих, хто забув її, не бажає або не може скористатися її уроками. Кроком у вірному напрямі він вважав від­хід від ідеологеми презентизму, тобто жорсткої детермінації уявлень про минуле, виходячи з сучасних уявлень про нього. Натомість історик має вчитися мислити проблемами. Перед тим, як їх вирішувати, важливо правильно сформулювати суть. Чим більше проблеми пануватимуть над фактом, тим більше наші дослідження наблизяться до того, що є в соціаль­них науках справжнім завданням історії. [68, с. 220].

У книзі «Королі-чудотворці» на підставі поширеної в часи середньо­віччя віри в спроможність французьких та англійських королів зціляти золотушних хворих М. Блок дослідив політичну психологію мас, роль колективних уявлень у політичному житті та формування цих уявлень в над­рах соціальних груп [27, с. 32]. Він бачив людське суспільство не у вигляді соціологічної абстракції, а як систему зв'язків, відносин між людьми. Історія в цьому сенсі покликана досліджувати людину в єдності всіх її соціальних проявів, тому немає провалля між історією та соціологією.

Отже, на нашу думку, історична соціологія інтегрує «прикордонні» сфери інтересів різних соціальних наук, при цьому лишаючи «суверен­ними» формальні предметні поля цих диференційованих наукових дисциплін. Історичний метод у соціології стає інтегральним для різних галузевих соціологій.

Звичайно, кожна наука, яка претендує на суверенний статус, намагає­ться знайти власне глибоке коріння. Розглядаючи становлення історичної соціології, слід звернути увагу на досить широке коло соціальних мислителів, творчість яких створила потужне силове інтелектуальне поле, яке тою чи іншою мірою будить думку та живить подальші дослідження.

На цьому етапі О. Конт, на відміну від свого вчителя, який розглядав науку про суспільство як частину фізіології, тобто загальної науки про організми, виділив науку про соціальні організми під назвою соціальна фізика і підніс її на вершину в ієрархії наук.

Раніше за О. Конта, у 1835 p., засновник модерної статистики А. Кетле (1796-1874) застосував термін «соціальна фізика» до соціальної статистики. Зокрема, він вперше ввів до наукового обігу поняття «моральна статистика», «середньостатичний показник» та інші. У 1839 р. О. Конт ввів поняття «соціальна філософія». О. Конт не поділяв соціалістичні утопічні погляди свого патрона А. Сен-Сімона.

Огюст Конт (1798—1857) свою основну працю «Курс позитивної філософії» видавав упродовж 1830-1857 pp. Зокрема, він наголошував, що основним об'єктом соціології має стати історія людського роду, і виділив три стадії розвитку людства: теологічна, тобто найвища в духовному сенсі (фетишизм, політеїзм, монотеїзм), яка за його уявлення тривала до 1300 р., метафізична (абстрактна) стадія — 1300-1800 pp., та позитивна стадія пану­вання науки, яка намагається «стверджувати те, що є» [87, с. 71]. При цьому соціологія розглядалася як найбільш конкретна наукова дисципліна. Справжнім предметом соціології О. Конт визначав майбутнє суспільство, яке охоп­люватиме все людство, саме це є метою прогресу як «безперервного розвитку».

Єдиний сенс історії він вбачав у прогресі людського розуму. Розум людини проходить три послідовні стадії: теологічну, метафізичну, позитивну. Мить історичного розвитку є зрозумілою, якщо розглядати розвиток у цілому. Позицію О. Конта щодо «закону трьох стадій» критикував Володимир Соловйов (1853—1900), який наголошував, що в іс­торії суспільства релігійні погляди співіснують поряд з науковими, крім того, у первісному суспільстві справедливість є природним началом.

В умовах краху старого феодального режиму та народження в рево­люційних муках нового буржуазного режиму, як слушно зазначає російський соціолог М. Лапін, він намагався дати громадянам всіх передових країн нову філософію. На відміну від старих теологічно- метафізичних концепцій, він розробляв систему позитивного знання фактів та законів, які підлягають науковому пізнанню. На думку О. Конта, науки утворюють певну ієрархію, яка визначається ступенем простоти та загальності. Зазначена ієрархія починається математикою та завершується соціологією, причому кожна з наук користується елементарними фактами попередніх. Об'єктом соціології він визнавав історію людства.

Основну увагу позитивна соціологія зосереджує на використанні соціальних методів інших наук. Основним науковим методом позитивної соціології, який запропонував О. Конт, є історичне порівняння різних послідовних стадій розвитку людства. Хоча цей історичний аналіз стосується переважно сфери динамічної соціології, він має значення для всієї науки. Історичний метод спостереження виокремлює соціологію як науку, яка забезпечує перехід від одиничного до цілого [87, с. ЗО].

Позитивістська соціологія мала об'єднати всі галузі знань про суспільство та працювати із загальними висновками окремих наук. Позитивізм через систему доказів врешті має привести до універсальних законів. К. Поппер наголошував, що ключовою ідеєю О. Конта у розумінні історичного процесу було сприйняття ідеї спадковості дії соціальних факторів. Загалом, на його думку інтерпретація історичного розвитку О. Контом близька до холістської традиції описання станів суспільства через подібність до вікових станів організму.

Однією з рушійних сил історії вважалася невпорядкованість мислення на кожному окремо історичному етапі. Зрештою, історія суспільства визна­чається історією людського розуму. О. Конт наголошував: аби зрозуміти сучасну епоху, слід повернутися до ширшого історичного контексту та розглядати її як фазу на тривалому шляху людської історії. Без цього історичного методу неможливо дати адекватне пояснення, передбачити та дати практичні рекомендації стосовно будь-якого сучасного феномена, якщо не реконструювати всю його попередню історію. Людство протягом усієї своєї історії послідовно проходить три головні стадії: теологічну, метафізичну та позитивістську.

Хоча послідовні стадії розвитку розуму людського суспільства розглядалися як універсальні, їхні риси більше нагадували західно­європейську цивілізацію. Наприклад, на думку О. Конта, середньовічне суспільство скріплювалося трансцендентальною вірою, яка інтерпрету­валася католицькою церквою. Натомість у суспільстві науковому та інтелектуальному вчені замінюють жерців, а промисловці мають пріори­тетне місце порівняно з військовими.

О. Конт розглядав соціологію як позитивну науку про суспільство, а головним завданням історії він вважав навчання позитивізму всього людства. Панування історичної точк и зору він вважав найважливішою ознакою позитивізму та його головним підсумком.

О. Конт одним із перших став порівнювати суспільство з людським організмом. Водночас цілісність соціального організму визнавалася ним більшою, ніж сума його складових частин [380, с. 11].

Важливим внеском О. Конта в теорію соціального розвитку стали його ідеї про соціальну статику та динаміку. Статичний стан характеризується суспільним консенсусом, який підтримується кожним елементом соціальної структури. Соціальна динаміка розглядалася як послідовна зміна станів, які проходить суспільство у становленні розуму та порядку. О. Конт виділяв наступні особливості нового індустріального соціального порядку: концентрація робочої сили в містах, установка на отримання прибутку, використання у виробництві досягнень науки та техніки, антагонізм між господарями та найманими працівниками, посилення соціальної нерівності, формування економічної системи, заснованої на ринковій системі та вільній конкуренції [409, с. 38].

Наприкінці XIX — на початку XX ст. методологічна криза позитивізму та механістичного детермінізму, подальша диференціація та спеціалізація соціальних наук стимулювали серйозну критику запропонованого О. Контом порівняльно-історичного методу як некритичного збирання фактів для підтвердження апріорної схеми. На відміну від ПІ. Монтеск'є,

О. Конт був прихильником ідеї єдності всесвітньої історії, внаслідок абсолютизації якої навіть досить проблемно сприймав ідею різноманітності історичних процесів різних суспільств. Знати, аби передбачати; передба­чати, аби могти. Для теорії розвитку важливими є поняття, введені О. Контом «соціальна статика» та «соціальна динаміка»

Ідея О. Конта щодо «Західної республіки», по суті, була прогнозом майбутнього об'єднання Європи, свідками якого ми є сьогодні. Зокрема, він вважав, що історія веде до диференціації суспільних функцій і водночас до зростання уніфікації суспільств [6, с. 121].

Герберт Спенсер (1820—1903), англійський філософ, соціолог- позитивіст, сприяв подальшому розвитку ідей соціології. Слідом за О. Контом він поклав в основу соціології ідею еволюції. Люди, яким, завдяки побільшенню знань, зрозумілою стала генеза простих явищ, все- таки продовжують вірити в надприродне походження явищ складних, визначити причини яких дуже нелегко [245, с. 108].

Г. Спенсер вбачав у принципі еволюції універсальну методологічну основу для будь-якого знання та сформував позитивістську органічну еволюційну парадигму. Він розробив теорію соціальної еволюції, в якій ключовими елементами визначив зростання, структуру та диференціацію. По суті, він першим ввів поняття «структура» та «функції». Визнавалася можливість відділити структуру суспільства від його функцій. Також він враховував фактори застою та регресу [246, с. 57], виділяв два головних соціальні типи суспільств — військові та індустріальні.

Послідовний еволюціоніст Г. Спенсер заперечував втручання держави в соціальні питання, що перешкоджає необхідній адаптації суспільства до свого середовища. Він, на відміну від Е. Дюркгейма, який посилався на поняття соціальної солідарності, більше вів мову про індивідуалізм. Водночас, Г. Спенсер фактично сприяв відокремленню предмета соціології від історії. Саме він постійно наголошував: якщо предмет історії — конк­ретні факти, то предметом історії є типові явища та процеси. Г. Спенсер ввів поняття «соціальний інститут» як структура соціальних відносин та певної організації [246, с. 364].

Еміль Дюркгейм (1858—1917) у процесі вивчення соціальних процесів та явищ суспільного життя пропонував розглядати соціальні факти як речі, не залежні від суб'єкта, і досліджувати їх об'єктивно. Тобто соціальні явища, на думку Е. Дюркгейма, слід пояснювати соціальними причинами. Він звернув увагу на дуалізм людської природи, в якій поєд­налися індивідуальні та колективні уявлення.

Водночас він розглядав соціологію як своєрідне моральне вчення. З цієї точки зору соціальна теорія розглядалася як основа педагогіки.

Провідними темами досліджень став розподіл праці, солідарність і мораль. Спільна віра та ідеали — один тип солідарності, інший — так звана меха­нічна солідарність. Суспільство — це солідарність. Колективна свідомість налаштована на солідарність [78, с. 8].

Е. Дюркгейм пропонував розглядати суспільство як поза- та надінди- відуальну реальність, яка має щодо індивідів примусову силу, незалежну від них. Наперед зазначимо, що в нашому концепті такий стан є властивим для інволюційного періоду розгортання циклу.

Суспільство розглядається як певне цілісне людське утворення. Соціальна поведінка має пояснюватися екзогенними впливами. Тому висхідними мотивами дослідницького процесу мають бути саме соціальні явища, а не ідеї щодо них [316, с. 6].

Відмінною рисою соціального факти є його імперативний вплив на індивіда. Соціальні феномени повинні пояснюватися в соціальних категоріях. Соціальні зміни розглядаються як єдиний процес. З одного боку, існують висхідні стадії, кожна наступна з яких більш прогресивна за попередню. Домінантною тенденцією історичного процесу стає диференціація. Проте соціальний порядок врешті залежить від встановлення балансу між диференціацією та інтеграцією, тому соціальні феномени можна пояснити лише через урахування динаміки соціальних відносин.

У докторській дисертації Е. Дюркгейма «Про розподіл суспільної праці» (1893) ще відчувався вплив ідей О. Конта. Проте Е. Дюркгейм наголошував, що розподіл праці послаблював роль релігії як основи соціального зв'язку. Навіть «прості» суспільства мають соціальну структуру, яка спирається не лише на родинні, статеві, вікові відмінності, а й на критерії соціальної диференціації за ознаками розподілу праці [78, с. 45].

Водночас Е. Дюркгейм просунувся далі у розумінні закономірностей функціонування суспільства. Розподіл праці, на його думку, визначає структуру всього суспільства, а технічні та економічні аспекти є лише його проявами. Розподіл праці є результатом боротьби за існування та її розв'язкою.

Важливим внеском Е. Дюркгейма до соціальної теорії є його опис механічної та органічної солідарності. У суспільствах з механічною солі­дарністю найбільша частина суспільного життя керується соціальними імперативами та заборонами, які визначаються колективною свідомістю. В умовах механічної солідарності індивіди є взаємозамінними. Чим ближче до найвищих соціальних типів, тим більш розвинутим є розподіл праці.

По мірі того, як людство просувається в соціальній еволюції, механічна солідарність все більше послаблюється. Саме розподіл праці утримує єдність соціальних агрегатів вищих типів. Солідарність він розглядає як вищий моральний принцип. Проблема взаємин між індивідом та групою вивела Е. Дюркгейма на проблему консенсусу. Аби розподіл праці продукував солідарність, недостатньо, щоб кожен мав свою справу, необхідно, щоб йому підходило певне заняття [78, с. 27].

Під консенсусом Е. Дюркгейм розумів раціонально усвідомлену солідарність. Спочатку в історії розвитку суспільства виникає певний консенсус, а лише потім «суспільний договір». Історія довела, що пошук цієї соціальної гармонії є чи не найскладнішою справою, адже кожне суспільство є чимось більшим, ніж просто сума індивідів, які його складають. Творче надбання Е. Дюркгейма широко використовується історичною антропологією. Саме він акцентував увагу на тому, що людина невільно піддається тиску соціальних фактів, проте йому не вдалося достат­ньою мірою показати механізми, які впливають на соціальну історію.

На думку одного з класиків «школи Анналів» Блока, суттєве значення для нової соціальної історії має соціологічна школа Е. Дюркгейма, хоча вона відводить історії місце в підвалі, куди соціологи, резервуючи за собою все, що піддається раціональному аналізу, віддають історії факти людського життя, які видаються поверховими та довільними [26, с. 15]. Постаті Е. Дюркгейма, М. Вебера, як і К. Маркса, Ф. Ніцше, 3. Фрейда та А. Ейн­штейна, є класичними для доби модерну [388, с. 11].

На думку Ю. Давидова, провідного російського спеціаліста з творчості М. Вебера, німецька історична політекономія перетворюється в нього на історичну соціологію [71, с. 346]. М. Вебер насамперед розумів соціологію як аналіз історичних проблем, а не конструювання системи знання.

Макс Вебер (1864—1920) сприяв розвитку теоретичних знань соціальної історії. Як зазначав американський соціолог Чарльз Міллз, М. Вебер, подібно до багатьох інших соціологів, більшу частину своєї роботи провів у діалозі з К. Марксом [177, с. 165].

По суті, М. Вебер є засновником сучасного наукового світогляду, в основі якого — плюралізм та релятивізм. Він закликав відмовитися від моноказуальності в інтерпретації історичних феноменів [6, с. 15]. М. Вебер розглядав історію і соціологію як два напрями наукового інтересу, а не дві різні наукові дисципліни, які повинні ігнорувати одна одну. Оскільки констатуючою ознакою соціального є суб'єктивний сенс, М. Вебер назвав свою соціологію розуміючою [94, с. 24].

Суперечливість та історична обумовленість термінів, які використо­вують історики, поставила проблему ролі суб'єкта пізнання в процесі створення картини минулого. Створена М. Вебером концепція «ідеальних типів» спростувала тезу А. Шопенгауера про неможливість пізнання істориків інших культур, крім власної, рідної. Натомість М. Вебер інтерпретував суб'єктність через поняття «ідеального типу», «інтересу епохи» її провідні установки.

Метою створення ідеального типу є спроба відокремити історичний матеріал джерел від вторинної історичної інформації ціннісної орієнтації. Врешті, ідеальний тип неможливо верифікувати емпіричним шляхом, його можна розглядати лише як своєрідну «гіпотезу гіпотези» [88, с. 357].

Зокрема, за допомогою поняття ідеального типу М. Вебер робив співставлення емпіричних фактів соціально-історичної дійсності та ідеальної складності і різноманітності соціальних явищ з метою система­тизації емпіричного матеріалу та подальшого його дослідження. Тому ідеальний тип не може бути знайденим в емпіричній реальності. В історії, на відміну від кантіанців Г. Ріккерта та В. Віндельбанда, котрі ставилися до історії як суто індивідуального пізнання, за М. Вебером, ідеальні типи пов'язані з аналізом конкретних історичних цілісностей, унікальних історичних явищ, показуючи своєрідність їхньої формоутворюючої структури. Хоча подібні поняття не можуть відобразити всієї багато­манітності емпіричної реальності певного соціального явища, вони не є суто абстрактними родовими поняттями, які ігнорують специфіку конкретно- історичних явищ.

Вся наукова діяльність цього видатного європейського соціолога ґрунтувалася на величезній історичній ерудиції. Глибоке знання історії привело М. Вебера до заперечення неісторичних механістичних законів історії та змусило звернутися до дослідження конкретних історичних змін. М. Вебера з повним правом можна вважати найбільш історично ментально орієнтованим з усіх класиків соціології.

Цікаво, що в 1905 p. М. Вебер, працюючи над твором «Про ситуацію буржуазної демократії в Росії», ознайомився з працями М. Драгоманова щодо загальної ситуації в Україні. Він наголошував, що проблема автономії ЗО млн. українців — це питання, перед яким зупиняються найпослідовніші демократи.

У праці «Про деякі категорії соціології розуміння» М. Вебер наголошував, що не треба бути Цезарем, аби розуміти Цезаря, інакше будь- які заняття історією втратили б свій сенс [44, с. 105].

У праці «Протестантська етика і дух капіталізму» М. Вебер найкраще показав можливості історичної соціології. Він визначив протестантську мораль як мирський аскетизм, для якого робота є порятунком. М. Вебер дослідив господарський етос світових релігій. В методологічному плані він наголошував: аби встановити дійсні каузальні зв'язки ми встановлюємо ідеальні. З цією метою М. Вебер використовував поняття ідеального типу як встановлення осмислених зв'язків, властивих певній історичній цільності або послідовності подій. При чому конструкт ідеальних типів він розглядав не як кінцеву мету наукового дослідження, а як метод досягнення цієї мети.

Помітним внеском М. Вебера до історичної політичної соціології стало його вчення про три типи панування — раціональне, традиційне та харизматичне. Раціональне панування ґрунтується на обов'язковості легально встановлених інститутів та легальності носіїв влади, які здійснюють управління. Традиційне панування засновано на вірі в тих, хто в силу традиції покликаний здійснювати панування. Харизматичне панування передбачає особисту вірність, яка виникла внаслідок особливо дару або доблесті носія харизми, яка стимулює довіру до встановленого ним порядку [45, с. 56].

За М. Вебером, харизматичний авторитет завжди є революційним. Значення харизматичної легітимації посилюється під час соціальних криз. За таких ситуацій люди зазвичай вірять лише тим, хто є непричетним до існуючого порядку. Народні маси намагаються уникнути відповідальності. Існування в історичній ситуації гіпотетичних альтернатив розвитку є перед­умовою важливих геройських дій. Героїв формує героїчний час у героїчних обставинах. Для цього наявними мають бути також людські ресурси включно з емоційними, які можна було б мобілізувати.

М. Вебер вдало поєднав ідеї соціально значущих дій в суспільстві з уявленнями про певний часовий період [366, с. 78]. Він запропонував соціальну теорію ідеальних типів, яка є елементом порівняння з реаль­ними проявами історичного процесу. Водночас ідеальний тип М. Вебера як основне поняття його соціології опинився під критикою неомарксис- тів [377, с. 88]. Проте М. Вебер довів можливість емпіричного дослід­ження історичних процесів за допомогою соціологічних понять. Загалом, теорію капіталізму М. Вебера можна розглядати як ключ до універсаль­ної історичної соціології [71, с. 376].

Слід зазначити, що «дух» капіталізму як у К. Маркса, так і М. Вебера майже один і той же, тільки для К. Маркса він має переважно матеріальні підвалини, а для М. Вебера не лише матеріальні, а й ментальні. Якщо К. Маркс відмовляв капіталізму в майбутньому, М. Вебер шукав риси капіталізму в глибинах минулого. Якщо для К. Маркса капіталізм є фено­меном нового часу, то для М. Вебера головним у капіталізмі є його дух, тобто етос — авантюрний менталітет, який відмовляється від етики, очікування прибутку шляхом товарного обміну, обрахування капіталу в гро­шовій формі. М. Вебер розглядав капіталізм як універсальне історичне явище, що за своїм типом може виступати як авантюристичний, торго­вельний, орієнтований на війну, політику тощо [71, с. 384]. Реформацію

М. Вебер розглядав як першоджерело нового сучасного типу капіталізму як системи перманентного здобуття прибутків [44, с. 67].

На інших методологічних засадах розглядав всесвітню історію російський мислитель Микола Данилевський (1822—1885). Одразу після поразки Росії у Кримській війні (1853-56) російський філософ слов'яно­фільського спрямування М. Данилевський у праці «Росія і Європа» (1859) проаналізував типи слов'янської та германської культур. Зазначена праця була своєрідною полемічною відповіддю європейсько центристським концепціям.

До євразійців М. Данилевський близький визнанням самобутності історичного шляху Росії (симбіоз візантійських та кочових впливів), несприйняттям європейської модернізації та визнанням особливої ролі православ'я. По суті, М. Данилевський переніс на історію поняття про типи організації, прийняте в ботаніці та зоології, принципи лінійного групування та класифікації соціально-історичних явищ, за аналогією з природними. Він будував типологію історії людства за категоріями культурної діяльності. Цивілізації, в яких релігії, політика, культура, економіка ще не виділилися в специфічні категорії культурної діяльності, він виділив у групу первинних (п'ять). Подальші культурно-історичні типи визначаються залежно від кількості основ культурної діяльності [72, с. 145].

На думку М. Данилевського, немає загальнолюдського історичного завдання. Мета історії полягає у досягненні максимальної різноманітності моделей розвитку. Найважливішим критерієм оцінки світової (локальної) цивілізації М. Данилевський визнає не лише характер релігії, а унікальність культурного, політичного та економічного розвитку народу. З огляду на це, прогрес — це лише нетривала стадія, яку у своєму розвитку проходять всі цивілізації, він не є монополію Заходу [72, с. 122].

Географічний фактор для М. Данилевського зберігає значення лише на ранньому етапі історії етносу, напередодні народження цивілізації. Культуртрегерство — зіткнення та взаємодія цивілізацій. Там, де відбу­вається зіткнення різних традицій, історична ротація здійснюється швидше: дитинство, юність, зрілість, старість. [298, с. 96-109]. Він наголошував, що історію творять люди, але їхні ролі при цьому є різними. М. Данилевський виділяв три типи історичних діячів: по-перше, які позитивно впливають на розвиток подій; по-друге, діють негативно; по-третє, племена та особи, в яких відсутнє творче начало.

Відповідно до своєї класифікації автор праці «Росія і Європа» виділив такі історико-культур ні типи: китайський, індійський, перський, європейський, грецький, римський, арабський, германо-романський. Відповідно кожен історико-культурний тип найбільш повно розкриває свою творчу сутність лише в певних сферах. Наприклад, для давньогрецької цивілізації таким ексклюзивним феноменом була краса, для семітської — релігія, для римської — закон та адміністрація, для китайської — практика та утилітаризм, для індійської — містицизм, для германо-романської — наука та технологія.

Внесок М. Данилевського в теорію цивілізації переважно є критичним. Він слушно наголошував, що жодна цивілізація не може вважати себе вищою точкою розвитку. Світові імперії, універсальні держави — сутін­ковий етап розвитку локальної цивілізації. JI. Іонов розглядає концепцію М. Данилевського в загальному руслі розвитку цивілізаційної теорії на Сході [95, с. 110-124].

Проте проект модерну пов'язаний із вдосконаленням людини та суспільства на раціональних засадах. При цьому завдання історика полягало в осмисленні суспільства як єдиної системи, яка перебуває в по­стійному русі. Характерною рисою історичних досліджень у цій парадигмі є віддзеркалення процесу соціального розвитку в усій його конкретності.

Засновники соціології пропонували розглядати розвиток суспільного життя як певну закономірність, абстрагуючись від випадкових елементів. Історично модерн та модернізація йшла поруч, спрямовуючи один одного. Економічна модернізація — зовнішня, поверхова. Внутрішня модернізація здійснюється у ментальності. Саме політичним аспектам модернізації, стимульованої американською та французькою революціями, була присвячена творчість А. Токвіля. Зазначимо, що дворянська родина Токвілів зазначала переслідувань за часів Великої французької революції та відновила свій вплив після реставрації конституційної монархії 1830 р.

Новий політичний режим зробив соціальне замовлення на вивчення управлінських форм в інших країнах. У лютому 1832 р. А. Токвіль прибув до Нью-Йорка з метою вивчення досвіду американської пенітенціарної системи. Перший том книги «Про демократію в Америці» вийшов 1835 p., а другий — 1840 р. Його науковий доробок є близьким до історичної соціології політики.

Алексіс де Токвіль (1805—1859), відомий французький історик та політичний діяч, зробив внесок у історичну соціологію як дослідник процесу демократизації на прикладі США у праці «Про демократію в Америці» та політичної централізації на прикладі Франції у праці «Давній порядок і революція». «Саме тому, що я не противник демократії, я хотів бути щирим, мовлячи про неї» — писав він [268, с. 339].

Говорячи по загальні тенденції розвитку історичної науки на початку XIX ст., А. Токвіль наголошував, що «історики, які живуть за часів демо­кратії, не лише відмовляють деяким громадянам у можливості впливати на долю народу, а також заперечують здатність самих народів змінювати своє майбутнє, підкорюючи їх або непохитному фатуму, або такій собі сліпій неминучості. Історики античних часів навчали мистецтву панування, тоді як історики сучасні навчають лише покорі. У писаннях останніх автор нерідко виглядає визначною постаттю, проте людство завжди постає маленьким» [268, с. 401].

А. Токвіль розглядає демократію як первинний фактор. Причому СІЛА він розглядав як географічний простір, де поселилися емігранти, прибувши з Європи, відокремлений від ворожих держав та небезпечних суперників. Умовою утворення аристократії була велика земельна власність. Натомість у СІЛА пуританські емігранти принесли ідею ліберальної рівності можливостей та свободи. «Обставини, в яких народжуються нації і які служать їхньому становленню, впливають на весь їхній майбутній розвиток», адже пуританізм був не лише релігійною доктриною, а багато в чому зближався з найвідважнішими демо­кратичними та республіканськими течіями. Взагалі, вражає глибина про­никнення А. Токвіля у сутність американської ментальності, яка за минулі століття зазнала незначних змін. Американці мають ту велику перевагу над іншими народами, що вони народилися рівними, а не виборювали рівності [268, с. 39, 411].

В американському суспільстві свободі людини може загрожувати певне зло. В Америці люди рівні у своєму інтелектуальному розвитку, будь-яку чесну професію тут цінують. Вплив демократії на заробітну плату, на родину, роль батьківського досвіду. А. Токвіль навіть наголошує, що «на перший погляд може видатися, що в інтелектуальному вихованні амери­канців немає жодних відмінностей, настільки однаково вони думають». «Друкарський верстат сприяв поступові рівності, він же залишається найліпшим засобом виправлення її вад» [268, с. 213, 569].

Суспільство тут діє цілком самостійно, керуючи собою саме. Знесилення демократії відбувається через пріоритетність приватного життя. Громадяни все менше часу віддають громадським справам. «Партії — це зло, властиве демократичному правлінню, але їхній характер у різні періоди неоднаковий, і в основі їхньої діяльності лежать різні спонуки» [268, с. 150].

Свобода слова у СІЛА справляє вплив не лише на громадську думку, а й на думку кожної людини, оскільки змінює не лише закони, а й звичаї та мораль. Зокрема, демократичні закони намагаються забезпечити добро для більшості, адже вони виходять від більшості громадян, кожен з яких може помилятися. Дух законності слугує противагою крайнощам демократії. Певні прогностичні тези: «Найголовніша небезпека, що загрожує СІЛА, полягає саме в їхньому процвітанні» [268, с. 357].

Революція в суспільному устрої завжди позначається на стилі та мові. «Американці у своїх стосунках з іноземцями виявляють несприйняття будь-якої критики і невгамовно прагнуть похвали. Люди, які живуть у демократичному суспільстві, люблять свою країну так само, як себе самих, переносячи свої марнославні звички на почуття національної гордості» [268, с. 501-502]. Політика в людському суспільстві змінюється, віднині слід шукати нових ліків від нових недуг.

Кінець XIX — початок XX ст. в історії соціологічної думки в її контексті історичного аналізу був пов'язаний із конкуренцією гегельянської та кантіанської традицій. Гегельянці, наприклад Б. Кроче та Р. Коллінгвуд, розвивали ідеї гносеології історії у контексті об'єктивного ідеалізму та історизму. Натомість кантіанці, наприклад В. Віндельбанд, Г. Ріккерт, фокусували інтерес на індивідуальному, на ціннісних характеристиках дій історичних діячів (Л. Ранке).

Принципово інший напрям соціальної думки пов'язаний із К. Марксом. Вся його творчість просякнута історизмом. У праці «До критики гегелів­ської філософії права. Вступ» К. Маркс наголошує, що німецька філософія є продовженням німецької історії в ідеї. Будучи яскравим представником саме цієї філософської школи, він успадкував всі її переваги та вади.

На цілком слушну думку російського історика теоретичної соціології Ю. Давидова, критика К. Маркса як вченого свідчить на його користь. Марксизм — не догма, а керівництво до дії. О. Філіппов зазначає, що жодне з «марксистських» злодіянь XX ст. не можна безпосередньо звести до творів двох філософів XIX ст., адже не можна стверджувати, що ці зло­діяння не здійснилися б, якби не було цих творів. Ідеї живуть своїм власним життям і стають матеріальною силою, коли оволодівають масами [169, с. 6].

Марксизм лишається головною нерелігійною альтернативою повсяк­денності. Ставлення до марксизму — показник ставлення до частини спадку західної культури.

Ключова тема творчості К. Маркса — відчуження людини в процесі диференціації праці. Вартість перетворює кожен предмет праці на су­спільний ієрогліф, при цьому гроші розглядаються як відчужена со­ціальність. Гроші — це сполучник між потребою та предметом, між життям та життєвими засобами людини. Оскільки гроші як існуюче та дійсне поняття власності змішують та обмінюють всі речі, вони породжують зворотний світ, перетасовують всі природні та людські якості. Гроші спричиняють братання протилежностей, вони примушують до поцілунку те, що суперечить одне одному. Капітал — це накопичена праця. Після руйнування капіталістичного устрою, на думку К. Маркса, позитивний гуманізм полягатиме у поверненні людині її предметної сутності.

Вже в «Економічно-філософських рукописах 1844 року» К.Маркс поставив завдання дослідити проблеми впливу загальноісторичних умов на виробництво і відносини між історичним розвитком та виробництвом. Ю. Давидов слушно зазначає, що, об'єднуючи історію та соціологію як методи аналізу людського буття, К. Маркс по суті формує контури нової наукової дисципліни, яка щоразу «заново» відкривається західною соціологічною думкою другої половини XX ст., а саме — історичної соціології, яка означає застосування історичного підходу до аналізу соціальних аспектів людського існування, а соціологічних — до дослід­ження історичного процесу [169, с. 54].

Важливе місце в теоретичному багажі історичної соціології посідає концепція історичного матеріалізму, яка в парадигмі ідеалізму розглядає­ться як своєрідна когнітивна матриця, підпорядкована внутрішній логіці процесу матеріалізації духу в результаті людської праці [380, с. 90].

Історичний матеріалізм розробив теорію суспільно-економічних формацій на всесвітньо-історичному рівні, теорію класової боротьби на соціально-структурному рівні, теорію людського буття на індивідуальному рівні, теорію історичності приватної власності. Історія розглядається як арена класової боротьби. Зброя критики, звичайно, не може замінити критики зброєю. Матеріальна сила має бути повалена такою само матеріальною силою, але й теорія стає матеріальною силою, як тільки вона оволодіває масами [169, с. 167-168].

Отже, на всесвітньо-історичному рівні розвиток відбувається від суспільної власності та примітивних форм самоврядування через приватну власність та політичне правління до комуністичної економіки та політичної рівності вільних асоціацій вільних виробників. На соціально-структурному рівні розвиток відбувається від докласового суспільства через класову ди­ференціацію до безкласового суспільства, на рівні індивідуальних дій — від примітивної спонтанності через відчуження до емансипації та свободи.

К. Маркс наголошував, що історія не є якоюсь особистістю, яка користується людиною як засобом для досягнення своїх власних цілей. Історія — це діяльність людини, яка має власні цілі. Тобто він виводить історію із безпосереднього матеріального виробництва життя.

Зазначимо, що загалом праці фундаторів марксизму вписуються в ду­ховну атмосферу XIX ст. з його пануючими ідеями класичного ево­люціонізму та непохитної віри в прогресизм модерного індустріалізму. У марксистському тлумаченні розвиток історії в цілому і лише в кінцевому підсумку є прогресивним, оскільки прямує до есхатологічної мети — кому­нізму. Врешті, на думку відомого польського історика П. Штомпки, історичний матеріалізм забезпечує зв'язок між традиційною та сучасними теоріями соціальних змін [295, с. 228]. З цієї точки зору, історичний матеріалізм для історичної соціології є важливим альтернативним концептом.

Карл Маркс (1818—1883) сприйняв гегелівське тлумачення діалек­тики, але рішуче відкинув ідеалістичний дух філософії Г. Гегеля. Матеріалістична інтерпретація гегелівської діалектики стала відправною точкою філософських роздумів К. Маркса. Визначення «марксизм» для запропонованої теорії вперше застосували противники К. Маркса, натомість його творчість продовжує відігравати свою роль у багатьох дослідженнях із соціальної історії.

У праці «Німецька ідеологія» К. Маркс та Ф. Енгельс писали, що історія є не що інше, як діяльність людей, котрі переслідують свої цілі. К Маркс наголошував, що люди самі роблять свою історію, але вони роб­лять її не так, як їм захочеться, за обставин, які вони не самі обирали, а які є безпосередньо наявними та успадкованими від минулого.

Розвиток марксових досліджень різних проявів соціального життя цілком вписується у позитивістську наукову традицію, хоча й має власні особливості. Насамперед мова йде про віру в прогрес, монізм історичного процесу, абсолютизацію соціального-економічного фактора в житті су­спільства, певну заангажованість наукової діяльності ідейно-революційними імперативами. Спорідненою проблематиці історичної соціології є рання творчість К. Маркса.

Якщо О. Конт вважав ідею суспільної гармонії рушійною силою історії, то К. Маркс віддавав пріоритет ідеї класової боротьби, акцентуючи увагу на соціальних суперечностях. Історія всіх суспільств є історією боротьби класів. Будь-яка класова боротьба є боротьба політична. Класичною працею в цьому контексті є «Маніфест Комуністичної партії» (1848), який через сто років після публікації здобув більшу відомість, ніж за своєї епохи.

Не свідомість людей визначає їхнє буття, а навпаки, буття визначає їхню свідомість. Ідеї стають матеріальною силою, коли і якщо вони оволодівають масами. Такою ідеєю мала стати класова боротьба. Саме пер­манентна класова боротьба як рушійна сила історії веде до соціалістичної революції, що означатиме кінець передісторії та настання епохи неанта­гоністичного суспільства. Класова боротьба та її інструмент — диктатура пролетаріату розглядалися К. Марксом як механізми соціального контролю.

Буржуазія розглядалася як привілейована меншина, що панує соціально й політично. Вона має протиріччя з пролетаріатом, який стано­вить більшість у суспільстві. Саме конфлікт між цими ключовими класами, на думку класиків марксизму, і становить поле вирішальної соціальної битви в людській історії. Соціальний ідеал марксизму — вільний розвиток кожного як передумова для свободи всіх — по суті заперечує уявлення про сталість суспільного поділу праці, адже цільною та невідчуженою є лише людина, яка не скалічена суспільним поділом праці. Е. Дюркгейм та К. Маркс суголосні в тому, що колективістські суспільства є історично первинними, що індивід виникає з суспільства, а не суспільство з індивідів, натомість розбіжності з'являються щодо кінцевої мети історії.

У класичних соціологічних працях Карла Маркса «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» (1885) та Фрідріха Енгельса (1820—1895) «Селянська війна в Німеччині» (1870) засновники марксизму, спираючись на аналіз тимчасових явищ соціально-політичного життя і соціальної структури як цілого, дали класичний приклад використання історичного підходу до вивчення соціальних явищ. Позбавлений контролю за власною працею та її продуктом робітник стає відчуженим від своєї праці, від оточу­ючих та врешті від самого себе, фетиші речей правлять людьми.

Водночас відчуття історизму, яке мало стимулювати думку в аль­тернативному до класового детермінізму напрямі, марксистській теорії явно не вистачало. Цю прогалину на Сході намагався заповнити ленінізм, а на Заході — неомарксизм.

Історичний процес відбувається під дією іманентних сил. Зазначимо, що матеріалістично-діалектичне тлумачення розвитку сприймає метафору спі­ралі, яка розширюється. Отже, історичний процес рухається вперед і назад, але коли здається, що він повертається в попередній стан, насправді він опи­няється на більш високому рівні розвитку.

Революції відбуваються в рамках кожного циклу спіралі, вони просувають суспільство на наступний щабель прогресу, навіть якщо відбувається тимчасовий регрес. Тому якісні зміни поділяють історію на природні стадії: сходження, реалізація, занепад, який підготовляє передумови для наступного циклу на більш високому рівні. Проте жодна суспільна формація не гине раніше, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона дає досить простору, і нові більш високі виробничі відносини ніколи не з'являються раніше, ніж дозріють матеріальні умови їх існування в надрах самого старого суспільства [169 с. 7].

Передісторію К. Маркс розглядав як царство необхідності, натомість справжню історію як царство свободи, мабуть у цьому далась взнаки гегелівська філософія історії. Обставини такою ж мірою творять людей, як і люди творять обставини. Саме в революційній діяльності зміни самого себе співпадають із зміною обставин. З цієї точки зору історія є несвідомим продуктом власної діяльності людей.

Проте всесвітньо-історичний процес розглядається К. Марксом як незво- ротний, такий що проходить певні стадії та неминуче веде до встановлення комунізму. Але на с о ціо культур но му рівні економічний детермінізм слабшає. Індивідуальні дії наперед не визначені. У колективних діях економічний детермінізм переважає.

Знаменита шоста теза про Фейербаха констатує, що сутність людини не є абстракт, властивий окремому індивіду. В своїй дійсності вона є сукупністю всіх суспільних відносин. Суспільство не складається з індивідів, а є плодом зв'язків і відносин, в яких ці індивіди перебувають щодо один одного. Тому для соціології у марксовому розумінні індивід є предметом аналізу лише за умови його інтеграції до більш вагомої соціальної групи. Закон класової боротьби став одним із перших соціальних законів.

Карл Каутський наголошував, що в сфері суспільних явищ окремі закони ще в більшій мірі, ніж в природі проявляються лише як тен­денції [139, с. 75]. На жаль догматизація марксизму перекреслює цей логічний висновок.

В Росії інтерпретація марксизму в його найбільш радикальній формі пов'язана з політичним життям та творчістю В. Леніна.

Володимир Ленін (Ульянов) (1870—1924) вдало синтезував у своїй діяльності теоретичні марксистські настанови та практичну революційну роботу. Він наголошував, що весь дух марксизму, вся його система вимагають, аби кожне положення розглядалось лише: а) історично, б) лише в зв'язку з іншими, в) лише в зв'язку з конкретним досвідом історії [147, с. 329]. Історизм пропонує аналіз явищ у тісному зв'язку з їх попередніми станами. Твердження, що Брут вбив Цезаря, з цієї точки зору є позачасовим.

У праці «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» провів на той час глибинний аналіз особливостей розвитку капіталізму, які з'явились на по­чатку XX ст. На думку В. Леніна, саме історичний матеріалізм підняв «соціо­логію до ступеня науки» [146, с. 428].

Класична теорія імперіалізму викладена В. Леніним у праці «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1916), в якій він, спираючись на праці австрій­ського марксиста Р. Гільфердінга та британського ліберала Дж. Гобсона розвив ідею про особливу роль фінансового капіталу, який інтегрував промисловий капі­тал у єдиній системі, котра постійно потребує державної підтримки в отриманні доступу до територій із дешевою робочою силою, інвестування та ринків збуту. Для Дж. Гобсона стрижнем теорії була ідея імперіалізму як епохи інтенсив­ного вивозу капіталу. Проте ідея історизму була порушена в неортодоксаль­ному ставленні до пролетарської революції в переважно селянській Росії.

Врешті, як слушно зазначав П. Струве, російський марксизм надав наукове обґрунтування необхідності капіталізму в Росії [88, с. 191]. X. Ортега-і-Гассет підкреслював, що коли щось, бувши ідеалом, пере­ходить у дійсність, воно неминуче перестає бути ідеалом [216, с. 24].

Марксизм-ленінізм сприяв появі п'ятичленки у періодизації істо­ричного процесу, який розвивається від первісного суспільства через рабовласницьке, феодальне, капіталістичне до комуністичного, першою фазою якого вважався соціалізм.

Проте досвід перебудови довів, що індустріальні технології не є достат­ньою матеріальною передумовою для обов'язкового переходу від капіталізму до соціалізму. Соціалістичне суспільство, створене на базі індустріальних технологій не гарантоване від капіталістичної реставрації.

Російський філософ К. Кантор на початку 90-х pp. XX ст. переніс акцент з історичного матеріалізму на метод культур но-історичної генетики марксистської філософії історії. Зокрема, він розглянув тезу про культурно- історичну обумовленість революцій на Заході і Сході. З цієї точки зору історія розглядається як боротьба між цивілізацією та варварством, між свободою та рабством, натомість класова боротьба щодо цих провідних тем починає відігравати підпорядковану роль [107, с. 150].

Зв'язки між історією та соціологією впродовж першої половини XX ст. були непростими. Будь-яка історія, писана за християнськими принципами, буде з необхідності універсальна, провіденційна, апокаліптична й періо- дизована [125, с. 1-5].

Зберігалась прірва між істориками та соціологами, які використо­вували різні понятійні апарати, користувались відмінними методологічними підходами та мали протилежне концептуальне бачення завдань соціальних наук. Водночас історична наука не могла перебувати за межами загального розвитку науки. «Криза фізики» на початку XX ст., пов'язана з проблемою визнання ідеї невичерпності матерії, подальші відкриття в галузі теорії відносності та квантової механіки стимулювали перегляд попередньої суто механістичної картини світу.

На відміну від довоєнного часу, коли наукові відкриття лишались набутком вузького кола спеціалістів, тепер вони висвітлювались засобами масової інформації та входили до свідомості широких соціальних верств. Велике враження склав принцип відносності, встановлений А. Ейн­штейном.

Важко було повсякденній свідомості визнати, що не існує незалежної від спостерігача абсолютної системи відліку фізичних явищ як і не існує абсолютного часу, непов'язаного з певною системою відліку.

В свою чергу квантова механіка довела, що неможливо водночас виміряти імпульс та координати елементарних часток. Маючи властивості частки та хвилі, вони не мають певної траєкторії, тому закономірності мікросвіту мають ймовірний характер. Фрейдизм довів, що поведінка людей значною мірою визначається неконтрольованим безсвідомим.

З огляду на все це, здавалось, що історична наука буде вимушена відмовитись від абсолютної істини та об'єктивної реальності, а також від ідей детермінізму та закономірностей.

Німецький соціолог Фердінанд Тьонніс (1855—1936) наголошував, що руйнація соціальних зв'язків по суті є контекстом прогресу. Він виділяв два головних етапи на цьому історичному шляху — традиційну спільноту (Gemeins chaff) та суспільство ('Gesellscha.fi). Для органічної спільноти — Gemeinschaft та суспільства — Gesellschaft властивими є різні типи соціального контролю. Терміном «спільнота» Ф. Тьонніс визначає відносини в сільських спільнотах, де люди живуть відповідно до родинних та громадських обов'язків, провідне значення надає традиційним звичаям та відповідним релігійним цінностям, обмежуючим поділ праці. Натомість під терміном «суспільство» він розуміє відносини в індустріально- урбаністичному суспільстві, основу яких складає устремління до індиві­дуального збагачення, при цьому в конкурентній боротьбі порядок підтримується за допомоги формальних законів. Ф. Тьонніс звертав увагу, що за сучасної йому доби існує та посилюється тенденція підміни відсутніх соціальних зв'язків соціальними рухами. Формуються спеціалізація професійних ролей та світські цінності [366, с. 80].

Ідею правового порядку Ф. Тьонніс поєднував із державною волею. У 1930 р. він навіть вступив до Co ці ал-демократичної партії Німеччини, нама­гаючись поєднати теорію з практикою. Врешті за соціальною теорією Ф. Тьон- ніса соціальна еволюція протистоїть соціальній дезінтеграції [405, с. 19]. Атомами соціального є цінності. Зміна цінностей через нормативний конфлікту процесі пошуку нового сенсу [346 с. 33].

Співвідношення та взаємодія раціональних та ірраціональних мотивів у історії Європи було однією з головних проблем, які перебували в центрі уваги Вільфредо Парето (1848—1923). Він вбачав ключове завдання соціології вбачав у виявленні ірраціональних засад соціальної поведінки. В. Парето вважав, що кожний елемент соціальної системи можливо зрозуміти лише після розгляду того, яку роль він відіграє щодо інших еле­ментів [88 с. 35]. Він зазначав, що різні впливи, як правило, нейтралізують один одного, тому суспільство переважно перебуває в стадії рівноваги. Проте процес еволюції робить цю рівновагу динамічною. Тому розвиток соціальних систем має циклічний характер [88, с. 37].