1.1. Становлення предметного поля історичної соціології

Визначення місця історичної соціології у системі гуманітарних дисциплін пов'язано з її позиціонуванням насамперед щодо соціальної філософії та філософії історії. Засновник соціології Огюст Конт вважав соціальну статику соціальною філософією, натомість соціальну динаміку — філософією історії.

Соціальна філософія розглядає якісну своєрідність суспільств, розвиток його перспектив. Предметна ж сфера соціології визначається залежно від того, чи вивчається вона на рівні конкретних понять теоретичної соціології, чи сходить до абстрактного філософського погляду на соціальну дійсність.

У Радянському Союзі такою галуззю була соціологія марксизму, яка розробляла теорію суспільно-економічної формації, закономірності зміни формацій в певних регіонах світу, країнах головним чином шляхом соціальної революції, яка розглядається як наслідок суперечностей між продуктивними силами та виробничими відносинами, котрі стосуються життєвих інтересів класів, штовхаючи їх до політичної боротьби.

Предметом філософії історії є історичний вимір буття людини. Августин Блаженний (354—430) у своєму вченні про Град Божий та Земний Град визначав, що в історичному процесі людина створює для самої себе різновид людської природи шляхом повторного творення у власній думці того минулого, спадкоємцем якого вона є [125, с. 302].

Зрештою, без філософії історії не може обійтися жодна серйозна соціальна теорія. Адже проблема виявлення рушійних сил історії вирішується з точки зору сутності людини та буття, співвідношення трансцендентального та феноменального, свободи та рабства.

Соціальна філософія вивчає не певні аспекти життя суспільства, чим займаються конкретні соціальні науки (наприклад історія, соціологія, психологія, політологія, культурологія та ін.), а досліджує суспільство як комплексну систему на всезагальному рівні. Тобто, по суті, соціальна філософія вивчає загальні риси, які властиві якісно своєрідним су­спільствам.

Слід зазначити, що філософія історії є дитям XVIII ст., епохи Просвітництва, коли роздуми про сутнісні цілі духу потребували знан­ня історії, а історія, в свою чергу, — включення до філософського ми­слення [266, с. 17]. У німецькій традиції філософії історії історія розглядається як форма, в якій існує людське суспільство, котре створює «штучний» соціальний порядок [391, с. 39].

Філософія історії як галузь філософської думки намагається знайти логічну конструкцію історії та визначити критерії науковості історії. Зокрема, наявні дві філософські концепції історії: фіналістські (світова катастрофа відділяє нинішній еон часу від майбутнього), які визнають кінець історії, та інфінітні, які таку кінцевість у принципі заперечують. З огляду на це, Ф. Шеллінг зазначав, що людина сама творить свою історію за волею випадку. Натомість А. Шопенгауер наголошував, що історія може розглядатися як знання, але не як наука, зважаючи на відсутність у ній будь- якої субординації пізнаного.

Для розв'язання зазначеної проблеми И. Гердер запропонував метод ана­логій, натомість І. Кант заперечував саму можливість аналогій між природ­ничими та моральними науками, до яких він відносив також історію [56, с. 85]. І. Кант проголосив примат практичного розуму над теоретичним [219, с. 225].

Атрибут «історичний» тільки тоді має властивий сенс, коли стосується цілісного людського життя. Сьогочасні проблеми скаламучують прозорість історичного факту, а історична наука перешкоджає вільному творенню нових ідей. Як слушно зазначав X. Ортега-і-Гассет, живе лише те, що досі є проблемою, і це важливо не лише для теорії [219, с. 231].

Отже, філософія історії розглядається як вчення про історичну реальність в її цілісності та розвитку, загальна теорія історичного процесу — як єдності минулого, сучасного та майбутнього, історична епістемологія — дослідження історичного пізнання раціональними засобами та методами. Водночас у зазначеному контексті слід пам'ятати про попередження К. Ясперса, котрий зазначав, що історія має глибокий сенс, який прихований від людського пізнання [330, с. 18].

Предмет соціальної філософії становить вивчення загальних засад цивілізаційного існування та розвитку суспільства як цілісної системи через співвідношення основних чинників життєдіяльності людей в історичному просторі та часі [10, с. 17].

Соціальна філософія та теоретична соціологія мають певні спільні інтереси в галузі з'ясування питання, що таке суспільство і як воно змінюється. У цьому контексті соціальна філософія має предметом досліджень сутність соціальних явищ і забезпечує теоретичні засади для істо­ричних досліджень. Історики відповідають на питання «всередині історії», натомість філософи — «про історію»: як ми розпізнаємо історичні факти, чи є історія наукою, чи є історичне знання об'єктивним, яка природа історичних теорій, чи існують історичні закономірності?

Загалом, філософія історії до Г. Гегеля розглядала історію в гносео­логічному плані як мистецтво, проте виявлення та знаходження певних взаємозв'язків фактів штовхало до визнання об'єктивності історичного пізнання. Георг Гегель (1770—1831) запропонував розглядати історичний процес як синтез протилежних начал матеріальної природи та духу, в його інтерпретації всесвітня історія розглядається як процес усвідомлення людиною своєї свободи через ідеї права, родини, держави [54, с. 36]. Духовне стає результатом своєї власної діяльності. Гносеологія може розглядати історію як мистецтво пізнання, його специфічну форму, де знання добувається не лише логічними методами.

Предмет філософії історії — історичне буття людини [303, с. 4]. Вольтер, за словами О. Пушкіна, «вніс світильник філософії у темні архіви історії». Г. Гегель виділяв перш о початкову історію, яка фіксується безпо­середньо свідками подій, рефлективну історію, яка зазнала обробки, та філософію історії. По суті, філософія історії здійснює теоретичні узагальнення вищого ступеня, які стосуються теорії історії, а точніше, гносеологічних проблем історичного пізнання. Г. Гегель: «Істина вічна і не має історії». Соціальне як продукт абсолютної ідеї.

Переслідуючи свої інтереси, люди роблять значно більше, ніж замислюють, вони реалізують закономірності історії. Ключові теми філософії історії — вивчення онтології історичного процесу, його сенсу та спрямованості, виявлення співвідношення історії та природи, свободи та необхідності, постановка методологічних проблем історії. Зокрема, як предметом раціонального пізнання можуть бути різні феномени, які мають між собою спільне лише те, що вони не сучасні нам? Словом «історія» позначаються будь-які зміни, які відбуваються з часом.

К. Маркс та Ф. Енгельс у першій главі «Німецької ідеології» (1845-1846) наголошували, що люди мають історію тому, що вони повинні певним чином виробляти своє життя [169, с. 347]. З одного боку, люди продовжують успадковану діяльність за обставин, які змінилися, а з другого, — змінюють старі умови, оскільки здійснюють нову діяльність. Отже, обставини такою самою мірою творять людей, як люди творять обставини. Врешті, філософія історії покликана досягти певного холістичного рівня істо­ричного знання, наприклад історії світових цивілізацій, аби тлумачити цю історію. Отже, історія може бути досліджена такою, якою вона є.

Історична думка XIX ст., названого «століттям істориків», незважаючи на окремі виступи проти історизму, наприклад Артура Шопенгауера (1788-1860) та Фрідріха Ніцше (1844—1900), загалом розвивалася під потужним впливом гегелівського панлогізму.

Історико-філософське осмислення всесвітньої історії становить безцінну скарбницю концепцій та наукових парадигм, які становлять теоретичну базу історичної соціології. Проте, на відміну від соціальної філософії, соціологія має справу не лише з абстрактними законами та категоріями, а й з конкретними фактами соціальної дійсності. Відомі історіософські концепції: класичні (V-ХІХст.), пов'язані з концепціями божественного правління (Августин), історичного кругообігу (Віко), глобального прогресу (Кондорсе), і модерністські (кінець XIX — початок XX ст.) локальних цивілізацій (М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі) та абсолютного хаосу [262, с. 43].

На історико-теоретичному рівні, який пов'язаний із філософським знанням, визначається місце історичного знання та пізнання серед інших наук і формується прагматичний рівень дослідження особливостей історичного пізнання як складової спонтанного розвитку історичного знання. Нелінійний характер історичного часу, складність, хаотичність, циклічність історичних процесів стимулюють дослідження інваріантних у часі явищ, змушують цікавитися вічними людськими цінностями та їх конкретною інтерпретацією в різні моменти часу.

Спорідненими науковими дисциплінами щодо історичної соціології є історія соціології та соціальна історія. Предмет історії соціології— процес становлення соціології від часу виникнення її як самостійної науки до сьогодення [83, с. 3]. Саме у форматі історії соціології можна прослід­кувати визначальні етапи становлення історичної соціології у її теоретичних та прикладних аспектах.

Натомість сфера інтересів соціальної історії поширюється на дослідження минулого соціальних процесів та явищ. Досить часто соціальна історія виступає як синонім соціології історії, проте іноді соціальна історія розглядалася як додаток до історії держави. Соціальну історію намагалися визначати як «історію без політики», котра покликана досліджувати побут, поведінку різних прошарків суспільства в певні епохи.

У другій половині 30-х років XX ст. предметна сфера соціальної істо­рії розширилася за рахунок включення до неї локальної історії, у нашому розумінні — краєзнавства.

У 1935 р. в Амстердамі було створено Інститут соціальної історії [86, с. 28]. Під впливом індустріалізації та марксизму розвивалася соціально- економічна історія, проте відчувалося, що історія має об'єднати зусилля із психологією та соціологією й пояснити розвиток людства глибше, ніж інші соціальні дисципліни. Історична соціологія намагається інтегрувати предметні поля досліджень соціальних наук, які стосуються аналізу та синтезу соціального досвіду, накопиченого різними поколіннями, різними соціумами та цивілізаціями.

Парадигма соціології історії, на нашу думку, робить історію, наприклад як науку, об'єктом соціологічного дослідження [404, с. 343]. По суті, соціологія за цих умов стає специфічно осмисленою історією. Такий об'єктний підхід більш властивий для попередньої нинішньому етапу циклу інволюційної фази розвитку. Натомість для еволюційного етапу роз­гортання циклу більш притаманний функціональний підхід, тому доречніше вести мову саме про історичну соціологію.

Отже, до визначення предметного поля історичної соціології, як слушно зазначає російська дослідниця А. Черних, слід підходити з позиції М. Вебера, який наголошував, що типологізацію наук мають становити не зв'язки «речей», а мисленні зв'язки «проблем» [313, с. 21]. Самостійну науку визначають специфічний погляд на предмет, методи дослідження та результати вивчення проблем.

Взагалі, як це не банально, але нагадаємо, що історія є однією з найдав­ніших наук. Стародавні греки визначили музу Кліо відповідальною за історію. Розвиток історичної науки дає підстави говорити не лише про кількісне примноження історичних знань, а й про підвищення їхньої якості. Вважається, що перетворення історичних знань у науку було пов'язано з пере­ходом у поясненні явищ суспільного життя від божественних причин до раціо­налістичних [126, с. 10]. Наукове осмислення історії ґрунтується на всіх досяг­неннях гуманітарного знання. Загальні проблеми теорії історії неможливо відділити від загальних проблем теорії соціальної культури [177, с. 164].

Теорія історії формує понятійні містки, які поєднують проблематику досліджень минулого різних соціальних суб'єктів [387, с. 243]. Одним із таких містків, на нашу думку, може бути визначення самого поняття «соціальне», яке традиційно протиставляється природному та біологічному. Зокрема, російський академік Г. Осипов визначає соціальне як сукупність властивостей та особливостей суспільних відносин, інтегровану у спільній діяльності індивідами або групами індивідів в конкретних умовах місця та часу, яка виявляється в їхньому ставленні один до одного, до свого становища в суспільстві, до явищ та процесів у суспільному житті. Соціальне може розглядатися як результат спільної діяльності різних індивідів. Крім того, соціальне як явище або процес виникає навіть тоді, коли поведінка одного індивіда зазнає впливу інших, незалежно від їхньої фізичної присутності [230, с. 480].

З часів античності історія сприймалася як розповідь про минуле, відоме. Ф. Ніцше у праці «Про користь та шкоду історії» визначав три основні типи історії: антикварну — пов'язану з вшануванням минулого, монумен­тальну — історію істот, які борються за звільнення та критичну — історію, яка намагається мінімізувати викривлення минулого. Занадто багато історії підриває пластичну силу життя, яке більше не може користуватися минулим як здоровою їжею [395, с. 104]. Цікаві аналогії у цьому зв'язку за часів «після сучасності» виникають із генетично зміненою їжею Франкенштейна.

У ширшому сенсі історія — це процес розвитку природи та су­спільства, так звана універсальна історія. Водночас це й соціальна наука, яка за допомогою різноманітних історичних джерел досліджує минуле людства у всій його конкретиці та різноманітності. Проте історик ніколи не може мати у своєму розпорядженні всіх фактів, які стосуються предмета його дослідження. Тому, як слушно зазначав російський історик Ю. Поляков, весь розвиток історичної науки відбувався у боротьбі за доказовість історичних аргументів [208, с. 9].

Один із засновників близької до історичної соціології школи «Анналів» Марк Блок слушно наголошував, що історія — наука, яка не просто перебуває в розвитку, вона переживає дитинство, як і всі науки, чиїм предметом є людський дух. Як серйозне аналітичне заняття, історія ще зовсім молода. Головню рисою історії визнається спроможність сприймати соціальне. [26, с. 12].

Намагання пізнати суспільство супроводжували людство на всіх етапах його історії. Адже незнання минулого не лише перешкоджає пізнанню сучасного, а й ставить під загрозу можливість раціонально діяти в сучасному. Соціолог потребує часової перспективи для осмислення предмета свого дослідження [57, с. 626]. Досить часто соціологія визначається як об'єктивне, позитивне знання [366, с. 10].

Отже, історія та соціологія оперують соціальними фактами як чимось таким, що реально здійснилося, або навіть у свідомості. Проте жоден емпіричний факт не може бути сформульованим поза системою певних понять.

Польський соціолог П. Штомпка зазначає, що хоча соціологія й не була народжена історією, серед соціологів є інтерес до історії [295, с. 255].

Російський філософ Микола Бердяев (1874—1948) підкреслював, що «історичне» не лише конкретне, а й індивідуальне, натомість «соціологічне» — абстрактне та загальне. Саме суспільство є символом, а не реальністю. Соціологія не оперує жодним з індивідуальних понять, натомість історія працює лише з ними. Все справді історичне має індивідуальний і конк­ретний характер [22, с. 13].

Отже, соціологія виникла в XIX ст. як спроба зрозуміти та інтер­претувати великі зрушення, які відбувалися в країнах західного цивілі- заційного ареалу в епоху переходу від традиційного суспільства до сучасного урбаністичного суспільства з демократичним соціальним устроєм. По суті, соціологія стала формою наукової саморефлексії сучасності. Проте визначення предмета соціології досі є дискусійним питанням. Наведемо деякі класичні визначення.

На думку Огюста Конта, предмет соціології — це суспільство в його цілісності, основу якої становить загальна злагода. Герберт Спенсер за предмет соціології визначав суспільство як соціальний організм, в якому диференціація поєднується з інтеграцією завдяки природній еволюції його соціальних інститутів. Натомість предмет марксистської соціології становить суспільство як органічна система, яка розвивається в напрямі цілісності через класову боротьбу та революції. Інші визначали предмет соціології через єдність методології. Так, Фердінанд Тьонніс вважав, що предмет соціології утворюють всі види соціальності, спільності та суспільство, в їх основі лежить взаємодія людей. Еміль Дюркгейм визначав предмет соціології через суспільство як об'єктивну сукупність інститутів, що визначають тип солідарності, досліджувати який слід на підставі соціальних фактів, виявлених за допомогою об'єктивних методів. Макс Вебер наголошував, що предмет соціології — цілісна сукупність сенсів соціальних дій, значень соціальних відносин, їх структур для суб'єктів дій. Георг Зіммель вважав предметом соціології чисті форми становлення соціального, які утворюються при взаємодії індивідів у будь-якій сфері суспільства. Питирим Сорокін підкреслював, що предметом соціології є суспільство як реальна сукупність людей, котрі взаємодіють, де статус соціального суб'єкта залежить від його дій. На думку Толкотта Парсонса, предмет соціології становлять системи соціальної дії, специфічні для кожного суспільства, які визначаються за допомогою структурно-функціонального підходу.

Навівши всі ці визначення, російський соціолог М. Лапін про­понує таке визначення предмета соціології. Отже, це соціальна діяль­ність людини, соціальні відносини і процеси, спільності і суспільства як цілісні системи, їх функції і структура. Соціологія досліджує стани та динаміку свого предмета, спираючись на соціальні факти та емпі­ричні дані, отримані за допомогою соціологічних та інших наукових методів [139, с. 106-119].

П'єр Бурдьє вважав, що соціологія покликана формувати загальні соціальні факти, спроможні допомогти відновити фундаментальну єдність людської практики [230, с.51]. Адже суспільство існує в середовищі, яке формують навколишнє середовище та людська свідомість*. Соціальна практика впливає на природу, створюючи (за К. Марксом) «другу природу». Водночас суспільна практика в будь-який конкретний момент часу відображається у соціальній свідомості, в ідеях, переконаннях, віруваннях, надіндивідуально в ідеологіях та певних доктринах.

Отже, соціологія — наука, в центрі уваги якої перебуває свідома або несвідома поведінка людини — члена соціальних спільнот відповідно до її соціальної позиції (статусу) та ролей, які вона виконує в соціальній структурі суспільства як власному життєвому середовищі. Тим самим, на думку автора запропонованого визначення, як соціальні виділені і ра­ціональні аспекти поведінки (свідомість, цінності, установки, інтереси), й ірраціональні (соціальний настрій, афекти тощо), а також референтні групи, об'єктивні обставини та зовнішні щодо людини структури. Це дає можливість провести вододіл між поведінкою людини в соціальному житті та поведінкою в економіці, політиці та інших сферах [180, с. 27]. Врешті, відсутність чіткого визначення поняття «соціальне» призводить до появи різних парадигму рамках соціологічної науки.

Соціальні науки коливаються між сцієнтистською позицією, орієн­тованою на ідеал природно-наукового знання, та герменевтичною установкою, близькою до літературно-гуманітарного підходу. При цьому російський соціолог JI. Іонін визначає герменевтику як розуміння людиною власної духовної сутності, розуміння цілого через частини, а частин — через ціле. Не лише соціальне пізнання, а й сам суспільний розвиток все більше набуває рис герменевтичного за своєю структурою процесу [94, с. 16].

Спільними питаннями для всіх соціальних наук є проблематика розвитку суспільства, питання виявлення механізмів його функціонування та відтворення, з'ясування напряму розвитку історичного процесу.

У системі суспільних наук соціологія найбільше пов'язана з історією. Важливим соціологічним принципом є принцип історизму, адже аби зрозуміти будь-яке сучасне явище, потрібно звернутися до його витоків та аналізу процесів, що його стимулювали.

Соціологічне мислення пронизано історичним аналізом, схемами пояснення та інтерпретації історичних подій. Об'єктом і предметом досліджень соціології та історії є суспільство та його закономірності в їх конкретних виявах. Здається, що в ретроспективі розібратися простіше, ніж правильно зрозуміти те, що відбувається тут і зараз.

Звичайно, крім свідомості суттєвим чином також впливає на суспільство колективне несвідоме (за К.-Г. Юнгом).

Обидві науки відтворюють соціальну дійсність в єдності необхідного й випадкового. Історія найчастіше не претендує на широкі узагальнення. Висновки щодо суті історичних явищ та процесів, як правило, стосуються певного часу та простору. Тобто історія продукує теорії середнього рівня й не має власних методів аналізу соціального як такого. Водночас Г. Плеханов зазначав, що історія стає наукою лише тією мірою, в якій вона може пояс­нити віддзеркалені нею процеси з точки зору соціології [204, с. 515].

Історія відтворює, осмислює та пояснює соціальний процес post factum, а соціологія — in factum. Німецький соціальний психолог Вільгельм Вундт (1832—1920) зазначав, що соціальний закон можна відрізнити від історичного за критерієм одночасності каузально пов'язаних факторів [49, с. 145].

Оскільки минуле постійно переходить у сучасне, так чи інакше частково присутнє в теперішньому, є його причиною, а нинішнє перма­нентно стає минулим, жорстке розмежування історії та соціології не є мето­дологічно коректним. Водночас мистецтво відтворення минулого як головна функція «ремесла історика» (за Марком Блоком) не є сферою пріоритетних інтересів соціолога, який більше цікавиться минулим, що «затрималося в сучасному».

Отже, соціологічна теорія на концептуальному рівні орієнтує історичні дослідження на всіх етапах вивчення конкретних проблем. Історик у своєму дослідженні певної проблеми намагається встановити певну причинну залежність різних елементів, створених унікальною часово-просторовою кон'юнктурою. Натомість соціолог намагається встановити взаємозв'язок між явищами, який може повторюватися та спостерігатися неодноразово.

Особливо чітко ця теза підтверджується дослідженнями з соціальної історії. Нікколо Макіавеллі (1469—1527) в праці «Державець» досить детально розглядав причини соціальних сутичок у місті. На думку Н. Макіавеллі, спонукальними силами історії є голод та бідність, які разом стимулюють працелюбність. Він заперечував прогрес у галузі морального вдосконалення [159, с. 68].

Зазначений напрям історичної науки здійснює вивчення матеріальної складової людської історії. Увага цьому аспекту приділялася не лише за часів популярності матеріалістичного погляду на історію. Акцент на так званій соціально-економічній історії роблять не лише марксисти. Найбільш придатним полем для реалізації прагнень аналізувати соціальну складову буття людини, виявляти раніше невідомі форми та зміст соціальних відносин різних історичних періодів стала історія середньовіччя.

У російській медієвістиці ця традиція йде від таких класиків як С. Солов- йов, В. Ключевський [43, с. 56]. Спробу «одружити» історію та соціологію у вітчизняній історичній науці здійснив Михайло Грушевський (1866-1934), який 1919 р. очолював Український соціологічний інституту Відні, де готу­вав свою основну соціологічну працю «Початки громадянства» [259, с. 68].

За радянських часів не було прийнято протиставляти історію та соціологію як науки, що мають єдину теоретичну основу — історичний матеріалізм та діалектику в її гегельянсько-марксистському розумінні. За таких ідеологічних умов історія як наука та історичний матеріалізм як філософський погляд на історію як процес перетворюються на одну науку — соціологію історії, яка існує та функціонує на основі однієї мето­дології, але на різних рівнях пізнання і досліджує різні аспекти одного й того самого об'єкта пізнання. В умовах панування марксистсько-ленінської парадигми історичних досліджень результативно поширював нові підходи до дослідження соціальної історії Михайло Барг (1915—2000), який закликав істориків краще аналізувати соціальні явища та процеси [18, с. 57].

Подібні підходи підштовхували до перегляду погляду на історію як науку лише про минуле. Нині західна соціальна наука, розглядаючи минуле як привід для суджень про сучасне і майбутнє, фактично визнає певну методологічну правоту марксистської соціології історії, але за винятком «моністичного» погляду на історію. У цьому контексті слід пам'ятати про слушне застереження німецького «ревізіоніста» Е. Бернштейна, який наголошував, що науковий соціалізм як вчення про майбутнє, якого ще немає, позбавлений суто наукових доказів і несе в собі риси, властиві ідеалізму [90, с. 179-180].

Популяризацію використання істориками прикладних соціологічних методів на прикладі конкретного матеріалу соціально-економічної історії Росії XIX ст. займався Б. Миронов [178, с. 78]. Зокрема, він зосередив увагу на питаннях формалізації дослідницьких процедур, використанні соціо­логічних понять в історичному аналізі, наголошував на можливостях поєднання конкретно-історичного та соціологічного підходів, особливо в процесі виявлення прихованої інформації, яку можна здобути з певного історичного джерела. Історіографічну оцінку можна давати, порівнюючи з попереднім та наступним.

У 70-ті pp. XX ст. в радянській історичній науці розпочалася досить змістовна фахова дискусія з проблематики нових методологічних підходів до історії [141, с. 78]. При цьому історична соціологія переважно розглядалася як спеціальна історична дисципліна, що дає можливість вивчати насам­перед соціальну історію, хронологічно достатньо близьку до сучасності. Водночас історія подій протиставлялася історії соціальних відносин.

Започаткування нової соціальної історії традиційно фіксується від часів народження та діяльності французької школи «Анналів». Один з її найвідоміших фундаторів Марк Блок наполегливо працював над вибудо­вуванням надійних мостів між історією та соціологією. При цьому історична соціологія, а з точки зору історії - соціологія історії, існувала як самоусвідомлена дослідницька орієнтація всередині кожної з «батьків­ських» дисциплін [66, с. 93].

Відмінність між соціологією та історією полягає в тому, що історична наука вивчає не сьогоднішній день, а минуле суспільства, відображає процес в проблемно-хронологічній послідовності, причому найчастіше іншими засобами, ніж це робить соціологія. Історичне дослідження, як правило, підкреслює соціокультурний контекст подій та «акторів» всередині широких сфер людської культури.

Розглядаючи події ранніх етапів писемної історії, історики користу­ються допомогою археології та культурної антропології. Досліджуючи періоди, щодо яких історичні джерела малочислені, історики висувають гіпотези, які певним чином характеризують до індустріальні суспільства.

Натомість соціологи майже не торкаються цієї проблематики. Історик обирає тему дослідження, виходячи з логіки подій у певному місці і часі. Тобто проблематика історичної науки нібито обмежена культурно та хронологічно, що дає можливість поповнити вторинні джерела першо­джерелами та архівними матеріалами.

На відміну від пізнання сучасного, дослідження минулого завжди є опосередкованим. Навіть будь-що побачене завжди майже наполовину складається з побаченого іншими. Ще однією проблемою для історика є довіри до власної пам'яті.

Проте нагадаємо слова славнозвісного Соломона, який зазначав, що все минає, але ніщо не минає безслідно. Тому сліди минулого доступні свідомому сприйняттю. Але незважаючи на ці роздуми, зазначимо, що місії історії завжди полягатиме в дослідженні процесів, які вже завершилися.

Традиційно минуле сприймається як даність, яку вже ніщо не змінить. Проте часто буває так, що навіть важливу подію майже неможливо реконструювати по гарячих слідах. Змінити минуле теж неможливо, але ставлення до минулого так само не прогнозоване, як і майбутнє. Повернутися в минуле так само неможливо, як і уникнути майбутнього.

Свідчення, які залишені нащадкам свідомо, але найбільший інтерес становлять саме непрямі, опосередковані джерела. Свідкам не можна вірити лише на слово. Але навіть сумнівні свідчення можна розглядати як своєрідний стимул до пошуку методів віднайдення історичної правди. Історики вчаться виймати із джерел свідчення, які ті не мали наміру віддавати. Більшість документів, підписаних анонімами є сумнівними за змістом. Але як виняток фальшивка може повідомляти правду.

Недостатньо констатувати обман, слід виявити його причини. Міфотворчість властива цілим епохам. Історики іноді надто раціоналізують дії людей. Репортажі про очікувані події часто створюються достроково. Проте і об'єктивна соціологічна інформація може розглядатись як протиріччя в термінах, адже об'єктивними є лише події, натомість інформаційну цінність вони отримують лише з точки зору оглядача. Викривлення сенсу та масштабу події, фрагментація інформації, пряма інформаційні блокада.

Джерела, використовувані історією та соціологією збігаються лише частково. Історик розглядає джерело, яке він отримав з минулого. Він не може його доповнити або змінити. Врешті зібраний матеріал диктує історику подальший хід дослідження [93, с. 18].

Внаслідок цього історик перебуває у більшій залежності від джерел, ніж соціолог. З іншої точки зору, інформаційний потенціал історичного джерела може бути невичерпним, а його пізнавальні можливості залежать від спроможності істориків по-новому їх опитувати, підходити до них з іншої точки зору.

Дані історичних джерел не могуть бути емпіричними, тобто їхні результати як правило неможливо перевірити дослідним шляхом. Історичні факти, які реєструються завдяки використанню історичних джерел, не є об'єктом спостереження. В свою чергу суб'єктивна інтер­претація історичних джерел пов'язана не лише з інформаційними особливостями певної епохи, а й з особистими якостями дослідника.

В історичних дослідженнях найчастіше відсутні чіткі визначення понять, які використовуються, проте своєрідними є відносини між суб'єктом, знанням та об'єктом дослідження. Зазначимо, що для історика досить часто важливим є результат співвідношення з моделлю не лише всієї сукупності, як це має місце в соціології, а нерідко й кожної одиниці спостереження. Історику важливо вловити індивідуальний сенс, виявити його у типологізації певного феномену.

При цьому інтерпретацію даних відповідно до певної концепції можна розглядати як своєрідне конструювання фактів. При цьому слід уникати перебільшення грандіозності нещодавніх подій, порівняно з давніми. Так само слід уникати висновків про незначне значення давніх подій, які в силу недостатку джерел видаються розмитими.

Соціолог за своїми програмами досліджень сам може бути творцем масових документів, наприклад, листів опитувань. Соціолог у певному дослідженні може безпосередньо спостерігати соціальний факт, реєстру­вати його в режимі реального теперішнього часу, може поставити експеримент, аби підтвердити гіпотезу. Більшість соціологів обирають такі теми досліджень, які передбачають високий ступінь концептуалізації, а їхні джерела дуже рідко мають архівне походження. Але в будь-якому соціологічному дослідженні важливо прослідкувати генетичну залежність досліджуваних явищ та процесів. Адже заглиблюючись в минуле ми пізнаємо сучасне. Врешті той, хто пише історію, контролює теперішнє [112, с. 65].

Масові відповідності, або невідповідності складаються з багатьох особливих випадків. В цілому випадкові впливи взаємно виключаються. Але якщо розглядати кожний елемент незалежно один від одного, вплив випадковостей вже не можна виключати. Оцінюючи ймовірне та неймо­вірне історична критика відрізняється від більшості інших наук про соціальну дійсність лише більш тонкими нюансами.

У центрі уваги соціолога перебуває вся картина історичного процесу його головна задача осягнення історії людського суспільства у нерозривній єдності всіх часових станів — минулого, сучасного і майбутнього, натомість історика цікавлять конкретні події та процеси, взяті у певних часово-просторових координатах. Історія позиціонується як наука, котра пояснює, а не теоретизує [181, с. 29].

Досі триває дискусія щодо визначення місця історії як чогось «серед­нього» між мистецтвом та наукою. До мистецтва історію відносить традиції її ототожнення з музою Кліо. Водночас історичне пізнання в ідеалі має бути комплексним, міждисциплінарним, сповідували холістську цілісну цінність. При цьому важливою складовою історичного дослідження стає світоглядна складова, тобто контекст часу, в якому пише свої праці історик.

Слід зазначити, що соціологи частіше за істориків користуються порівняльним аналізом, виходять за національні та часові межі у спробах знайти узагальнення. Тому соціальна історія, яка розвивається на теоретичному фундаменті історичної науки, по суті досліджує живий досвід, тоді як історична соціологія, на думку Т. Скочпол, концентрує увагу на аналізі структурних трансформацій [313, с. 44].

Соціологічні дослідження підкреслюють роль та значення теоре­тичних конструктів, приділяючи особливу увагу математичному вираженню знайдених соціальних закономірностей, тому більшість соціологічних досліджень займається сучасністю, або принаймні періодом індустріа­лізації, якому властиві більш-менш точні статистичні дані, які дають аргументацію соціологічним висновкам.

Отже, історична соціологія покликана, так би мовити, реалізувати шлюб з розрахунку між соціологією та історією.

Водночас обидві науки — історія й соціологія — користуються різ­ними методами пізнання. Для історика більш властива діахронія у пізнанні, яке рухається разом із думкою від минулого до сучасного. Епістемологічні стратегії інтерпретації історії розташовані між тим, що відбувалось насправді, та закріпленими в різноманітних джерелах уявленнями про цю історичну реальність її сучасників [114, с. 9].

Натомість використання історичного методу в соціології досить часто орієнтується на ретроспективне пізнання, тобто поступове заглиблення в минуле у пошуку першопричин соціальних процесів, явищ, тенденцій.

Але між історією та соціологією можна вибудувати досить надійні методологічні містки. Початок роботи з погодження термінології та понятійного апарату видається досить складним. Але, користуючись словами Козьми Пруткова, зазначимо, що багато речей нам не зрозумілі не тому, що наші поняття слабкі, а тому, що ці речі не входять в коло наших понять.

Змінити це становище можна за допомоги розробки новітніх між­дисциплінарних підходів, уточнення методологічних процедур ком­паративістики. Врешті мова йде про дослідницьку стратегію, запро­поновану Р. Ароном. Він сподівався нарешті відмовитись від моно- каузальності у процесі інтерпретації історичних феноменів [7, с. 88].

Приступати до вирішення зазначеної проблеми можна, якщо сприй­мати історію не як виключно «самодостатню» науку, замкнуту на коло лише «внутрішньо цехових» питань. У цьому контексті більш адекватною виглядає позиція Ф.Броделя, який розглядав історію як суму всіх можливих історій, всіх підходів і точок зору — колишніх, сучасних і май­бутніх [32, с. 9].

Водночас слід зазначити, що невизначеність самостійного наукового статусу історичної соціології у вітчизняній гуманітарній науці спричиняє досить серйозні непорозуміння. Наприклад, у виданні «Історична наука: термінологічний і понятійний довідник», де репрезентовані терміни споріднених щодо історії наук ми даремно шукатимемо самостійне поняття «історична соціологія».

Натомість до цивіліології як до комплексної дисципліни, яка вивчає теорію та порівняльну історію цивілізацій, віднесені такі самостійні наукові дисципліни як історична соціологія, історична політологія, історична демографія, історична екологія, історична культурологія [92, с. 11].

Стара суперечка між філософами схоласти номіналістами та реа­лістами досі є приводом для ламання списів сучасними вченими. Соціальні науки, на відміну від природничих, які займаються реаліями, котрі самі себе не називають, мають справу з феноменами людського життя. Аби дати назву різним аспектам свого соціального життя, люди не дочікую- ться, поки вони стануть об'єктом наукового дослідження. Назви змінюються в часі і просторі без будь-якого зв'язку з іманентними змінами самих речей.

Водночас це є свідченням наполегливого пошуку адекватної назви для нового наукового напрямку.

Розглянемо низку визначень, які стосуються предметної суті зв'язків між історією та соціологією. Наприклад, «Російська соціологічна енцик­лопедія» подає термін «соціологія історична», котрий визначає як напрямок сучасної соціології, метою якої є дослідження історичних процесів розвитку суспільств, соціальних систем, інститутів і явищ, а також розробка соціологічних теорій історичного розвитку, соціологічних методів аналізу історичних даних. У сучасній історичній соціології визначаються декілька головних напрямків. Перший. Соціологічні кон­цепції, які розробляються для описання та аналізу історичних даних, виявлення соціальних закономірностей із допомогою соціального аналізу історичного розвитку. Друге. Використання історичних даних для перевірки правильності соціальних концепцій і для побудови модифіко­ваних теорій [230, с. 45].

Подібне визначення знаходимо в першому томі «Історії теоретичної соціології» під редакцією Ю. Давидова, де історична соціологія тлума­читься як використання історичного підходу до аналізу соціальних аспектів людського існування та соціологічного до дослідження історичного процесу [87, с. 114].

Історична соціологія також визначається як «напрямок у сучасній соціології. Його представники досліджують історичний процес розвитку суспільства, соціальних систем, соціальних інститутів і явищ. У рамках цього напрямку розробляються також спеціальні соціологічні теорії історичного розвитку, соціологічні методи дослідження даних історії» [194, с. 91].

На думку російського соціолога А. Черних, історична соціологія є на­самперед дослідницьким підходом, який розглядає суспільні процеси в порів­нянні, виступаючи ядром теорії соціальних змін [285, с. 12]. Водночас вона зазначає, що історична соціологія, яка визрівала в надрах соціальної історії, до 70-х pp. XX ст. тлумачилась занадто широко, як теорія соціальної ево­люції та прогресу.

Натомість американський словник 1962 р. видання визначає соціологію історичну як аналіз історичних даних з метою отримання соціологічних узагальнень. Історичне дослідження може включати в себе спробу відкрити важливі тенденції розвитку суспільства, або цивілізації, проте воно може бути обмежене аналізом певної проблеми. У цьому випадку зв'язок між історією та соціологією може полягати в спробі перевірки певних гіпотез соціальної поведінки з використанням досвіду минулого [332, с. 45].

Автор статті «історична соціологія» у німецькому «Лексиконі соціології» професор О. Рамштед диференціює по-перше, соціологічний напрямок досліджень, які розуміють соціальну реальність як продукт історичного становлення. В такому разі історична соціологія аналізує соціально обумовлені можливості, які не реалізувались в минулому. Водночас такі наукові розвідки утримуються від будь-яких спроб прогнозів як спекулятивних елементів теорії. По-друге, О. Рамштед виділяє соціо­логічні дослідження, які генералізують історичні процеси у порівнянні, аби з використанням компаративних підходів отримати уявлення про певні позачасові закономірності [412, с. 17].

Російський соціолог Романовський визначає історичну соціологію як частину загальної соціології, яка забезпечує своїми методами єдність аналізу минулого, сучасного та майбутнього, тобто часовий континуум соціологічного теоретизування та емпіричних досліджень шляхом включення історичного минулого в аналіз досліджуваного соціального об'єкта. Проблемне поле історичної соціології є аналогічним полю соціології [228, с. 119].

Марк Блок слушно зазначав, що в питаннях міждисциплінарних досліджень природничі науки так би мовити розумніші за гуманітаріїв, ніхто не спорить з прав скажімо на фізичну хімію [26, с. 17]. Звичайно, зазначене твердження є алегорією і не свідчить, що гуманітарії не такі розумні, як представники природничих наук.

Проблему зв'язку історії та соціології можна розглядати як взаємо­вигідне співробітництво та інтеграцію без втрати професійного су­веренітету. Адже від цього офіційно «незареєстрованого» шлюбу вже народилась спільна дитина — історична соціологія. Доречно казати про своєрідний поділ праці між фаховими істориками та соціологами. Ця тен­денція ставатиме все більш помітною по мірі послаблення позицій розповідної «нарративної» історії, та посилення зацікавлення соціологів основними тенденціями розвитку всесвітньої історії.

По суті головна мета історичної соціології не описувати соціологічні феномени в позитивістській традиції, а й відслідковувати їхні витоки, передбачати можливі конфігурації та давати рекомендації щодо регуляції соціально-значимих процесів. Тому історична соціологія покликана не проти­ставляти макро- та мікроісторію і не відривати їх одна від одної.

Такий підхід дає можливість не лише описувати події, а й висувати гіпотези, ставити та вирішувати наукові проблеми.

У цьому сенсі вона є спорідненою з теорією історію. Під цим поняттям ми розуміємо засноване на міждисциплінарних підходах дослідження та описання причинно-нас л ідкових зв'язків, які визначають поведінку та поле розвитку великих соціальних груп на тривалих часових проміжках. Не лише ми робимо історію, а й історія творить нас.

Врешті ми самі обираємо історію, яку розповідаємо. У цьому контексті нова парадигма історії має орієнтуватись на прогностичну історії, а не на лише суто описову історію. Адже навіть одна подія може мати багато інтерпретацій. Тому і історичних дослідженнях не може бути автаркії, ізольованості різних спеціалістів, адже лише при взаємодопомозі можливо адекватно досліджувати всесвітню історію.

П. Штомпка розглядає появу в другій половині XX ст. історичної соціології як критичну реакцію на традиційне надто специфічне викорис­тання історії, властиве засновникам соціології [295, с. 255]. Вони шукали в історії насамперед можливості для пояснення переходу від традиційного суспільства до сучасного.

Він також виділив шість онтологічних положень, які на думку П. Штомпки становлять основу історичної соціології. По-перше, соціальна реальність визначається не як статична даність, а як динаміч­ний процес. Вона складається з подій, а не об'єктів. При цьому час розглядається як фактор, котрий внутрішньо властивий соціальному життю. В різних фазах соціального процесу діють різні механізми подій. По-друге, соціальні зміни є синтезом багатьох процесів з різними векто­рами. По-третє, суспільство, яке перебуває в стані змін не розглядається як сутність, об'єкт або система, а є мережею відносин, просякнуту напругою та гармонією, конфліктом та солідарністю. По-четверте, послідовність подій у межах кожного соціального процесу має кумулятивний характер. У кожний історичний момент відкривається певний набір можливостей, реалізація яких значною мірою обмежена попереднім розвитком процесу. По-п'яте, соціальний процес є конструктивним, створеним внаслідок дій людей. Нарешті, по-шосте, люди конструюють суспільство лише в даних успадкованих від минулого умовах. Наступні структури формуються завдяки попереднім діям [295, с. 266-267].

З метою вирішення цих завдань у 1975 р. у німецькому місті Фрайбург було відкрито Інститут історичної антропології, покликаний досліджувати людину в її цілісності та у історії повсякденності. Звернення до повсяк­денності веде до дослідження ментальності, тобто того, що менш за все змінюється в короткотерміновому історичному розвитку.

Натомість увага фокусується на виняткових випадках, малих соціальних групах, а інтерпретація соціальних дій у певному суспільстві здійснюється із застосуванням термінів, категорій та норм цього суспільства [227, с. 96].

У 1984 р. відомий соціолог, який працює в парадигмі історичної соціології, Теда Скочпол зазначала, що потік історичної соціології пере­творився на бурхливу річку з багатьма коловоротами, які поширюються на всі складові соціологічного знання. (295, с. 277) Тому мова має йти про масштаб міждисциплінарного діалогу та вмотивований вибір партнерських соціальних дисциплін.

Зокрема, так звана мікроісторія займається дослідженням історії якогось міста, села, незвичними біографіями людей з народу. Розгортаються дослід­ження в парадигмі історії повсякденності [159, с. 220].

Найбільш плідним полем взаємодії соціології та історії виявляється повсякденність. Російський соціолог JI. Іонін визначає повсякденність історичною, оскільки вона являє собою певний тип культури. При цьому історичність розуміється як співвідношення з минулим та майбутнім. Саме це уявляється одним із обов'язкових вимірів повсякденного життя [94, с. 99].

Засновник феноменологічної соціології Альфред Шюц визначив основні елементи-ознаки повсякденності. По-перше, це трудова діяльність, по-друге, специфічна впевненість у існуванні світу, по-третє, напружене ставлення до життя, по-четверте, специфіка особистісної визначеності дій індивіду, по-п'яте, особлива форма соціальності. З точки зору свого онтологічного статусу на початкових етапах людської історії світ повсякденності розглядається як один із можливих світів [94, с. 104-105].

JI. Іонін розглядає під повсякденністю щось звичне, рутинне, собі тотожне в різні моменти часу. На початку епохи історії повсякденності як такої не існувало. Повсякденність — це продукт тривалого історичного розвитку [94, с. 119].

Водночас зазначимо, що існує і альтернативна точка зору на те, як ідеологія модерну веде боротьбу з минулим як якісно іншим. По-перше, це його дискредитація як темних віків, або його модернізація, тобто проекція на минуле сучасних модних уявлень та стандартів. Зокрема, російський філософ А. Панарін розглядає нову історію як спробу поєднати методи сучасного макроекономічного, соціологічного, демографічного аналізу, застосувавши його до самих найвіддаленіших епох. Представники цієї школи у всіх часах та у всіх народів зустрічають «людину економічну», завдяки чому уникають зустрічі із якісно іншими менталітетом та цінностями [196, с. 23].

Наприкінці роздумів із приводу визначень предметного та катего­ріального поля історичної соціології, зазначимо, що ні кожна ідея, яка безумовно відповідає реально існуючому феномену, може бути перетворена в наукове поняття на даному етапі розвитку соціальних наук. Ще Френсіс Бекон, зазначивши, що знання — це сила, наголошував, що на шляху до здобуття знань доводиться долати багато помилок, зокрема, ідолів натовпу, площі, мовні стереотипи. Слід також пам'ятати про об'єктивний полі- семантизм соціальних та історичних понять.