3.16. Соціальна екологія

Люди впродовж історії постійно впливали на навколишнє середовище, водночас вони самі були об'єктами впливу з боку цього середовища. Нові масштабні явища, пов'язані з кризою навколишнього середовища людини, перевели екологічну проблематику в предметну сферу соціології [365, с. 34].

Сліди попереднього функціонування суспільства, закодовані в природно­му оточенні, передаються на наступні фази його функціонування [376, с. 77].

Міжнародний союз охорони природи в 1980 р. визначив поняття «сталий розвиток» як одночасне забезпечення економічного розвитку та охорони навколишнього середовища. М. Моісеєв розглядав проблему сталого розвитку в контексті «спрямованого розвитку», орієнтованого на утримання параметрів системи в певних межах. Для цього необхідно зміни­ти природу суспільства, потрібна нова цивілізація з іншим світосприйнят­тям, для якої сукупність екологічних імперативів буде органічно властива як і продовження життя людини [118, с. 29]

Водночас у соціально-філософській парадигмі екологічна проблема­тика розглядається в ракурсі натурфілософської традиції. При цьому під терміном «цивілізація» розуміється також стан взаємовідносин суспільства з природою, який сформувався історично внаслідок зміни певних типів розподілу праці.

Зокрема, в контексті нинішнього стану навколишнього середовища констатується взаємопроникне таких тенденцій: перехід у споживанні від відновлюваних природних ресурсів до невідновлюваних; певний психо- інформаційний шок людства; реальна технологічна готовність держав до самознищення; інтенсивність екологічного забруднення.

Проблема відносин людини з природою існує з того часу, як людина почала реалізовувати свою соціальну сутність, тобто по суті стала людиною. Фактично натуральний баланс між природою та людиною було порушено з часу переходу суспільства від господарювання, що базувалося на пасивному засвоєнні природних продуктів, до спроб їхнього штучного виробництва.

Зазначена проблема має складну структуру та поєднує питання біо- соціального, власне соціального та природного розвитку. Вона розкриває особливості взаємозв'язків між історією людства та історією природи. До різ­них аспектів названої проблематики людська думка звертається вже давно, зокрема, вона детально розроблена в грецькій натурфілософії. Екологічні питання були предметом розгляду багатьох філософських шкіл упродовж усієї подальшої історії соціальної філософії.

Особливо детально зазначений аспект вивчався мислителями епох Від­родження та Просвітництва. Так, за доби Відродження особливо інтенсивно було взято курс на оволодіння природою. Розпочався процес витіснення при­родного середовища технічним. Натомість Ж.-Ж. Руссо закликав до близь­кості до матері-природи шляхом добровільного підпорядкування її законам. Такий соціально-екологічний порядок він вважав передумовою фізичного та морального здоров'я людей, розумності та сталості соціального порядку. Впродовж XX ст. було сформульовано кілька парадигм у визначенні предмета соціальної екології. Наприклад, в американському інвайрон­менталізмі предмет соціальної екології визначається через екологічну структуру на макрорівні [121, с. 31].

Соціальна екологія як міждисциплінарна культурно-антропологічна соціологічна галузь, маючи за свій предмет універсальну історію, тобто синтез історії соціальної та історії природничої, покликана вивчати увесь комплекс складних проблем — від «екології людської душі» до соціальних проблем формування концепції сталого (за визначенням М. Моісеєва «революційного») розвитку.

Проблема сталого економі ко-екологічного розвитку, по суті, не нова. Відомий російський фахівець з цього питання М. Моісеєв, посилаючись на історичний досвід, писав, що, наприклад, шумерська цивілізація створила раціональну систему землеробства, але внаслідок цього перетворила багаті землі на солончаки, що призвело її до краху. Тому, на його думку, «мірою раціональності суспільної організації є ступінь узгодженості стратегії суспільства та логіки розвитку природи» [224, с. 22].

Суттєву увагу впливу природно-кліматичних чинників на розвиток ет­носів та етнічної історії приділяв JI. Гумільов. На його думку, саме в проти­борстві та співіснуванні з природним відбором формується соціальна істо­рія етносів. У сучасних умовах загострення глобальних проблем (насамперед таких, як зміна клімату, неврегульованість чинників демографічного тиску на навколишнє середовище та інших) питання забезпечення сталого роз­витку та зближення на цій основі країн за рівнем життя населення залишає­ться особливо актуальним. У цьому контексті розглядаються проблеми взаємозв'язків між екологією та с о ціо культур ними чинниками [65, с. 45].

Слід зазначити, що на початку XIX ст. під екологією розумівся розділ біології, який займається дослідженням взаємовідносин тваринного та рос­линного світу з навколишнім середовищем. Але вже незабаром ця проб­лематика поширилася і на відносини між природою та людиною. Зокрема, цьому сприяв дарвінізм.

У середині XIX ст. Ф. Енгельс у праці «Становище робітничого класу в Англії» розглядав нищивні наслідки урбанізації для соціальних низів. Але тоді лише починали широко використовувати паровий двигун, і над Лондоном не збирався смог

Інший британець Т. Мальтус аналізував екологічні проблеми урбаніза­ції в контексті демографічного перенаселення та пропонував вирішувати екологічні проблеми за рахунок контролю за народжуваністю в середовищі нижчих соціальних класів.

Нині в умовах глобалізації відбуваються гострі політичні та наукові суперечки стосовно того, що є більшою загрозою — зростання населення в бідних країнах чи збільшення споживання в багатих. Зрештою, середній американець споживає ресурсів значно більше, ніж член традиційного суспільства, і завдає більшою шкоди природі. З огляду на це, пропозиції скоротити населення Землі до, так би мовити, біосферно-прийнятного рівня здатні породити новий екологічний тоталітаризм.

Повернемося до становлення соціально-екологічних ідей у XIX ст. Зокрема, в класичному марксизмі проявилося неоднозначне ставлення до індустріально-прогресистських ідей та їхніх наслідків для навколишнього середовища. Молодий К. Маркс у «Економічно-філософських рукописах 1844 р.» наголошував, що бруд цивілізації стає життєвим елементом лю­дини. Водночас він визначає суспільство як закінчену сутність єдності людини з природою, як здійснений натуралізм людини та здійснений гуманізм природи. Людська сутність природи існує лише для соціальної людини, адже лише в суспільстві природа є для людини ланкою, яка пов'язує людину з природою.

Водночас К. Маркс визнавав, що по мірі того, як людство підпорядко­вує собі природу, людина стає рабом інших людей або рабом власної підлості. Оскільки теорія праці К. Маркса виключала з розгляду всі при­родні ресурси, вона, по суті, відкидала природні обмеження зростання суспільного багатства, була яскравим проявом віри у можливість нескінчен­ного прогресу, яка отримала в марксизмі свій абсолютний вияв.

На той історичний період ще досить важко було прогнозувати наслідки бурхливого розвитку технологій для природи. Адже лише з другої половини XX ст. хімія, за словами Д. Менделєєва, нарешті «далеко простягла руки в людські справи», натомість фізика проникла у світ елементарних часток, біологія — у клітину, а нині і в гени. З огляду на, це для соціальної екології одним із ключових принципів є методологічний історизм.

Традиційна економіка не включає у сферу свого аналізу розгляд взаємодії з навколишнім середовищем та майбутнім. Цей концепт стисло виклав Г. Гегель, який наголошував, що людина покликана експлуатувати природу, проте вона не стане господарем природи, доки не опанує сама себе [55, с. 46].

Отже, спробуємо сформулювати проблему використання історичних аспектів досліджень у соціальній екології загалом та зокрема в контексті аналізу проблеми соціального та екологічного змісту поняття сталого роз­витку. Всесвітня історія досліджує минуле людства від палеоліту до наших днів. Глобальна історії досліджує минуле Землі та біосфери, включно зі становленням людства як геологічного чинника.

Натомість предмет універсальної історії — це розвиток Всесвіту з по­слідовним утворенням якісно нових реалій, пов'язаних із розвитком живої природи та суспільства в єдиних фазах історичного процесу [186, с. 115].

Історіографія цієї проблематики стосується багатьох тем, починаючи з вивчення наслідків урбанізації та впливу на навколишнє середовище демографічних факторів до міждисциплінарних досліджень, які стосуються системного аналізу проблем універсальної історії. Зокрема, в рамках пара­дигми універсальної історії розвиваються дослідження, пов'язані з вивчен­ням впливу клімату та погоди на історію.

На думку німецького дослідника Я. Клаге, це важливо, адже кожне наступне покоління народжується більш залежним від штучної «другої природи», водночас погода все ще «творить» соціальну історію [396, с. 87].

«Якість» впливу природних чинників різнилася впродовж історії. За до­би раннього європейського середньовіччя в сільських місцевостях природні умови, а також соціальні навички зумовлювали глибоку розбіжність між різними географічними зонами. Цьому також сприяв і чинник кліматичної різноманітності. Екстенсивне ведення сільського господарства вимагало розширення кількості орних земель. Проте поля відвойовувалися у природи на короткі проміжки часу. У самих населених пунктах часто природа намагалась взяти реванш.

Становище певного природно-господарського балансу в Європі змі­нилося у XVI ст. внаслідок синхронізації розвитку релігійної та наукової ре­волюцій. На тому етапі відбулися суттєві зміни у ставленні соціокультурного середовища до природного. По-перше, внаслідок протестантської Реформації поширилася ідея десакралізації відносин між соціумом та природою; по-друге, більш чітким стало прагнення європейської людини до влади над природою; по-третє, визначилися тенденції до перетворення природних ресурсів на предмети «другої природи». З цієї точки зору природні явища впливають на соціальні навіть з меншою інтенсивністю, ніж соціальні на природні.

Розвиток індустріального суспільства, підпорядкування сил та ресур­сів природи потребам людини ще більше відриває соціум від нормального співіснування з природним середовищем, адже прометеївське сприйняття природи ґрунтується на ставленні до «першоприроди» як до сировини для виробництва. Фаусту за все отримане від диявола довелося дорого за­платити. Як зазначав І. Гете, законам природи люди підкоряються навіть тоді, коли борються проти них.

Німецький соціолог Ганс Фрайєр, один із засновників теорії індуст­ріального суспільства, писав, що природа стає відстійником індустрії, якій постачає напівфабрикати, та резервуаром енергій, що дозволяють транс­формувати себе одна в іншу. Тут людина — це не життя, а робота.

Сенс виробництва поягає в тому, аби бігали машини, сенс спо­живання — в тому, аби прискорювати виробництво. Індустріальне суспіль­ство є принципово невіруючим, воно не вірить ні в що, окрім прогресу, адже він є передумовою індустріального суспільства, проте в глибині душі сумнівається також і в ньому [217, с. 56].

З розвитком науково-технічного прогресу успіхи технологій породили ейфорію соціальної всемогутності. Навчившись долати простір, вторгатися в космос, виробляти штучні матеріали, використовувати атомну енергію, відтворювати штучний електронний інтелект, люди увірували, що не існує меж для їхньої розумної волі. Особливо прикметною в цьому контексті є аме­риканська екологічна свідомість. Характерною рисою американської історії в контексті взаємодії соціуму з його життєдіяльним середовищем було осво­єння вільних земель. Цей історичний період виявився дуже важливим для адекватного уявлення про роль природного багатства в американській історії.

Прямий зв'язок між соціальними та природно-екологічними чинниками, соціальний оптимізм щодо перспективи сталого розвитку цих зв'язків на­прикінці XIX ст. зіштовхнувся з першою екологічною кризою, яка була по­в'язана з переходом від аграрного до технологічного зростання та урбані­зації, яким була властива екстенсивна динаміка розвитку. Відбувся перехід від екстенсивного до інтенсивного використання природного середовища, що стало стабільною ознакою взаємодії споживацького американського суспільства з середовищем як джерелом добробуту.

У другій половині XX ст. насамперед у СІЛА досить плідно розвивався напрям інвайронментальної соціології, предметом якої було визначено проблеми взаємодії соціальних утворень із середовищем їхнього існування. Крім того, інвайронменталізм по суті став соціальним рухом за вищу якість середовища існування.

Соціальна екологія зосередилася на дослідженні закономірностей і форм взаємодії суспільства з навколишнім середовищем, а також на аналізі різно­манітності зв'язків соціальних змін із змінами в життєзабезпеченні мате­ріальних передумов соціальних процесів [188, с. 13].

Водночас історична соціальна екологія, на нашу думку, покликана вивчати історичні аспекти соціально-екологічних процесів, які відбуваю­ться у різних локальних співтовариствах. Серед завдань цієї галузі соціоло­гії є вивчення механізмів оптимізації співіснування та взаємодії соціальної та екологічної систем. Розвиток історичної соціальної екології співзвучний із парадигмами еволюціо наліз му, натуралізму, соціал-дарвінізму, географіч­ної школи.

Розвиток теоретичної соціальної екології насамперед пов'язаний із соціально-екологічною концепцією чиказької школи, яка розглядала суспільство як біологічний феномен, адже соціум, крім соціального (культурного) рівня, має ще й біологічний, який знаходиться у фундаменті соціального розвитку та врешті-решт визначає тип суспільної організації. Адже розвиток соціальної, психічної, моральної, інтелектуальної природи людини на певній стадії розвитку органічного життя залежав від характеру та результатів взаємодії соціуму з навколишнім середовищем.

Дж. Дьюї підкреслював, що результатом цього є природа людини, яка поєднує в собі біологічні та соціальні основи на засадах їх функціональної тотожності. Звідси випливає положення про єдність моралі та людської природи з навколишнім середовищем, а також відповідальність самого людства за власне виживання.

При цьому загальний тренд соціальної історії рухається від боротьби за існування до соціокультурної адаптації. В умовах поступового переходу від екстенсивного до інтенсивного природокористування на початку XX ст. утворилися чотири основні наукові школи в аналізі взаємодії суспільства і природного середовища: консерватизм, охоронна концепція, екологізм та економізм.

Особливістю останнього напряму є оптимізм стосовно звичайного природного стихійного врегулювання екологічних проблем. З цієї точки зору природа визначалася як поле для реалізації приватної ініціативи. Наприклад, якщо у 1909-1910 pp. у США фірма Форда випустила 18644 персональних автомобілі, то у 1920-1921 pp. — вже 1 млн 250 тис. При цьому гордістю Форда було те, що «автомобілі Форда можна розібрати на частини, але зни­щити неможливо» [306, с. 16].

Прихильники консерватизму в американській школі інвайрон­менталізму вважали, що реформування соціальних інститутів має відбува­тися на раціональних засадах та повинно бути спрямованим на продуктивне природокористування, забезпечення економічного зростання та рівного розподілу природних багатств. У цілому цей напрям займався розробкою технології управління природокористуванням.

Натомість, на відміну від прихильників техно центр из му, послідовники біоцентризму наголошують на самоцінності дикої природи, послідовна охорона та збереження якої є самодостатньою цінністю, незалежно від можливостей її утилітарного використання.

Біоцентризм ґрунтується на ставленні до природи як до найбільш досконалого та наділеного духовними якостями сущого. Раціональне природокористування є зовнішнім проявом глибинних соціальних мотивів та ціннісних орієнтацій. Екологісти, які найбільш близькі до академічних кіл, будують свою модель взаємодії суспільства та природи на об'єктив­них наукових закономірностях. Включаючи у взаємозалежні зв'язки еко­системи та людські спільноти, вони вбачають призначення соціальної сис­теми в тому, аби забезпечити оптимальне функціонування екологічної системи та запобігти порушенню природних екологічних процесів. У цьому контексті екосистемний холізм О. Леопольда полягає в тому, що розумним визнається все, що прагне до збереження цілісності, стабільності, досконалості біологічного співтовариства.

Така позиція враховує емерджентність якостей екологічної системи, яка збільшується з включенням до неї соціальних систем, а також за ситуативності взаємодії соціальних та біологічних систем та її результатів. Звідси походить уявлення про сталий розвиток, тобто особливе значення стану динамічної рівноваги екологічної системи як найбільш оптимального результату розвитку, порушення якого може призвести до деградації еко­логічної системи.

Якщо представники екологічного холізму поширюють закономірності розвитку екологічної системи на соціум, то прихильники «морального суспільства» диверсифікують сферу дії норм моралі на глобальну еколо­гічну систему.

Періоди панування ідеї завоювання природи та ідеї повернення в її ма­теринське лоно змінювалися, починаючи з часів неолітичної революції, яка породила відтворююче господарство. Після занепаду класової парадигми розвитку історії найбільш соціально потужною виглядає екологічна парадигма, адже соціальний та політичний модерн всіма силами насаджує одновимірність світу та знижує його природну різноманітність, що є перед­умовою сталості біосфери. Влада прометеєвої людини над природою обертається зниженням різноманітності навколишнього світу.

У 70-ті роки XX ст. соціально-екологічні ідеї були сприйняті різними соціальними дисциплінами, що сприяло розвитку міждисциплінарних досліджень з екологічної проблематики. Відбулася помітна екологізація традиційних ідеологічних доктрин, що привело до появи екомарксизму, екофемінізму, екофашизму. Екологічні фундаменталісти, засуджуючи шкоду, яку завдають природі сучасні індустріальні процеси, прораховують можливість краху екологічних систем внаслідок гіпотетичного тотального повернення до архаїчних способів господарювання, а факти гострих еко­логічних криз, відомих з історії, ігнорують.

З іншого боку, забруднення навколишнього середовища, безпосередня та опосередкована шкода здоров'ю людей, надзвичайний тиск на психіку — все це стимулювало страх перед технічною цивілізацією. На зорі постіндуст- ріальної цивілізації перед людством постала не лише моральна, а й фактич­на потреба терміново рятувати середовище свого існування.

У 1972 р. з'явилася перша доповідь Римського клубу під назвою «Межі зростання». Д. Медоуз передбачав, що внаслідок тотального використання природних ресурсів через 75 років на людство чекає соціальна катастрофа, оскільки соціальні форми, в яких здійснюється економічне зростання, загост­рюють соціальні конфлікти і не ведуть до сталого розвитку [110, с. 44].

Протягом кінця 70-х — початку 80-х pp. XX ст. у країнах Західної Європи внаслідок певних соціально-історичних передумов, які ми розгля­нули вище, формується екологічний політичний рух. Соціальні концепції екологістів поєднували ідеї соціального атомізму з розвитком суспільства.

Цей загальнотеоретичний контекст досягався завдяки модифікації моральних норм та комунікації соціальних акторів, спрямованих на збереження динамічної рівноваги. Екологічно виправдана поведінка по суті ґрунтується на загальних принципах самообмеження та самоконтролю і на безумовному прийнятті принципу цілісності та стабільності екологічної системи як необхідної для виживання людства соціальної цінності.

При цьому моральні норми та інтегровані ними соціальні інститути інтерпретуються як функціональні клони біологічних інстинктів, які доз­воляють зберігати цілісність та гармонію екологічної системи. Як зазначав А. Швейцер, етика є безмежною відповідальністю за все живе [291, с. 11].

За деякими прогнозами, у разі більш інтенсивної антропологізації при­роди передбачається, що біосфера все більше перетворюватиметься на під­систему ноосфери із зростаючою роллю штучного управління [391, с. 57].

Отже, проблематика сталого розвитку людини та природи на межі третього тисячоліття від Різдва Христового є надзвичайно актуальною. Водночас вона потребує застосування нових моделей для більш адекватного розуміння аспектів універсальної історії. У цьому контексті, на нашу думку, можливо використати модель універсального епохального циклу, яка є більш гармонійною порівняно з традиційними концептами соціально-історичного розвитку.

На відміну від класичного уявлення про еволюційний та революційний розвиток, вона вносить суттєве уточнення. Саме поняття «еволюція» більше не є синонімом розвитку, адже запропонована модель складається з чоти­рьох етапів: революції — інволюції — коеволюції — еволюції. За нашою гіпотезою стан сталого розвитку досягається на нормативних етапах розгортання циклу, тобто в періоди інволюції та еволюції.