3.15. Соціологія права

Предмет філософії права в уявленні Г. Гегеля — це право в його спів­відношенні із законом [55, с. 90]. Право — форма суспільної свідомості, за­гальнообов'язкова соціальна норма, норма справедливості. Закон — норма­тивний акт, що регламентує параметри права.

Соціологія права досліджує реальну дію правових актів та певних пра­вових норм у поєднанні з усією соціальною регуляцією, включно зі зви­чаями, мораллю, груповими цінностями, громадською думкою. Особлива увага приділяється основним соціальним функціям права — регулятивній, виховній, планово-прогностичній.

Американський соціолог права Роско Паунд (1870—1964), декан Гарвардської школи, визначив предметом соціально-правових досліджень суспільні відносини, які складаються при формуванні правових актів та при їх реалізації у поведінці особистості. Зокрема, це стосується правової соціалізації особистості, її правової поведінки.

Казахський соціолог С. Оспанов розглядає соціологію права як до­поміжну дисципліну соціальній інженерії, яка буде гармонізувати соціальні інтереси. Життя права — не в його внутрішній логіці, а в досвіді правозастосування. Ознаками закону є публічність, конкретність, реальна застосовуваність [220, с. 23].

Соціологія права як офіційна галузь соціології була визнана в 1962 р. на V Міжнародному конгресі соціологів у Вашингтоні. Соціологія права ви­значається як галузь загальної соціології, яка досліджує природу, законо­мірності виникнення, функціонування та розвитку правового буття суспіль­ства в соціальному аспекті [Кульчар К. Основи соціології права. — М., 1981].

Соціологія права досліджує вплив соціальних умов на законотворчість та правозастосовну діяльність. Соціологія права — це галузь соціології, натомість юридична соціологія розглядається як галузь соціології права. Юридична соціологія займається проблематикою соціальної орієнтованості юридичного інституту суспільства, основного інструменту організації та реалізації правозаконних взаємовідносин людей у їхній повсякденній діяльності [220, с. 10]. Натомість юридична соціологія розглядається як під- галузь соціології права, яка вивчає механізми функціонування юридичного інституту суспільства як апарату, організованого суспільством і відповідаль­ного за формування, дотримання та реалізацію правозаконних відносин суб'єктів права [170, с. 86].

Соціологія права займається дослідженням юридично-соціальних явищ. Теорія права досліджує загальну соціальну сутність права. Позитивне розу­міння права як системи загальнообов'язкових норм. Імперативна норма справедливості — форма суспільної свідомості, обумовлена класовими роз­біжностями та інтересами людей. Н. Луман розглядає завдання соціології права як стимул до постійного самовідтворення правової системи [376, с. 55].

Природне право може бути оформлено в законі. Права людини становлять основу юридичного інституту суспільства. Позитивне право легітимізується традицією та реальним практичним життям правових та соціальних інститутів [94, с. 341].

Соціальна норма імперативно висуває певні вимоги до соціальної по­ведінки. Свобода при цьому розглядається як виявлення волі суб'єкта в ме­жах можливості. Вільна дія пов'язана з готовністю нести відповідальність за їх результати. Правова культура сприймається як якісне виконання положень законів, ідеться про правомірний спосіб життя суспільства.

Ще Платон шукав абсолютної справедливості, а Арістотель сформулю­вав дилему: влада закону чи влада людей. Правова регламентація розглядається як імперативна соціальна норма, яка санкціонована владою, спроможною забезпечити її дотримання, спираючись на систему соціального контролю. Проте досить часто моральні, світські, професійні кодекси честі вимагають іншої поведінки, ніж кодекси законів.

За середньовіччя цілі сектори соціального життя майже не регла­ментувалися. Канонічне право викладалося лише в церковних школах. Світське право не було предметом викладання. Суддею міг бути будь-хто, хто мав владу. Більшість суддів були неписаними, що не сприяло поширенню писемного права. Розвиток звичаєвого права супроводжувався зміною юридичної структури. Оскільки встановити генеалогічні зв'язки простих людей було важко, виник звичай суб'єктів судових слухань визначати право, якому він збирався підпорядковуватися. Залежно від видів діяльності людина переходила від однієї правової зони до іншої. Християнська справедливість тривалий час співіснувала з поганими звичаями (право першої шлюбної ночі).

Латентний поганський дух цивільного римського права турбував церковних діячів. Раціональність правових процедур була в інтересах купців та слугувала підвищенню престижу монархів. Формування великих князівств та централізованих феодальних королівств сприяло відродженню законодавства, поширенню на великі території уніфікованого законодавства.

Концепція правової держави виходить з принципу визнання народного суверенітету, тобто народу як вищого носія влади та визнання природних прав особистості. Якщо людина має право на власність, вона має власність на свої права.

Індійський філософ Ауробіндо Грош наголошував, що досконале суспільство не може бути створено людьми або складатися з людей, які самі недосконалі. З огляду на це, право відіграє ключову роль у процесі соціаль­ного контролю.

К. Маркс розглядав право як наявне буття свободи волі. Право є свобо­дою, обумовленою рівністю. Е. Дюркгейм вбачав історичні корені поход­ження правових норм у моралі та солідарності. Г. Моска вважав ознаками цивілізованості юридичний захист та політичну організацію суспільства.

Закон не діє, якщо він не адаптований до пануючої моралі та не слугує інтересам впливових соціальних сил. Імперіалізм прав людини — силове впровадження цінностей чужої культури. Лише тоді людина вільна, якщо вона може жити відповідно до того розуміння свободи, яке є притаманним її культурі.

Подальші дослідження в галузі історичної соціології права пов'язані з уточненням критеріїв ідентифікації певних фаз циклу для різних со­ціальних суб'єктів.