ВСТУП

У XIX ст. більшість позитивістів вважали, що достатньо класифікувати всі явища, існуючі в навколишньому світі, аби зробити їх зрозумілішими. З цих засад бере початок парадигма науки, побудована на принципах послідовного аналізу, що поступово став переважати над науковим синтезом.

Підтвердженням цієї тези є розвиток багатьох наукових підходів. Наприклад, у парадигмі матеріалістичного бачення історії, особливо притаманного марксизму, ключовим є класовий підхід та абсолютизація виробничих відносин у суспільстві. Представники фрейдизму, здавалося б, навпаки, гіперболізували роль душевних явищ у житті людини та суспільства, але врешті акцентували на психолого- сексуальних аспектах як визначальних для адекватного розуміння історії. Отже, загалом правильні методологічні підходи, придатні для тлумачення певних аспектів соціальної дійсності, але доведені до абсолюту в пошуках наукового синтезу, врешті, на нашу думку, і стимулювали нинішню парадигмальну кризу соціальних наук, яка властива всьому науковому співтовариству.

Щоправда, прояви цієї кризи для Сходу і Заходу є різними. На Сході, де впродовж досить тривалого часу превалювали марксистські підходи до пояснення соціальних та історичних процесів, методологічна порожнеча, яка настала з часу урочистого повалення «старих ідолів», поступово заповнюється новими ідолами, хоча плюралізм теорій та концептуальних підходів перешкоджає утвердженню якоїсь однієї парадигми. Відчуття втрати методологічного інструментарію, спроможного забезпечити синтез знань, на Сході є досить болючим.

На Заході, який послідовно пережив жваві дискусії щодо лібералізму і марксиз­му, психологізму і фрейдо-марксизму та наблизився до захоплення неомарксизмом, який опинився під впливом філософських постмодерністських течій, відлучення від великих теорій теж стало символом відсутності потенцій до наукового синтезу.

Натомість все більш складна соціальна реальність рішуче вимагає не лише все більшого знання про все менші об'єкти досліджень, а й навпаки — сміливих міждисциплінарних досліджень, спрямованих на пошук якомога більших знань про людину, соціум та цивілізацію.

Розвиток соціальних міждисциплінарних досліджень уповільнюється відсут­ністю адекватних методологічних підходів. Не лише представники соціальних та природничих наук розмовляють різними методологічними мовами, а й навіть науковці соціальних наук часто не можуть порозумітися, розуміючи під певними поняттями та термінами зовсім різні речі.

Методологічні процедури — аналізу та синтезу — є двома сторонами пізнавального процесу. Тому переважання однієї компоненти над іншою призводить до фрагментації знання, до методологічних та теоретичних помилок. Дуже важливо знайти оптимальний баланс між аналізом та синтезом у соціальних міждисциплі­нарних дослідженнях.

У царині суто діалектичного підходу зазначений баланс може бути абсолютним. Однак і в такому контексті слід пам'ятати про певні відмінності між соціологічними законами та історичними закономірностями, адже абсолютизація останніх, по суті, ви­ключає з предметного поля історії сам історичний факт, особливо коли він є резуль­татом випадковості. При цьому виняток є не лише додатковим аргументом на користь виявленої закономірності, а й суттю випадковості, яка відіграє іноді ключову роль у визначенні конкретного напряму розвитку історичного процесу. Наприклад, J1. Троцький, говорячи про Жовтневу революцію, зазначав, що вона навряд чи сталася б у тому вигляді, в якому відбулася, якби у тогочасному Петербурзі не було В. Леніна. А це було дуже ймовірно. Тож суто «раціональної» відповіді на риторичне питання про те, які саме соціальні, або навіть езотеричні сили визначають «механізм» обрання з низки випадковості тієї, що вводить історичний сюжет у визначений сценарій розвитку, до часу становлення синергетики не було.

У цьому загальному розумінні нових завдань соціальних наук упродовж 70-х років XX ст., головним чином на Заході, активно розвивався напрям «історичної соціології», покликаний об'єднати сильні сторони обох наук. Мова йде про використання історичного методу в соціальному знанні, починаючи з рівня суто теоретичного і закін­чуючи конкретними прикладними аспектами соціологічних досліджень. З іншого боку, не менш важливою є розробка методологічних та теоретичних містків, які дали б можливість двом спорідненим науковим дисциплінам — історії та соціології — плідно співпрацювати з метою більш адекватного дослідження соціальної дійсності в її минулому, сучасному та майбутньому. Адже використання суто історичних або суто соціологічних методів дає можливість отримувати лише теоретично визначені результати, обмежені монодисциплінарним підходом.

Натомість повсякчасне ускладнення соціальних зв'язків, форм існування соціального у його різноманітних проявах, утворення нових соціальних структур, норм та інститутів вимагає якісно нових підходів до оформлення методологічних процедур міждисциплінарних досліджень, які в умовах народження нової соціальної реальності є найбільш адекватними для дослідження її феноменів.

Саме в огляді таких методів, теорій та прикладних моделей і полягав задум цієї книги.

Історична соціологія розглядається як напрям прикладної соціології і водночас як історична наукова дисципліна, покликана спонукати творчу думку методологічно по-новому розглядати відомі явища історії.

Тому складовими загальної теорії історії, яка має використовуватися в контексті історичної соціології, є теорія історичного процесу і теорія історичного пізнання. Історик обмежений вимогами доказовості у побудові власних теорій. Проте в разі відмови від пошуку загальної теорії історії історична наука автоматично опиняється перед небезпекою потонути у дрібницях та стати різновидом колекціонування фактів.

Водночас, кажучи про «прикладну соціологію історії», передусім слід наголосити на потребі розробки спеціальних процедур соціологічного аналізу історичних текстів. Адже сучасний розвиток історичної науки дає підстави визначити за мету наукового тлумачення історії не лише краще розуміння сучасного як надбання минулого, а й амбітну спробу наблизитися до розуміння онтологічних та гносео­логічних характеристик Іншого — чи то іншого суб'єкта історичної дії, чи іншої соціокультурної спільноти. У зазначеному сенсі «прикладна історична соціологія» покликана сприяти виходу за межі позитивістської традиції, тобто тлумачення переважно «позитивних» даних щодо причин певних подій та можливих каузальних зв'язків між явищами. Такий підхід переважно репрезентує передусім вибірку особистих уподобань дослідника, натомість сам сенс історичного джерела з точки зору ідей його автора лишається закритим. Тому спроба своєрідної реконструкції світогляду інших суб'єктів соціально-історичної дії вимагає більш досконалих дослідницьких методів, ніж констатація релятивізму фактології зовнішніх подій.

У спробі визначити місце історичної соціології в системі суспільних наук ми розглянули її у контексті історії теоретичної соціології, з точки зору основних категорій, понять, моделей. Також запропоновано нові методологічні та теоретичні підходи до соціально-історичних досліджень, які розробляються в рамках концепції «універсального епохального циклу».

Окремо розглянуто найважливіші аспекти соціології історії як прикладної науки щодо певних предметних сфер досліджень та соціальних інститутів, таких як політика, економіка, культура, наука, освіта, релігія, право.

У розкритті змісту теоретико-синтетичної моделі соціально-історичного аналізу запропоновано умовну структурну побудову ієрархії прикладних дисциплін, які, на нашу думку, становлять «хребет» історичної соціології як наукової соціальної дисципліни.

При цьому, наприклад, «історична політична соціологія» розглядається спочатку не лише тому, що хоча політика й не все, вона присутня у всьому, а зважаючи на виділені «складові» додаткові напрями досліджень, споріднені з політичною соціологією. Мова йде про «історичну етносоціологію», «історичну воєнну соціологію».

Зважаючи на гостру дискусію щодо предмета «економічної соціології», також проблемним є історичний аспект його визначення, починаючи від К. Маркса та М. Вебера.

Складним питанням взаємозв'язку між історію та соціальною психологією присвячено відповідний параграф. Духовна сфера соціуму у її взаємодії з історичною соціологією розкривається у частинах книги, де розглядаються різні аспекти «історичної соціології культури», «історичної соціології релігії», «історичної соціології освіти», «історичної соціології науки», «історичної соціології права».

Висвітлено можливості запропонованого підходу для аналізу нинішніх глобальних тенденцій у розвитку сучасної цивілізації в параграфах «історична соціальна географія» та «соціальна глобаліетика». Показано пізнавальні можливості циклічної парадигми для розвитку соціально-історичної футурології.

Саме циклічна парадигма на сторінках книги розглядається як теоретико- методологічна основа подальшого розвитку історичної соціології взагалі та зокрема її прикладних галузевих напрямів досліджень і сприяє більш точній постановці проблеми зіткнення традиційного історичного знання з суспільними потребами пошуку нових методів дослідження соціальних процесів, тенденцій та явищ.