3.11. Соціологія культури

Соціологія виникає та продовжує існувати й розвиватись як наука про культуру. Колективний інтерес імпліцитно знаходиться у культурній формі [94, с. 251].

Культура може розглядатися як сукупність способів і методів мате­ріальної та духовної людської діяльності, об'єктивно втіленої у відповідних носіях, які передаються наступним поколінням. Культура — це те, що створено людством у процесі його історії. Не буває культури без цивілізації та, навпаки, цивілізації без культури. Головною змістовною рисою культур­ної діяльності є розпредмечування, тобто засвоєння досвіду минулих поко­лінь, та опредмечування, тобто створення нових цінностей і об'єктів культури. Врешті, історичні аспекти соціології культури мають відповідати на питання, наскільки функціонування соціальних інститутів відповідає вимогам культури.

Помітний внесок у розвиток соціології культури зробив молодший брат Макса Вебера — Альфред Вебер (1868—1958). Зокрема, він вважав соціологію культури дочкою філософії та історії, яка особливо інтенсивно почала розвиватися після духовної кризи 1918 p., що її зазнала європейська цивілізація після Першої світової війни [377, с. 89].

А. Вебер у відповідь на теорію О. Шпенглера намагався, аби роль орієнтира в координатах минулого та сучасного відігравала соціологія історії. Зважаючи на це предметом історичної соціології культури А. Вебер вважав створення схеми історії культур різних народів [71, с. 548].

Цікавим напрямом соціокультурних досліджень, який в рамках індустріального дизайну розвивається в Німеччині, є вивчення історії модерних речей у контексті історії культури. Зокрема, в одному із збірників прослідковано історію велосипеда, автомобіля та телевізора від часу їх­нього винайдення до масового виробництва. Наприклад, автомобіль роз­глядається як символічний прояв влади, статусу; телебачення, починаючи з другої половини XX ст., змінило не лише приватний, а й суспільний простір [389, с. 175].

Серед головних елементів духовної культури Н. Смелзер виділяє поняття, завдяки яким можливо впорядковувати досвід людей, їх відносини, адже культура не лише виділяє певних суб'єктів за допомогою понять, а й по­казує, як вони пов'язані у просторі та часі. Це, зокрема, загальноприйняті цінності переконання щодо цілей, до яких мають бути спрямовані устремління людей, правила як елементи, за допомогою яких відповідно до цінностей певної культури регулюється поведінка людей [243, с. 48-50].

Культура з точки зору культурної антропології розглядається як спосіб сприйняття та осмислення соціального і духовного світу, як символічна структура, котра накладається свідомістю на світ і щоразу по-новому організовує його. Кожна культура має власний історичний темп.

Цінності — це матеріальні предмети, символи, ідеї чи ознаки, щодо яких індивід або група займають оцінювальну позицію, приписуючи їм особливу роль у житті, відчуваючи необхідність у них, намагаючись оволодіти ними.

Соціологія культури вивчає культуру як соціальний феномен, її місце і роль у взаємодії з іншими системами суспільства, соціальні закономірно­сті розвитку культури, форми прояву цих закономірностей у людській діяль­ності, пов'язаній із створенням, засвоєнням, збереженням та поширенням ідей, уявлень, культурних норм і цінностей, зразків поведінки, які регулю­ють відносини в суспільстві та між суспільством і природою [230, с. 503].

Російський соціолог JI. Іонін зазначає, що соціальні зміни мають переважно культурну мотивацію, отже, предметом соціології культури він визначає проблеми історичних змін культури та взаємовідносини культури й суспільства в ході історичного розвитку [94, с. 8-9]. У мотивації не може бути того, що відсутнє в культурі. Те, чого немає в культурі, не може стати предметом соціологічного дослідження [94, с. 26].

Культура в житті суспільства посідає особливе місце. Цей феномен розглядається в нерозривній єдності з усією системою життєдіяльності людини, суспільства і цивілізації в цілому. Водночас слід зазначити, що в су­часній соціальній науці досі відсутнє загальноприйняте тлумачення самого поняття «культура». Це об'єктивно ускладнює розробку метатеорії проблеми взаємодії між соціальними чинниками та певною культурою [112, с. 97].

За часів античності слово «культура» означало насамперед сільсько­господарську обробку землі. Німецький філософ И. Гердер (1744—1803) ввів у науковий обіг термін «культура», під яким він розумів певні переконання, цінності, загальний рівень розвитку цивілізації [56, с. 19].

У Томас та Ф. Знанецький у праці «Методологічні замітки» (1918) відрізняли соціологію як теорію соціальної організації культури від соціальної психології як науки про суб'єктивний бік культури [2, с. 343].

Взагалі, традиційно с о ціо культур ні явища розглядаються переважно як творча діяльність людини та спосіб реалізації сутнісних рис людини як со­ціального суб'єкта. Компонентами культури визначаються поняття (мовна структура), відносини (зв'язки у часі та просторі фактів життя), цінності (норми моралі, соціального контролю), певні правила та норми (система регулювання цінностей та норм соціальної поведінки). Феномен культури сприймається як певна цілісність, у якій всі складові елементи незалежні та виконують власну функцію.

З нашої точки зору, історична соціологія культури покликана вивчати сутність, зміст та функціонування культури, її взаємозв'язки з соціальними структурами та інститутами в контексті конкретних історичних та соціо­культурних змін. Ключова увага має приділятися поведінці людини, її га­бітусу, тобто сукупності набутих установок, схем сприйняття, оцінок та дій, які детермінуються соціальним контекстом у певному часово-просторовому континуумі [14, с. 51].

На мікрорівні досліджується поведінка людей в умовах духовної взаємодії в суспільстві. На макрорівні в центрі уваги перебувають певні соціокультурні системи та інститути в умовах їхньої взаємодії з іншими складовими соціуму [6, с. 99].

Отже, головна проблема, на нашу думку, стосується феномена розгортання соціокультурних циклів на рівні функціонування та розвитку ключових соціальних суб'єктів: особистості, суспільства (національно- державного утворення), світових цивілізацій. Досягненню цієї мети сприяє вирішення паралельних завдань, пов'язаних, зокрема, з коротким ретроспективним аналізом літератури, присвяченої проблематиці соціо­культурних циклів, та визначенням можливого кола перспективних історико-соціальних досліджень у форматі парадигми універсального епохального циклу. Література, присвячена проблематиці соціокультурних циклів, потребує спеціального компаративного дослідження, яке виходить за межі цієї монографії, тому в зазначеному контексті зупинимо увагу лише на найбільш важливих з нашої точки зору працях.

Дослідженням різних аспектів проблематики історичної динаміки соціокультурних процесів займається вся система соціальних наук. Зокрема, історична етнологія вивчає особливості психологічної та соціокультурної адаптації народу до зміни політичних, соціальних та культурних умов його існування [12, с. 128]. Натомість К. Леві-Стросс на­голошував, що завдання етнології полягає в пізнанні саме несвідомих мотивів людської діяльності [10, с. 23]. Мабуть, пошук істини можливий на шляху синтезу цих підходів.

Російський соціолог Л. Іонін наголошує, що історичні зміни мають переважно соціокультурну аргументацію, тому особливий інтерес станов­лять проблеми дослідження історичних змін культури та взаємодії культури й суспільства в процесі історичного розвитку. Такий підхід вимагає тлума­чення суб'єктивного змісту в рамках традиції герменевтики [94, с. 8-9].

Певну наукову конкуренцію етнології становить відносно «молода» наукова дисципліна — історична антропологія. Її предметом визначається аналіз установок та мотивів поведінки людей минулого у взаємозв'язку з усі­ма елементами соціальної системи [99, с. 3]. Аналогічної точки зору на предмет та завдання історичної етнології дотримуються й деякі російські дослідники [55, с. 580].

У західноєвропейській соціальній науці с о ціо культур на проблематика також представлена великим масивом літератури.

Наприклад, у німецькій соціологічній думці аналіз соціокультурних процесів пов'язується з дослідженням всього процесу розвитку — від homo sapiens до (за Р. Дарендорфом) homo sociologikus [377, с. 19].

На цьому тривалому історичному шляху все життя людини традицій­ного суспільства, по суті, є нескінченною системою циклів, які вона від­творює, як ритуали. Сакральні ритуали були способом адаптації до природ­них, космічних циклів. Ускладнення соціальної організації суспільства спричиняє до спроби відмовитися від циклічності, перейти до спрощеної моделі лінійного прогресивного розвитку.

Намагаючись уникнути цієї тенденції, П. Сорокін пристосував циклічну парадигму для аналізу загальних соціокультурних феноменів, що повторюю­ться в часі і просторі. Зокрема, періоди античної, середньовічної та сучасної історії Європи він тлумачив через зміну умоглядних, ідеалістичних та чуттєвих епох. При цьому з XIV ст. й донині в Європі превалює чуттєвий тип культури.

Найбільш поширеними є концепти циклів соціальних організмів. У се­редині XIX ст. ідеолог російського панславізму М. Данилевський поширив на історію поняття про типи організації, прийняті в ботаніці та зоології взамін принципу лінійного групування явищ. Типологію людської історії він будував за категоріями культурної діяльності. У концепції культурно- історичних циклів М. Данилевський розглянув історіософію циклічного піднесення та занепаду цивілізацій.

Масштабну картину соціокультурного розвитку локальних цивілізацій створив німецький філософ О. Шпенглер. В історичних умовах певного песимізму, який панував на Старому континенті після епохальної події, котрою стала Перша світова війна, О. Шпенглер оголосив початок епохи занепаду Європи. Зазначимо, що майже аналогічної позиції з цього питання дотримувався Альфред Вебер, який досліджував с о ці о культур ні особли­вості кризових явищ в європейській культурі початку XX ст. [43, с. 18].

Інший німецький соціолог Карл Маннхейм наголошував на особли­вому значенні досліджень у галузі соціології культури для адекватного розуміння історичних та соціальних змін [165, с. 15].

Британський історик А. Тойнбі в форматі циклічної парадигми віді­йшов від прямої аналогії між суспільством та організмом і розвивав розуміння ролі саме соціокультурного чинника. Ідея циклічності у твор­чості А. Тойнбі фактично представлена через аналіз зародження, розквіту і загибелі світових цивілізацій.

Німецький соціолог Н. Еліас також розглядав циркуляцію моделей по­ведінки як важливий елемент формування етосу цивілізованості [320, с. 303].

Його ідеї щодо взаємозв'язків між соціальними та історичними циклами, на нашу думку, становлять важливий внесок у розвиток теоретичної основи сучасної історичної соціології. Це також стосується концепту універсаль­ного епохального циклу.

Термін «універсальний» слід розуміти не як тотально тотожний всім процесам та явищам, а в сенсі «універсальної історії», предметом якої є роз­виток Всесвіту с послідовними утвореннями якісно нових реальностей, в яких розвиток живої природи та суспільства є фазами єдиного процесу.

На відміну від циклів, які мають місце в природі і є, як правило, симетричними, повторюваність історичних епох асиметрична. Симетричні цикли відповідають моделі маятника, натомість ритм соціальних циклів є асинхронним. Крім того, іншою є природа зворотних інверсійних рухів. Дослідження цих явищ може бути пов'язано із спеціальними крос- культурними дослідженнями.

Людина, суспільство, цивілізація постійно перебувають під впливом різноманітних циклів різної складності та ієрархії: від великих космічних до малих фізіологічних. З огляду на це, автори монографії «Велика коеволюція» висунули робочу гіпотезу щодо підпорядкованості менших за ритмом та періодичністю циклів великим циклам, які розгортаються на верхніх щаблях ієрархії [14, с. 15]. Проте певне порушення декількох циклів нижчих щаблів ієрархії може порушити динаміку розгортання великих циклів [14, с. 46].

Саме особистісний цикл розгортається найшвидше. Він регулюється через зміну поколінь. Со ціо культур ні особливості особистісного циклу в тра­диції психоісторії (наукова дисципліна, яка досліджує проблеми історичної мотивації) докладно вивчив Ллойд де Моз [154, с. 5]. Проблематика діалек­тичного зв'язку між традицією та новацією в навчанні, передачі соціо- культурних норм та цінностей розглянута в праці В. Кінелева та В. Миро­нова [178, с. 519]. Особистісний с о ціо культур ний цикл становить скелет циклічності суб'єктів вищого рівня ієрархії.

Національно-державний цикл є більш тривалим, ніж особистісний, але менш тривалий за цивілізаційний, який є чимось більшим за суму всіх існую­чих на певний час національно-державних циклів. Він може бути незаверше­ним, якщо внаслідок несприятливих історичних обставин певний національно- державний суб'єкт втратив самостійність та розвивається у складі іншого суб'єкта, найчастіше якоїсь імперії. До структури національно-державного циклу входить цикл розвитку певного суспільства, сенс якого загалом полягає у розкритті змісту адаптації суспільства до навколишнього середовища та зокрема у послідовній адаптації зовнішньої природи до своїх потреб, а також перебудові іманентної сутності людської природи в цьому процесі.

Цивілізаційний цикл є найбільш тривалим. Його ритм залежить від ба­гатьох національно-державних утворень, які входять до соціокультурного ареалу певної цивілізації. М. Данилевський, О. Шпенглер, П. Сорокін, А. Тойнбі досліджували саме цей феномен цивілізаційної циклічності. З точ­ки зору великих історичних циклів епіцентром цивілізаційного процесу спочатку був Схід, потім Захід. Соціокультурна проблематика нині актуального діалогу світових цивілізацій висвітлюється в монографії І. Василенко [40, с. 88].

Кожний конкретний універсальний епохальний цикл утворює окремі фази, які змінюють одна одну. Критерії визначення періодів соціокультур­ного циклу є адаптованими для всіх трьох названих соціальних суб'єктів. Мова йде про ступінь інтенсивності розвитку творчості та свободи особистості. Таким критерієм також є унікальність нових предметів культури та рівень розвитку культури членів суспільства, динаміка культурних потреб і ціннісних орієнтацій, співвідношення між культурою елітарною, народною та масовою з точки зору феномена контркультури.

Стисло викладемо зміст моделі соціокультурних аспектів розгортання універсального епохального циклу. Революція є своєрідним підсумковим та початковим пунктом розвитку соціальної системи. Саме на цьому етапі циклу узагальнюється попередній період історії і разом з тим здійснюється вибір нового шляху розвитку.

Провідним видом діяльності різних історичних суб'єктів на цьому етапі епохального циклу є емоційно-мотиваційна діяльність. Вона прояв­ляється у збільшені поля соціальної свободи від обов'язків та пут старого соціального устрою. Цей перехідний час також пов'язаний із радикальною зміною соцієтальних психологічних характеристик суспільства. Саме на зазначеному етапі розгортання циклу свобода індивіда, об'єктивно нібито обмежена станом війни всіх проти всіх, породжує якісно нову політичну систему. Водночас відбуваються флуктуації ступеня свободи — від анархії до диктатури.

У соціокультурній сфері відбуваються важливі процеси. Можна спостерігати рішуче заперечення символів, норм та цінностей попередньої епохи. Радикально змінюється вся соціокультурна система. Активно фор­мується «нова мораль», яка часто шокує оточуючих, є неприйнятною для багатьох, але поступово поширюється і стає домінуючою. Остаточно цей процес завершується вже в наступній фазі циклу. Час тривалості рево­люційного етапу епохального циклу залежить від специфіки розвитку певного суб'єкта.

Епохальний період інволюція має смислове історичне наповнення в за­своєнні складовими соціальної системи (особистостями, суспільством, цивілізацією) нових загально системних якостей, набутих суспільством у по­передній період розвитку. Цей період до певної міри нагадує фази соціалізації поколінь. Для зазначеного етапу характерним є згортання соціальних про­цесів у просторі, спрощення соціальної структури, певний традиціоналізм. Таке суспільство має «закритий» характер і завдяки цьому підтримує соціальну стабільність. Ступінь свободи індивіда в такому суспільстві обмежений впливом колективу. Визначальною є морально-етична складова розвитку. Суспільство на цьому етапі намагається зміцнити власні традиційні засади, а особистість, навпаки, готується протипоставити себе суспільству.

Посилення колективістської моралі висуває на перший план суспільно важливі цілі та інтереси. Переважає емоційно-чуттєва поведінка людини, більше орієнтована не на самоконтроль, а на соціальний контроль ззовні. У соціокультурній сфері спостерігається поступове засвоєння та викорис­тання нових соціальних символів (влади, багатства, престижу), стверджу­ється новий кодекс поведінки, який стає «класикою» та заперечує як «реакційні» або неприйнятні стилі та мову контркультур и. Саме остання, як крапля, точить камінь традиції. Тим самим поступово набирає обертів підготовка наступного перехідного періоду.

Транзитивні (перехідні) періоди суспільного розвитку характери­зуються протилежними за напрямом змін історичними фазами: коеволю- цією та революцією.

Коеволюція є механізмом змін, так би мовити, «всередині» системи, натомість революція змінює саму систему. На відміну від коеволюції, революція є якісною трансформацією всієї соціальної структури суспільства. У нашому концепті коеволюція є фазовим переходом, «поворотною точкою» від нормативного періоду інволюції до нормативного періоду еволюції. Провідним соціально-історичним суб'єктом кризової доби коеволюції є все ще колективізовані індивіди, які поки що мислять категоріями «Ми». За таких обставин зміна нормативів соціальної поведінки, соціальних інститутів, напряму соціальних процесів нібито дзеркально доповнює відповідні характеристики докризового стабільного періоду.

Індикатором коеволюційного періоду є справжній вибух індиві­дуальної активності. Поступово визначальним чинником соціального життя стає якість інновацій. Порядок починає переважати над хаосом. Впевнено вступає в силу суб'єкт «Я». У соціокультурній сфері офіційна символіка культури та символи контркультури поступово змінюються місцями, з'являться нові теми для творчості. Саме ці чинники стають визначальними для наступного еволюційного етапу розгортання епохального циклу.

Для нормативного періоду еволюції властивий розвиток загально- системних процесів у просторі та часі, ускладнення соціальної структури та підвищення інноваційної діяльності. Основною характеристикою періоду еволюції стає стабільність змін. Суспільство набуває нових соціальних рис та атрибутів. Відбувається розкріпачення індивідуальної активності. Посилюється когнітивний компонент психологічної структури особистості, що за деякими ознаками робить суспільство більш раціональним. Мережева теорія описує сучасну ситуацію як взаємний вплив інформації та культури. Як зазначав Т. Парсонс, культура є продуктом соціальної системи і водно­час сама регулює систему соціальної взаємодії.

Свідомість переважно детермінує і формує буття. Зворотній вплив стає лише опосередкованим. Переважають особистісні інтереси та пристрасті. Індивідуальні психологічні особливості активно детермінують соціальні процеси, явища та інститути. Зазначимо, що для інволюційного періоду циклу, як правило, властива діяльність геніїв, натомість для еволюційного — лише талантів.

Історичною ознакою еволюційного періоду є набуття суспільством нових соціальних характеристик, у тому числі актуалізація ознак власного попереднього періоду розвитку або атрибутів, властивих суспільствам, які перебувають в історичному розвитку на вищому щаблі. Суспільна рівновага підтримується інноваційними надбаннями. Умовою інноваційної активності в еволюційний період є розкріпачення індивіда і посилення предметно- когнітивного компоненту в психологічній структурі особистості. Основною характеристикою еволюції стає стабільність змін.

Розвиток у цілому переходить на якісно новий щабель. По суті, ство­рюються всі передумови для формування нової соціальної системи. У соціо- культурній сфері розквітають тисячі стилів. Плюралістичними стають норми соціального життя та ієрархія символів. Водночас екстремум еволюційного періоду розгортання циклу поступово готує соціальну систему до революційних випробувань.

Таким чином, спрощено універсальний епохальний цикл можна представити таким чином: революція — інволюція — коеволюція — ево­люція — нова революція, яка завершує поточний цикл та відкриває новий.

Нормативним періодам інволюції та еволюції властиві цілісність та ста­більність тенденцій спрощення (для інволюції) або ускладнення (для ево­люції) соціальної структури. Для інволюції властивим є процес соціалізації, для еволюції — соціального контролю. В період інволюції панує соціальна злагода, влада законів, люди альтруїстично налаштовані, готові принести в жертву особисті інтереси заради інтересів соціальної групи або суспільства в цілому. Як продукт соціальної взаємодії культура формується як цілісна матриця в умовах інволюційного розвитку, натомість на еволюційному етапі соціокультурні чинники виконують регулюючу функцію.

У рамках циклічної парадигми слід відмовитися від стереотипів лінійного розвитку, адже ритм соціального життя є завжди нерівномірним. Інверсія може розглядатися як важливий соціокультурний феномен. С о ціо культурний цикл може бути незавершеним або перерваним в силу різ­них іманентних щодо суб'єкта та зовнішніх історичних обставин. Під дією цих причин може порушуватися ритм розгортання зазначеного циклу. Ми ведемо мову про дихотомію особистісного, суспільного (національноне­державного) та цивілізаційного циклів. Вони, у свою чергу, перебувають у стані залежності не лише один від одного, а й від інституційних, соціо- культурних, політичних, економічних, психологічних та інших циклів.

Щодо перспектив подальших досліджень, то зазначимо, що здійсню­ється певна робота в напряі інтеграції історичних та соціологічних підходів у дослідженні с о ціо культур них процесів. Зокрема, впродовж 2000-2002 pp. вийшли праці, присвячені вивченню ментальної історії українського су­спільства пізнього середньовіччя. Наприклад, розглянуто історію потаєм­них думок та сподівань різних прошарків українців [321, с. 19].

У форматі універсального епохального циклу перспективними видаються спеціальні дослідження в галузі соціології театру, кіно, літератури, читання, телебачення. Тим самим можна буде не лише здійс­нити дослідження, а й у теоретичному плані уточнити систему критеріїв ідентифікації циклу.

Історія звертається до минулого для пояснення сучасного, аби його засудити чи виправдати, отже, історія стає на службу визначенню цінностей. Підтвердженням цього є збіг спадкових зв'язків між явищами та їх поясненням. У людей немає звички щораз, коли вони змінюють звички, змінювати і свій словник.

Перші соціологічні знання з'явились у контексті міфології. Платон визначав нерівність душ як причину нерівності соціальної. Роль — модель поведінки відповідно до статусу людини.

Культурні феномени є соціальними, оскільки всі вони підпорядкову­ються колективно санкціонованим правилам. Німецький соціолог Урсула Бехер виділяє такі форми прояву стилю життя: культура їжі, житла, вільного часу, подорожей [337, с. 72].

Предмет історичної соціології культури становлять соціальні аспекти розвитку матеріальної та духовної культури. Культурні цінності змінюються від однієї епохи до іншої. Кожен народ має власну мораль, яка визначається умовами, в яких він живе [223, с. 45].

Певні соціокультурні проблеми М. Вебер виклав, зокрема, в праці «Соціа­льні причини занепаду античної культури». Він зазначав, що занепад давньо­римської культури розпочався раніше, ніж розпад давньоримської державності.

Культура античності за своею суттю є культурою міською. Проте культура, сягнувши своєї вершини, втрачає матеріальну опору і перетворюється на руїну [44, с. 10].

Сучасна людина, наголошував Макс Вебер, — це дитина європейської культури [43, с. 19]. Водночас культура — не лише форма життєдіяльності, а й одне з її визначень, пов'язане з формуванням смислів. Жодна соціальна група не може повністю контролювати культуру [363, с. 17].

Починаючи від О. Шпенглера, кожна культура розглядається як унікаль­на цінність. Світ культури — не лише предметна, а й символічна реальність.

Люди постійно формують та змінюють соціальні системи правил та норм. Виникаючи в людських діях, правила систем впливають на них. Люди своїми діями перетворюють умови цих дій. Системи норм, яких дотримую­ться люди в певну історичну добу, вироблялися та розвивалися впродовж певного історичного часу. Завдяки взаємодії соціальних груп та спів­товариств зазначені ціннісні та нормативні системи підтримуються та по­ширюються на майбутнє.

Р. Арон зазначав, що моральні установки змінюються від одного соціального типу до іншого. Це не означає, що, знаючи один соціальний тип, можна сказати, яка мораль йому відповідає, адже один і той самий соціальний тип може суміщатися з кількома типами моралі та політичними режимами [391, с. 67].

Людина живе у водночас дійсній та уявній реальностях. Громадянське суспільство більш захищене перед технологіями маніпуляції [112, с. 43]. Адже на відміну від «ідеократичних» суспільств (яким, наприклад, було радянське), які функціонують заради високої мети, і невідповідність яких дискредитує цінності, що обслуговують цю ідею, громадянське суспільство є більш «цинічним» у всьому, що стосується моральних питань. Так, класик лібералізму Хайєк навіть назвав існування загальних моральних цінностей кроком на шляху до рабства. З іншого боку, С. Кара-Мурза у праці «Маніпуляція свідомістю» слушно зазначає, що громадянське суспільство, яке складається з індивідів-атомів, реально є найбільш придатним для різних типів маніпуляції.

Соціальні антропологи Б. Маліновський (1884—1942) та А. Редкліф- Браун (1881—1955) досліджували феномени культурного контакту, культурного зіткнення та культурного конфлікту. Західна цивілізація, проникаючи в культури колоніально залежних країн, знищує їх само­бутність. Боротьба проти варварства призводить до знищення традиційних соціокультурних інститутів. Натомість масова культура стає новим варварством. Культурний контакт властивий для еволюційної стадії циклу, зіткнення та конфлікт характеризують перехідні стадії.

Для інволюційної стадії розвитку культури спостерігається панування, за визначенням JI. Іоніна, моностилістичної культури — ієрархія елементів стилю, канонізація, впорядкованість, вилучення чужинних елементів, спрощення, зведення до знайомого, спеціальний консенсус, позитивність. Натомість для еволюційної стадії розвитку культури властиві риси полістилістичної культури: відсутність сакрального доктринального ядра, відмова від канону, невпорядкованість, езотеричність замість офіційного консенсусу, відмова від мети людського існування [94, с. 197, 209].

Цінності складають етос культури. У контексті антропології адаптація культури є продуктом взаємодії між зовнішнім середовищем та стратегією життєдіяльності, тобто особливою технологією засвоєння природних ресурсів та соціальною структурою.

Початок змін пов'язується з своєрідною фільтрацією новацій, частина з яких відкидається, інші приймаються та укорінюються, компенсуються або замінюються. Відбувається легітимація нових цінностей.

Окремо можна говорити про цикли соціокультурної глобалізації. Традиційні культури виникають у суспільствах, де існують певні межі, вони прив'язані до цього простору та відтворюють себе в одному часовому проміжку. Натомість модерні культури завдяки технологіям у галузі комунікацій та транспорту розривають простір і час. Виникають регіони с о ці окультур ного контакту, де відбуваються взаємодія, обмін та трансляція феноменів однієї культури на мову іншої. Культурні потоки в умовах глобальної ойкумени є несиметричними.

Ми можемо спостерігати домінування західної культури та водночас розпад цінностей західної культури в умовах її адаптації до місцевої культури. Рівноправний діалог та с о ці о культурний обмін можливі лише на еволюційній стадії універсального епохального циклу.

Соціокультурний феномен медіації — спроможності суб'єкта до пошуку нових сенсів — найкраще працює на еволюційному етапі розгортання універсального епохального циклу.

На початку XXI ст. прояв тенденцій до глобалізації в галузі культури або поп-культури найбільш рельєфно позначився феноменальним успіхом книжок про Гаррі Потера, в яких фактично реалізована спроба розмивання граней між архетиповими міфологічними казковими сюжетами не лише різних народів, а й різних цивілізацій.

Культурний релятивізм видається більш прийнятним, ніж етноцентричні характеристики та європоцентристська віра в те, що основні соціокультурні цінності західного способу життя є вершиною історичного розвитку.

Водночас дифузіонізм вносить суттєві корективи, особливо в ідею стадій розвитку для кожного суспільства та всього людства (міграція, завоювання, колонізація). Тому в умовах розвитку соціокультурної глобалізації подальші дослідження в рамках історичної соціології культури мають розвиватися в напрямі поглиблення концептуальних засад іденти­фікації фаз соціокультурних циклів розвитку особистості, суспільства та локальної цивілізації.