3.10. Соціологія економіки

Економіка — одна із сфер суспільного життя, яка в своєму функціо­нуванні пов'язана з іншими сферами — політикою, ідеологією, культурою. На її розвиток впливають національні та історичні особливості певної країни, традиції, стиль життя населення. У реальному економічному житті діють конкретні люди, соціальні групи та спільноти. Зазначені суб'єкти економічного життя діють у певних економічних структурах [32, с. 543].

Австрійський економіст И. Шумпетер наголошував, що врешті ні еко­номісти, ні соціологи не можуть зробити й кроку, аби не наступити один одному на ноги.

Неоліберали вважають, що добра політика є водночас поганою економікою, і навпаки правильна економічна політика є поганою для політичної популярності. Економічна влада переважає політичну, оскільки може користуватися нею як інструментом [188, с. 35].

Взагалі, економіку в центр суспільного розвитку поставили фізіократи. Наприклад, французький економіст-фізіократ Тюрго (1727—1781) вважав економіку ключовою проблемою суспільного благополуччя. Проте поняття «економічна соціологія» увійшло в науковий обіг завдяки М. Веберу лише наприкінці XIX — на початку XX ст. [37, с. 90].

Предмет історії економіки визначається як дослідження задоволення та реалізації матеріальних потреб. Відомі чотири основні способи життєзабезпечення: гомеоцентризм — пов'язаний із симбіозом з навколиш­нім середовищем без його перетворення; екоцентризм — використання природних ресурсів, які можуть відновлюватися; геоцентризм — викорис­тання природних ресурсів, які не відновлюються, антропоцентризм — ви­користання природних та штучно створюваних ресурсів з метою досягнен­ня екологічного балансу: праця — земля — капітал, речовина — енергія — інформація. Загалом, ці критерії можуть покладені в основу визначення фаз розгортання великих економічних циклів.

Макс Вебер, досліджуючи історію господарства, зазначав, що причини за­непаду Римської імперії, зокрема, полягали в припиненні загарбницьких війн, що спричинило кризу в забезпеченні ринків рабською силою. Це обумовило неможливість прогресу виробництва на засадах казарменої рабської праці. Розвиток феодального суспільства розпочинається в умовах пізньої Римської імперії [46, с. 87]. М. Вебер вважав економічну поведінку мо­деллю раціональної поведінки. Предмет історичної економічної соціології, за М. Вебером, становлять дослідження виникнення та послідовності етапів індустріальної революції, появи робітничого класу, розвитку сучасної капіталістичної системи, соціальної складової економічних теорій та структур виробництва.

Історіографічну основу історичної соціології економіки в цьому контексті становлять праці Н. Смелзера «Соціальне розшарування в ході індустріальної революції» та «Сучасна світ-система» І. Валлерстайна.

Н. Смелзер, по суті, побудував теорію середнього рівня у вигляді уні­версальної послідовності змін, що відбувалися в доіндустріальних су­спільствах, включно зі структурною диференціацією. Для ілюстрації своєї теорії він наводить історичний матеріал, який характеризує соціально- економічні змінну британській бавовняній промисловості, що відбувалися впродовж XIX ст.

Марксистська версія економічної соціології посідає помітне місце в іс­торії цієї науки. Будь-яке виробництво є засвоєнням індивідом предметів природи у межах певної суспільної форми та за її допомогою. Впливаючи на зовнішню природу та змінюючи її, людина тим самим впливає на зміну власної іманентної природи. Гроші — загальна самостійна вартість всіх ре­чей, тому вони позбавили світ його вартості. Гроші — це відчужена від лю­дини сутність її праці, її буття, вони керують людиною, яка їм поклоняється.

Марксова теорія класів ґрунтується на постулаті про те, що соціальні класи утворюються внаслідок певного відношення групи індивідів до засобів виробництва. У суспільному виробництві свого життя люди вступають у необхідні й від їхньої волі незалежні виробничі відносин, які відповідають певному рівню історичного розвитку виробничих сил. Матеріальне виробництво може розвиватися, якщо кожне нове покоління виробляє більше, ніж йому потрібно для життя, накопичуючи запас багатств більший, ніж той, яке воно отримало.

Сукупність цих економічних відносин складає економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому існує надбудова (нематеріальна) з відповідними формами суспільної свідомості. Свого часу матеріальні виробничі сили суспільства починають суперечити існуючим виробничим відносинам. З форми розвитку виробничих сил ці відносини перетво­рюються на пута. Врешті, вихід з цієї суперечності К. Маркс вбачав у со­ціальній революції.

Однак люди не можуть обирати свої виробничі сили, які становлять основу всієї їхньої історії, адже будь-які виробничі сили є продуктом по­передньої діяльності, старших поколінь. Кожне нове покоління продовжує традиційну активність, змінюючи обставини, що зрештою призводить до повної зміни діяльності. Щоправда, якщо в постіндустріальному суспільстві засобом виробництва вважати людський інтелект, то він завжди знаходиться в приватній власності, але плодами його праці, як повітрям, користуються всі.

Помітне місце серед теорій історичної соціології економіки посідає теорія грошей Г. Зіммеля. Абстрактні гроші розглядаються «як у собі і для себе чисте набуття ціннісних відносин речей, вони однаково доступні будь- якій стороні, у грошових справах всі люди рівноцінні, але не тому, що цінне кожний, а тому що жоден не володіє цінністю, а лише гроші». Визначення є близьким до марксистського розуміння грошей як відчуженої сутності людської праці [357, с. 89].

За концепцію П. Бурдьє, історичні епохи базуються на своєму типі капіталу. Він виділяє такі види капіталу: економічний, фізичний (здоров'я), культурний, людський, соціальний, адміністративний, політичний, симво­лічний (право інтерпретувати зміст). Водночас для П. Бурдьє найбільшу проблему становив пошук тієї «облікової ставки», за якою один вид капіталу обмінюється на інший, та влада як специфічна форма власності [36, с. 101].

Російський соціолог Ж. Тощенко в історичному контексті розглядає предмет та структуру соціології праці. Зокрема, він зазначає, що соціологія праці як спеціальна соціологічна теорія є органічною єдністю економічної (трудової) свідомості та поведінки (діяльності) людей як суб'єктів ви­робничого життя та виробничого середовища. Серед попередників соціо­логії праці він називає А. Сміта, Дж. Бентама, Дж. Мілля [273, с. 53].

Водночас жодна соціологічна модель поки що не дала теоретичної мо­делі соціального класу, втіленого в долях реальних людей та в конкретному історичному контексті.

В рамках економіко-центризму були розроблені теорія імперіалізму, теорія залежності та теорія світової системи. Світ-системний аналіз І. Валлерстайна, спираючись на ідеї марксизму та функціоналізму, доводить, що наприкінці XV — на початку XVI ст. світова економіка розвивалася в успішних та політично потужних зонах, названих «держа­вами центру», які домінують над «периферійними зонами». І. Валлерстайн впорядкував історичні факти, які ілюструють глобальний процес формуван­ня сучасної капіталістичної світ-системи.

У Західній Європі періоду пізнього середньовіччя ще не було економічної та політичної монополії, тому відносно вільна конкуренція спри­яла відокремленню економічної влади від політичної. Торговельні шляхи були комунікаціями між різними цивілізаціями. Водночас вже тоді можна було казати про певну парадоксальність стратегічних економічних рішень.

Згадаймо, що в XV ст. Італія була центром економіки західного світу, натомість Піренейський півострів — її периферією. На містах-державах Італії замикались міжнародні торговельні шляхи, а італійські банкіри впливали на фінансовий стан всього тодішнього західного світу. Ця могут­ність та процвітання здавалися непохитними, тому вкладення грошей у ри­зиковані інноваційні проекти морських подорожей видавалося італійцям безглуздим, а бідніші іспанці та португальці були вимушені шукати нових шляхів для економічного піднесення, тому місцеві королі фінансували великі морські подорожі. Зрештою, після того, як 1492 р. Колумб відкрив Америку, а ВаскодаГама 1498 р. — морський шлях до Індії, Іспанія та Португалія першими вийшли на океанські простори торгівлі, а італійські торговельні шляхи почали занепадати.

У XVII ст. східний деспотизм став причиною економічного занепаду, але характерною рисою комерційних зв'язків між тогочасним Сходом та Заходом був постійний дефіцит торговельного балансу останнього. Східні прянощі, потрібні для боротьби з епідемічними захворюваннями, за словами Ф. Броделя були структурою повсякденності і вимивали величезні європей­ські запаси золота та срібла. Але найбільші прибутки нідерландські купці отримували від посередницької торгівлі між східними країнами. Для цього треба було менше золота, оскільки різниця від купівлі товару в одному кінці Азії та його продажу в іншому могла забезпечити частину імпорту в Європу без залучення багатств Старого світу [33, с. 456]. Лише в XIX ст. після про­мислового перевороту товарний експорт з Європи почав домінувати на азій­ських ринках. Не може бути прибуткової торгівлі зі злиденними народами.

Традиційне виробництво було орієнтовано на споживання. Дух капіта­лізму ставить вищою цінністю накопичення багатства, яке стало важливим еле­ментом соціального порядку як обґрунтування ідеї прогресу як природного закону. Розвиток економіки стимулював переоцінку соціальних цінностей.

Раціональність західноєвропейського капіталізму розглядається через обіг капіталу, використання технологій, вільної найманої праці, залучення до вільного ринку. Водночас чим далі за логікою пріоритетів периферійного капіталізму йде розвиток, тим більшою стає нерівномірність доходів порівняно з центром світ-системи.

Нинішня криза, яка охопила індустріалізм, пов'язана з глибокою кризою ідеї необмеженого прогресу. Накладається заборона індустріаль­ного розвитку країн, які не належать до обраного кола.

Взагалі, як зазначає російський вчений В. Іноземцев, виділення «доіндустріального», «індустріального» та «постіндустріального» періодів було логічною спробою знайти в історії систему, яку можна було б проти­ставити теперішньому та майбутньому [84, с. 230]. Основу переходу до суспільства постіндустріального типу складають не лише нові технології або знання, а й зміни самої людини, набуття нею якісно нової мотивації.

Взагалі, економіці властиві цикли, пов'язані з фондами споживання та циклами фондів накопичення, — цикли рівня розвитку суспільного вироб­ництва та рівня розвитку економічної свободи.

Дослідження соціально-економічної історії надають новий сенс соціальній історії як історії кількісній, такій, що шукає в розвитку динаміки зміни цін часовий механізм історії. Зокрема, виділяються фази циклу економічного піднесення та економічного спаду, вікові, короткі та проміжні цикли. Також мають місце сезонні та міжциклічні фази коливання цін і до­ходів. Наприклад, дослідники історії Французької революції кінця XVIII ст. наголошують, що у період 1726-1789 pp. спостерігалося тривале падіння реальної заробітної плати та зростання вартості товарів першої потреби. Врешті, у 1789 р. у Франції «зустрілися» три економічні цикли різної тривалості: вища точка «тривалої хвилі» економічного підйому та зростання цін; вершина міжциклічного погіршення економічної кон'юнктури, що спостерігалося два останні десятиліття існування «старого порядку»; врешті, сезонний цикл неврожаю та продовольчої кризи. Результатом всього цього стала революція, яка відкрила новий цикл всесвітньої історії.

Найбільш відомими циклічними економічними концепціями, які по­в'язуються з історією, є теорії Миколи Кондратьева (1892—1938). У 1928 р. він видав працю «Великі цикли кон'юнктури», в якій поставив питання економічних та структурних криз, макроекономічного моделювання. Періоди циклічних максимумів та мінімумів отримали назву «хвиль Кондратьева». їх тривалість дає можливість для прогнозу [127, с. 204].

 

Таблиця приблизного датування циклів світової кон 'юнктури М. Кондратьева

Сам М. Кондратьев у 1920-х pp. вважав, що виникнення великих воєнних конфліктів та революцій має високу ймовірність саме на під­вищених фазах тривалих циклів. Проте цикли М. Кондратьева віддзерка­люють головним чином фази підйому та занепаду провідних галузей світової економіки. При цьому його розрахунки циклічності стосуються господарств не лише високорозвинених країн світу, які входять до центру світової системи, а й периферії, яка бере участь у міжнародному розподілі праці.

Отже, як бачимо, тривалість циклу Кондратьева становить приблизно 40-60 років [127, с. 93].

Критика цього підходу, на нашу думку, ґрунтується на неправильному розумінні особливостей соціальної природи циклічності.

У парадигмі універсального епохального циклу інтернаціоналізація та глобалізація не суперечать одна одній. Глобалізація розглядається як нова стадія інтернаціоналізації господарського життя, пов'язаного не лише з до­сягненням максимально можливих масштабів інтернаціоналізації, а й її якісно нових характеристик.

Феномен глобалізації розглядається як об'єктивна закономірність, яка випливає з економічних процесів. Перша фаза становлення єдиної системи світового господарства була пов'язана з інтернаціоналізацією. Друга фаза — боротьба національних капіталів, які підтримувалися державами, за гегемонію у глобальній системі міжнародних економічних відносин (перша половина XX ст.). Третя — період «холодної війни», розкол світу на дві економічні системи (1946-1991). Четверта фаза — глобалізація системи ринкової економіки.

На початку XXI ст. спостерігаються тенденції до все більшого збли­ження між новими моделями праці та загальноорганізаційним розвитком управління, багатопрофільності найманої праці, автоматизації праці та наділення працюючого правами приймати самостійні рішення в межах своєї компетенції.

Постіндустріальне суспільство оцінюється як постмодерн, на відміну від модерну (кінець XIX — середина XX ст.), індустріального етапу історії. Масовий індивід як особистість є новим словом постмодерна, держава виступає суб'єктом раціоналізації економіки. Новий тип глобальної економіки невіддільний від соціального та політичного.

Врешті, складно організована ринкова ліберальна економіка не може бути механічно адаптована до соціально-історичного буття примітивного суспільства. Цей висновок найбільш логічно пояснюється саме циклічною парадигмою історичної економічної соціології.