3.9. Соціологія війни

У центрі уваги соціології війни перебуває історичний феномен війни, який по суті може розглядатися як форма соціального конфлікту, тобто як вияв протиборства декількох суб'єктів з причин протилежності інтересів, потреб, систем цінностей [60, с. 34].

Фактично весь історичний розвиток відбувається в тіні війн. Війни стали найбільш поширеною формою контакту між народами та окремими локальними цивілізаціями, вони стають стимулом технічного прогресу та окреслюють найпомітніші перехідні форми соціального життя. Врешті, «соціологія миру», або іренологія, визнає, що зрозуміти феномен мирного стану можливо лишень попередньо з'ясувавши феномен війни. Це стосується і такої форми «війни», як соціальний конфлікт.

Р. Дарендорф (народився 1929) запропонував таку типологізацію соціальних конфліктів: за рангом учасників (рольові, групові, секторальні, суспільні, макросуспільні) і за типом (подібне проти подібного, порядок проти підпорядкування, загальне проти частини) [390, с. 171].

3. Фрейд розглядав конфлікт як форму протистояння між свідомим та несвідомим. Війни починаються в людських головах, цей постулат спросту­вати неможливо.

Н. Смелзер виділив три типи культурних конфліктів: аномію, культурне запізнення, чужий вплив [243, с. 58].

Етноконфліктологія також розглядає феномени війн, суттєвими причи­нами яких є міжетнічні суперечності [410, с. 26].

Французький соціолог А. Токвіль ставив питання: чому демократич­ним народам властиво бажати миру, тим часом як демократичним арміям хочеться війни? Ключем до відповіді він вважав честолюбство військових. Засоби боротьби з вадами війська слід шукати не в самому війську, а в су­спільстві взагалі [268, с. 530]. Конфлікт розглядається як прояв певних соціальних дис функцій, зокрема як породження аномії.

Американський соціолог JI. Козер наголошував, що внутрішні соці­альні конфлікти торкаються лише цілей, цінностей та інтересів, які не супе­речать прийнятим засадам внутр і пінь о групових відносин, і, як правило мають функціонально-позитивний характер [123, с. 88].

Якщо ворогуючі сторони не поділяють цінностей, на яких базувалася законність даної системи, то внутрішній конфлікт несе небезпеку розпаду цієї соціальної структури. У соціальній структурі будь-якого типу завжди є привід до конфлікту, оскільки час від часу виникають конкурентні відно­сини за перерозподіл дефіцитних ресурсів, престиж та владу [123, с. 542].

Часто конфлікт потрібен для досягнення зв'язків всередині системи та для досягнення нового порядку інтеграції [322, с. 288]. Вихід із конфлікту пов'язаний з цілями його учасників та засобами, які вони використовують. Його тривалість та інтенсивність залежить від устремлінь опонентів, від їх ресурсу часу та зусиль, потрібних для розробки остаточного рішення. Якщо одна із сторін домоглася своєї мети, а інша прийняла цей факт як знак своєї поразки, то конфлікт вичерпано. Переможець повинен усвідомлювати, удар по яких символах супротивник сприйме як свою поразку.

Марксистське тлумачення класових конфліктів пов'язано з проблема­тикою громадянської війни. Громадянську війну спричиняє соціальна ситуація, коли, за визначенням А. Тойнбі, «суспільство починає пожирати саме себе» [213, с. 335]. Це є своєрідним втіленням крайніх форм аномії. Внутрішньодержавні громадянські війни найбільше властиві історичним періодам переходу від інволюційних періодів до коеволюційних. Зокрема, одним із головних підсумків Громадянської війни 1861—1865 pp. у США стала експропріація майна плантаторів на суму 4 млрд. дол., що не мало прецедентів в історії англосаксонського права [398, с. 100].

В епіцентрі історичної воєнної соціології знаходиться специфіка війн у різних стадіях універсального епохального циклу. Соціологія вивчає захворюваність у військах, дезертирство, зміст солдатських листів.

Вже в першій війні в історії людства загинула половина лкдства, коли Каїн вбив Авеля. Війна як форма соціальних відносин виникла разом із приватною власністю і в міру розвитку цієї категорії війни ставали все більш жорсткішими.

Китаєць Сунь Цзи в V ст. до н. е. у праці «Мистецтво війни» виклав загальні підходи до стратегії та тактики війн. Лише вміючи вигравати час, можна здолати ворога. Найкраща стратегія та, яка добре підходить до фактичних умов війни [260, с. 10].

Німець Карл Клаузевиць (1780—1831) свідок наполеонівських війн в Європі, у праці «Про війну» (1832-34) наголошував, що війна є продов­женням державної політики іншими засобами. Війни виграють або про­грають задовго до їх початку.

Взагалі, К. Клаузевиць, мабуть, несвідомо повторив багато положень, вперше викладених майже за 2000 років до того Сунь Цзи. У цьому факті можна побачити і певні циклічні закономірності.

У багатьох хроніках війни згадувалися поряд із природними катакліз- мами. Вплив активності Сонця, безумовно, є одним із пускових механізмів історичного процесу війн. Високий рівень сонячної активності підвищує рівень агресивності суспільств.

Фактично вся людська історія може бути поділена на дві нерівні час­тини — війну та мир [8, с. 12]. Ці два полярні стани є властивими для будь- якого суб'єкта в його розвитку відносин із зовнішнім оточенням. Мао Цзедун зазначав: аби навчитися воювати, слід лише воювати.

Період між війнами, за рецептом стародавніх римлян «якщо хочеш миру — готуйся до війни», найчастіше використовується лише для того, щоб краще підготуватися до нової війни. Коли припиняється стрілянина, проблеми не зникають, а лише змінються. Найчастіше війни починаються внаслідок небажання вчитися на уроках історії, недооцінки ризику, небажання бачити, що ситуація проходить «точку повернення» і події розгортаються вже начебто самі по собі.

Історична реальність формується внаслідок конфліктів різного типу. Відмінність локальних війн від світових полягає в обмеженні політичних цілей, масштабів воєнних дій, засобів збройної боротьби, у специфічній стратегії та тактиці.

Міждержавні війни в межах однієї цивілізації, міжцивілізаційні війни (греко-перські війни, хрестові походи, монголо-татарська навала) властиві для перехідних фаз циклу.

Світові війни, — по суті, це зіткнення цивільного населення, одягне­ного в сірі шинелі, наслідок переходу до загального військового обов'язку та домінування технічних засобів ведення війни. Саме технічному прогресу XX ст. людство зобов'язано кривавими війнами, які охоплювали все су­спільство без винятку. Роль людини у війні, особливо в бойових умовах, залишається визначальною.

М. Вебер наголошував, що програна війна так само дає прибутки, як і пе­реможна, а особиста політична й економічна зацікавленість членів політич­ної спільноти в існуванні військових підприємств змушує їх миритися з тим, що останні можуть забезпечувати своїми виробами увесь світ, в тому числі й арсенали політичних противників [356, с. 67].

Феномен війни з точки зору соціології можна розглядати як суттєву інверсію рівня соціального розвитку, що виникає внаслідок кризової ситуації та призводить до зменшення ступеня соціального розвитку всіх суб'єктів війни.

Розвиток військових технологій можна вважати фактором суспільного прогресу. Ще О. Конт зазначав, що на індустріальній стадії розвитку люд­ства вже не промисловість служить війні, а війна промисловості [71, с. 116]. Зокрема, до несприятливих для дворянства наслідків німецький соціолог Н. Еліас відносив появу артилерії, яка зробила піхоту важливішою за кінноту [320, с. 15].

Соціальні мислителі впродовж історії неодноразово зверталися до трактатів, присвячених ідеї вічного миру. Цю традицію заклав арабський філософ Абу-Наср Мухаммед Фарабі (870—950), італієць М. Падуан- ський(«Захисникмиру», 1324p.),Е. Роттердамський(«Скаргамиру», 1517р.), У Пенн («Досвід теперішнього та майбутнього миру в Європі», 1693 p.), абат І. де Сен-П'єр («Проект вічного миру в Європі», 1713—1717 pp.), В. Малі- новський («Роздуми про мир та війну», 1803 р.) та багато інших [340, с. 434].

Впродовж багатьох століть підтверджувалося гасло римлян: «Якщо хочеш миру — готуйся до війни». Це ще одне свідчення того, що історія дає лише один урок, що ніхто й ніколи не вчиться на її уроках.

П. Сорокін звертав увагу на поширення уявлень про те, що якби завтра у всьому світі встановилась демократична форма правління, ми нарешті здобули б тривалий мир та соціальний порядок, в якому немає місця для злочинів. Проте ретельний порівняльний аналіз досліджень злочинності на прикладі 967 війн та 1629 внутрішніх заворушень з історії Греції, Риму, країн Заходу від 600 року Різдва Христового до нашого часу показує, що демократичні режими навряд чи відрізнялись від автократичних меншим ступенем войовничості та поширенням злочинності [249, с. 244-245].

Війни теоретично начебто мають зникнути у разі відмови національ­них держав від суверенітету та створення так званого світового уряду. Безпека однієї держави більше не має розглядатись як загроза для інших. Але досвід всієї людської історії перманентно спростовує цю думку.

Критерії періодизації воєн є різними. Наприклад, за характером зброї, яка використовується в конфліктах, починаючи від мечів, простої вогнепальної зброї, нарізної вогнепальної зброї, Друга світова війна вже належала до війн четвертого покоління, збройні конфлікти з використанням ядерної зброї — до війн п'ятого покоління, війни шостого покоління пов'я­зані з використанням високоточної технологічної зброї. Водночас ефектив­ність використання вис о котехно логічної зброї зменшується в разі нерозви­неності інфраструктури об'єкта, який є мішенню.

Починаючи з часів Першої світової війни (1914-1918) почав прояв­лятися феномен інформаційних війн [205, с. 371]. Насамперед цей новий тип війни пов'язаний із війною іміджів, полем бою якого є людський менталітет. Зазначені війни мають на меті не знищення ворога, а структурну «перебудову» його свідомості з метою подальшої маніпуляції нею у власних цілях. Нині наслідком, наприклад, поєднання методів інформаційної війни США проти мусульманського світу та партизанської війни іракців проти окупантів може бути значний удар по демократії під приводом її захисту.

З поширенням зброї масового знищення, якби одну з провідних дер­жав очолювала людина, подібна до Гітлера, життя на Землі було б знищено.

Соціально-історичне поняття «світова війна» визначається за певними ознаками. Характер війни визначає її територіальне поширення. Проте якщо вважати, що вихід за межі одного континенту — достатній чинник для визна­чення війни як світової, то такими слід було б вважати походи хрестоносців з Європи в Азію та Африку, монгольську навалу на Європу. Наполеонівські війни велися не лише на території Європи, айв Азії, Африці, окремі мор­ські сутички відбувалися біля берегів Америки. Ця ознака не є достатньою, як і участь у війні більшості держав.

Світова війна має вагомі глобальні наслідки для всього світу. Головна її ознака — участь у ній найпотужніших військових держав та основних між­народних угруповань. У локальній війні її учасники виходять з того, що су­тичка між ними не стосується самого їх існування. Тотальна війна — бороть­ба на знищення. Воюючі сторони готові скористатися будь-якими заходами, аби знищити супротивника. За доби «холодної війни» існувала небезпека безпосередньої сутички між найбільшими державами та військово- політичними угрупованнями, поступового переростання локального конфлікту в глобальний.

Війна XXI ст. — високого темпу, без чітко визначених фронтів, з де­централізованими арміями з високим ступенем ініціативи, коли солдати діють на основі суджень, а не правил, це війна без правил. Батько німець­кого економічного дива JI. Ерхард зазначав, що компроміс — це мистецтво так розділити пиріг, аби кожен був певен, що найкращий шматок дістався саме йому. Проте подібне врегулювання конфліктної ситуації можливе переважно в інволюційній стадії розгортання циклу.

Війна як соціологічна проблема розглядається з точки зору неостаточно реалізованого проекту Просвітництва. Ліберальна мрія полягає в тому, що модернізація суспільства приведе до припинення війн. Війни малоймовірні між країнами зі сталими демократичними режимами. Війни в недостатньо модернізованих частинах світу можуть втягувати більш розвинуті країни, якщо вони торкаються їхніх інтересів, певних цінностей. Крім того, регіональні агресори можуть втягувати в конфлікт своїх союзників із роз­винутого світу [392, с. 167].

Все більш важливу роль у сучасних міжнародних відносинах відіграють інформаційні або психологічні війни, метою яких є планомірні пропагандистські заходи, що впливають на погляди, емоції, позиції, поведінку ворожих, нейтральних або дружніх соціальних суб'єктів різного масштабу.

Переглядається загальна парадигма конфлікту. Модель зіткнення інте­ресів працює лише в межах однієї цивілізації, тобто однієї картини світу. Однак при зіткненні цивілізацій та індивідуальних світів необхідно для вивчення застосовувати іншу парадигму — модель конфлікту як зіткнення різних цінностей. Адже цінності різних культур не мають універсальних еталонів, нав'язаних однією з них [40, с. 326].

Н. Макіавеллі наголошував, що війни зазвичай починають, коли хочуть, а завершують, коли можуть. Сьогодні найвірнішою ознакою могутності є вже не здатність почати війну, а спроможність не допустити її. «Холодна війна» велася за владу у світі, за межами національної території СРСР та США, але не з метою захоплення території іншої сторони. Відступ завжди небезпечніший за наступ.

Слід підкреслити, що суб'єкти війни завжди перебувають у різних фазах свого іманентного соціально-історичного розвитку. Наприклад, під час в'єтнамської війни США (1946-75), за нашими розрахунками, В'єтнам перебував на інволюційному етапі розвитку, а США за умов певних коеволюційних тенденцій намагалися силовими методами змінити природу традиційного закритого суспільства. Внаслідок цього «наймогутніша держава в світі, не програвши жодної великої кампанії, зазначала поразки у війні» [77, с. 8].

В інволюційний період, як правило, неправильною є тактика та страте­гія, тоді війна швидко програється. Коли тактика правильна, але неправиль­на стратегія, битви виграються, але війна врешті програється. В інволюцій­ній стадії переважає тотальна війна, на ведення якої мобілізуються всі наявні та резервні сили. Тривала війна розкладає волю супротивника, створюючи в нього уявлення про її нескінечність та безперспективність. Обмежені локальні війни більше властиві коеволюційний стадії циклу. Тотальні війни з'явилися із завершенням процесу індустріалізації та інтернаціоналізацією.

На коеволюційному етапі, коли тактика неправильна, проте правиль­ною є стратегія, битви програються, але війна в цілому буде виграна. На ре­волюційній стадії циклу, коли правильною є і стратегія, і тактика, війни виграються [260, с. 14].

Під час еволюційного етапу, як правило, воюють відкриті суспільства. Проте недоліком демократій, які ведуть війни, є неспроможність вести тривалу війну, криваву війну з не зовсім зрозумілими кінцевими цілями. Це доводить і сучасний досвід повоєнних дій США в Іраку. Здавалося б, Пентагон виніс уроки з в'єтнамської війни. Армія стала професійною, оснащеною високотехнологічною зброєю, удосконалюються засоби ведення внутрішніх та зовнішніх соціально-психологічних маніпуляцій, активізувалася робота з елітами країн, де є «традиційні суспільства». Не можна втягуватися у партизанську війну на території традиційного суспільства на етапі його відносної сили. Превентивні війни також є однією з характерних ознак конфліктів еволюційного періоду розгортання циклу.

Війни «підтягують» суб'єктів, які перемагають, до вищих щаблів розгортання циклу, натомість тих, хто зазнав поразки, чекає деградація до попередніх щаблів власних циклів соціально-історичного розвитку. Але загалом ці висновки не є аксіомою, адже приклад Другої світової війни довів, що за сприятливих зовнішніх та внутрішніх обставин, які при­швидшують процес трансформації, колишні переможені дуже швидко переганяють деяких переможців. Проте в цілому війни залишаються одним із головних інструментів зміни етапів розгортання універсального епохального циклу.

Подальші дослідження мають бути пов'язані з уточненням як типо- логізації війн для кожної фази циклу, так і відповідної класифікації за да­ними конкретних емпіричних досліджень.