3.8. Соціологія міжнародних відносин

Міжнародні відносини є одним з найскладніших об'єктів наукового осмислення. їх вивчення вимагає застосування комплексу методів різних соціальних наук. Певні проблеми виникають, зокрема, з термінологією.

Одні науковці пропонують поділяти субєктів та акторів міжнародних відносин. Суб'єктами можуть бути держави та будь-які міжнародні установи, на яких поширюється дія норм міжнародного права. Акторами називаються всі діючі особи міжнародних відносин, незалежно від поширення на них норм міжнародного права.

Поняття «світовий порядок» відображає відносно стабільні гео- політичні структури, які складаються в певний період історії міжнародних відносин [104, с. 320].

Предмет соціології міжнародних відносин становить поведінка суб'єктів міжнародної політики, їхні ролі, очікування, цінності, якими вони керуються. У цьому контексті під світовою політикою розуміється діяльність держав та інших міжнародних суб'єктів на міжнародній арені, а міжнародні відносини розглядаються як система реальних зв'язків, результат взаємодії держав. Перші етапи розвитку міжнародних відносин пов'язуються з безпосередніми «інтернаціональними» зносинами між державами, а з розвитком нової якості комунікацій та ущільненням мережі між- та наддержавних зв'язків формуються транснаціональні міжнародні відносини, які формують певну систему міжнародних відносин.

Найбільш цікавим є питання зв'язку між теорією міжнародних відносин та соціологією. Історична соціологія міжнародних відносин досліджує взаємодію націй на міжнародній арені, аналізує всі види взаємо­дії громадських, політичних, економічних та інших відносин, які перед­бачають перетинання державного кордону людьми, товарами, ідеями, послугами [352, с. 437].

Грецький античний історик Фукідід, досліджуючи тогочасні міжна­родні відносини, наголошував, що «сильні роблять усе, що їм дозволяє робити їхня влада, слабкі погоджуються на все, що їм підказує їхня слабкість» [310, с. 457].

Найбільш впливою школою після Другої світової війни була теорія «політичного реалізму». Г. Моргентау наголошував, що міжнародна політика індетична внутрішній [357, с. 77]. Тут присутня та сама боротьба за панування. Успіх у зовнішній політиці досягається силою національної влади, яка залежить від економічного та військового потенціалу, мо­рального стану народу, особливостей національного характеру [357, с. 5]. Саме в рамках цієї школи пануючим є твердження прем'єр-міністра Великої Британії Генрі Пальмерстона (1784—1865), котрий за часів Кримської війни з Росією наголошував, що держава не може мати ні постійних друзів, ні постійних ворогів, а лише постійні інтереси. Саме під час стабільних періодів циклу світової політики така позиція є найбільш адекватною.

Інші аналітики вважають, що міжнародні відносини все ще переважно орієнтуються на національні держави [104, с. 14]. П. Кальвокорессі про­понує розглядати історії міжнародної політики як єдине ціле на національ­ному, глобальному та регіональному рівнях.

Національна держава, яка в епоху індустріальної цивілізації була основним об'єктом міжнародних відносин, в умовах глобалізації передає частину своїх функцій нагору — до локально-цивілізаційних глобальних об'єднань та вниз — до регіональних адміністративних одиниць та муніципальних об'єднань [329, с. 229].

Роль геополітики, яка вивчає в єдності географічні, історичні, політичні та інші чинники взаємодії, що впливають на стратегічний потенціал держав є важливою складовою теоретичної історичної соціології міжнародних відносин [127, с. 25].

Зокрема, це стосується національних інтересів, які втілюються в полі­тичних пріоритетах сукупних інтересів різнорівневого характеру, що ста­новлять основу формування державної стратегії, спрямованої на створення оптимальних внутрішніх та міжнародних умов для розвитку нації як єдності суспільства та держави.

Вважається, що для захисту своєї нинішньої гегемонії США мають вести боротьбу доти, доки не переможуть не лише ворогів, а й союзників, адже федерація Європи послабить позиції американської гегемонії. Хоча одним із завдань плану Маршалла 1947 р. було створення Європи як кон­курента США. Навіть Великобританія в XIX ст. не контролювала Європу, а лише підтримувала в ній рівновагу сил. США намагаються у новому циклі розвитку міжнародних відносин вирішувати питання гегемонії за аналогіч­ними рецептами.

Найбільше кореспондуються з соціологією міжнародних відносин проблеми конфліктології. Становлення цієї науки пов'язано з бурхливими історичними подіями XX ст. Саме на цьому досвіді стало зрозуміло, що міжнародні відносини настільки перенасичені різноманітними супереч­ностями, що ніхто не в змозі «затвердити» мир декретами раз і назавжди. Натомість треба не заперечувати існування конфліктів та не намагатися їх ліквідувати силою, а досліджувати можливості їхнього контролю та регулювання.

Г. Шахназаров визначає поняття «світовий порядок» як сукупність домінуючих у міжнародних відносинах політичних принципів, правових норм та умов економічного обміну, які формуються під впливом об'єктивних процесів суспільного розвитку та відповідних соціальних сил у кожну історичну епоху, які є результатом взаємодії держав та інших учасників міжнародного життя (міжнародні рухи, світова громадська думка, міжнародні організації). Світовий порядок, у свою чергу також впливає на загальні тенденції розвитку подій у світі [290, с. 8-9].

Глобалізація покликана не лише створювати ширші ринки, а й адап­туватися до ширших соціальних завдань. До свободи, рівності, толерант­ності мають додаватися відмова від насилля, піклування про навколишнє середовище, спільна відповідальність. У цьому контексті реформування Ради Безпеки ООН має водночас легітимізувати цей орган в очах світової спільноти, створити умови для його ефективнішої діяльності.

Глобальний світ як цілісність переважає просту суму всіх світових цивілізацій. Д. Белл слушно зазначав, що національні держави стають занадто маленькими для вирішення великих життєвих проблем та занадто великими для маленьких проблем.

Глобалізація перешкоджає реалізації лівої політико-економічної прог­рами, вороги глобалізації з правового флангу вбачають у ній загрозу націо­нальному суверенітету, комунітаристи вважають, що глобалізація є антите­зою ідеї невеликих сусідських громад, у яких вони вбачають модель справжньої демократії, проти глобалізації виступають також профспілки, релігійні фундаменталісти та культурні традиціоналісти.

Російський дослідник А. Уткін, розглядаючи перспективи одно- полярного світу в XXI ст., виділяє низку факторів, які працюють на фор­мування багато полярної системи міжнародних відносин. Зокрема, мова йде про можливість виникнення контрбалансу сил конкуруючих держав, поси­лення процесів регіональної інтеграції, різке зростання могутності одного з центрів сили (в кожному з регіонів підтримувати другу за значенням державу) [283, с. 34].

Інші дослідники вважають, що концепт багато полярного світу є навіть небезпечним [378, с. 89]. Полярні характеристики можуть бути властиві двом центрам сили, які існують на певному етапі історичного розвитку. На думку багатьох, ядерна багато полярність врешті стане найважливішою складовою багато полярної системи міжнародних відносин.

Після Вестфальського миру 1648 р. національні «вестфальські» держави базувалися на визнанні принципу суверенітету, громадянства та недоторканності кордонів. Натомість після укладення Маастрихтського договору 1993 р. модель «маастрихтської» держави ґрунтується на органіч­ному поділі влади між місцевими, федеральними, регіональними та євро­пейськими структурами.

СІЛА намагаються максимально використати американську гегемонію для створення якісно нового світу, натомість європейські політики обмежують своє використання силових аргументів у зовнішній політиці. ЄС, по суті, роз­глядається як наднаціональне утворення, засноване на єдиній системі цінностей. Країни — члени ЄС, відмовляючись від частини національного суверенітету, опиняються в кантівській системі «вічного миру». Натомість СІЛА наполягають на праві втручання у внутрішні справи суверенних держав, граючи на силових гоббсовських принципах міжнародних відносин.

З цього приводу в середині XIX ст. дуже влучно висловився А. Токвіль, який наголошував, що «у зовнішній політиці виказують себе майже всі вади, властиві демократії, а її переваги маловідчутні у цій царині» [268, с. 191].

Оскільки з часу виникнення СІЛА розвивалися як певна модель гло­бальної спільноти, весь історичний час вони пройшли стисло. Слабкі рідко вірять у справедливість і розум сильних [357, с. 67].

Після відкриття М. Кондратьєвим тривалих циклів розвитку світового господарства були спроби розробити тему циклів світового політичного розвитку. П. Кеннеді «Піднесення та занепад великих держав» причиною занепаду вважає «імперську перенапруженність» великих держав.

 

Зокрема, взаємозв'язок між тривалим циклом світової політики та економічними факторами лідерства яскраво прослідковуються в поданій таблиці [127, с. 206].

Проблема циклів життя суб'єктів міжнародних відносин — національ­них держав, міждержавних союзів, міжнародних організацій та циклів гегемоній становить предмет подальших досліджень у сфері історичної соціології міжнародних відносин.