3.7. Соціологія політики

Політика — це ще не все, але політика тою чи іншою мірою присутня у всьому. Майже так само можна визначити місце політичного аналізу в житті суспільства.

Політика посідає помітне місце в системі наукового знання. Ми гово­римо про економічну, соціальну, зовнішню, національну, культурну політику. Кожний напрям наукових досліджень розкриває власні грані феномена політики.

Соціологія політики перебуває на перетині політології та соціології. Об'єкт дослідження обох наук — політичне життя в усіх його проявах, почи­наючи від сутності влади, її природи до конкретних інституційних втілень. Загалом політична соціологія вивчає сприйняття політичних процесів, їх відображення у свідомості та поведінці членів суспільства [5, с. 10].

Великому італійцю доби Відродження Нікколо Макіавеллі (1469-1527) в європейській цивілізаційній традиції належить честь відкриття феномена політики як відносно самостійної сфери суспільного життя. Він сприяв розробці перших технологій ефективного політичного лідерства. Н. Макіавеллі наголошував, що думка мудрих більш істинна, ніж думка більшості. Це і є основна проблема якості демократичної політичної системи. Об'єкт політичної соціології — це громадянське суспільство як своєрідна сукупність форм спільної життєдіяльності людей, що склалися історично [124, с. 21].

Наприкінці XIX ст. англійський вчений Е. Фрімен наголошував, що історія — це політика в минулому, а політика — історія в сучасному. Саме таким чином, мабуть, можна визначити предметне коло історичної політичної соціології.

Предметом соціології політики визначається політична свідомість та політична поведінка людей, втілена в діяльності державних та суспільних інститутів та організацій, а також у механізмах їхнього впливу на функ­ціонування влади [1, с. 12].

Вітчизняний дослідник О. Куценко визначає предмет соціології політики як соціальні механізми структурування, функціонування та розвитку політичного простору суспільства [137, с. 3].

Взагалі, досить часто соціологія політики як своєрідна теорія середнього рівня ототожнюється з політологією як складовою науки про політику. Натомість П. Бурдьє наголошує, що «на відміну від політології, соціологія політики досліджує не конкретні партії, політичні течії або реальних політиків, а соціальні механізми формування політичних інститутів та політичних позицій» [36, с. 5].

Соціальний феномен політики визначається специфічністю групових інтересів, які формуються навколо конкурентного перерозподілу нерівного доступу до різних ресурсів, що обумовлює потребу публічного регулювання цих інтересів у сфері політики. При цьому політика розглядається як орга­нізація публічної діяльності з метою досягнення певних соціальних цілей. Політика як соціальний інститут покликана регулювати публічними методами соціальну взаємодію в інтересах конкретних соціальних груп. Інститут політики оперує організаційними, економічними, правовими, симво­лічними, культурними, інформаційними та психологічними ресурсами.

Одним із перших проблематику політичної соціології почав розроб­ляти Алексіс Токвіль. Його книга «Про демократію в Америці» (1835) була в особистій бібліотеці О. Пушкіна [174, с. 467].

Зокрема, А. Токвіль зазначав, що найбільш небезпечним моментом для поганого режиму є час, коли він починає реформуватися. Порівнюючи французьку та американську революції, він звертав увагу на с о ці о культур ні відмінності формування різних демократичних режимів.

А. Токвіль вперше осмислює демократію як цілісне соціальне явище та інтерпретує її не просто як політичний устрій, а як тип суспільства. Демократія — панування колективної зрівняйлівки, конформізму, загальної посередності. Мрія про свободу особистості залишається незабезпеченою і за демократії, хоча й з інших причин, ніж за авторитаризму. Головна суперечність демократії полягає між свободою та рівністю. Америка не мала старого порядку, який слід було б скинути, тому не була зачеплена егалітар­ними устремліннями.

Поява історичної політичної соціології пов'язується насамперед із Максом Вебером. Зокрема, він визначив три чисті типи легітимного панування. Легальне панування існує завдяки визначеним правилам. Найчистішим його типом є панування бюрократичне. Натомість традиційне панування ґрунтується на вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна, найчистішим типом є патріархальне панування.

Харизматичне панування — це панування в силу відданості особі володаря та його ласці (харизмі) насамперед внаслідок її магічних здібностей, героїзму, сили духу та слова. Харизма зберігається, доки вона підтверджується. Харизматичний тип панування розглядається М. Вебером як одна з найбільш революційних сил історії, проте у чистій своїй формі він має наскрізь авторитарний панівний характер [46, с. 47].

За М. Вебером, ідеальний тип бюрократичної організації має такі характерні особливості: спеціальна, регульована законом компетенція, ієрархія служб з диференціацією компетенції, фіксовані критерії та прин­ципи призначення і просування кар'єрними сходами, спеціальне навчання, достатній досвід як підстава для отримання роботи, адміністративна праця впродовж всього дня з фіксованою платнею, розподіл посад, діловодство, яке гарантує контроль виконання доручень, безособовість процедур, тобто виключення ірраціональних відчуттів із сфери виконання офіційних обов'язків. Подібна ієрархічність, на нашу думку, властива стабільним фазам циклу.

Не всього можливо досягти, та й не все залежить лише від політичної волі. Хоча Шарль де Голль у своїх спогадах зазначав, що «історія у великі хвилини терпить біля владно керма лише тих людей, які здатні спрямову­вати хід подій» [313, с. 82].

Суттєвим внеском М. Вебера у модерну політичну теорію стала модифікація дуалістичної схеми політичного процесу: сюзерен — грома­дяни, еліта — маси. Натомість його модель пов'язана зі схемою «легітим- ність — громадянин — держава — традиція» [356, с. 49]. Такий підхід є більш адекватним і для тлумачення універсальних епохальних циклів політики.

Ще одним помітним визначенням політичної соціології є формулю­вання Р. Арона (1905—1983). Цей французький політичний мислитель визначав соціологію політики як соціальну дисципліну, що досліджує теорію політики, політичну поведінку, функціонування політичних інститутів. Він зазначав, що соціологія політичних режимів не може бути простим доповненням соціології економіки або суспільних класів [8, с. 123]. Предметом історичної політичної соціології Р. Арон визначав аналіз соціальної складової змін політичних режимів, соціальну типологію консерватизму, лібералізму, демократії, зміну владних еліт.

Суттєвий внесок у розвиток теорії політичної соціології взагалі також зробили В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, К. Маркс, В. Ленін, Г. Лассуелл та інші науковці. К. Маркс наголошував, що в історичних баталіях слід розріз­няти лозунги та ілюзії партій і їхню справжню природу, реальні інтереси, їхні уявлення про себе та реальну сутність. Структурний аналіз у політичній соціології передбачає з'ясування розстановки сил у боротьбі за владу, соціального складу конкуруючих угруповань, їхніх намірів, цілей та засобів їх досягнення.

Зокрема, якщо розглядати певні парадокси в історії розвитку політичної соціології, то слід звернути увагу на концепцію анархізму. До кінця XX ст.

вона сприймалася як своєрідний теоретичний глухий кут. Згадаймо, М. Бакунін пропонував оригінальну практичну концепцію анархії, яка сьо­годні може вважатися передбаченням ідей комунітаризму та самовряду­вання громад [16, с. 43].

Врешті, у форматі політичної соціології громадськість перестає бути настільки наївною, аби не помічати за заявами та політичними діями конкретних соціальних і особистих інтересів. Цьому сприяє електоральна історична політична соціологія, яка розкриває механізми виборчих кампаній та формування громадської думки. Електорат визначається як коло виборців, які голосують за певну партію на виборах [124, с. 77].

Початком історичної політичної електоральної соціології можна вважати перше соціологічне опитування, яке було проведено під час вибо­рів президента США ще у 1824 р. [117, с. 23]. З того часу накопичено багатий історичний матеріал для роздумів щодо зміни динаміки симпатій виборців залежно від багатьох чинників.

Важливим напрямом історичної політичної соціології є розробка проблем глобальної політичної історії. Потреба в цьому обумовлюється необхідністю подолання просторових, часових, схематично-ідеологічних обмежень, які властиві локальним політичним історіям окремих країн та відтворюються в курсах всесвітньої історії.

Вихід за межі аналізу історій певних націй-держав диктується потребою досліджень глобальної політичної системи, яка все більше впли­ває на розвиток окремих країн. При цьому «глобальна історія» не заперечує і не ігнорує «локальні історії», а базується на них та інтегрує поділені галузі історичного знання.

Глобальність — важлива риса насамперед сучасної епохи, але в ін­ших формах вона існувала і біля витоків людської історії. Для аналізу гло­бальної політичної історії важливо встановити синхронність певних процесів та подій, які мали місце в різних місцях, адже саме в цій син­хронності наочно проявляється глобальність подій, властива історичному розвитку [200, с. 44].

Історична політична соціологія також досліджує розвиток національ­них держав та державних систем. Ключовими темами досліджень є бюро­кратизація державної влади, демократизація політики, революції. Ш. Ейзенштадт у праці «Політичні системи імперій» (1963) проаналізував систему політичного панування у 22-х до індустріальних суспільствах, які були централізованими бюрократичними імперіями [322, с. 34].

Слід зазначити, що політика належить до тих сфер суспільного життя, в яких цикли знаходяться, так би мовити, на поверхні. Досить лише згадати про цикли виборів, динаміки зміни владних еліт, партійних симпатій тощо.

Трагедії з аналогічними сюжетами повторюються на історичній сцені частіше, ніж спектаклі.

Свого часу ще античний історик Полібій зазначав, що форми правління змінюються, переходять одна в одну і знову повертаються. Він запропонував своєрідну вікову періодизацію: «дитинство» суспільства — це час пану­вання тоталітарного суспільства, «юність» — це автократичне суспільство, «зрілість» — це ліберальне суспільство, і нарешті «старість» — це пере­важно демократичне суспільство. Тому абсолютизація свободи готує перед­умови для тиранії.

Найбільший масив літератури, яка стосується історичної політичної соціології, становлять дослідження соціального типу державності, законо­мірностей зміни консервативних, ліберальних, авторитарних та демо­кратичних форм правління [129, с. 516].

Важливе місце в історичній політичній соціології посідає вчення В. Парето про циркуляцію еліт. До еліти він відносив усіх, хто має суттєві успіхи у професійній діяльності. Правляча еліта перебуває при владі, натомість контреліта намагається цю владу вибороти. На думку В. Парето, суспільства відрізняються природою своїх правлячих еліт [85, с. 324]. Зважаючи на циклічність зміни еліт, історія є своєрідним кладовищем аристократій.

Нові еліти з'являються в ході безперервної циркуляції з нижчих прошарків суспільства, досягають вищих прошарків, розквітають, потім приходять у занепад. Циркуляцію еліт слід враховувати в аналізі великих історичних рухів. Демократичні еліти найменш небезпечні для індивідуаль­ної свободи. Президент Франції кінця 70-х pp. XX ст. Ж. Помпіду слушно наголошував, що державний діяч — це політик, який ставить себе на службу нації, а політик — це державний діяч, який ставить націю на службу собі. Потяг широких мас до модернізації може суперечити інтересам політичної еліти, яка контролює владу, тоді створюються передумови для появи нової еліти, яка починає реалізовувати накопичений інноваційний потенціал суспільства.

Американський історик А. Шлезінгер-молодший розглядає американ­ську політичну історію як циклічну за своєю сутністю. Він визначає цикл як неперервне переміщення точки прикладання зусиль нації між цілями су­спільства та інтересами приватних осіб. Природа циклів полягає в іманент­ній людській сутності. Періодичне повернення до старих проблем на ново­му рівні властиве для всіх суспільств та цивілізацій. Водночас з переходом від традиційного суспільства до сучасного циклічність не зникає. Нова істо­рія не подолала цикл, а включила його до поступального руху, розгорнувши коло в більш витягнену спіраль [1, с. 44].

Проте демократія може виявитися недоречною для суспільства, яке не вміє користуватися своїми правами. Говорячи про демократію абст­рактно, зазначимо, що, наприклад, навіть через 100 років існування демокра­тичного режиму у південних штатах США існувало рабство, жінки не мали виборчого права 150 років, а негри — 190 років. Тобто функціонуюча демо­кратія для свого розвитку потребує досить тривалого часу. Демократія зазнає кризи за часів «перехідних» і військових. Зокрема, можна вести мову про своєрідні історичні «хвилі» демократизації. Наприклад, залежно від спів­відношення між соцієтальними характеристиками різних суспільств в Європі у XX ст. демократизація середземноморських країн (Іспанія, Португалія, Греція) відбувалася у хвилі 70-х pp., а 90-ті pp. стали часом демократизації Центральної та Східної Європи. Водночас слід зазначити, що історія без­посередньої взаємодії демократичних держав занадто нетривала, аби робити узагальнюючі висновки на підставі статистичних даних.

А. Грамші зазначав, що механізм влади ґрунтується не лише на силі, а й на переконанні [85, с. 412]. «Перебудова» переконливо довела це, коли надзвичайно стійка до зовнішнього тиску радянська суспільно-політична система виявилася вразливою зсередини. У жорсткій ієрархізованій системі найуразливішим є центр прийняття рішень, тому зволікання з прийняттям потрібних рішень або прийняття неправильних рішень, а тим більше апріорі деструктивних дій може зруйнувати всю систему, особливо якщо вона не встигає відреагувати самовідновленням та заміною деструктивної ланки [5, с. 312].

X Ортега-і-Гассет слушно наголошував, що здоров'я демократії, якого б типу й ступеня розвитку вона не була, залежить від виборчої системи. Без прав­дивого голосування демократичні інститути висять у повітрі [216, с. 116]. Адже електорат не визначає ходу подій, а лише вирішує, хто визначатиме політику.

Багато досліджень в галузі політичних наук виявили кореляцію між політичними циклами та процесами, які відбуваються в економіці, соціо- культурному житті суспільства, тенденціями демографії. Висунемо гіпотезу щодо специфіки розгортання різних фаз політичних циклів.

Найбільш радикально політичні режими змінюються у революційній стадії розвитку циклу. Проте більшість соціально-політичних революцій призводять до наслідків, протилежних тим, про які мріяли самі революціонери. Надалі факторами соціальних змін стають нові масові соціальні рухи, які визначають перехідну структуру політичних можливостей. На цьому етапі ре­формісти виступають за іманентні структурні перетворення, а не за зміну са­мої структури. Завоювання можуть бути втрачені, якщо бракує сили для їхньо­го підтримання. Спостерігається криза інституту влади в умовах зміни еліт.

Для інволюційних фаз циклу особливе значення має політичний статус, натомість для еволюційних — політичні функції, що їх виконують різні суб'єкти. Консерватизм як реакція на Велику французьку революцію 1789-1793 pp. ще раніше був властивим для багатьох попередніх інволюційних періодів у політичному житті різних суспільств. В інволюцій­ному періоді переважаючою формою правління є автократизм або перехідні форми, наближені до нього за суттю.

Під час коеволюційного періоду розгортання циклу створення демократичних інститутів є важливим кроком, але не достатнім для стверд­ження справжньої демократії. Свобода має гарантуватися дотриманням індивідуальних прав громадян. Натомість спостерігається певна відсутність громадської думки та почуття громадянського обов'язку. Тому демократія розглядається не як стиль життя, котрий цілком відмінний від олігархії або диктатури. У зазначеній формі політичного устрою присутні всі ці елемен­ти, питання полягає у ступені превалювання одного з них над іншими. Саме в суспільствах, які перебувають у коеволюційний стадії розгортання циклу, можлива реалізація моделі X. Арендт, тобто зміна природи тоталітарного суспільства ззовні переважно воєнним шляхом [4, с. 45]. Але це не правило, а скоріше виняток.

Лише в еволюційній стадії розвитку демократії ми спостерігаємо ситуацію, коли, за словами А. Лінкольна, демократія — це влада народу через посадництво народу і для народу. Проте в еволюційній стадії представницька демократія все більше нагадує вотування електоратом вибору, зробленого політичною елітою.

В інволюційній фазі превалює владно-регулятивна функція, під час коеволюції — ціннісно-регулятивна. В інволюційному стані свідома соціальна позиція має своїм джерелом об'єктивний соціальний інтерес. Натомість перехідні стадії циклу для усвідомлення інтересу потребують спочатку презентації, завдяки якій інтерес стає усвідомленим. Символічна природа політичного простору стає домінуючою, але його стратифікація є слабшою, ніж за еволюційного етапу розвитку циклу.

Російський соціолог Л. Іонін зазначає, що інспірований характер сучасних культурних стилів особливо яскраво виявляється в галузі політики. Німецький соціолог Клаус Оффе наголошує на парадоксі одночасності. Політичні та економічні зміни не можуть здійснюватися водночас, кожна з них можлива, якщо вже відбулися інші, тобто кожна з них виступає в якості необхідної передумови [94, с. 224].

Наскільки нестабільними стають партії, настільки ж мінливим стає ви­борець, який вже не шукає партію, що відповідає його класовій специфіці, та не визначає для себе партію, яку він підтримуватиме постійно [94, с. 289].

На цьому етапі не ідеологія є інструментом легітимізації влади, а влада — засо­бом легітимізації ідеології.

В еволюційний період переважає комунікативна, інтегративна функція політичних інститутів. Натомість в інволюційний період влада виступає як примус, а в еволюційний — як гра інтересів. В інволюційний період сут­тєвого значення набувають довіра, авторитет, популярність, задоволеність від політичної діяльності. У цей час актори маси переважають над особистостями, еліти за способом рекрутування є закритими, а народні маси — пасивними. Натомість для революційного та еволюційного етапів циклу властиві активні особистості, відкритість еліт, підвищена історична активність народних мас.

Авторитарний, бюрократичний, олігархічний, корпоративний стилі правління більш властиві інволюційному періоду циклу, натомість ліберальний та демократичний є характеристиками форм правління за доби еволюційного етапу циклу політики.

Саме в еволюційні стадії циклу найбільш розвинене громадянське су­спільство, яке існує, коли економічно та політично вільні індивіди беруть участь у державній діяльності та забезпечують реалізацію власних інтересів шляхом самоорганізації [8, с. 10]. Для цього етапу властивий період існування кадрових масових політичних партій, досить висока кількість розколів та злиттів у них.

У перехідний коеволюційний період розвитку циклу виникають історичні передумови криз, коли починає змінюватися сама концепція управління.

У глобальному політичному масштабі ми бачимо тенденцію коево­люційного типу розвитку в напрямі нового, загальнопланетарного цінніс­ного консенсусу (не виключено, що цей «консенсус» може бути неототалі- тарним). У такому разі мозаїка взаємно відкритих національних держав з державами-гегемонами, як і уніфікація національних держав під егідою світового уряду можуть настати лише в наступній фазі розгортання циклу. Звичайно, що вищенаведені характеристики різних фаз політичних циклів є суто гіпотетичними та такими, що ще потребують ретельної емпіричної перевірки комплексом спеціальних досліджень.