СЛОВО ДО ЧИТАЧА

У науковій літературі, що виходить на пострадянському просторі, вже тривалий час відбувається дискусія довкола питання взаемозв 'язку та взаємовпливу, які зі змін­ним успіхом випробовують на собі соціологія та історія. Це стосується не лише змісту, а й назви, що поєднує ці науки у міждисциплінарному історико-соціологічному підході до вивчення суспільства. Перефразовуючи визначення історії як політики, спрямованої в минуле, досить часто «сучасну історичну науку» називають соціологією, спрямо­ваною в минуле. У розмаїтті назв міждисциплінарної наукової дисципліни, що нині виходить на шлях інституціалізації і в Росії, і в Україні, найбільш відповідними вітчизняній науковій традиції і загалом переконливими є «соціологія історії» та «історична соціологія». Остаточний вибір назви — справа часу.

Інша проблема, що останнім часом активно обговорюється науковцями, — проти­ставлення історії (і соціальних наук у цілому) природничим наукам, яке впродовж другої половини XX ст. спочатку на Заході, а тепер схоже й на Сході змінюється переконанням про необхідність їх співпраці. Не випадково при обговоренні 2003 р. в Російській Федерації проблеми визначення стратегії законопроектних робіт академік РАН С. Капіца висловив думку, що ефективне вирішення цієї проблеми можливе виключно на шляху міждисциплінарних підходів, які використовували б досягнення соціальних і природничих наук.

Сьогодні застосування міждисциплінарних підходів, що об'єднують методи соціальних (і природничих) наук, стає магістральною лінією оновлення історичної науки. Зокрема, в пошуках нової методології історичного пізнання опоненти неокантіанства звертаються до філософської спадщини французького структуралізму, який прагнув до максимальної десуб'єктивізації процесу історичного пізнання.

Однією з основних тем оновлюваної історичної науки на Заході є дослідження внутрішніх станів суспільства та притаманного їм співвідношення показників економічної, соціальної, політичної стабільності, а також чинників соціальної дисфункції. Водночас із виходом історичної науки на нову тематику зазнала змін і ме­тодика історичних досліджень, суттєвими її елементами стали кількісний аналіз та міждисциплінарний підхід.

Книга, що її тримає читач у руках, власне, й віддзеркалює сучасне становище у со­ціальній науці щодо різних дискурсів, котрі, як мозаїка, «розсипаються» в багато­манітності точок зору та порушують «логічну» каузальність фундаментального нау­кового тексту. Інколи здається, що й сам автор, який працює в сучасному науковому середовищі, ніби «розчиняється» у просторі власного тексту.

І все ж, переконаний, соціологічна громадськість має вітати бажання фахового іс­торика вникнути у методологічний плюралізм та намагання автора інтегрувати у своєму аналізі різноманітні теоретнко-методологічні підходи таким чином, аби вони ефек­тивно «спрацьовували» у вирішенні завдання адекватного розуміння історичних явищ.

Загалом, монографія присвячена роздумам над проблемами соціологічного аналізу соціальної реальності в її історичній ретроспективі. У цьому контексті особливої уваги (і, напевно, додаткової розробки) потребує проблема визначення меж використання запропонованого автором методу. Відчувається також потреба у розробці системи принципів реалізації процедур конкретно-соціологічного аналізу історичних текстів, адже очевидно, що об'єктивно не може існувати презумпція довіри до історичних джерел, вони потребують застосування відповідних процедур їх верифікації.

Звичайно, перед читачем — не бестселер, не просте чтиво. Це вишуканий науковий текст, в якому автор не претендує на істину в останній інстанції, а спонукає читача до власної позиції у спільних роздумах над предметом історичної історії.

Схоже, що фрагментарно викладаючи у другому розділі праці теоретичні та ме­тодологічні основи історичної соціології, автор провокує читача на подальшу розробку цього аспекту роботи. У зв'язку з цим хочеться закликати читача у процесі знайомства з монографією відмовитися від наперед визначених висновків. Адже питання, що їх порушує автор, вже апріорі несуть у собі знання. Особливо це застереження стосується термінології, що використовується в концепції «універсального соціального циклу».

Циклічні явища розглядаються автором як результат дій соціальних суб'єктів, які мають певну соціальну повторюваність (у відповідних фазах універсального соціального циклу) і водночас історичну неповторність (специфіку змін, що її зазнають різні сфери суспільного життя). По-суті, такий підхід, власне, і є історико- соціологічним аналізом розвитку особистості, суспільства, цивілізації. При чому коли акцент робиться на неповторності процесів, ми маємо справу з історією (особистісною, національною, всесвітньою), коли увага концентрується на повторюваності — з соціологією (особистості, суспільства, цивілізації), а коли наголошуються, так би мовити, «неповторні повторюваності» чи «повторювані неповторності», ми маємо справу із власне історичною соціологією.

Складається враження, що автор залишає відкритим питання інтерпретації змісту назв окремих фаз циклу, адже у свідомості наукової громадськості склалися доволі сталі стереотипи щодо тлумачення понять «революція», «еволюція», «інволюція», «коеволюція». Наприклад: революція здебільшого сприймається ж історичний момент максимально можливих змін та перехід соціальної системи в новий цикл розвитку; інволюція — як згортання, спрощення, зворотний розвиток соціальної системи або її повернення до історично ранішніх форм функціонування в умовах так званих «статичних» соціальних норм; коеволюція —як, умовно кажучи, симетричний (дзеркальний) перехід соціальної системи до так званих «динамічних» соціальних нормативів та утвердження спільного розвитку дедалі більшої кількості соціальних суб'єктів-індивідів; еволюція — ж прогресивний розвиток соціальної системи.

Врешті, автор має право на власну гіпотезу і власні помилки у процесі верифікації зазначеної гіпотези.

Едуард Афонін, професор кафедри політології Національної академії державного управління при Президентові України