3.3. Соціологія етносу

Специфічні риси народонаселення вивчає також комплекс соціальних наук. Кожна з них навіть має власну семантику визначення головних понять. Зокрема, етнос є соціально-культурною спільнотою, якій властиві специфічні культурні моделі, які обумовлюють характер активності людини у світі, та яка функціонує відповідно до особливих закономірностей, спрямованих на підтримання унікального для кожного суспільства співвідношення культурних моделей всередині суспільства включно з пе­ріодами великих соціокультурних змін. Етнос скріплюється сталою культурною традицією суспільств. У цьому контексті менталітет розглядає­ться як духовна складова традиції [41, с. 214].

Етнічність може розглядатися як культурні звичаї чи світогляд певної спільноти людей, що відрізняють їх від інших [243, с. 187].

Нація розглядається як історичний тип етносу, якому властива цілісність економічного життя, мови, території, спільні риси культури та побуту, національного характеру. Народність історично йде за родоплемін­ною спільнотою [81, с. 41].

Нація — це етнос у рамках держави. Араби — етнос, єгиптяни — нація. Етнос пов'язаний із генно-ландшафтною підсистемою, стереотипами поведінки, культурною підсистемою.

Аналіз кореляції між етнічними характером людей у зв'язку з паную­чим у суспільстві соціально-політичним устроєм здійснив Платон. Він вва­жав, що психологічні риси змінюються залежно від змін у системі правління. За платоновою теорією, для певних форм політичного устрою характерні певні риси, зокрема, для тимократії це честолюбство, для олігархії — пристрасть до накопичення, демократична людина так само різноманітна, багатолика та прекрасна, як її держава [59, с. 37].

ПІ. Монтеск'є на підставі кліматичного фактору поділяв народи на волелюбні та готові до рабства [303, с. 234].

Перша половина XIX ст. позначилася розквітом етнопсихологічної проблематики. У 1859 р. німецькі дослідники Г. Штейнталь та М. Лацарус видали працю «Психологія народів». Етнічна психологія як крос-культурна психологія або психологія, пов'язана з етнографією, розвивалася в цей час і на Слобожанщині (А. Потебня).

Друга половина XIX ст. стала часом вивчення національного характеру та перших етнопсихологічних експериментальних досліджень. Історичний підхід у етнопсихології розвивали М. Костомаров, М. Данилевський.

У праці «Про демократію в Америці» А. Токвіль розмірковував з при­воду тодішнього становища та можливого майбутнього трьох рас, які населяють територію Сполучених Штатів: індіанців, негрів та білих. Зокрема, він підкреслював, що жоден африканець не прибув до США з влас­ної волі [268, с. 104]. На думку Г. Лебона, різні етнічні психології не дають можливості тривалий час перебувати різним народам під дахом одного політичного режиму [143, с. 48]. Проте подібні висновки завжди потребу­ють конкретно-історичної верифікації. З'ясування цих аспектів, зокрема, пов'язано із розвитком етнопедагогіки та етноконфліктології.

Незмінність національного характеру обумовлюється незмінністю кліматичних умов країни. Національний характер формується під впливом зовнішніх факторів. У гегелівському розумінні народи є тим, як вони діють. Дух народів є лише втіленням єдиного вищого духу, який через народи реалізує себе в історії.

Натомість Л. Гумільов ставив у центр визначення етнічних феноменів пасіонарність особи, чий імпульс поведінки перевищує величину імпульсу інстинкту самозбереження. Етнос розглядається ним як природно сформований на основі оригінального стереотипу поведінки колектив людей, який існує як своєрідна енергетична система та протиставляє себе іншим таким же колективам, виходячи з відчуття компліментарності, тобто підсвідомої взаємної симпатії (антипатії) [65, с. 33].

Німецький соціолог Г. Зіммель у контексті етносоціальних досліджень наголошував, що чужинець — це не той, хто приходить сьогодні, аби піти завтра, він приходить сьогодні, аби залишитися назавжди [413, с. 316].

Важливими темами етносоціології є співвідношення між етнічною психологією та національним характером [121, с. 25]. Зазначені ментальні відмінності, зокрема, позначаються на міжнародному житті.

Виникнення національного характеру детерміновано виникненням націй. Вундт вважав предметом етнічної психології дух народу [49, с. 46]. Водночас досить складно виділити серед індивідуальних психологічних особ­ливостей індивіда етнічні психологічні атрибути. Натомість, на думку К.-Г. Юнга, психологія окремої людини відповідає психології нації [325, с. 10].

Певним аргументом на користь цієї тези є психологія діаспори. Зокрема, російський дослідник 3. Левін показав, як інородці приживалися в різні часи в різних країнах, як у цьому допомагала колективна свідомість. Так, однією з рис національної психології євреїв є бажання допомагати один одному. Або будемо разом і виживемо, або разом загинемо. Готові до втечі, тому не працювали на землі і тримали капітал у грошах, займаючись лихварством. В умовах постійних гонінь найефективніша інвестиція може бути зроблена в інтелект [141, с. 21].

У XX ст. досить інтенсивно розвивалася етнологія, яка досліджує проб­леми, пов'язані із життям етносу: матеріальну культуру, ритуали, звички, віру­вання, родинні системи, стереотипи поведінки. Крос-культурні дослідження пов'язані з порівнянням ціннісних систем різних народів [156, с. 8]. Натомість культурна антропологія віддає пріоритетну увага народній культурі [119, с. 49]. Етнологія ширша за своїм предметним полем.

Сам термін «етнологія» було введено до наукового обігу А. Шаваном у 1784 р. Етнологія належить до історії як пояснювальна дисципліна. Зокрема, історична етнологія досліджує механізми та закономірності функціонування і трансформації етнічних спільнот, а також механізми психологічної та соціокультурної адаптації народу до змін політичних, соціальних та культурних умов його існування.

З цієї точки зору кожна етнічна культура може розглядатися насам­перед як соціально-історичне явище. Етнос визначається як іманентний соціокультурний інтегратор. Етнічні установки та стереотипи відіграють важливу роль у формуванні національного характеру. Н. Василенко розглядає національний характер як особливу установку души, яка визначає енергетику нації [40, с. 241]. Натомість А. Шопенгауер наголошував, що у національному характері мало гарних рис, адже його суб'єктом є натовп. Ф. Ніцше розглядав націоналізм як національну нервозність [401, с. 245].

Причому кожен етнос має центральну тему культури [156, с. 256]. Окреме місце посідає расово-антропологічна школа А. Гобіно (1816-1882), яка здійснила редукцію соціального до рівня біологічного. Зазначена теорія підтверджувала західне розуміння свободи, яке аргументує право сильніших народів панувати над слабшими, та створювала ідеологічні передумови для колоніальної політики. Колоніалізм, знищуючи самобут­ність місцевих культур, породжує ідеологію етноцетризму, ідею поря­тунку лише обраних. Врешті, різновиди расизму — етнічний та со­ціальний [403, с. 87].

Людські раси успадковують вроджені ознаки, які не змінюються внаслідок соціального розвитку. Відповідно до цього бачення психологічні стереотипи визначають різні типи розвитку. Расизм вважає певні негативні риси атрибутом, який є властивим лише певному етносу. По суті, расизм — це ідеологія закритих суспільств, які перебувають у інволюційній стадії розгортання циклу.

Головні етнологічні школи були сформовані на початку XX ст. Зокрема, еволюціоністська теорія (Е. Тейлор) визнає певну синхронність у розвитку етносів у різних географічних центрах, натомість дифузіоналістська визна­чає розвиток різних етнічних культур із кількох центрів (Ф. Ратцель), нарешті, функціоналістську теорію виклали Б. Малиновський (1884—1942) у праці «Наукова теорія культури» (1944), та А. Радкліф-Браун (1881—1955) у праці «Структура та функції в примітивному суспільстві» (1952). Кожна з цих теорій має рацію для різних фаз циклу.

В епоху Просвітництва головним об'єктом досліджень істориків були лише «цивілізовані» народи, натомість дослідженням «варварських» племен з XIX ст. займалася етнологічна історія, яка зосереджується на дослідженні календарних свят та церемоній. Робилися перші спроби уникнення монополії європоцентристської точки зору.

Бельгійський антрополог К. Леві-Стросс, говорячи про предметні зв'язки в дослідженні етнічних феноменів, зазначав, що етнографія займається спостереженням та аналізом людських груп із урахуванням їх особливостей. Натомість етнологія займається порівнянням описів, наданих етнографами. Етнолога цікавить не універсальність функцій та їх історичного розвитку, а різноманітність звичаїв. Коли етнолог думає, що він відтворює історію, насправді він здійснює щось протилежне, натомість коли він вважає, що не займається історією, він чинить як справжній історик, обмежений тією ж неповнотою даних [145, с. 115].

Цикли етнічного розвитку пов'язуються з динамікою етнічної картини світу, кореляцією механізмів її зміни та адаптацією носіїв культури до змін. Це також стосується міжкультурної взаємодії та гнучкості етнічної традиції.

JI. Гумільов зазначав, що лінійний підрахунок часу з'являється тоді, коли етнос починає відчувати свою історію не як виключне явище, а у зв'яз­ку з історією сусідніх країн [65, с. 94]. З суб'єктивної точки зору історичний вік етносу такий, наскільки він себе «почуває».

Циклічні зміни також торкаються етносоціальної структури, культур­ної інтеграції та етнічної ідентифікації. Можливо великі фази розгортання циклів пов'язані з основними етнічними формами, такими як плем'я, народність, нація. В революційній стадії політичний націоналізм завершує націоналізм культурний. Міфологічна ідентичність є справжньою національною ідентичністю [94, с. 171].

Для коеволюційної стадії переважають маргінали як носії культур двох етносів. Етнічні константи не змінюються впродовж всього життя етносу, змінюються лише ціннісні домінанти.

В еволюційній стадії розгортання циклу розвинуті країни, як пра­вило, зазнають демографічної експансії людей інших етнічних культур. У ситуації абсурду: можливо, доведеться виявляти етнічну терпимість до автохтонних жителів.

1 травня 2004 р. розширився Європейський Союз, населення якого досягло 500 млн. чоловік. З них 220 млн. чоловік належать до національних меншин. Найважливішою стає проблема позитивної етнополітики. Проте в перехідних стадіях розгортання циклу рівень етнічної толерантності суттєво зменшується.

У будь-якого етносу є образ, так би мовити, для себе, образ для інших та образ у собі (несвідомий). В інволюційній стадії переважає іманентний образ етносу, а в еволюційній стадії зовнішній образ виходить на перший план. Новий універсальний епохальний цикл в умовах глобалізації навряд чи буде пов'язаний із нівелюванням етнічних розбіжностей, адже для створення єдиного етносу на всій планеті потрібно буде знищити зональ­ність, циклічні рухи атмосфери, різницю між лісом та степом, а також гори й долини [65, с. 305]. Проте генна інженерія в перспективі може породити новий клас «біологічно пригноблених», що відповідно відкриє нові сюжетні лінії у розгортанні етнічних циклів.