3.2. Соціальна психологія та історія

Ще Сократ вважав взаємодію розуму, моралі та поведінки людей головною характеристикою соціального.

Розвиток сучасних гуманітарних наук стимулює потребу в нала­годженні міждисциплінарних зв'язків між різними соціальними галузями.

Ця загальна тенденція знаходить своє відображення і в проблематиці вибудовування теоретичних зв'язків між історичною соціологією як галузевою соціологічною дисципліною, що пов'язана з використанням історичного методу в соціології, та соціальною психологією. Головною метою цього процесу є пошук нових теоретичних, методологічних та концептуальних підходів до проблем соціально-історичного аналізу.

Прикладне значення можливих результатів розвитку цих аспектів міждисциплінарної співпраці може мати прояв у інтенсифікації конкретних міжгалузевих досліджень, які принесуть не лише суто наукову, а й прак­тичну користь. Остання може полягати в досягненні ступеня більшої адекватності соціально-психологічних підходів щодо системних та ком­паративних історико-соціальних досліджень. Тим самим традиційне уяв­лення про те, що на уроках історії ніхто не вчиться, врешті решт може бути переглянуто.

Загалом, налагодження діалогу з теоретичних та методологічних питань між істориками, соціологами та психологами відбувається досить складно та суперечливо. Серед причин цього назвемо певний традиціо­налізм, зашореність проблемами власної наукової дисципліни, переконання в неможливості узгодження термінологічного та понятійного апаратів різ­них соціальних наук.

Проте ці проблеми, властиві для будь-яких міждисциплінарних дослід­жень, лише стимулюють зацікавленість багатьох вчених у вибудовуванні спільних проблемно-концептуальних зв'язків між гуманітарними науками. Адже на межі XXI ст. стрімко поширюється переконання в потребі інтенси­фікації розробки так би мовити «спільної мови» для діалогу між представ­никами різних соціальних наук. Звичайно, ця потреба частково усвідом­лювалась і раніше.

Так, один із засновників французької історичної «школи Анналів» Марк Блок наголошував, що предмет історії — це свідомість людей [26, с. 86]. Отже, з точки зору нової соціальної історії ключовим питанням є тлумачен­ня в минулому мотивів людської поведінки. Ця задача є методологічно надзвичайно складною, тому її розв'язання неможливе без використання відповідних підходів інших соціальних наук.

Слід зазначити, що міждисциплінарні зв'язки між соціологією та психологією є традиційними та плідними. Зокрема, італійський соціолог Вільфредо Парето визначав психологізм у соціології як школу «другого позитивізму». Він вважав головним соціальним феноменом емоційну сферу людської діяльності, важливе значення для якої мають культурно- історичні фактори. Французький соціолог Серж Московічі також наголошує, що соціальне та психологічне можна відокремити лише досить умовно.

А німецький соціолог Теодор Адорно називав соціологію науковою про саморефлексію суспільства.

Окремим напрямом соціологічних студій є біхевіористський, який найбільш «тісно» пов'язаний із соціально-психологічними прикладними дослідженнями.

Так, американський соціолог Георг Хоманс зробив суттєвий методо­логічний внесок у формування сучасних міждисциплінарних зв'язків між соціологією та соціальною психологією. Зокрема, це стосується тлумачення психологічних механізмів вибору суспільних ціннісних орієнтацій різними соціальними групами [390, с. ЗО].

Найбільш плідною ідеєю біхевіоризму для соціальної історії є теорія Джорджа Міда про рекурсивну взаємозалежність між соціальним оточенням, індивідуальною та колективною поведінкою. Він назвав свої погляди «соціальним біхевіоризмом».

Водночас один із сучасних класиків біхевіоризму Б. Скіннер дотримується точки зору щодо незмінності природи лкдини та неможливості її вдосконалення, заперечуючи тим самим ідею можливості історичної зміни типів та форм людської поведінки [89, с. 43-46].

При цьому ключовим завданням соціальної психології в її біхевіо- ристській інтерпретації стає оволодіння методами управління поведінкою людей за допомогою спеціально підібраних підкріпляючих стимулів. Історія різних авторитарних та диктаторських режимів дає багато інформації для роздумів з цього приводу, але залишимо їх за межами нашої монографії.

Значну увагу психологічним феноменам соціального приділяв класик інтегральної соціології Питирим Сорокін, який, зокрема, дослідив зміни людської поведінки в революційні епохи [258, с. 45].

Проблеми соціальної психології також мають суттєве значення для історичної науки. Наявна історіографія публікацій, присвячених проблемі зв'язків між історичними та соціально-психологічними дослідженнями, стосується кількох тематичних напрямів. Зокрема, назвемо такі: психо­логічні портрети історичних діячів, аналіз соціально-психологічних засад історичного розвитку різних проявів культури, висвітлення історичних аспектів становлення етнічної та національної психології, а також узагальнення особливостей масової поведінки та впливу на соціально- історичні процеси психологічних факторів.

У рамках соціальної антропології досліджуються історичні аспекти розвитку магії. Найчастіше охота на відьом здійснювалася між родичами як своєрідна форма конфлікту різних поколінь або сусідами. Історична антропологія розглядається як історія звичок [110, с. ЗО].

Так, найчастіше ми можемо спостерігати, як у працях істориків психологія займається лише раціональною свідомістю, хоча саме ірраціо­нальні мотиви досить часто вирішальним чином впливають на прийняття найважливіших рішень. Тому принаймні дуже самонадіяно намагатися зро­зуміти історичних діячів, не знаючи справжніх мотивів їхніх дій. [27, с. 98].

Розв'язанню цієї проблеми слугують історико-психологічні портрети. Традиція їхнього створення бере свій початок від античних часів Плутарха та його порівняльних біографій. На початку XX ст. соціально-психологічні портрети були досить поширеними в історичній літературі, наприклад, відома галереї психологічних портретів Марії Антуанетти, Марії Стюарт, Магеллана та інших, що належать перу Стефана Цвейга.

У парадигмі історичної психології психологічні портрети плідно та майстерно опрацьовує чеський психіатр Іван Лесни. У двох томах його творів подано історико-психологічні портрети відомих діячів античної та середньовічної європейської історії, зокрема, римських імператорів Цезаря, Калігули, Клавдія, Доміціана, середньовічних королів Філіпа IV Красивого, деяких представників династії Габсбургів, Вільгельма II, Жанни д'Арк, Наполеона Бонапарта та деяких інших історичних постатей [148, с. 5].

У розумінні, так би мовити, «неврологічного підходу» до біографій історичних діячів слід сказати, що, досліджуючи девіації людської по­ведінки, можна втратити об'єктивні критерії для спроможності розуміння, якою має бути поведінка людини зі здоровою психікою [150, с. 59]. Так, у М. Фуко об'єктом досліджень є девіантна поведінка великих соціальних суб'єктів у формі хвороб, втрати розуму тощо [311, с. 46].

Ще один напрям психологічних портретів історичних діячів репре­зентований фрейдистським напрямом. Його започаткував психоана­літичною біографію американського президента Вудро Вільсона у 1937 р. сам 3. Фрейд. Цю традицію в рамках гуманістичного психоаналізу розвинув Е. Фромм, який написав психоаналітичну біографію А. Гітлера. Проте, як слушно зазначав М. Блок, мабуть жоден психоаналітик не копирсався так у своїй свідомості, як західноєвропейські монахи Х-ХІ століть.

Врешті, людей у демократичному суспільстві все більше має хвилю­вати питання, чи приймають державні діячі важливі рішення у стані здоро­вого глузду. Пошук відповіді на нього може відбуватися, зокрема, і завдяки розвитку психоаналітичної традиції історичних та сучасних біографій.

Аналіз соціально-історичних засад різних проявів культури є найбільш плідним полем взаємодії між соціологами, істориками та психологами. Суттєвим у зазначеному контексті є внесок французької історичної «школи Анналів», починаючи від М. Блока та Л. Февра. Зокрема, М. Блок у праці «Королі-чудотворці» показав роль уявлень у політичному житті та їх формування в надрах соціальних груп [26, с. 77]. Помітний внесок у дослід­ження історико-психологічних аспектів, зокрема народної творчості середньовіччя, зробив М. Бахтін. Започаткований ним напрям культурно- історичної психології плідно розвивається [310, с. 36].

Окремий напрям становлять дослідження, виконані в парадигмі психоісторії. Зокрема, JI. де Моз розглядає психологію історії як науку, предметом якої є аналіз мотивацій історичної поведінки. Крім того, значну увагу названий дослідник приділяє історико-психологічним аспектам розвитку системи освіти, оскільки від ступеня прогресивності та іннова- ційності розвитку навчально-виховного процесу, врешті, залежить соціально-історичний прогрес. Відповідно до психоісторичної моделі та психогенетичної теорії історії іманентна ментальна діяльність через несвідоме визначає соціальні процеси та культурну активність людської діяльності [154, с. 10]. Зокрема, габітус розглядається як сукупність набутих установок, схем сприйняття оцінок та дій, обумовлених імпера­тивами соціального контексту, у певному місці та в певний час.

В історіографії зв'язків між історією та соціальною психологією виділяється проблематика історичної психології етносів та націй. Виникнення «психології народів» проголосили в 1860 р. М. Лацарус та X. Штейнталь. На початку XX ст. ці ідеї розвинув В. Вундт. Нині ви­діляються компаративні та культурологічні напрями досліджень етно­психології, генезису розвитку соціальних конфліктів у різних національних середовищах [121, с. 11]. Зокрема, психоісторія вплинула на аналіз масової психології у контексті розкриття механізмів перевтілення безсвідомих імпульсів психіки у конкретні дії історичних особистостей і народних мас.

Л. де Моз також приділяє увагу емоційному життю націй, їхнім груповим фантазіям. Деякі групові фантазії є макросоціальними за своїми масштабами, що дає можливість встановити взаємозв'язок між ними та тривалими фазами розгортання соціальних циклів історії.

Етнопсихологія як міждисциплінарна дисципліна вивчає етнічні особливості психіки людей, національний характер, закономірності фор­мування та функції національної самосвідомості, розвиток етнічних сте­реотипів, які є сприятливим середовищем для розвитку міжетнічних конфліктів [156, с. 12].

Історична психологія (або соціогенез) досліджує походження, розвиток вищих психічних функцій особи, міжетнічних стосунків, відмін­ності між якими, зокрема, обумовлюються особливостями соціалізації в різ­них культурах та цивілізаціях [292, с. 13]. У рамках марксистськи орієнто­ваної психології соціогенез трактується як процес, обумовлений трудовою діяльністю («палеопсихологія» Б. Поршнева) [293, с. 14].

Наступний напрям соціально-психологічних історичних досліджень представлений історією ментальностей. Окрема увага у цьому контексті приділяється культурно-історичним дослідженням народної творчості.

Прислів'я як народна мудрість по суті є скарбницею архетипів історії ментального життя певного народу. Цей напрям історичних соціально- психологічних досліджень репрезентований історичною семіотикою та психолінгвістикою. Так, з точки зору історичної семантики поява нового слова — це вже свідчення усвідомлення певного соціального явища. Адже у галузі соціальних інститутів хаос у семантиці є свідченням безпорядку в соціальній реальності.

На теоретичній та концептуальній базі історії ментальності розвиває­ться соціологія емоцій. Теоретик цього історико-соціологічного напряму П. Стірнс наголошує на її відмінності від психоісторії, адже соціологія емоцій досліджує емоційні прояви ментальності як соціально-емоційний процес [313, с. 15].

Слід зазначити, що останнім часом у середовищі вітчизняних істориків посилився інтерес до ментальної історії. У цьому контексті, зокрема, дослід­жується розвиток ідей та уявлень у козацькій Україні XVI-XVII ст. та психо­логічні мотиви дій вітчизняних історичних діячів цього періоду [329, с. 16].

З іншого боку, в літературі ми можемо зустріти скептичне ставлення до історії ментальності. Відповідні аргументи звучать приблизно так: дійові особи 500-600-річної давнини вже померли, їхній культурний світ зник, тому ми не можемо знати, що вони думали. Але навіть з цієї критичної точки зору феномен соціальної поведінки різних суб'єктів історичного процесу становить особливий інтерес.

Окрему небезпеку в цьому контексті являє собою спроба перенесення світовідчуття сучасної людини на мотиви дій, установки та поведінку людей далеких історичних епох. У зв'язку з цією досить поширеною тенденцією М. Блок зазначав, що «аби проникнути в чужу свідомість, відділену від нас низкою поколінь, треба майже повністю відмовитись від свого «я», натомість аби приписати цій свідомості власні риси, досить залишатися самим собою» [26, с. 17].

Інший напрям історико-психологічних досліджень стосується філо­софського соціально-психологічного аналізу процесу взаємодії між владою та соціумом. По суті, засновником цього напрямку ми можемо вважати Арістотеля, який розглянув соціально-психологічні передумови зміни циклів форм правління від демократії, олігархії, аристократії, тиранії до охлократії.

Подальший розвиток досліджень, пов'язаних із з'ясуванням історичних аспектів політичної психології, дає підстави виділити кількох науковців.

Зокрема, X. Ортега-і-Гассет у праці «Бунт мас» поставив питання нової ролі, яку за доби політичного модерну відіграють великі соціальні маси в процесі організації влади. Доба панування мас, на думку цього іспан­ського філософа, є однією з передумов формування соціальної бази під­тримки авторитарної влади, яка начебто намагається захищати «бунтуючі маси» від самих себе шляхом більш жорсткого соціального контролю.

Німецький соціальний філософ Еліас Канетті у праці «Маса і влада» детально розглядає історичні аспекти типологізації мас, соціально-психоло- гічні механізми їхньої самоорганізації, вплив мас на природу та ієрархію влади, методи її функціонування, панування та перевтілення [105, с. 18].

Історичні аспекти також розглядаються і в контексті політичної психології. До Другої світової війни, наприклад, вважали, що колективна психологія майже не піддається експерименту. Однак заглиблення у меха­нізми соціальної психології дало можливість маніпулювати масовою свідомістю за допомогою тих же політичних технологій. У контексті історичної соціології для психології політичної відкривається можливість не лише констатації маніпуляції свідомістю, а й розкриття її мотивів, адже свідома брехня — це теж свого роду свідчення.

Крім вищенаведених напрямів взаємозв'язків між історією, соціо­логією та соціальною психологією, доречно виділити ще феномени масової психології у контексті універсальної історії. Зокрема, в тісному взаємо­зв'язку соціальна психологія з природними процесами розглядається у праці О. Чижевського, який дослідив зв'язок між проявами соціальної агресії, хвороб і т. д. та активністю Сонця [288, с. 19].

Водночас, говорячи про природний, космічний фактор, слід пам'ятати, що масова психологія виражає соціально детерміновану поведінку людей. Адже не лише буття визначає свідомість, а й навпаки, свідомість спроможна змінювати реалії буття. Тому вплив тієї ж сонячної активності на соціально- політичні процеси залежить від існування відповідних передумов суто соціально-історичного характеру.

Нарешті, завершимо наш короткий огляд існуючих різноманітних напрямів історико-психологічних досліджень феноменологічною теорією в історичній соціальній психології, яка пов'язана, зокрема, з важливими методологічними питаннями. Відомо, що на відміну від соціолога, історик не може провести натуральний експеримент, але він все-таки може про­вести експеримент з аналізу історичних джерел та інформації. Адже, роз­глядаючи історичні свідчення, історик має пам'ятати, що все побачене принаймні наполовину складається з почутого від інших.

У зв'язку з цим «школа Анналів» навіть розробила своєрідну психологію історичних свідків. Зокрема, М. Блок наголошує, що ніхто, навіть безпосередній свідок, не може схопити занадто багато деталей подій. Причому найменш достовірними є свідчення щодо нещодавніх подій. Він зазначав, що «у нас немає іншої машини часу, ніж та, що працює в на­шому мозку на сировині, наданій минулими поколіннями» [27, с. 20].

Безпосередньо проблематика історії та психології пов'язані через питання збереження історичної пам'яті. Зокрема, доктор історичних наук В. Єгоров пропонує такі методологічні підходи до дослідження феномена історичної пам'яті: слід враховувати, що вона завжди свідомо повернута в минуле з його позитивним та негативним змістом. Вибірковість свідо­мості визначається ціннісною сферою культури. Інтерпретація фактів має пов'язуватися з проблемою альтернатив в історії.

Врешті, якість та глибина історичної пам'яті корелюється з якістю усвідомлення історичних альтернатив. Зміна історіографічних парадигм, яка впливає на історичну пам'ять, відбувається, коли синхронізуються внутрішні процеси розвитку історичної науки та зміна культурних цінностей. Історична пам'ять також пов'язана з толерантними відносинами між різними поколіннями та з причинно-наслідковими зв'язками в історії. Вплив на історичну пам'ять, або склероз, залежить від ступеня активності історичної пропаганди та науковості історії. Якісні історичні знання, як правило, отримуються через емоційно-особистісне сприйняття [91, с. 21].

Таким чином, загальною тенденцією є, на нашу думку, суттєва психологізація міждисциплінарних соціально-історичних досліджень, предметом яких є людина та суспільство. Особливу роль у цьому контексті відіграє соціальна психологія, яка займається дослідженням особливостей того, що люди думають одне по одного, як вони впливають одне на одного, як ставляться одне до одного [169, с. 22].

Серед найважливіших проблемних напрямів історичних соціально- психологічних досліджень назвемо: аналіз передумов цивілізаційних відмінностей індивідуалізації, формування «Я-концепції» [169, с. 223], розвиток соціальних переконань як ціннісних орієнтацій у контексті поступового розвитку соціального самопізнання певних суб'єктів, висвітлення різних історично обумовлених форм та типів поведінки певних соціальних суб'єктів, аналіз соціально-психологічних механізмів конфор­мізму, конфліктності та агресії. Суттєвий інтерес також становлять проблеми компаративістики різних цивілізаційних стратегій, врегулювання певних типів соціальних конфліктів.

Отже, загалом історіографія теми нашої статті стосується загальних питань аналізу зв'язків між історією та психологією і між конкретними галузями історії та соціальною психологією. Все вищенаведене свідчить, що найбільш потужним є психоаналітичний вплив на соціально-історичні дослідження, а також вивчення ментальностей різних народів у історич­ному контексті.

Водночас потреба пошуку теорій та методів, які були б адекватнішими системній складності питання взаємовпливів психології й історії, тлумачення психологічних мотивів діяльності історичних персонажів, масових соціальних суб'єктів та соціальних інститутів спонукає до спроби запропонувати нові концептуальні підходи до соціально-психологічних аспектів аналізу в контексті історичної соціології.

Головною метою цієї праці є показ деяких можливостей застосування історико-циклічних підходів до соціальної психології історії. У цьому зв'язку, зокрема, зупинимося на постановці проблеми кореляції між феноменами циклічності соціально-психологічних процесів та циклами соціального, політичного, ментального та інших напрямів історичних досліджень.

Насамперед підхід до зазначеної проблематики відкривається через психологічні особливості сприйняття часу. Структура психології часу складається з усвідомлення одночасності, послідовності діяльності, тривалості, швидкості плинності подій життя, їх координатної розміреності у сучасному, минулому чи майбутньому, переживання спресованості, розірваності, обмеженості або безперервності часу, усвідомлення етапів вікового життя.

Проблемним є сприйняття зворотності часу, його нелінійності. Це пи­тання традиційно розглядається в рамках причинно-наслідкової концепції. Водночас у парадигмі циклічного розвитку історії проблема детермінант соціально-історичного розвитку ускладнюється, адже за цієї теорії всту­пають в дію вже не лише «прямі» залежності між подіями, а й опосеред­ковані залежності між стадіями циклів у розвитку певного соціуму.

У зв'язку з цим звернемо увагу читача на появу вітчизняних публіка­цій, присвячених новій парадигмі міждисциплінарного синтезу соціальних наук [14, с. 24]. Зокрема, в цьому контексті пропонується концепція універ­сального соціального циклу історії.

Суспільство як суб'єкт історії і світової цивілізації у своєму розвитку проходить великий життєвий цикл. По суті, історичний розвиток соціуму є реалізацією епохальних циклів, кожен з яких, за запропонованою моделлю, складається з двох періодів. Нормативні періоди в історії суспільства чергуються з перехідними, коли трансформується структура соціуму та його інститути.

Перший епохальний період — «революція» є якісною трансформацією всієї структури суспільства. Цей процес пов'язаний із радикальною зміною соцієтальних характеристик. «Революція» узагальнює результати розвитку протягом всього епохального циклу і відкриває новий. Саме на цьому етапі продукуються нові соціально-психологічні типи особистості та відповідні соціальні практики. Відбувається руйнація традиційних механізмів соціального контролю. Він набуває рис зовнішнього примусового конт­ролю, який властивий екстравертам. Останній психологічний тип активно виходить на арену історію саме на цьому етапі. Також відбуваються радикальні зміни в ціннісній орієнтації провідних соціально-демографічних груп. Тим самим реально започатковується новий цикл соціально- історичного розвитку.

Наступний нормативний період епохального циклу — «інволюція» пов'язаний із засвоєнням соціально-психологічних характеристик, набутих суспільством у попередній період розвитку. Провідну роль починають віді­гравати внутрішні соціально-психологічні механізми соціального конт­ролю, властиві інтровертам. Для даного етапу циклу властивими є певне згортання інтенсивності соціальних процесів, спрощення соціальної струк­тури, традиціоналізм. Таке суспільство фактично є «закритим», його соціально-психологічні механізми «фільтрують» надходження інноваційної інформації, адаптуючи її до сталої традиції. Завдяки цьому здійснюється соціальний контроль та підтримуються соціальна стабільність, солідарність і єдність. Домінантними стають цінності холізму, сприйняття соціального та історичного світу як тотального Єдиного. Однак «закрита система» врешті є причиною наростання соціальної дезінтеграції та хаосу.

На зміну стабільному періоду соціального розвитку приходить трансформаційний (або «коеволюційний»), який є протилежним за напрямом історичних змін щодо «революції». Більшість соціально- психологічних характеристик на цьому етапі перебувають у стадії флуктуаційних коливань. Ця теза підтверджується, зокрема, багатьма прикладними соціологічними дослідженнями, які проводяться в сучасній Україні. Спостерігається суттєве послаблення іманентних механізмів соціального контролю, проте й зовнішній контроль в умовах соціальної аномії втрачає свою ефективність.

По суті, в моделі універсального епохального циклу «коеволюційний» етап виконує роль соціально-психологічного механізму переходу від одного нормативного стану (інволюції) до іншого (еволюції). Загалом цей перехід реалізується в рамках єдиного епохального циклу, тому в таких умовах змінюється лише «полярність» системних якостей суспільства. Реально нові типи соціальної поведінки не з'являються. З точки зору суб'єктивного пси­хологічного сприйняття про період «коеволюції» можна сказати, що в цей трансформаційний час змінюються зовнішні щодо соціальних суб'єктів історичні умови, натомість соціально-психологічні характеристики акторів історичного процесу, тобто особистостей, соціальних груп та класів, а також соціальних інститутів перебувають у стані «інверсії», тобто зворотному щодо сталих нормативних характеристик. Саме на цьому етапі поступово виникають передумови для розвитку нових суспільних практик, а також для зміни ментальності різних соціальних суб'єктів.

Сама відповідна зміна здійснюється вже на «еволюційній» стадії розгортання універсального епохального циклу, коли інноваційна активність досягає високого ступеня інтенсивності, внаслідок цього укорінюються нові соціальні практики, змінюються провідні види історичної діяльності. Соціально-психологічна стабільність утримується за допомогою неперервності змін. Найбільш адекватною аналогією у цьому плані є порівняння соціального розвитку еволюційної доби з їздою на велосипеді: допоки «крутиш педалі», ти перебуваєш в «сідлі». Накопичення психологічної «втоми», відпрацювання стратегічних завдань «еволюцій­ного» етапу циклу розвитку поступово стимулює виникнення низки гострих проблем, розв'язання яких стає можливим вже після початку нового «революційного» етапу, який відкриває якісно новий епохальний цикл.

Визначальне значення для розвитку всього зазначеного універсального епохального циклу, на нашу думку, має духовна сфера. Саме вона «продукує» соціально-психологічні передумови для циклічного розвитку провідних соціально-історичних видів діяльності. На кожній з фаз циклу провідними видами діяльності, кожен з яких на певних історичних етапах відіграє роль «першої скрипки», є матеріальне виробництво, політика, релігія, наука, мораль, зміна повсякденної свідомості, трансформація соціально-психологічних механізмів контролю.

Так, на «революційній» стадії до соціально-психологічного феномену провідних видів історичної діяльності належать зміна механізмів соціаль­ного контролю, нові практики, які радикальним чином впливають на пов­сякденну свідомість, змінюючи мораль та релігійні традиції. Натомість на «інволюційній» стадії розвитку циклу провідним видом історичної діяль­ності є матеріальне виробництво, яке начебто покликане накопичувати «реальні цінності», що потім перерозподіляються або знищуються на наступних етапах циклу.

На «коеволюційний» стадії циклу провідну роль відіграє політика, яка впливає на всі інші типи суспільної діяльності.

На «еволюційному» етапі циклу відбувається інноваційне соціально- психологічне наповнення насамперед релігії, зміна наукової картини світу, перегляд норм моралі, з'являються нові «віртуальні» риси повсякденної сві­домості. Соціальний динамізм та нестабільність у зміні механізмів соціаль­ного контролю стають умовами для розвитку органічної (за Е. Дюркгеймом) соціальної солідарності та стабільності.

Таким чином, запропонована модель універсального епохального циклу дає можливість узгодити існуючі «суперечності» між провідними парадигмами соціальної психології та історії. З одного боку, частина науковців аргументує тезу щодо незмінності соціально-психологічної природи людини: «Змінюються часи, а не люди». Натомість, з іншого боку, прихильники динамізму соціально-історичного розвитку наголошують, що «люди більше схожі на свій час, ніж на своїх батьків». Проте в моделі універсального епохального циклу обидва ці підходи стають адекватними для різних стадій циклу (революції — інволюції — коеволюції — еволюції). Відповідно використання понятійного апарату соціальної психології дає можливість поставити більш точний «діагноз» певному історичному часу, а завдяки цьому можна вирішити теоретичну проблему адекватної іденти­фікації соцієтальних властивостей певних етапів розгортання універсаль­ного епохального циклу.

Звернемо увагу на перспективи соціально-історичних досліджень у цій парадигмі. Зокрема, нагальною потребою є розробка міждисциплінарної епістемології для верифікації теорій психологічних аспектів соціально- історичних досліджень. Також потребує уточнення система критеріїв ідентифікації соціально-психологічних рис, властивих на певних етапах розгортання епохальних циклів різним індивідам, малим та великим соціальним групам [230, с. 128-136].

Предметом історії є свідомість людей. Історик говорить мовою своєї країни та свого часу. Поява терміна є свідченням, що предмет усвідомлено. Якщо помістити поряд мови різних істориків, які навіть користуються точними визначеннями, ми не отримаємо мови історії.

М. Блок наголошував, що у нас немає іншої машини часу, ніж та, яка працює в нашому розумі на сировині, що доставляється минулими поколіннями. (26, с. 34].

Масова свідомість — це сукупність ідей, уявлень, ілюзій, почуттів, настроїв, які відображають усі сторони життя суспільства, доступні масам та здатні викликати їх інтерес. Громадська думка — це завжди певний процес, а не результат.

Криза біологічно-натуралістичних соціальних теорій наприкінці XIX ст. сприяла посиленню психологічної тенденції в соціології. Психологізм став характерною рисою «другого позитивізму». Водночас психологія початку XIX ст. була психологією винятково індивідуальною та не брала в розрахунок соціальні процеси. Поступово соціальні сили почали розглядатися як психологічні сили, що діють у колективному стані людства.

Архетип у пізній античній філософії визначається як ідея-праобраз. Теософи критикували ідею зв'язку між релігією та архетипами. [357, с. 77].

Карл-Густав Юнг (1875—1961) визначає архетип як глибинний шар несвідомого, де сплять загальнолюдські першопочаткові образи. При цьому колективне несвідоме розглядалося ним як об'єктивно пси­хологічне, натомість особисте несвідоме — як суб'єктивно-психоло- гічне [324, с. 71-72]. Принцип синхроністичності: одночасне існування різних психологічних типів.

К.-Г. Юнг визнає, що слідом за Августином архетипами він назвав певні органи до раціональної психіки, які постійно наслідуються, мають завжди однакові форми та ідеї, які специфічно реалізуються в інди­відуальному житті [325, с. 77].

За К.-Г. Юнгом колективне несвідоме є ідентичним для всіх людей та утворює загальні засади для духовного життя кожного, будучи за своєю при­родою надіндивідуальним. Змістом колективного несвідомого є архетипи. Архетип є описом платонівського ейдоса (психічна данність, яка не про­йшла раціональної обробки) [325, с. 134].

Несвідоме розглядається як певна антитеза свідомому, це сукупність психічних процесів, які відбуваються поза свідомістю. Існує постійний зв'язок між свідомим та несвідомим.

На відміну від 3. Фрейда, К.-Г. Юнг зазначав, що несвідоме — це не ли­ше витіснене із свідомості, а й увесь матеріал, який не досягає порогу свідомості. Архетип не є успадкованими уявленнями колективного несвідомого. Під колективною несвідомістю уявляється неособиста душа, загальна для всіх людей, навіть якщо вона висловлює себе через індиві­дуальну свідомість.

Архетипи не лише поширюються традицією, мовою, міграцією, а й спон­танно виникають у будь-який час, в будь-якому місці, навіть без зовніш­нього впливу. Як тільки люди збираються у великі групи, що пригнічує індивідуальне, архетип може навіть втілитися в особі. Несвідоме обумовлено загальнолюдською специфікою психологічної діяльності. Феномени архетипної природи є проявом процесів колективного несві­домого. Ядро значення можна лише окреслити, але не описати [325, с. 91] архетипний зміст висловлюється насамперед через метафори.

Ф. Бродель наголошував, що психологічні зміни потребують трива­лого часу, оскільки ментальність змінюється надзвичайно повільно. Ментальність розглядається як історично обумовлена специфіка мислення представників різних країн та культур.

Н. Еліас наголошував, що стабілізація психологічного апарату самоконтро­лю є найважливішою рисою габітусу кожної «цивілізованої» людини [320, с. 242].

У ході процесу цивілізації свідомість стає все менш уразливою до потягів, а самі потяги — все менш доступними для свідомості.

На базі історії ментальностей розвивається соціологія емоцій. Її пред­метом є дослідження емоційного боку професійної діяльності, родинного життя, виховання дітей, які історично відслідковуються через емоції: горе, гнів, скорбота, кохання. Теоретик цього напряму П. Стірнс наголошує, що соціологія емоцій — це не звичайна психоісторія, а дослідження емоційних проявів ментальності як соціально-емоційного процесу [390, с. 87].

Феномен соціальної поведінки різних суб'єктів історичного процесу становить особливий інтерес для історичної психології. Найбільшою методологічною помилкою, на нашу думку, є тенденція переносити світосприйняття сучасної людини на моделі поведінки, мотиви дій та установки людей далеких історичних епох.

Звички, які людина сприймає через соціальну традицію, зазначав К. Ло­ренц, пов'язують її з людьми тісніше, ніж будь-який звичай, набутий інди­відуально. Тому руйнація традиції супроводжується інтенсивним відчуттям страху та фрустрації. Причому ієрархічні відносини між тими, хто передає традицію, та тими, хто її сприймає, є обов'язковою умовою, аби людина цю норми сприйняла. З цим явищем пов'язана і проблема культурної ідентич­ності. Ієрархічність дає можливість зберігати стабільність структур культури.

Історик, на відміну від соціолога, позбавлений можливості провести натурний експеримент, але він може провести психологічний експеримент з аналізу історичної інформації. У цьому контексті цікавими є механізми існування історичної пам'яті.

Німецький психолог Г. Мюнстерберг зазначав, що всі лабораторні дослід­ження пам'яті можуть бути до послуг історичного дослідження [185, с. 319]. Зокрема, це стосується теорії постійного формування розумових дій П. Галь- періна, який наголошував на переведенні зовнішньої предметної діяльності у внутрішні розумові дії [51, с. 76].

Важливою проблемою істориків є вивчення психологічних особли­востей свідчень. Як спогади, до першопочаткових помилок сприйняття вони можуть додавати помилки пам'яті. Немає таких свідків, чиї слова завжди заслуговували б на довіру, як і не буває абсолютно правдивих свідчень. Жоден із свідків не може охопити всі деталі.

Найближчі події, як правило, дають найнедосконаліші свідчення щодо себе. Напрям помилки майже завжди визначений. Помилка поширюється лише в тому випадку, якщо відповідає очікуванням громадської думки, вона стає дзеркалом, в якому колективна свідомість милується власними рисами.

Так, російський дослідник В. Єгоров пропонує дев'ять методологічних підходів, пов'язаних із дослідженням історичної пам'яті. Насамперед, сама проблема історичної пам'яті повернута в минуле з його позитивними та негативними моментами. Вона включена в систему сучасної політичної свідомості. Історична пам'ять є частиною суспільної свідомості, тому вона не так персоніфікована, як соціальна. Носіями історичної пам'яті є соціальні спільноти — родини, нації, держави. Водночас історична пам'ять не може відтворюватися без механізмів збереження особистісної пам'яті, наприклад певної родини [91, с. 234].

Перекручення історичних фактів витісняє правду історії із свідомості у ко­лективне несвідоме [91, с. 76-85].

Предметом історичної пам'яті є ціннісна сфера культури. Інтер­претація історичних фактів пов'язана з показом альтернатив. Якість та пов­нота усвідомлення історичної пам'яті залежить від широти та глибини усвідомлення історичних альтернатив, адже історична пам'ять шукає відповідь на питання про причинно-наслідкові зв'язки в історії.

Зміна історичних парадигм відбувається, коли внутрішньо наукові про­цеси синхронізуються зі зміною типів культури. Суттєвою складовою проблеми історичної пам'яті є взаємини між різними поколіннями. Тому слід співставляти проблеми історичної пам'яті та свідомості покоління з відпо­відними соціально-демографічними групами.

Саме тут спостерігаємо широке поле взаємодії істориків та соціологів. Якість історичної пам'яті також визначається історичною пропагандою, яка має вилікувати масову свідомість від своєрідного склерозу. Отримання достовірного історичного знання здійснюється через особистісне емоційне напруження. Врешті, історична психологія дає можливість глибше зрозуміти гуманістичну сутність історії.