3.1. Соціальна географія та історична соціологія

У XIX ст. французький географ Е. Реклю визначив історію як гео­графію в часі, а географію — як історію у просторі [111, с. 10]. Подібна тра­диція визначення важливості географічного знання для адекватного розуміння історичних подій формувалася ще в античній історіографії.

Досить лише згадати про «батька історії» Геродота, який був манд­рівником по тодішній Ойкумені, завдяки чому і збирав інформацію про різні народи.

Починаючи з творів Ш. Монтеск'є, який намагався пояснити природу «Духу законів», виходячи з географічної долі певних народів, достатньо впливовим став географічний детермінізм. Зокрема, німецький філософ К. Ясперс наголошував, що географічно виправданої претензії на історичну рівність бути не може [331, с. 199].

Французький географ Поль Відаль де ла Бланш (1845—1918) та інші географічні детерміністи наголошували, що природа буквально диктує хід історичного процесу, а всесвітня історія розглядається як історія локальних цивілізацій. Географія змінюється так само швидко, як ідеї та технології. Географічне становище може стати важливим політичним фактором лише через соціальні дії людей.

Політичні зміни XV-XVI ст. створили передумови для зовнішньої експансії європейців, яка зрештою привела до головного результату великих географічних відкриттів — утворення світового ринку та наступного розвитку капіталізму в різних регіонах світу.

Отже, виникнення європейської світ-економіки за І. Валлерстайном у «довгому» XVI ст. (яке, на його думку, тривало у 1450-1640 роках) завдя­чує сприятливій історичній кон'юнктурі. За часів західноєвропейського Ренесансу поверталися із небуття античні географічні знання, поширюва­лася інформація про подорожі купців та місіонерів.

Період XVI століття в Європі був часом релігійного розбрату між като­ликами та протестантами, тому об'єднання Європи в рамках єдиної імперії було неможливим. Внаслідок цього західноєвропейські народи почали активно створювати колоніальні системи. Цьому сприяв той факт, що дві могутні імперії — Російська та Османська — боролися між собою та взаємно нейтралізували одна одну.

На тривалу тенденцію, яка описується як криза феодалізму, наклалася безпосередня криза, спричинена кліматичними змінами. Це створило дилему, яка могла бути вирішена лише завдяки географічному розширенню розподілу праці. Крім того, баланс між системними силами був таким, що робив цей процес можливим.

Отже, географічна експансія європейських народів, які замість євангелі- зації несли колоніалізм, збіглася з демографічною експансією та постійним зростанням цін внаслідок великого притоку золота з Америки. Захід побудував себе на матеріалі колоній. Великі географічні відкриття визначили тенден­цію формування євроцентристської картини світу та перетворення локаль­них і регіональних історичних процесів на всесвітньо-історичний процес.

Природні фактори впливають на соціальні лише через людину. Дія цих сил визначається не лише фізичною дистанцією. Не меш важливе значення для історії та соціології має географія як наука, котра описує простір різної природи, в тому числі й соціальний простір. Певною квінтесенцією цієї точки зору є геополітика.

У класичному марксизмі геополітиці не було місця, адже наголошу­валося, що світовий пролетаріат не має батьківщини, тому він у своїй боро­тьбі нібито не залежить від будь-яких геополітичних розрахунків. Подібна позиція К. Маркса була зрозумілою, адже геополітика починає особливо інтенсивно розвиватися вже за доби імперіалізму, тобто на межі ХІХ-ХХ ст.

Геополітика — це по суті міф вищого рівня, який визначає необхід­ність просторового виявлення інших міфів [94, с. 167]. Геополітика вивчає значення просторових факторів для досягнення політичних цілей.

Іконографія простору формує смисловий простір культури. У гео- політичному сенсі іконографію східних цивілізацій визначає суходіл, а захід­них — стихія моря. Дім став символом суходолу, а корабель — символом моря. Протистояння морського та континентального світів стимулює дуалістичне напруження, яке стимулює весь історичний процес.

Тоталітарний режим, по суті, є технологією геополітичного прориву великої держави в ситуації критичного геополітичного стискання. Історія цивілізації може розглядатися як духовне освоєння території та часу.

Ідентифікація фаз циклів може відбувають на основі ретельного вивчення динаміки співвідношення соціокультурних меж та державних кордонів. Розміри території держави не є пропорційними його могутності.

Проблема просторової ідентичності зберігається в об'єднаній Єв­ропі [401, с. 34]. Інтеграція має подолати тенденцію до занепаду Європи. Дослідження цієї проблематики спрямована на з'ясування меж соціо­культурних кордонів. Ще Г. Зіммель зазначав, що кордон — це не просто­ровий факт з соціологічним ефектом, це соціологічний факт, який оформ­лений просторово. Кордон розглядається як результат життєвої рівноваги сил між сусідніми народами.

Геополітика встановлює об'єктивну залежність суб'єкта міжнародних відносин від сукупності матеріальних фактів, які дозволяють здійснювати контроль над простором. У рамках атлантичного проекту офіційною є ідео­логія прав людини. Альтернативною є євразійська концепція. Її варіанти — консервативна націонал-більшовистська та ліберальна (сакральна географія). Схід розвиває ідею сакральної позитивності простору. Іконографія простору включає в себе увесь архітиповий досвід освоєння певної території. Захід готовий принести простір у жертву іншій матеріаль­ній вигоді.

У циклічному контексті мова має йти насамперед про світові гео- політичні цикли, які характеризують підйоми та падіння великих держав. Для інволюційної стадії циклу властива геополітика конфронтації, натомість для перехідних стадій провідною, скоріше за все, є геополітика взаємодії. За критеріями впливу наукових відкриттів на процес стискання географічного та соціального простору: перша фаза — сухопутні подорожі, друга — море­плавання, третя — зв'язок та авіація, четверта фаза — ракетно-космічна.

Географічний напрям у соціології може плідно співпрацювати з істо­ричним у дослідженні особливостей різних поселень.

Традиційно історична географія трактується як спеціальна історична дисципліна, натомість вона має й самостійне значення. Наприклад, історична фізична географія досліджує загальні питання розвитку та зміни географічного середовища за історичний час, формування антропогенних ландшафтів різних типів.

JI. Гумільов писав, що історична політична географія досліджує політичну карту, кордони держав та державний устрій минулих епох; історична географія населення вивчає демографічні, етнічні, релігійні особливості розміщення та міграцію населення на різних етапах історич­ного розвитку; історична соціальна географія досліджує соціальний склад су­спільства, його структуру в географічному вимірі; історична економічна гео­графія вивчає зміни в просторовій організації виробництва в цілому та в ок­ремих його галузях; історична культурна географія досліджує географічні аспекти розвитку духовної та матеріальної культури.

На початку XXI ст. завдяки успіхам науки та техніки зменшується значення чинника географічної розмежованості, водночас формується нова мережа океансько-континентальних зв'язків. Океани зв'язують континенти: Тихий океан — Америка — Атлантичний океан; Атлантика — Євразія — Тихий океан; Індійський океан — Південно-Східна Азія — Тихий океан. Спостерігається подолання обмеженості цивілізаційного, культуро­логічного, регіонально-економічного та геополітичного поділу світової цілісності [287, с. 50].

Подальші дослідження пов'язуються із з'ясуванням критеріїв залеж­ності соціальних та географічних чинників на різних етапах розгортання епохальних циклів історії.