2.7. Парадигма універсального соціального циклу як інструмент історико-соціального пізнання

Загальнонаукові засади концепту становить принцип Пастера — Кюрі, розроблений для кристалографії. Кристали можуть розглядатися як пере­хідна форма матерії, якій одночасно властиві риси живої та неживої природи. Отже, було з'ясовано, що промінь Сонця, проходячи крізь крис­тал, доводить його асиметричну структуру. Одначе якщо для неживої при­роди властива симетрія, то для живої природи, включно з соціальною як вищою її формою, характерною є саме асиметрія, неоднаковість, дихотомія. Наприклад, ключова гіпотеза полягає в тому, що загальні психологічні характеристики східних цивілізацій, на відміну від західних, найбільше близькі до симетрії.

Природа є олюднена, а людина є природною істотою. Наприклад, віруси — перехідний стан між живою та неживою природою, у них білкова основа, але кристалічна структура.

На нашу думку, історичні цикли беруть свій початок на Сході, але в про­цесі розгортання великого епохального циклу центр історичного цивілізацій- ного процесу перемістився на Захід. Нині він знову перебуває на перепутті.

Таким чином, загальні уявлення нової циклічної парадигми історич­ного процесу полягають у розумінні принципової відмінності самої природи розгортання соціальних циклів. На відміну від циклів, які мають місце в природі і є, як правило, симетричними, повторюваність історичних епох асиметрична. Симетричні цикли відповідають моделі маятника, натомість ритм соціальних циклів є асинхронним. Крім того, інша природа зворотних інверсійних рухів.

Традиційні уявлення про цикли пов'язують кінцеву фазу розвитку з пов­торенням початкової. Цикл розглядається як сукупність пов'язаних між собою явищ, процесів, що відбиває завершене коло розвитку протягом певного часового періоду. Проте поза увагою опиняються перехідні епохи, коли старі стандарти поставлені під сумнів, а нові поки що відсутні, і люди відчувають невпевненість у контролі за своєю поведінкою.

По суті, всі природні процеси циклічні, в тому числі рух розвитку цивілізації або окремого суспільства в просторі і часі, зміна форм або умов їхнього існування, незалежно від того, йдеться про цикли, що стосуються конк­ретних сфер суспільного життя (політики, економіки, культури), чи про роз­виток суспільних ознак, що знаходяться в основі цих феноменів [13, с. 55].

Отже, принцип асиметрії циклів достатньою мірою не враховувався в попередніх концепціях циклічного розвитку. Ритмічне розгортання со­ціального циклу на кожному з його етапів може бути порушено в силу екзо- або ендогенних чинників. Відновлення ритмічності відбувається в рамках механізму соціальної інверсії, тобто тимчасового повернення до попередніх історичних форм з метою переосмислення їхнього сенсу. Проте процес інверсії не може бути «дурною нескінченністю», оскільки потенційно загальна подальша спрямованість соціального розвитку зберігається.

У кількох книгах авторський колектив виклав бачення концепції універсального епохального циклу. Взагалі, універсальне є мірою ступеня точки зору на певний предмет крізь оптичний прилад своєрідного калейдоскопу наукових підходів. Все це створює об'єктивні проблеми для руху історичної семантики багатьох понять соціальних наук.

Термін «універсальний» слід розуміти не як тотально тотожний всім процесам та явищам, а в сенсі предмета Універсальної історії, предметом якої є розвиток Всесвіту з послідовним утворенням якісно нових реальностей, в яких розвиток живої природи та суспільства є фазами єдиного поступального процесу [186, с. 15].

Людина, суспільство, цивілізація постійно перебувають під впливом різноманітних циклів різної складності та ієрархії: від великих космічних до малих фізіологічних. З огляду на це, автори монографії «Велика коеволюція» висунули робочу гіпотезу щодо підпорядкованості менших за ритмом та періодичністю циклів великим циклам, які розгортаються на верхніх щаблях ієрархії. Проте певне порушення кількох циклів нижчих щаблів ієрархії може порушити динаміку розгортання великих циклів. Мабуть, у цьому й полягає діалектика циклічного розвитку.

Найбільшу проблему популяризації зазначеної циклічної парадигми становить термінологія. Французький соціолог П. Бурдьє наголошував, що використання одного слова замість іншого досить часто означає здійс­нення епістеміологічної заміни. Мова соціології, на його думку, не може бути ні «нейтральною», ні «прозорою» [36, с. 104].

Як слушно зазначав семіолог Ю. Лотман, мова створює власний світ. Адже існує принаймні два ступені об'єктивності: світ, який належить мові, та світ, який знаходиться поза її межами [153, с. 9].

Термінологія, штучно нав'язана минулому, неминуче призводить до його викривлення, якщо наміром є редукція категорій минулого до наших понять, піднятих заради цього до статусу вічних.

Поняття «інволюція», «революція», «коеволюція» та «еволюція» мають усталені семантичні значення, стабільно зафіксовані у свідомості як науков­ців, так і в колі понять інших членів суспільства.

Терміни «еволюція» та «інволюція» спершу закріпилися у військо­вому лексиконі Франції, де вони означали розгортання військ у бойовий порядок або згортання бойового порядку на марші. В XVIII ст. ПІ. Бонне ввів термін «еволюція» в ембріологію, яка вивчала перетворення зародка в дорослий організм. Наприкінці XIX ст. це поняття стали використовувати разом із новим поняттям біосфери. Напрям біологічної еволюції не обумов­лювався кінцевою метою. З часів Ч. Дарвіна еволюція стала синонімом розвитку [186, с. 73].

Серед багатьох прикладів французький історик, засновник школи «Анналів» Марк Блок приводить тлумачення терміну «революція». Зокрема, він зазначає, що слово «революція» змінило попередні астрологічні асоціації на цілком людський смисл. Для неба це був і є правильний безперервний рух, а на Землі це слово означає різку соціальну кризу, цілком звернену в майбутнє [26, с. 96].

Водночас саме ці поняття, на нашу думку, найбільш вдало розкри­вають зміст кожної з фаз циклу, тому вишукування, якихось нових термінів на даному етапі розвитку концепції видається недоречним.

Отже, людина, суспільство і цивілізація загалом у своєму розвитку по­етапно проживають великий соціальний цикл, який відповідно до гіпотези складається з п'яти епохальних циклів. Наприклад, онтогенетичний роз­виток особистості можна описати чотирма малими циклами соціалізації та одним (заключним) великим епохальним циклом самореалізації людини. Натомість епохальні цикли суспільства, навпаки, розгортаються від вели­кого циклу праісторії до малих циклів самореалізації суспільства. Аналогіч­ною за формою до онтогенетичного розвитку особистості є генеза розвитку людства (глобальної цивілізації).

Для моделювання процесу соціального розвитку було введено поняття «універсальний епохальний цикл». Кожна сфера соціального життя має свою логіку та ритм розгортання циклів. Оскільки цикли перебувають у різ­них фазах, свідомість фіксує лінійність розвитку. Якщо фази різних циклів частково збігаються, можна говорити про прискорення соціального розвитку. «Малі» цикли розвитку особи, суспільства, цивілізації пере­бувають у складній ієрархії з «великим» соціальним циклом, названим нами універсальним епохальним циклом.

Поняття «універсальний», і на цьому слід особливо наголосити, треба розуміти як поширений на всі сфери соціального буття, а не як загальний концепт на всі часи для всіх народів. Один епохальний цикл історії може мати складну структуру, яка включатиме кілька соціальних циклів.

Під соціальним циклом розуміється певний стан системи, в якому вона може перебувати на будь-якому етапі свого розвитку, і який вже був влас­тивий їй у минулому.

Ієрархію циклів можна представити у вигляді матрьошки: від вищого цивілізаційного через національно-державний до особистісного циклу. Соціальний розвиток є нерівномірним та характеризується нееквівалентним с о ціо культурним обміном.

Саме особистісний цикл розгортається найшвидше. Розвиток особисто­сті є найважливішим фактором соціального процесу. Особистість — людина, яка має історичну відповідальність перед суспільством і користується від­повідно до своїх внутрішніх якостей певними правами та свободами, робить своєю індивідуальною діяльністю внесок у розвиток суспільства, веде спосіб життя, властивий ідеалам свого класу або епохи.

Соціальне присутнє навіть там, де є лише одна людина та її особисті переживання. У діяльності не лише проявляється, а й формується психіка. Самоактуалізація особистості: упродовж свого розвитку особистість відтворює досягнення людської історії та здобуває статуси — віковий; досягнутий завдяки власним зусиллям; обумовлений народженням; соціальний, пов'язаний із певними правами та обов'язками.

Звичайно, кожен індивід має негучний голос у загальному хорі соціальних змін. Такі зміни є сукупним результатом діяльності всіх інди­відів та їх соціальних груп, спільні зусилля яких і формують курс все­світньої історії, що регулюється через зміну поколінь. Ще іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет наголошував, що ротація поколінь є важливим історичним механізмом [216, с. 337].

Особистісний цикл впливає на історію максимально можливо. Хто є суб'­єктами історичного процесу? Яку історію ці суб'єкти творять? Як вони здійс­нюють цю історію? Лідери дій та думки. Люди можуть залишити помітний слід в історії як безпосередньо, так і опосередковано. При цьому об'єктивні наслідки та першопочаткові суб'єктивні цілі й завдання різних історичних суб'єктів, як правило, не є тотожними.

Британський історик Томас Карлейль (1795—1881) наголошував, що кожна епоха світової історії має свою Велику людину, яка є її рятівником. З цієї точки зору всесвітня історія уявляється як компендіум біографій великих особистостей.

Народження великої історичної особистості — це велика випадковість. Великі історичні події відбуваються завдяки щасливому збігу соціального та індивідуального факторів. Г. Спенсер зазначав, що походження великої людини природне. У будь-якому разі, її належить ставити в одну шеренгу з усі­ма іншими явищами у громаді, яка дала їй життя, і вважати її за продукт усього попереднього життя цієї громади. Разом з цілою генерацією, мізерну частку якої вона становить, разом з інституціями, мовою, знаннями, зви­чаями, разом з безліччю мистецтв і ремесел, вона є результатом величезної агрегації сил, які діяли спільно впродовж цілих століть [246, с. 110].

Відомий британський історик неомарксистської орієнтації Е. Хобсбаум зазначає, що важлива роль акторів в історичній драмі ще не означає, що вони є також драматургами, режисерами та оформлювачами сцени. Для ево­люційної стадії розвитку циклу властиві цілеспрямовані типи лідерства, натомість для інволюційної стадії пануючим є емоційний тип лідера. Врешті, як зазначав Р. Коллінгвуд, посилаючись на Г. Гегеля, кожна історич­на особа в кожній історичній ситуації міркує розумно і діє настільки, наскільки та особа в тій ситуації може міркувати і діяти, і ніхто інший не мо­же зробити більше [125, с. 178].

Різкі інституційні зміни можуть зламати індивідуальну біографію, адже радикальна трансформація ламає життєві плани. Проте, як зазначав Г. Плеханов, велика людина, завдяки особливостям свого розуму та харак­теру може змінити індивідуальну фізіономію події та деякі її часткові наслідки, але вона не може змінити загальний напрям, який визначається іншими силами [204, с. 326]

Особистість формується у горизонтально-вертикальних зв'язках з дійс­ністю. Російський дослідник В. Куринський розглядає країну як гіперосо- бистість [108, с. 78]. Певні аналогії, але не цілковита тотожність в цьому контексті можливі.

В інволюційній фазі циклу для особи усвідомлена соціальна позиція об'єктивно обумовлюється певним соціальним інтересом. У коеволюційній фазі спочатку відбувається демонстративна презентація позиції, а потім вже формується інтерес. «Окрема людина, — за словами X. Ортеги-і-Гассета, — є соціально дієвою не своїми індивідуальними якостями, а соціальною енергією, яку заклала в ній маса. Її особисті таланти є лише мотивом, нагодою або приводом для того, щоб у ній сконсолідувався соціальний динамізм. Соціальна вартість проводирів залежить від здатності мас до ентузіазму. Цілком чужинний для маси індивід не справить на неї жодного впливу, його діяльність черкнулася б по соціальному тілу епохи, не викли­кавши найменшого поруху і не долучившись до загального історичного процесу» [216, с. 317].

Ключовою стає проблема періодизації життєвого циклу суб'єкту історії. Людина вмирає швидше, ніж встигає повністю народитися. Чим далі ми бу­демо заглиблюватися в історію, тим менш типологізованими будуть людські особистості, тим більш звуженою буде сфера потенційної взаємності перспектив [94, с. 115].

В інволюційній фазі циклу розв'язується проблема впливу соціальної організації на індивіда, натомість у еволюційній фазі ключовим стає вплив індивіда на соціальну організацію та соціальну культуру.

Один із засновників чиказької школи в американській соціологічній науці Роберт Парк (1864—1944) визначав соціальний цикл одиницею іс­торії, яку він розглядав як цикл розвитку явищ від хаотичного стану до рів­новаги, досягнення якої породжує дисбаланс іншого типу та стимулює новий цикл [89, с. 117].

Натомість національно-державний цикл більш тривалий, ніж особис­тісний, але менш тривалий, ніж цивілізаційний, який є більшим, ніж сума всіх існуючих на певний час національно-державних циклів. Він може бути незавершеним, якщо внаслідок несприятливих історичних обставин певний національно-державний суб' єкт втратив самостійність та розвивається у скла­ді іншого суб'єкта, найчастіше якоїсь імперії. До структури національно- державного циклу входить цикл розвитку певного суспільства, зміст якого полягає у розкритті сенсу адаптації суспільства до навколишнього сере­довища взагалі та зокрема послідовну адаптацію зовнішньої природи до своїх потреб, а також перебудову іманентної сутності людської природи в цьо­му процесі. Підтипом є цикл інститутів та організацій.

Цивілізаційний цикл є найбільш тривалим. Його ритм залежить від бага­тьох національно-державних утворень, що входять до с оціо культур ного ареа­лу певної цивілізації. М. Данилевський, О. Шпенглер, П. Сорокін, А. Тойнбі досліджували саме цей феномен цивілізаційної циклічності. З точки зору ве­ликих історичних циклів епіцентром цивілізаційного процесу спочатку був Схід, потім Захід. Водночас внутрішньоцивілізаційні розбіжності між Схо­дом і Заходом пом'якшуються більш масштабною глобальною ідентичністю.

А. Назаретян розглядає універсальний природний відбір цивілізацій. Так суб'єкти, які не можуть оволодіти власною інструментальною могутністю, підривають власні засади існування та виключаються з подальшого процесу розвитку. При цьому планетарна цивілізація виходить на космічний режим розвитку, якщо вона проходить низку тестів на зрілість, успішно долаючи кризи розвитку та розробляючи адекватні якості самоконтролю, критичного мислення та толерантності.

Причому слід зазначити, що епохальні цикли розвитку мають свою спе­цифіку соціального та фізичного часу. Висувалася гіпотеза стосовно того, що соціально-історичний час суспільства в його національно-державній іпостасі рухається з майбутнього через теперішнє у майбутнє. Натомість час розгортання циклів особистості та цивілізації відбувається в одному ритмі. У протифазі знаходиться ритміка національно-державних циклів.

Кожен конкретний цикл утворює окремі фази, які змінюють одна одну. Іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет наголошував, що революція — це не барикада, а стан духу. Радикальність існує в політиці, бо спершу існувала у мисленні [217, с. 372]. Революційна епоха закінчується просто, без фраз, без жестів, і поглинається новим світовідчуттям.

Аналізуючи, наприклад, поняття «революція», П. Сорокін чітко, так би мовити, «розвів» предметні поля соціології й історії. На його думку, у своїй російській неповторності революція 1917 р. є предметом історії, натомість, оскільки революції бувають не лише російськими, тобто вони повторю­ються, вони є предметом соціології. З суто соціологічної точки зору, революція є конкретним втіленням перехідного періоду суспільства від одного етапу розвитку до іншого, коли його соціальна структура функціо­нує в умовах соціальної нерівності. Натомість еволюційний розвиток відбувається за умови прояву тенденції до усунення соціальних супереч­ностей, властивих такій структурі. Відповідно соціально-історичний час революції відрізняється від соціально-історичного часу еволюції. І різня­ться вони за темпами змін та, так би мовити, екзистенційно наповненим відчуттям соціального життя.

У загальній схемі етапу циклічного розвитку, названого «революцією», «контрреволюція» може розглядатися як тимчасова інверсія, пов'язана з пев­ним моментом превалювання тенденцій, які є зворотними до процесу, що його покликана реалізувати революція. Наприклад, стосовно буржуазно- демократичної революції в Росії 1905-1907 pp. можна сказати, що її соціального запалу не вистачило на безумовну перемогу. Тому так звані «роки реакції» 1907-1917 pp. можуть розглядатися як прояв інверсії. Аналогічні моменти можна виділити вже в процесі буржуазно-демократич­ного етапу революції з лютого по жовтень 1917 р., а також у процесі ленінської соціалістичної революції й громадянської війни 1917-1920 pp. При цьому «нова економічна політика» може розглядатися як інверсія щодо комуністичного максималізму та курсу на «світову революцію», а сталін­ське згортання «нової економічної політики» 1929 р. — як остаточне обрання курсу побудови соціалізму в окремо взятій країні.

При цьому революція є своєрідним підсумковим та початковим пунктом розвитку соціальної системи. Раціональні типи лідерів домінують у добу революції та еволюції. Всі революціонери проголошують, що справжньою стане лише їхня революція [378, с. 14].

Революції розглядаються як пік соціальних змін, але в нашому розумінні зазначений період розгортання циклу значно ширший, ніж сама соціальна революція або контрреволюція.

Класична теорія революції спирається на міф про революцію. Сучасна концепція революції ґрунтується на історіософській та соціологічній традиціях. Революції протиставляються реформам, які начебто мають еволюційний характер. Головні школи в теорії революції: біхевіористська, психологічна, структурна, політична. У цьому контексті революція може розглядатися як продовження політики іншими засобами.

П. Сорокін серед причин революції виділяв посилення фрустрації базових потреб більшості населення. Революція пробуджених сподівань. Як з'являється синдром революції, як відбувається революційна мобілізація, яким циклам під­порядковуються революції? Справжня революція є завжди несподіваною.

Водночас цікавим є питання співвідношення між революцією та ре­формою. Остання розглядається як певна зміна порядку сутнісного функціо­нування соціальної структури, набуття нею іншого фазового стану. При цьо­му певна новація визначається як одномоментне поліпшення, пов'язане з під­вищенням адаптаційних можливостей соціального організму в даних умовах.

Саме на цьому етапі циклу узагальнюється попередній період історії і разом з тим здійснюється вибір нового шляху розвитку. Провідним видом діяльності різних історичних суб'єктів на цьому етапі епохального циклу є емоційно-мотиваційна діяльність. Вона проявляється у збільшенні поля соціальної свободи від обов'язків та пут старого соціального устрою. Цей перехідний час також пов'язаний із радикальною зміною соцієтальних психологічних характеристик суспільства.

Саме на зазначеному етапі розгортання циклу свобода індивіда, об'єктивно нібито обмежена станом війни всіх проти всіх, породжує якісно нову політичну систему. Водночас відбуваються флуктуації ступеня свободи від анархії до диктатури. У хаотичному стані перебуває й економіка, яка внаслідок зміни суб'єктів власності поступово формує нову соціокультурну парадигму господарювання.

У соціокультурній сфері відбуваються важливі процеси. Можна спостерігати рішуче заперечення символів, норм та цінностей попередньої епохи. Активно формується «нова мораль», яка часто шокує оточуючих, є неприйнятною для багатьох, але поступово поширюється і стає доміну­ючою. Повністю цей процес завершується вже лише в наступній фазі циклу. Час тривалості революційного етапу епохального циклу залежить від специфіки розвитку певного суб'єкта.

Зокрема, це стосується феномена причин соціальної революції. Як пра­вило, їм завжди передує випереджальне зростання якості життя та соціаль­них очікувань. Причому якщо в певний момент ступінь задоволення різноманітних потреб зменшується, наприклад з причин невдалої «малої» війни, а очікування інерційно зростають, це призводить до фрустрації та соціальної агресії в середині певної соціальної системи. На це звертав увагу ще П. Сорокін [258, с. 24].

У с о ціо культурному сенсі, на думку російського соціолога JI. Іоніна, який розглядає ритуал як поведінку, адаптативну до певних цінностей, вважає, що революція починається з антиритуалістичного протесту та завершується тотальним зламом відповідних інститутів [94, с. 127].

Оскільки на людську свідомість та несвідоме впливають не лише нав­колишнє середовище, а й різні соціальні структури, революційна практика є можливою лише за умов пробудження революційної масової свідомості.

Якщо вести мову про великі історичні цикли, які є тривалими, то мож­на виділити такі «революції». Палеолітна революція (більш як 1,5 млн. ро­ків тому) була пов'язана з появою перших стандартизованих засобів праці, з використанням вогню, поступовим переходом представників роду homo від збиральництва до мисливства. Потім, приблизно 35-30 тис. років тому, настала «культурна революція кроманьйонців», пов'язана з остаточним ви­тісненням неандертальців, зростанням продуктивності використання кам'я­ної сировини. Наступна «неолітична революція» (10-8 тис. років до н. е.) позначилася переходом від споживацького господарства (мисливство, збиральництво) до виробничого типу господарювання (землеробство, скотарство), зміною людожерства на зародкові форми колективної експлуа­тації. Потім настала так звана «міська революція» (5-3 тис. років до н. е.), яка породила феномен великих міст як плодів праці великих людських колективів, згодом — «революція Осьового часу» (середина першо­го тисячоліття до н. е.). У передових, але все ще слабко пов'язаних між со­бою локальних цивілізаціях майже одночасно з'явилися мислителі, полі­тики нового типу, діяльність яких радикально змінила коди розвитку люд­ської культури. Саме в цю епоху авторитарне міфологічне мислення вперше в історії почало витіснятись уявленнями про особистість, яка є суверенним носієм морального вибору. Зазначена духовна революція стала відповіддю культури на небезпечний розрив між технологічною могутністю та попереднім історичним досвідом моралі; «промислова» та «інформаційна» революції розгорталися вже в межах нового історичного часу. Революції бувають тотальними лише між різними циклами. За змін революційного типу переважає колективна мобільність, пов'язана зі зміною становища певних соціальних групу системі соціальної стратифікації [356, с. 198].

Звичайно, з огляду на запропоновану концепцію універсального епо­хального циклу, вищенаведені «революції» досить часто зливаються в нашо­му уявленні зі змінами ко еволюційного типу. Проте більш чітка диференціа­ція цих типів трансформації вимагає додаткової розробки системи критеріїв.

Отже, повертаючись до викладу концепту, зазначимо, що після чергового революційного періоду оновлення суспільства настає норматив­ний період інволюції. Слід пам'ятати, що органічною складовою розвитку є інволюція як зворотний розвиток та відмирання старих форм.

Епохальний період «інволюція» має смислове історичне наповнення в засвоєнні складовими соціальної системи (особистостями, суспільством, цивілізацією) нових загальносистемних якостей, набутих суспільством у попередній період розвитку. Цей період до певної міри нагадує фази соціалізації поколінь.

Під соціалізацією ми розуміємо процес засвоєння індивідуальних психологічних механізмів поведінки, соціальних норм і цінностей, які забезпечують діяльність людини в певному суспільстві.

Соціалізація здійснюється і у внутрішньому світі людини. Визначеним нормам та правилам мають строго відповідати поведінка та система цінностей. Посилюються принципи цілісності, ієрархії, цілеспрямованості. У марксистському розумінні саме за інволюції буття визначає свідомість.

Натомість в умовах еволюції спостерігається зворотний вплив. Ф. Фукуяма зазначає, що «нерозуміння того, що економічна поведінка обумовлена свідомістю та культурою призводить до поширеної помилки — пояснення навіть ідеальних за природою явищ матеріальними причинами. Глибинні процеси історії обумовлені процесами, які відбуваються у сві­домості» [410, с. 296].

Для зазначеного етапу характерне згортання соціальних процесів у прос­торі, спрощення соціальної структури, певний традиціоналізм. Соціальна структура як система відносин, які врешті організують суспільство в єдине ціле, в інволюційній фазі циклу стабільно зберігає сукупність соціальних статусів різних груп, прошарків, класів. Особливо відчутною стає ієрар­хічна організація соціальної структури на підставі нерівного доступу до ресурсів.

Таке суспільство має «закритий» характер і завдяки цьому підтримує соціальну стабільність. Ступінь свободи індивіда в такому суспільстві обме­жений впливом колективу. Визначальною є морально-етична складова роз­витку. Суспільство на цьому етапі намагається зміцнити власні традиційні засади, а особистість, навпаки, готується протиставити себе суспільству. Посилення колективістської моралі висуває на перший план суспільно важливі цілі та інтереси. Переважає емоційно-чуттєва поведінка людини, більше орієнтована не на самоконтроль, а на соціальний контроль ззовні.

У політичній сфері панує стабільний порядок, який існує за рахунок певного обмеження громадянських прав та свобод і підтримується пере­важно автократичними методами, або через суто формальні представницькі процедури. Економіка розвивається за рахунок екстенсивних методів при відповідному споживацькому ставленні до природних та людських ресурсів. Коли соціум перебуває в інволюційній стадії розгортання циклу його буття визначає свідомість. Соціальне переважно визначає індивідуальні психологічні особливості. Люди стають більше схожими на час, в якому вони живуть, ніж на своїх батьків. При цьому суспільні правила та норми наче резонують із загальними віруваннями. Проте жодна колективна мораль не може перемогти нудьгу, яка спонукає багатьох до пошуку пригод та задо­волення гострих амбітних емоцій.

У с о ціо культур ній сфері спостерігається поступове засвоєння та вико­ристання нових соціальних символів (влади, багатства, престижу), стверд­жується новий кодекс поведінки, який стає «класикою» та заперечує як «реакційні» або «неприйнятні» стилі та мову контркультури. Саме остання, як вода, точить камінь традиції, тим самим поступово набирає обертів підготовка до наступного перехідного періоду, що здійснюється через ідеалізацію майбутнього.

Інволюційний період нашої історії охоплює для України та Росії радянський час. Білорусь тоді, за даними деяких емпіричних досліджень, перебувала ще в еволюційному етапі розвитку.

Транзитивні (перехідні) періоди суспільного розвитку характеризую­ться протилежними за напрямом змін історичними фазами: коеволюцією та революцією. М. Моісеєв наголошував, що елемент системи розвивається в умовах коеволюції, якщо його розвиток не порушує розвиток системи, це період сталої нерівноваги. [179, с. 32].

Коеволюція є механізмом змін всередині системи, натомість революція змінює саму систему. На відміну від коеволюції, революція є якісною трансформацією всієї соціальної структури суспільства. Революція немовби узагальнює результати розвитку суспільства протягом всього епохального циклу і відкриває новий.

Коеволюція є фазовим переходом, «поворотною точкою» від норматив­ного періоду інволюції до нормативного періоду еволюції. Провідним соціально-історичним суб'єктом кризової доби коеволюції є все ще колек­тивізовані індивіди, які поки що мислять категоріями «Ми». За цих обста­вин зміна нормативів соціальної поведінки, соціальних інститутів, напряму соціальних процесів нібито дзеркально доповнює відповідні характе­ристики докризового стабільного періоду. Цей перехід реалізується в рам­ках єдиного циклу, тому змінюється лише полярність системних якостей суспільства (вектори соціального розвитку). Водночас саме за коеволю- ційної перехідної доби відбувається формування передумов для гармоній­ного існування в майбутньому, еволюційному, етапі циклу достатньої кількості самодостатніх індивідів, які під впливом наростання інноваційної хвилі створюватимуть загрозу появи «стабільної нерівноваги». Нових рис набуває соціальний контроль як сукупність норм і цінностей суспільства, а також санкції, які застосовуються для його здійснення.

Індикатором коеволюційного періоду є справжній вибух індивідуаль­ної активності. Поступово послаблюється соціальний інституційний контроль, водночас посилюється потреба контролю за розвитком соціаль­них конфліктів.

Поступово визначальним чинником соціального життя стає якість інновацій. Порядок починає переважати над хаосом. Політична система ак­тивно перетворюється. Впевнено вступає в силу суб'єкт «Я». Економічний порядок трансформується в напрямі розширення свободи економічної діяльності. У соціокультурній сфері офіційна символіка культури та символи контркультури поступово змінюються місцями. З'являються нові теми для творчості. Саме ці чинники стають визначальними для наступ­ного, еволюційного, етапу розгортання епохального циклу.

Синергетика перетворюється на науку про стани систем, які перебува­ють у нестійкій рівновазі, властивій коеволюції. Кількість реальних сцена­ріїв завжди обмежена. Якщо події увійшли в один із можливих режимів, система більш-менш стабільно змінюється саме в напрямі цього тимчасово (з огляду на логіку всього циклу) кінцевого стану. Чим вищим є статус соціального суб'єкта, тим пізніше він вступає в трансформаційний період. Цей час теж може бути структурований. За змін коеволюційного типу переважає горизонтальна мобільність, тобто зміни становища, які не приз­водять до радикальної індивідуальної мобільності, тобто індивідуальної зміни становища індивіда в системі соціальної стратифікації.

Нормативному періоду «еволюції» властивий розвиток загально- системних процесів у просторі й часі, ускладнення соціальної структури та підвищення інноваційної діяльності. Основною характеристикою періоду еволюції стає стабільність змін. Суспільство набуває нових соціальних рис та атрибутів. Відбувається розкріпачення індивідуальної активності.

Суттєво збільшується кількість соціальних ролей, які примножуються в про­цесі інтенсивної диференціації суспільної праці та відносин [390, с. 46].

Посилюється когнітивний компонент психологічної структури особис­тості, що за деякими ознаками робить суспільство більш раціональним. Свідомість переважно детермінує і формує буття. Зворотний вплив стає лише опосередкованим. Тобто історична зміна одного способу мислення на інший є не смертю першого, а його виживанням, інтегрованим у новому контексті, що включає розвиток і критику його власних ідей [125, с. 301]. Переважають особистісні інтереси та пристрасті. Індивідуальні психо­логічні особливості активно детермінують соціальні процеси, явища та інститути.

Історичною ознакою еволюційного періоду є набуття суспільством нових соціальних характеристик, у тому числі актуалізація ознак власного попереднього періоду розвитку або атрибутів, властивих суспільствам, які перебувають в історичному розвитку на вищому щаблі. Зазначимо, що рево­люція та еволюція є такими періодами в рамках одного епохального циклу, коли найбільш потужна соціальна мобільність. Випадковості, які лежать в основі еволюції, перебувають у єдності з процесом розвитку.

Суспільна рівновага підтримується інноваційними надбаннями. Умовою інноваційної активності в еволюційний період є розкріпачення індивіда і посилення предметно-когнітивного компоненту в психологічній структурі особистості. Основною характеристикою еволюції стає стабіль­ність змін. Історичний розвиток в цілому переходить на якісно новий щабель. По суті створюються всі передумови для формування нової соціальної системи. Зокрема, одним із завдань періоду еволюції є модернізація тради­ційного суспільства.

У політичній сфері панує свобода вибору та принцип консенсусу при прийнятті рішень. Економічне зростання досягається за рахунок інтенсив­ного господарювання, інноваційних процесів та технологій, які поступово модернізують суспільство. Водночас порушуються принципи сталого економічного зростання, яке досягається гармонією екологічного захисту та економічного розвитку. У с о ціо культур ній сфері розквітають тисячі стилів. Плюралістичними стають норми соціального життя та ієрархія символів. Соціальна активність максимальна. Це стосується мобільності верти­кальної, тобто зміни становища індивіда щодо підвищення або пониження його соціального статусу.

Мобільність соціальних ролей посилює тенденцію до змін не лише влас­ної структури та соціальних меж діяльності, а й структури соціальних суб'єк­тів більш високої ієрархії. Водночас екстремум еволюційного періоду розгор­тання циклу поступово готує соціальну систему до революційних випробувань.

Таким чином, спрощено схематично універсальний епохальний цикл може бути представлений таким чином: революція — інволюція — коево­люція — еволюція — нова революція, яка завершує поточний цикл та від­криває новий. Нормативним періодам інволюції та еволюції властиві цілісність і стабільність тенденцій спрощення (для інволюції) або ускладнення (для еволюції) соціальної структури. При цьому не виникає невідповідність між окремими змінами структур, груп і відповідно між нормативною структурою, ідеальною структурою, інтерактивною струк­турою та структурою інтересів. У персональному плані обов'язки людей, пов'язані з певним соціальним статусом, узгоджуються з їхніми переконан­нями та інтересами.

Натомість для перехідних етапів, якими в нашій моделі є революція та коеволюція, властива аномія, тобто суперечність між нормативними змінами та змінами інтересів, певна шизофренізація масової свідомості, а саме суперечність між ідеальним виміром та виміром інтересів, певна соціальна фрустрація, відмова від легітимізації, суперечність між нормативним та ідеальним.

Для інволюції властивим є процес соціалізації, для еволюції — соціаль­ного контролю. У період інволюції панує соціальна злагода, влада законів, люди альтруїстично налаштовані, готові принести в жертву особисті інте­реси заради інтересів соціальної групи або суспільства в цілому. У рамках універсального епохального циклу чергуються нормативні періоди, коли може накопичуватися різноманітність форм соціального буття, та перехід­них, коли здійснюється відбір систем, які накопичили достатній внутрішній ресурс для виживання в умовах трансформації. Інволюційний період соціально-історичного розвитку продукує зміст певної епохи, натомість революція задає його на цілий цикл.

У рамках циклічної парадигми слід відмовитися від стереотипів лінійного розвитку, адже ритм соціального життя є завжди нерівномірним. Інверсія може розглядатися навіть як певний форс-мажор, коли пануючим є психологічний стан, коли є воля і сила, але немає сили волі.

Питання тривалості циклу та його періодів пов'язано з проблемою внутрішньої структури циклу та з'ясуванням механізмів переходу від однієї фази до іншої. Ранні цикли розвитку є найбільш тривалими.

Причини цього комплексні. Різною може бути не лише тривалість цілих циклів, а й окремих періодів. Інверсія найбільш властива перехідним періодам циклу, особливо в умовах переходу до нормативних періодів. Врешті, тривалість циклу залежить від того, якої складності історичні зав­дання вирішуються в цей час. Кожен з періодів циклів автоматично не закін­чується, поки ці завдання не відпрацьовані — перехід до нового етапу циклу не відбувається. Навпаки, можливим є повернення до попереднього етапу розвитку. Ключовою у цьому контексті є ідея найближчої зони розвитку, досягнення та функціональне освоєння якої є метою певного етапу циклу.

Цикл може бути незавершеним або перерваним в силу різних іманент­них щодо суб'єкта та зовнішніх історичних обставин. Французький філософ Мішель Фуко, досліджуючи поняття перервності, зазначав, що воно є водно­час інструментом і об'єктом дослідження, бо окреслює те поле, в якому утворюється, бо воно дозволяє індивідуалізувати сфери досліджень, але може бути визначене лише як результат їхнього порівняння [311, с. 15].

Під дією цих самих причин може порушуватися ритм розгортання циклу. Ми ведемо мову про дихотомію особистісного, суспільного (національного-державного) та цивілізаційного циклів. Вони, в свою чергу, перебувають у стані залежності не лише один від одного, а й від інституційних с оціо культур них, політичних, економічних, психологічних та інших циклів.

Соціальний механізм зміни фаз циклу є складним комплексним системним феноменом, який гармонійно поєднує психологічні, соціо- культурні, соціально-економічні та соціально-політичні причини. Наприклад, зростання продуктивності певних технологій, пов'язане з переходом від екстенсивного до інтенсивного розвитку, водночас породжує комплекс екологічних проблем, які справляють вплив на соціальні відносини. Водночас за таких умов посилюється групова ідентифікація, ускладнюються організаційні зв'язки та внутрішня диференціація суспільства. Посилюється когнітивна складність мислення, вдосконалюються прийоми досягнення міжгрупового та внутрішньомупового компромісу. Тобто, об'єктивно вини­кають передумови для чергового демографічного вибуху, відповідного зростання соціальних потреб та прагнень і настання нового циклу.

Отже, нова структура принципів соціально-історичної циклічності має спиратися на систему таких принципів: холізм, асиметрія, релятивізм, дихотомія, спрямованість, ієрархічність, функціональність.

Принцип холізму полягає в адекватності та релевантності логічної відповідності.

Ідея асиметричності розкриває саму природу живої соціальної матерії.

Щодо ідеї релятивізму (відносності) французький соціолог П. Бурдьє слушно наголошував, що соціальний закон є історичним, оскільки він дійс­ний доти, доки йому дозволяють діяти, тобто допоки ті, хто ним послуговує­ться, можуть пролонгувати умови його дії. Соціальна наука лише реєструє у фор­мі законів-тенденцій логіку, яка характеризує певну гру сил у певний момент, та діє на користь того, хто панує у грі і в змозі визначати її правила [36, с. 109].

Дихотомія різних циклів характеризує співвідношення між різними типами циклів, які співіснують у моделі універсального епохального циклу.

Спрямованість властива всім типам циклів.

Ієрархічність відповідає основним концептуальним принципам побудови моделі взаємозалежності між різними соціальними циклами.

Функціональність кожного з періодів циклу полягає у їхній взаємозумов­леності та виконанні певних функцій у межах відпрацювання стратегічних завдань кожного універсального циклу.

Зміни повних епохальних циклів торкаються вже не лише певних станів соціальних суб'єктів, а й соціальних законів, адже немає позаісто- ричних універсальних соціальних законів. Соціальний розвиток змінює свій зміст упродовж історії.