2.6. Циклічна парадигма і теоретичні проблеми сучасної соціаль­ної науки

Взагалі, поняття «цикл» традиційно сприймається як повторення певних етапів розвитку. У такому значенні воно було закріплено ще в свідо­мості людей первісних та міфологічних часів, адже існують цілком оче­видні астрономічні цикли: день та ніч, фази Місяця, пори року. Ще старо­давні халдеї відкрили цикл 223 місяців, тобто приблизно 18 років. Напри­кінці цього часу затемнення Місяця повторюються з аналогічними проміжками і в тій самій черговості, як і спочатку (цикл Сарос). Завдяки цьому спостереженню стало можливим використовувати цикл як одиницю виміру майбутніх періодів часу.

Загальновідомими є біологічні цикли самого життя, які суттєво впли­вають на соціальні процеси та явища: народження, дитинство, молодість, зрілість, старість, смерть (спочатку соціальна, а потім біологічна).

Астрологія є прикладом віри в циклічний характер соціальних змін. Натомість сучасна астрологія дає підстави вважати, що існують великі космічні цикли, які, по суті, втілюють філософську ідею про нескінчен­ність, нерукотворність Всесвіту. За останніми даними астрономів, гігантським вибухом, який відбувся приблизно 15 млрд. років тому, роз­почався черговий цикл розширення Всесвіту. Свого часу знову настане ста­дія звуження, яке врешті призведе до чергового гігантського вибуху, і цикл має розпочатися знову. Цей феномен пояснює модель К. Геделя, яку виклав російський філософ А. Назаретян. Відповідно до цієї точки зору, існування Всесвіту складається з нескінченної послідовності тотожних циклів.

У кожний конкретний момент часу світ перебуває в стані, в якому він вже перебував безмежну кількість разів, тому кожна окрема людина набуває в такому світі безсмертя. Закінчивши своє життя, людина в наступному циклі еволюції світу народжується знову і повторює своє попереднє життя без будь-яких змін [186, с. 160].

Проте це уявлення суперечить багатьом релігійним вченням, почи­наючи від індуїстського бачення закону карми.

Взагалі слід зазначити, що «точка відліку» циклів поки що виявляється нез'ясованою та зникає десь у циклах «до людської історії».

Існують очевидні астрономічні цикли, які поєднують соціальне життя з ритмами космосу. О. Чижевський ввів соціум у космос, пов'язавши історію людства з історією Всесвіту. Завдяки цьому була виявлена кореляція між всесвітньо-історичним процесом і циклічною діяльністю Сонця. Звичайно, Сонце безпосередньо не змушує людей будь-що робити, до цього їх спону­кають соціальні обставини, але воно ініціює ланцюгову реакцію дій, конк­ретний сенс яких до певного моменту визрів. Сонце виводить складно на­пружену соціальну систему із стану відносної рівноваги, немовби служить сигналом ззовні для переключення її в іншу якість [288, с. 24].

Встановивши тут прямий зв'язок, О. Чижевський довів свою гіпотезу на фактичному історичному матеріалі, від 500 р. до н. е. і до XIX століття. При цьому дослідник слушно підкреслював, що не кожний максимум сонячної активності безумовно стимулює відповідний максимум історичної активності. Для цього потрібні іманентні соціально-економічні, політичні, соціально-психологічні передумови. За даними багатьох сучасних астроно­мічних спостережень критичні дні місячного календаря — 1-й, 4-й, 9-й, 15-й, 19-й, 23-й і 26-й впливають на соціальне життя, оскільки в ці моменти збіга­ються електромагнітні і гравітаційні хвилі, що йдуть від планет і великих супутників. Ці фізичні поля, які линуть з космосу, накладаються одне на одне, і саме цей хвильовий космічний резонанс негативно впливає на суспільство.

Концепція О. Чижевського дає об'єктивні підстави для використання методології природничих наук з метою дослідження соціального розвитку. Людський розум він зробив космічним суб'єктом, який має совість.

Вплив сонячної активності на процес етногенезу найбільш адекватно представлено в концепції JI. Гумільова [65, с. 199]. Він розглянув розвиток етносу у трьох екзистенціальних фазах циклу життя: зародження, розквіту, загибелі. Біосоціальний механізм, пов'язаний із генезою цих процесів, фокусується на ідеї пасіонарності, тобто на феномені енергетичного імпульсу, який етнос одержує у певному часово-просторовому полі.

Циклічний характер має психічний розвиток людини. Зокрема, у пси­хологічній структурі діяльності поперемінно актуалізуються комуні­кативний (засвоєння завдань, мотивів, норм людської діяльності і розвиток емоційної сфери) та предметний (формування операційних можливостей) плани [305, с. 96].

Існують політичні, економічні та соціальні цикли. Також цикли існують на рівні повсякденного життя, вони пов'язані з періодами праці, використання вільного часу та відпочинку. З розвитком еволюційних ідей переважно західні суспільства намагалися наполегливо підпорядкувати собі природні цикли, використовуючи їх в інтересах «прогресивного» розвитку.

Взагалі, найдавнішими уявленнями про циклічний розвиток можна вважати давню східну традицію, яка по суті і сформувала «циклічний архетип» [202, с. 9].

О. Донченко пов'язує холономну (архетипову) парадигму з циклічною парадигмою еволюції людської історії з акцентацією на вивченні інваріантних відносин, а не епізодичних окремих сутностей. Холономний підхід передбачає відмову від лінійної хронологічно-історичної структури. У парадигмі циклічності не має початку і кінця [76, с. 23-24, 42].

Поступово виникали уявлення теорії про циклічні та періодичні повто­рення історичного процесу. Зокрема, давньоіндійська філософська думка розробила три концепції змін, які відбуваються за сценарієм теорії прогресу, теорії регресу та теорії великих циклів. Проте індуїстсько- буддійська традиція зосереджується переважно на постійній зміні циклів регресу. Наприклад, давньо-індійська міфологія констатує наявність гло­бальних циклів, максимум яких полягає в поверненні до хаосу, весь цикл повторюється знову. Буддійське вчення про велике колесо перероджень вбачає вихід душ із нього лише в досконалому стані, який досягається в нірвані.

Натомість відповідно до концепції мислителів стародавньої Персії вся історія світу складається з одного великого циклу, який у своїй структурі має багато флуктуацій, тобто відхилень від, так би мовити, «магістрального шляху». Великий китайський мислитель Конфуцій визначав періодичність соціальних циклів у 3, 9, 18, 27 та ЗО років.

Традиційна циклічна парадигма апріорі вимагає встановлення певних закономірностей, тобто сталих відносин, між соціальними явищами та процесами, які повторюються з певною періодичністю. Стародавні інки розглядали час у вигляді циклів, що базувалися на системі 64 гексаграм. Зламам цих циклів, як зазначав вітчизняний історик М. Чмихов, відпові­дали найвизначніші зміни в житті суспільства і природи. На його думку, останній цикл розпочався бомбардуванням Хіросіми, а закінчитися має, за календарем майя, 21 грудня 2012 р. За даними М. Чмихова, тривалість попереднього циклу у 64 рази більша, ніж наступного. Так, попередній великий цикл збігається з появою біологічного роду homo sapiens, попе­редній до цього цикл ідентифікується з появою біологічних форм життя, а перший цикл припадає на появу життя на планеті Земля [289, с. 286].

Давньогрецький мислитель Платон вважав, що історія будь-якого народу послідовно проходить три стадії — народження, розквіт, загибель.

Він також відзначав існування малих циклів, які проявлялися у зміні форм правління від тиранії через аристократію, олігархію, демократію, охлократію до нової тиранії.

Учень Платона Аристотель, аналізуючи причини соціальних рево­люцій, наголошував, що багато з них мали низку приблизно однакових причин, що свідчить про певну повторюваність історії.

Цикли є предметом розгляду багатьох есхатологічних (таємних) знань. Найбільш таємним при цьому є питання термінів фаз циклів.

Жоден із стародавніх мислителів не намагався створити цілісну концепцію незворотної поступальної еволюції. Всі вони вказували на неми­нучість зворотних фаз деградації.

У християнській парадигмі Екклезіаст, на нашу думку, найбільш вдало описав традиційне уявлення про замкнутий цикл: те, що було, те і зараз є, те, що буде, те вже було. Немає нічого нового під Сонцем. Інколи кажуть: «Дивись, ось нове», — але й це вже було в минулих віках. Немає пам'яті про минуле, та й те, що буде, не залишить пам'яті у тих, хто прийде після нас.

Один із батьків Церкви Августин Блаженний у своїй головній праці «Сповідь» наголошував, що замкнутий цикл людського буття був перерва­ний приходом на Землю Ісуса Христа, який вивів історію людства із замкнутого кола та спрямував її вектор з Граду Земного у Царство Боже. Християнський час ставав незворотним та лінійним. Проте, на думку А. Гуревича, оскільки час земної історії було відділено від вічності, земна історія в цілому, від створення світу до його кінця, розглядалася як один завершений цикл [68, с. 21].

Незважаючи на це, такий погляд був потужним стимулом для розвитку лінійної прогресистської парадигми соціально-історичного розвитку, яка стала властивою для західної цивілізації загалом.

Натомість П. Тейяр де Шарден продовжив циклічну традицію у тео­софії. Він спирався на ідею нескінченності процесу творення світів як резуль­тату багатократності божественних актів творення. Ця ідея, що ґрунтується на різноманітності божественних актів творення, узгоджує ідею традицій­ного циклізму з глобальною історичною нескінченністю. Так ідея цикліч­ності збіглася з ідеєю глобальної історичної нескінченності [312, с. 35].

Арабський історик Ібн-Хальдун (1332—1406) також вбачав цикліч­ність у розвитку цивілізацій: зростання, зрілість, старість. Іслам, можливо, внаслідок орієнтації не на сонячний, а на місячний календар, у своїх обрядах більше, ніж християнство схильний до ритуальної циклічності, пов'язаної, зокрема, з паломництвами до Мекки [231, с. 132].

Н. Макіавеллі наголошував, що держави переходять від стану порядку до безпорядку, а потім від хаосу до нового порядку. Цікаво, що аналогічних висновків у наші дні доходить синергетика, яка розглядає порядок та хаос як єдину матрицю соціальних змін.

Систематизував середньовічні уявлення про циклічність Ж. Боден, який наголошував на існуванні періодичності та циклічності у соціальних змінах.

Вже в епоху Просвітництва Дж. Віко поширив ідею циклічності на всю людську історію. Цикли повторюються на все більш високих рівнях. За його уявленнями, типовий історичний цикл виглядає так: анархія та дикість, порядок та цивілізація, занепад цивілізації та повернення до нового варварства. Дж. Віко вважав, що механізм регулярного циклу є психоло­гічним, пов'язаним із домінуючою мотивацією. Він виділяв «вік богів», коли виникали держави, релігії, писемності, правові уявлення; «вік героїв» — час панування аристократії та «людський вік», пов'язаний із виникненням міст, республік, розвитком науки. На відміну від античних теорій циклічності, кругообіг історії у Дж. Віко передбачав розвиток кож­ного нового циклу з більш високого рівня, ніж був досягнутий попереднім циклом. Так, ідея лінійного прогресу, яка, за Вольтером, відповідала «духу часу», ставала стереотипною навіть для циклічної парадигми.

Напередодні початку трансформаційних соціально-історичних процесів в ареалі західної цивілізації, які ми пов'язуємо з часом Великої депресії, в 1927 р. П. Сорокін зробив огляд циклічних концепцій соціально-історич- ного процесу. Зокрема, він справедливо зазначав, що в суспільній думці дру­гої половини XIX ст. панувала лінійна концепція, яка набула характеру есха­тологічної інтерпретації ідеї розвитку. До періодичних циклів він відносив добові, тижневі, річні, 3-4-річні, 60-річні, 100-річні і т. д. цикли [253, с. 3].

П. Сорокін застосовує циклічну парадигму для аналізу загальних с о ціо культур них феноменів, що повторюються в часі і просторі. Зокрема, періоди античної та середньовічної й сучасної історії Європи він тлумачив через зміну умоглядних, ідеалістичних та чуттєвих епох. При цьому з XIV ст. й донині в Європі превалює чуттєвий тип культури.

Причому тривалість циклу може бути різною. Наприклад, О. Шпенг­лер поділяв історію розвитку замкнутих культур на 1200-річні періоди. Існують цикли доісторичної, історичної та, можливо, пі с ляі сторичної доби. Економічні цикли М. Кондратьева охоплюють 60-ти та 120-річні цикли. Останнім часом з'явилися твердження, що цикли М. Кондратьева наче не працюють на досліджуваному матеріалі. Можливо, йдеться просто про помилкове сприйняття цієї ідеї.

Крім періодичних циклів, П. Сорокін описав і неперіодичні, серед яких називав цикл винаходів (сходження, плато, спуск), цикл соціального процесу (копіювання, дослідження, опозиція, адаптація), цикл соціальних інсти­тутів та організацій (виникнення, зростання, диференціація, дезінтеграція), цикли в житті певних ідеологій та ідей (ще неможливо, у цьому щось є, це прийнятно).

Філософське розуміння ідеї циклу найбільш вдало описав Г. Гегель. Певна циклічність присутня в логіці мислення, згадаймо відомий гегелів­ський закон логіки: теза — антитеза — синтез — нова теза.

Російський філософ А. Ахієзер причини циклічності розвитку суспільства вбачає у циклах сонячної активності, біологічних циклах, періодичності оновлення технологій. Він слушно зазначає, що для людей важливими є цикли, які стають змістом соціальної діяльності, що дозволяє вести мову про ритми циклів суспільної історії. Все життя людини тради­ційного суспільства, зазначає А. Ахієзер, є нескінченною системою циклів, які вона відтворює як ритуали. Сакральні ритуали були способом адаптації до природних, космічних циклів. Ускладнення соціальної організації су­спільства спричиняє до спроби відмовитися від циклічності, перейти до моделі лінійного прогресивного розвитку [12, с. 122-132].

В інтерпретації П. Штомпки у повному циклі кінцева фаза пере­творюється на початкову, а потім відповідний цикл починається знову в тій самій послідовності. У відносному циклі напрям зворотного процесу повністю не збігається з напрямом серії подібних попередніх процесів. Новий циклічний процес може відбуватися по спіралі, коли наступні послідовні стани в основному схожі, але не ідентичні.

Висхідна спіраль означає повторення процесу на відносно вищому рівні (циклічний прогрес). Натомість низхідна спіраль повторює соціальні процеси на більш низькому рівні (циклічний регрес). Тривалість циклу вимірюється не абсолютно, а лише в залежності від типу процесів, які розглядаються.

Найбільш поширеними є концепти циклів соціальних організмів. М. Данилевський поняття про типи організації, прийняті в ботаніці та зоо­логії, взамін принципу лінійного групування явищ поширив на історію. Типологію людської історії він будував за категоріями культурної діяль­ності, а в концепції культур но-і сторичних циклів розглянув історіософію циклічного розвитку та занепаду цивілізацій.

Також циклічною є модель О. Шпенглера, який зазначав, що кожна ло­кальна цивілізація, які він порівнює з організмом, переживає циклічні періоди дитинства, юності, зрілості, старості [294, с. 189-200].

А. Тойнбі в форматі циклічної парадигми відійшов від аналогії між суспільством та організмом і розвивав розуміння ролі соціокультурного фактора. На відміну від О. Шпенглера, він вважав, що наукові методи природничих наук не є адекватними для аналізу історичного процесу. Ідея циклічності у творчості А. Тойнбі фактично представлена через аналіз зародження, розквіту і загибелі світових цивілізацій.

На думку А. Тойнбі, проживання світовими цивілізаціями основних етапів їх життєвого циклу (виникнення, розвиток, злам, деградація і розпад) регулюється за моделлю «виклик — відповідь». Тобто кожен етап розвитку цивілізації є адекватною відповіддю на виклик навколишнього середо­вища — природного для перших, батьківських цивілізацій, природного і со­ціального — для наступних [271, с. 45].

У вітчизняній науковій традиції парадигма циклів розглянута в моно­графії М. Шильмана, який вводить поняття тактів, що, на його думку, не має прямих аналогій з ідеєю циклічності. Ідея тактів розглядається вченим не як перенесення у площину історії доктрин космічних циклів, ритмічність процесу історичного розвитку М. Шильман вважає однією з форм загального алгоритму розвитку людства. Він веде мову про такти історії, відповідно до яких розвивається всесвітня історія. Під тактами автор розуміє області з підвищеною значимістю подій, які потім визначають напрям історичного процесу, виходячи з ідей дискретності історичного часу. Зокрема, автор ідентифікував та описав вісім таких тактів [315, с. 20].

Соціологічні теорії циклів у досліджені П. Штомпки репрезентовані теорією В. Парето щодо циркуляції правлячих еліт та П. Сорокіна в його інтерпретації соціальної статики та динаміки.

Теорія соціальної діяльності Т. Парсонса розглядає циркуляцію засобів обміну — грошей, влади, впливу, ціннісних зобов'язань. Загальна система соціальної дії вписується в системи поведінки, особистості, культури, со­ціальну систему. Система соціального контролю не спрацьовує, коли є роз­біжність між системою нормативних очікувань суспільства та фактичною по­ведінкою. Німецький соціолог Н. Еліас розглядав циркуляцію моделей пове­дінки як важливий елемент формування етосу цивілізованості [320, с. 303].

Цикли не мають постійного ритму та однакової тривалості. Тривалість розгортання циклу залежить від типу циклічних процесів. Спіраль розвитку є лінійною. Водночас всі спіралі розвитку, здається, врешті згортаються у замкнуті цикли. Одну з перших спроб проникнути в іманентну структуру соціальних циклів робить синергетика як своєрідна теорія розвитку.

Синергетична модель соціальної історії допомагає утримуватись між ідеологіями кінцевої мети та замкнутих циклів. І. Прігожин зазначає, що катастрофа руйнує зрозумілий цикл. Водночас катастрофа у масовій свідо­мості набуває рис прокляття, розплати, змови, випробування, уроку, від­криття нових можливостей [213, с. 115].

Соціальна синергетика досліджує загальні закономірності соціальної самоорганізації, тобто особливості взаємодії соціального порядку та соціаль­ного хаосу. Діалектична концепція розвитку розглядає розвиток як процес лінійного переходу від одного порядку до іншого. Натомість для синергетики властиве уявлення про хаос, як таку саму закономірну характеристику роз­витку, як і порядок. Розвиток розглядається як багатократна та закономірна зміна порядку та хаосу. Саме хаос, володіючи творчою силою, народжує новий порядок. При цьому синтез хаосу та порядку (у нашій моделі цей стан імо­вірно властивий для революційного етапу циклу) формує дисипативну струк­туру. Вони можуть об'єднуватися в різній конфігурації, формуючи ієрархічні системи різного типу. Біфуркація розглядається як поділ старої якості на кін­цеву множину нових. Аттрактор —лімітний стан, досягнувши якого, система вже не може повернутися до жодного з попередніх станів [31, с. 117].

Проте загалом короткий ретроспективний огляд основних ідей цикліч­ності у контексті історичного та соціального розвитку дає підстави гово­рити про певну невідповідність традиційних уявлень про цикли нинішнім завданням, які стоять перед соціальними науками. Насамперед це стосує­ться недостатнього розуміння іманентних структур циклу. Певну роботу в напрямі дослідження структури циклів зроблено соціальною синергети­кою, яка розвиток попередніх процесів розглядає крізь призму пізніших, тобто бачить минуле через призму майбутнього.