2.5. Універсальний соціальний цикл як концепція соціально- історичного аналізу

Насамперед розтлумачимо, що ми розуміємо під поняттям «універ­сальний соціальний цикл». Перш за все, у значенні зазначеного поняття автор має на увазі універсальність циклів у сенсі застосування цієї парадигми до всіх складових структури соціального простору.

Питання універсальності та конкретності полягає у ступені. Завдання — розкриття сенсу соціальних циклів. Це можна пояснити, лише розглядаючи ієрархію кількох циклів. Що є каталізатором, який змінює фази циклу?

Теорії історичних циклів протистоять лінійному баченню розгортання історичного процесу як поступового відходу людини від «золотого століття» або як провіденціалістський рух до порятунку.

Давньоіндійські цикли виділяють золотий, срібний, мідний, залізний віки. Циклічність космосу, здається, збігається з циклічністю життя.

Становлення ноосфери Володимир Вернадський (1863—1945) та П'єр Тейяр де Шарден (1881—1955) визначали як відхід від природного стану. Прогрес — не мета і не шлях до кінцевої мети, а лише засіб збереження рівноваги певної системи. Макроеволюція не є механічною сумою певних мікроеволюцій. Немає сенсу шукати мету творення в тому, що є несталим у світі, котрий ми сприймаємо [312, с. 98]. П. Тейяр де Шарден наголошував, що з розвитком ускладнюється соціальна організація. З огляду на це актуалізується потреба врахування чинника суттєвого ускладнення соціальних систем та їх складових.

Найважливіші процеси в житті мають нелінійний характер. Зважаючи на це, цілком логічно висунути гіпотезу аналогічної нелінійності соціаль­них процесів.

П. Штомпка інтерпретує поняття «соціального циклу» як будь-який стан, в якому перебуває система в певний проміжок часу, що може ви­никнути в майбутньому, натомість він вже був колись у минулому. Він зазна­чає, що в короткому проміжку часу зміни відбуваються, але в тривалій пер­спективі— ні, бо система повертається до початкового стану [295, с. 25]. По суті, це є усталене розуміння феномена циклічності.

Соціальний цикл у традиційній парадигмі соціальної науки може розглядатися як регулярне повторення послідовності подій та станів динаміки та статики соціальної системи. Такий цикл по суті є основним елементом ритмічної організації, яка забезпечує відтворення та зміну системи. Циклічність є противагою хаосу, аритмії. Мегацикли, макроцикли та мікроцикли історії допомагають зрозуміти її прихований зміст.

Мабуть, найбільш вдало циклічну парадигму пояснює гегелівський закон заперечення. Він дає визначення циклічності як зворотне наближення до початку. Але воно завжди здійснюється на якісно новій основі, і кожен новий цикл являє собою виток, розімкнутий на наступний етап циклу, а роз­виток в цілому набуває форми спіралі [55, с. 307].

Кожна сфера суспільного життя має свою логіку та ритм розгортання циклів. Оскільки цикли розвитку політики, культури, економіки, соціальної психології та інших сфер перебувають у різних фазах циклу, свідомість фіксує лінійність. Якщо фази циклу частково збігаються, виникає відчуття розриву безперервності та суттєвого прискорення історичного часу.

«Малі» цикли розвитку особи, суспільства, цивілізації знаходяться у складній ієрархії з «великим», названим нами «універсальним епохальним циклом», який розгортається за моделлю: революція — інволюція — коево­люція — еволюція. Великі космічні цикли, які стоять у своєрідній ієрархії вище за всі інші, регулюють механізми всіх «малих» циклів. Прискорення ритму соціально-історичного часу гіпотетично свідчить про зміну станів у структурі взаємодії різних циклів.

Формування змісту нового соціального циклу відбувається внаслідок переходу розвитку суб'єкта від революційного до коеволюційного етапу, і у зворотному напрямі. Природа інверсії має емоційний характер. Це спроба суб'єкта відповісти на певний дискомфортний стан емоційним вибухом. Соціокультурний сенс інверсії (соціалізація поколінь) полягає у спрямуванні на відтворення старих форм людської життєдіяльності. Це є властивістю інволюційної стадії циклу.

Натомість із наростанням складності суспільства відтворення суб'єкта може відбуватися лише за умов набуття нового змісту. Революція — головне соціальне рішення, яке сприяє перетворенню соціальної програми безпосередньо в діяльність суб'єкта, який змінює самого себе, власні цілі, засоби. У період еволюції проблема осмислення полягає не так у викорис­танні вже готових змістів, як у їх екстраполяції на нові явища. П. Сорокін вважав, що в суспільстві існує багато короткотермінових та тривалих різ но спрямованих циклів як періодичних флуктуацій, які не мають сенсу.

Для кожного циклу властивими є провідні види соціально-історичної діяльності (політика — наука — релігія — повсякденна свідомість — пра­во — мораль — суспільна свідомість), а також певні внутрішні суперечності: наука — релігія, право — мораль, політика — повсякденна свідомість.

У різних стадіях циклу особливими є моделі соціалізації, котра роз­глядається як процес становлення особистості, засвоєння с о ціо культур них цінностей, норм, установок, зразків поведінки, властивих певному суспільству, до якого належить людина.

Концепт «універсального епохального циклу» розглядається в контексті не теоретичної тотальності, спроб пошуку «універсальних стадій розвитку» або «оптимальних моделей», придатних для будь-яких часів і народів. Навпаки, цей концепт дає можливість впорядкувати калейдоскоп різних тео­рій, знайшовши їм місце у загальній шкалі, де вони конкурують одна з одною, але не заперечують істинність одна одної для певних історичних періодів.

Будь-яка теорія має твердження, які неможливо довести в рамках її власних логічних можливостей.

У 1998 р. на одному з семінарів, як зазначає російський філософ А. Назаретян, були поширені результати опитування, проведеного в сере­довищі членів теоретичної секції Американської соціологічної асоціації. Більше третини опитаних вважали, що існуючі теорії соціальної еволюції відживають свій час, а майже половина — що вони потребують суттєвої корекції [186, с. 70].

Нова соціальна реальність вимагає звернення до норм так званої посткласичної науки, яка визнає причинні залежності об'єктивного світу багатомірними, необмежено складними та нестабільними; будь-яке знання визнається історично обмеженим, зростає значення суб'єктивних оцінок, які змінюють історично конкретні знання.

Так перехідні епохи змінюють соціальну реальність, яка формує нові закономірності соціального розвитку. їхнє з'ясування вимагає нової якості міждисциплінарних досліджень. Розвиток релятивістських квантових теорій у другій половині XX ст. стимулював висновок про те, що реальність залежить від засобів її пізнання [108, с. 41].

Нова риса посилення прагматичності наукового знання вимагає нової неопозитивістської інструменталізації моделі. Як відомо, саме циклічна парадигма дає можливість розробляти найбільш адекватні прогнозні сценарії. З цієї точки зору певне уточнення розуміння природи соціально- історичної циклічності дасть можливість робити більш точні прогнози.