2.4. Еволюціонізм і соціальний розвиток: співвідношення та зміст понять

Еволюціонізм намагається виявити природні закони соціальних змін та визначає їх як прогрес. Жан-Батист Ламарк (1744—1829) та Чарльз

Дарвін (1809—1882). Ключовими поняття стали селекція, адаптація. Незабаром, із розвитком вільного капіталізму, виник соціал-дарвінізм як ідеологія тотальної конкуренції.

Загалом, більш як два століття пропаганди ідей еволюції зробили свою справу. Тепер еволюція стала синонімом розвитку взагалі. По суті, такий підхід є редукцією механістичної моделі розвитку.

Класична еволюційна теорія намагається відкривати універсальні со­ціальні джерела та закономірності розвитку людства. Вона з'ясовує уні­версальні стадії та щаблі розвитку, наголошує на повільному переході від менш складних до більш складних форм. Еволюція розглядається як сино­нім ускладнення структур суспільства. Специфіка соціальної поведінки по­лягає у наявності в ній певного сенсу, який уявляється суб'єктивно [94, с. 23]. Під розвитком розуміється зміна об'єктів та підвищення ступеня їхньої організації.

Ідею прогресу в історії послідовно розвивали мислителі, починаючи з ча­сів античності (Епікур, Лукрецій), потім середньовіччя (Ж. Боден), нового часу (Р. Декарт, І. Кант, Ж.-А. Кондорсе, И. Гердер, А. де Сен-Сімон, Г. Гегель, Г. Спенсер та інші).

Ідея прогресу дає право без надії сподіватися на кращий світ у май­бутньому. Якщо абсолютного прогресу не існує, то завжди потрібна система критеріїв, шкала цінностей для наукового аналізу цього явища. Критерій прогресу слід шукати не зовні, а всередині самого процесу.

На думку П. Штомпки, такими критеріями може бути порятунок, знання, спільність особистостей, свобода (негативна та позитивна) панування над природою, справедливість, рівність, добробут, можливість вибору та рівні життєві можливості.

Марксисти стверджували, що в довготривалій перспективі історія спрямована прогресивно, натомість у короткочасній перспективі вона має певні фази регресу.

Загалом, джерела еволюціонізму знаходяться в ідеї саморозвитку матерії за рахунок внутрішніх взаємодій. Ентропія — це швидкість, зростання якої характеризує інтенсивність процесів перетворення різних форм взаємодій одна в одну. У прогресу немає призначення або мети, є лише вектор, спрямований у бік інтенсифікації процесів перетворення різних взаємодій одна в одну [297, с. 107].

П. Штомпка систематизував основні концепти теорії еволюції та розгля­дає класичний еволюціонізм і неоеволюціонізм як великі бачення історії.

Першою метафорою класичного еволюціонізму є метафора порів­няння суспільства та розвитку організму, де клітини — це індивіди, органи — соціальні інститути, органічна анатомія — соціальні взаємо­зв'язки. Ціле зберігається довше, ніж його частини. О. Конт запропонував ідеалістичну концепцію еволюції, ключове значення для нього має еволюція отримання та накопичення знань [295, с. 137].

Г. Спенсер висунув натуралістичну концепцію еволюції. Еволюція досягається засобами структурно-функціональної диференціації. Розвиток відбувається від простого до складного, від аморфності до чіткості, від одно­манітності (гомогенності) до спеціалізації (гетерогенності), від динаміки до стабільності. При цьому процес еволюції є універсальним для суспільства та природи [351, с. 213].

Льюї'с Морган (1818—1881) висунув матеріалістичну концепцію еволюції. Він виділяє періоди дикості, варварства та цивілізації.

Соціологічну концепцію еволюції запропонував Е. Дюркгейм. Механічна солідарність здійснюється за рахунок складних соціальних зв'язків, обожнює індивідів та їхні функції, натомість органічна солідар­ність розвивається на засадах кооперації соціальних ролей.

Своєрідну еволюцію без прогресу висвітлює Ф. Тьонніс, який ностальгує за втраченим общинним життям.

Лестер Уорд (1841—1913) висунув концепцію своєрідної еволюції еволюції. Він вважав, що механізм еволюції не є незмінним. Процес розвитку відбувається від стихійної до свідомої еволюції у системі: космогенез — біогенез — антропогенез — соціогенез.

Отже, всі прихильники еволюціонізму визнають, що:

•  Людська історія має єдину логіку, яка пов'язує між собою різноманітні випадкові події. Цю логіку історії можна віднайти, реконструювавши мережу історичних подій, а отже, зрозумівши минуле, можна прогнозувати майбутнє.

•  Об'єктом розвитку еволюціоністи вважають все людство як єдине ціле. Ця цілісність описується в органічних термінах.

• При чому в центрі аналізу перебуває зміна всієї системи, а також окремих підсистем з точки зору еволюції всього суспільства.

•  Трансформація суспільства трактується як повсякденна, природна, необхідна, неминуча риса соціальної реальності.

•  Прихильники лінійного еволюціонізму вважають, що жодна стадія еволюції не повторюється, а кожна наступна фаза є вищою, ніж попередня. Еволюційні зміни тим самим заперечують циклізм, концентруються на єдиному, апріорі заданому, зразку розвитку.

•  Визначаючи різну швидкість еволюції в різних частинах світу, ево­люціоністи вважають, що еволюція може розглядатися як рух ескалатора, на якому різні суспільства займають вищі або нижчі щаблі.

•  Загальна траєкторія еволюції поділяється на послідовні фази, жодна з яких не може бути пропущена.

•  Джерелом еволюції визнається універсальний причинний меха­нізм — розкриття внутрішніх потенцій суспільства.

•  Врешті, еволюційні зміни ототожнюються з прогресом. Розвиток сприймається лише як ускладнення системи, або її спрощення, тобто регрес.

Слабкими сторонами класичного еволюціонізму визнається запере­чення єдиної логіки історичного процесу, події якого переважно є випад­ковими. Історичні моделі, як правило, обмежуються епохою, періодом, регіоном, заперечуються загальні закони. Конфліктна модель суспільства не відповідала еволюціоністському погляду на розвиток.

Карл Поппер зазначав, що еволюція людського суспільства є унікаль­ним історичним процесом, але універсальну гіпотезу перевірити немож­ливо, тому науковий закон еволюції також неможливий. Певна схожість та повторюваність подій є лише оманою, адже вони здійснюються за різних обставин, які кожної миті можуть змінюватися [203, с. 125].

Універсальних законів історії немає. Багатоваріантність розвитку подій обумовлює випадковість в історичному процесі.

Взагалі, поняття еволюції стало синонімічним до розвитку взагалі. Причому найчастіше така еволюція в її різних проявах — соціальних, полі­тичних, соціально-психологічних та інших — розглядається суто лінійно, як певний прогресивний процес, спрямований до невідомої мети. Звичайно, він має свої «прориви» та «інверсії», але загалом є поступальним.

Проте однолінійність еволюції давала підстави для аргументованої критики зазначеної концепції. Адже якісні стрибки та катастрофічні провали ставили під сумнів гіпотезу про перманентний характер «еволю­ційного» розвитку. Удосконалити класичну теорію соціальної еволюції намагаються неоеволюціоністи.

Витоки неоеволюціонізму П. Штомпка бачить у культурній антро­пології. М. Салінс диференціював загальну та специфічну еволюції, які мо­жуть суперечити одна одній. Так, загальна еволюція передбачає посилення незалежності та панування над власним оточенням, натомість завдання спе­цифічної еволюції полягає в досягненні максимального ступеня адаптації до навколишнього середовища.

До основних механізмів еволюції неоеволюціоністи відносять диференціацію формування нових одиниць, посилення адаптативності, збільшення ефективності нової одиниці порівняно з попередньою, механізм включення, який забезпечує інтеграцію нових одиниць до системи, ціннісну генералізацію, яка полягає у формуванні загальних нормативних стандартів шляхом включення нових одиниць, гарантування їх підтримки та легі- тимності. Всі зазначені механізми працюють разом [295, с. 161].

Зокрема, у соціокультурному сенсі під терміном «інволюція» розу­міється втрата досягнутого рівня культури, відхід на «задвірки» цивілізо­ваності, відступ у «варварство». Традиційно термін «коеволюція» означає зростання співмірності, взаємозв'язків. За М. Моісеєвим, коеволюція — це гармонія між цілями людства та природою [40, с. 350-351].

Водночас більш адекватною, з соціально-філософської точки зору, нам видається циклічна парадигма розвитку. Вона є більш органічною для мате­рії взагалі. Зокрема, космічні цикли визначають ритми життя на планеті Земля. У природі матерії, її руху полягають причини циклічності як універ­сального явища. При цьому циклічність розуміється не лише як «постійне» повторювання певних процесів або класичний варіант «спірального» історико-матеріалістичного розвитку, а як певна модель розвитку Всесвіту.

Циклічний час рухається по колу, у традиційній уяві він видається як рух маятникового годинника, який в одному ритмі відраховує свої цикли. Циклічність є найбільш властивим природі часовим ритмом. Натомість лінійний час постійно рухається вперед.

Соціальні зміни в лінійній парадигмі ніколи не бувають абсолютними. Кожний момент соціального життя є відмінним від попереднього. Соціальні процеси відбуваються протягом тривалого періоду часу, причому кожна ста­дія процесу формується від впливом попередніх фаз.

Модернізація є синонімом всіх прогресивних соціальних змін, коли суспільство рухається вперед відповідно до прийнятої шкали покращень: Індустріалізація, Урбанізація, Раціоналізація, Бюрократизація, Демо­кратизація, Індивідуалізм.

Доганяючи розвинути країни, інші намагаються модернізуватися, аби досягти стандартів високорозвинутих країн, які співіснують з ними в од­ному історичному часі в рамках єдиного глобального суспільства. Поняття «модернізація» описує рух з периферії до центру глобального суспільства. Модернізація стосується інновацій у моральних, етичних, соціальних умовах [63, с. 33].

Епіцентри модернізації, як засвідчує історичний досвід, не монополі­зовані певними суспільствами. Немає єдиної кінцевої мети соціального роз­витку, як немає незворотного характеру історичних змін. Загалом, низка провалів проектів модернізації робить лейтмотивом соціальної свідомості кризу, а не прогрес.

Водночас модернізація є процесом, який веде до більшої гомогенності. Якщо традиційні суспільства є різноманітними, по суті, їх об'єднує лише відсутність сучасних рис, то модерні суспільства володіють однаковим набором основних характеристик. Домінуюча технологія обумовлює наявність специфічних форм соціальної організації політичного життя, культурних зразків, норм та правил повсякденного життя.

Разом з тим не лише модерні суспільства, як доводить досвід країн буддійсько-конфуціанської цивілізації, зберігають багато традиційних соціокультурних особливостей, а й традиційні суспільства мають певні риси сучасності. Модернізація спроможна посилювати традицію. Тради­ційні символи та форми, наприклад політичного лідерства, можуть вияви­тися життєво важливими для ціннісної системи, завдяки функціонуванню якої здійснюється модернізація (у СРСР колективізація— індустріа­лізація).

Головними суб'єктами модернізації стають спонтанні соціальні групи та харизматичні лідери. Масовим є устремління громадян до змін, прагнення досягти віртуальних західних стандартів (демонтаж радянської моделі).

Теорія конвергенції стверджувала, що на засадах мирного співісну­вання двох систем виникає третя, де домінують західні цінності. Теорія конвергенції не передбачала швидкої революції.

Проте домінуючою рисою сучасних суспільств є несхожість, а не гомо­генність, тому модернізація не може розглядатися як кінцева стадія «еволю­ції» всіх суспільств. Отже, ми знову опиняємося перед проблемою інтер­претації циклічної парадигми розвитку. Зміст модернізації обов'язково має включати гуманістичний, екологічний та соціальний аспекти, а подібного рівня розвитку проект модернізації може досягти лише в контексті цикліч­ної парадигми соціального розвитку.

Цикли повторюються на більш високому рівні. Типовий цикл: анар­хія — дикість — варварство — цивілізація. Перший цикл — у античності, другий— повернення варварства, третій— середні віки. Дж. Віко вважав, що причини циклічності слід шукати в мотивації людської поведінки.

Тому сучасна теорія циклічності в історичній соціології в її найбільш поширеному в людській свідомості традиційному тлумаченні має перед­бачати встановлення певних закономірностей, сталих відносин між соціальними явищами та процесами, які періодично повторюються.