2.2. Особливості хронології українських історико-літературних творів середини — другої половини XVIII ст.

території, природно, отримала широке поширення ера від Різдва Христового. Після переходу під протекторат російського царя Українська козацька держава зберегла свою систему літочислення, попри те, що московити корис­тувалися ерою від створення світу, котра була прийнята у Візантії. Лише в 1700 р. Петро I офіційно ввів літочислення за християнською ерою в Московській державі, однак в Україні вона закріпилася набагато раніше.

Всі українські літописці 30-80 рр. XVIII ст. регулярно ви­користовували різдвяну еру. Саму назву цього поняття зустрічаємо в "Короткому описі Малоросії": "З року от Рождества Христова 1340"^[100].

Утім були деякі винятки: у грамотах Олексія Михайло­вича на вольності козацькі, шляхетські й маєтності гетьма­нського уряду, які переписав П.Симоновський, зустрічаємо візантійську систему відліку часу, котра, однак, вживається паралельно з ерою Діонісія. Наприклад: "Дана сія Наша Го- сударскаяжалованная Грамота...лета от созданія мира 7162, а от Рождества Христова 1654, Марта 27 дня"^[101]. Вміщена до так званого Лизогубівського літопису грамота Петра I про взяття Азова теж датована 7204 роком.

Як довели ВЛ.Стрельський та П.Г.Титаренко, ще з XIV ст. в Україні початок року припадав на 1 січня^[102]. А проте, дослідивши матеріали літописів Самовидця, Величка й Граб'янки, С.Заремба дійшов висновку, що "в XVII ст. на Україні вживалися паралельно державний календар і на­родно-побутовий, що відбилося в існуванні січневого та різдвяного року"^[103]. Головним аргументом на користь своєї гіпотези дослідник вважав той факт, що найпоширенішою датою церковного календаря, яка зустрічається в істори- ко-літературних творах, є Різдво. Причому майже завжди в таких випадках літописці починають свої порічні записи з подій 25 грудня.

Свідченням про використання літописцями XVII — по­чатку XVIII ст. різдвяного року може служити стаття про по­вернення в 1666 р. гетьмана ІБрюховецького з Москви після підписання договору з царем. У обох редакціях так званого Лизогубівського літопису й "Короткому описі Ма­лоросії" розповідь про події того року починалася з Різдва: "1666 года по Рождестві Христовом гетман Бруховецкій, другой раз будучи на Москві, пріехал оттуду з воеводами, которіе во всіх знатнійших городах стали жить для сборов от всего"^[104]. Укладачі першого твору запозичили відповідні матеріали з "Короткого опису Малоросії", автор якого, у свою чергу, користувався літописом Граб'янки. Однак П.Симоновський, який також спирався на "Дійствія пре- зільной брани", перевів відповідне повідомлення на січне­вий рік: "1666 года, в самом начале, Гетьман Брюховецкій возвратился из Москвы в Малую Россію" . Удругій редакції Лизогубівського літопису знаходимо ще один випадок груд­невого датування. Невідомий історик так приступив до опи­су подій 1655 р.: "1655 года в зимі, по Рождестві Христовом татаре с ляхами перві двух полковников: Зеленскаго Брац- лавскаго и Богуна Винницкаго обляглы были в Умані"^[105]. Про­те можна навести й протилежні приклади. Так, у Чернігівському літописі, ядро якого було складене в 1699-1704 рр.^[106], звістка про грозу: "Того ж року, зимою по Рождестві Христовом, гром великий гриміл и перуны били"^[107] йде після повідомлення про смерть Сигізмунда III й коронацію його сина Владислава.

Указ Петра I від 20 грудня 1699 р. запровадив у всьому царстві початок гражданського року з 1 січня (до цього в Російській державі вживався вересневий рік). Можливо, це офіційне рішення було одним з чинників, що зумовили остаточне витіснення різдвяного року в українських істори- ко-літературних творах XVIII ст., оскільки після 1700 р. жод­на літописна стаття не починається з 25 грудня. Про те, що в другій половині XVIII ст. 25 грудня вже не сприймалося як пер ший день но во го року, ви раз но свідчать по відом лен ня Чернігівського й Лизогубівського літописів про смерть ца­риці Єлизавети: "1761. Декабря 25 дня премилостивая и пре- милосердная великая государыня императрица Елисавет Петровна преставися. Того ж декабря 25 дня великій госу­дар император Петр Федорович воспріял престол"^[108].

Важливе значення для оцінки хронологічної системи історичних пам'яток має вивчення особливостей датування подій у межах року. Дослідження історико-літературних творів 30-80-х рр. XVIII ст. свідчить, що козацькі літописці як правило використовували юліанський календар. Оскільки в Російській державі, під протекторатом якої пе­ребувала Гетьманщина, також панував старий стиль, то проблема календарної реформи, що набрала такої гостроти наприкінці XVI - на початку XVII ст., втратила свою актуальність.

Щоправда, в хронологічній мережі "Короткого опису про козацький малоросійський народ" зустрічається дату­вання не лише за старим, а й за новим стилем, причому пи­тома вага останнього є досить значною. Одним з основних джерел праці П.Симоновського була 'Історія війни козаків проти Польщі" П'єра Шевальє, матеріали якої займають приблизно 30% від загального обсягу компіляції. Опрацьо- ву ю чи інфор мац ію фран цузь ко го істори ка про под ії 1630- 1651 рр., український автор при цьому не зробив ка­лендарних розрахунків для переведення дат з григоріан­ського на юліанський календар. Більше того, він навіть не попередив читача про наявність двох систем лічби в своєму творі.

Основним способом датування в літописах є цифрове написання відповідного числа й зазначення назви місяця, під час якого сталася та чи інша подія. При цьому повні дати, до складу яких входить і день тижня, зустрічаються надзви­чайно рідко. В 1-й редакції Чернігівського літопису 1 випа­док, у 2-й - 1; в "Літописце, или описаніи кратком знатнійших дійств и случаев" - 6; у "Короткому описі Ма­лоросії" й "Короткому описі про козацький малоросійський народ" по одному. Причому одна повна дата служить для визначення часу певного астрономічного явища, дві по­відомляють про стихійні лиха - пожежу й землетрус. Укла­дач київського списку 2-ї редакції Чернігівського літопису прагнув закарбувати в пам'яті співвітчизників церемонію обрання Данила Апостола, який став правителем України після п'ятирічного періоду міжгетьманства: "Сентеврія 31 дня перед святом Покрови пресвятої Богородиці, в день су­ботній, відправлений від пана міністра Наумова офіцер.

₁

рано оголошувати указ." На основі детальної розповіді ге­нерального обозного Якова Лизогуба невідомий історик за допомогою повної дати двічі конкретизував у часі подро­биці штурму Очакова влітку 1737 р. Він же цитує грамоту Петра I, де сказано, що "и сегож настоящого !юня 16 числа в пяток малороссійскіе наши войска...тім раскатом овладіли... а в первое число в суботу, о полуночи неприятели.замаха­ли шапками и знамена преклонили"^[109]. I нарешті, два останніх випадки припадають на опис оборони Чигирина в 1768 р.

Другим досить поширеним способом датування подій було використання річного циклу християнських свят. У 988 р. великий князь Володимир Святославович проголосив християнство державною релігією, через що на укра­їнських землях було запроваджено систему церковних свят. А проте, приймаючи православ'я, українці пристосу­вали до нових обставин багато елементів обрядово-господар­ського календаря язичницького періоду. Культурні пережитки разом з елементарними астрономічними й мате­матичними знаннями органічно злилися з новим світогля­дом.

У творах, що досліджуються, нерідко замість вказівки на число й місяць зазначено церковне свято, під час якого відбулася подія. Причому такий спосіб датування вживався щодо фактів і явищ військово-політичної, соціально-еконо- мічноїта культурної історії. Літописці використали 12 непе­рехідних дат церковного календаря, тобто таких, які щороку припадають на одне й те ж саме число. Нами за­фіксовано також 11 різних перехідних дат (Перехідні свята не мають постійних дат. Залежно від святкування Великод­ня вони встановлюються за певну постійну кількість днів до чи після нього). Щоб встановити дату події, треба за церковним календарем визначити число, на яке припадає дане релігійне свято.

Неперехідні дати церковного календаря, котрі викорис­товуються літописцями: Богоявлення Господнє (Богоявлен- ня, Хрещення) - 6 січня, !оанна Хрестителя - 7 січня, святого Георгія Великомученика - 4 квітня, святих апос­толів Петра і Павла - 29 червня, Положеніє ризи Пресвятої Богородиці - 2 липня, святого пророка !ллі - 20 липня, Се­мена - 1 вересня, святого Матвія - 30 липня, 5 жовтня і 16 листопада, Покрова Пресвятої Богородиці (Покрова) - 1 жовтня, Рождество Богородиці - 8 жовтня, Рождество Христове (різдвяні свята) - 25 грудня, всеїдна - період Різдвяних свят - від 25 грудня до 4 січня.

Перехідні дати церковного календаря, що трапляються в літописах 30-80-х рр. XVIII ст.: Масляниця - після м'ясо- пустної неділі за 56 днів до Пасхи, Великий піст - 7 тижнів перед Великоднем, средопостіє велике - 4-й тиждень Вели­кого посту, Субота Лазарева - субота перед Вербною Неді­лею, Воскресіння Христове (Світле Воскресіння, Пасха) - між 22 березня й 25 квітня, Світла неділя Воскресіння (свят­кові Світлі дні) - тиждень від Воскресіння Христова до Су­боти Світлої седмиці включно, Вознесіння Господнє - 40-й день після Великодня, Свята Трійця (Зелені Свята) - 8-а не­діля після Великодня, Петрів піст (Петрівка) - закінчується 29 червня, Спасів м'ясопуст - 31 липня (якщо ж цей день припадає на середу чи п'ятницю, то 30), Спасів піст (Спасівка) - від 1 до 14 серпня.

Порівняно з попереднім періодом розвитку істори- ко-літературної прози (кінець XVII - поч. XVIII ст.) виразно спостерігається збіднення церковної хронології як стосов­но кількості назв релігійних свят, так і щодо частоти їх вжи­вання. За підрахунками С.Заремби, в літописах Самовидця, Граб'янки й Величка використано 21 неперехідну й 16 пере­хідних дат православного календаря. Причому Р.Ракуш- ка-Романовський позначає події датами церковного календаря 100, а С.Величко більше ніж 100 разів . Водночас аналогічна частота у П.Симоновського зведена до мінімуму (автор тільки раз згадує "Светлые дни"), а у С.Лукомського взагалі дорівнює нулю. До того ж, використовуючи народ­но-обрядовий календар, деякі літописці для кращої орієнтації читача в хронології подій одночасно посилалися на число місяця: "О Семені (т.е. первого Сентябрія)" . Про тлумачний характер процитованого виразу свідчить на­явність підрядного пояснювального сполучника "тобто". В пам'ятках, що досліджуються, досить часто можна зустріти такий комбінований спосіб, що полягав у використанні цифрового календарного датування паралельно із зазна­ченням церковного свята: "А седмого дня Януарія на день !оанна Крестителя" .

Зустрічаються також прикметні випадки поєднання дня тижня з датою народно-обрядового календаря: "В Петров­ку, в пяток десятый по Воскресеніи Христовом"⁴.

Використані історіографами прийменники до, пе- ред(пред) і против означають, що подія відбулася за деякий час до дати народнообрядового календаря. Прийменники в, на, о вказують, що вона мала місце під час свята. Якщо ж святкування тягнулося кілька днів, то подія відбулася в ме­жах, охоплених датою церковного календаря, або тривала весь проміжок часу. Службові слова по й после свідчать, що подія сталася після релігійного свята.

!сторики використовували прийменники першої та третьої груп у тих випадках, якщо не володіли точною інформацією про дату тієї чи іншої події. З їх допомогою ав­тори намагалися чіткіше виражати часову співвіднесеність між подіями. Завдяки приблизному характеру прийменни­ки визначали не однакові, а довільні проміжки часу. Як до­водить С.Заремба, "Довжина такого відрізка часу могла складати від одного до 10-15 днів, а іноді й більше"^[110].

!сторіографи використовували не тільки однорідні інтервали часу, а й окремі дати та хронологічні проміжки, пов'язані з суспільно-політичними подіями, які вочевидь за­карбувалися в пам'яті сучасників. Не маючи точної інфор­мації про ту чи іншу подію, історики спиралися на такі хронологічні прив'язки, як правління монархів, гетьманів, а також найвідоміші воєнні походи та битви.

Одним із поширених способів лічби часу, котрий вико­ристовували ще стародавні слов'яни, було датування за сезонами року.

Чернігівський літопис (1-а ред.): весна наступовала;

Той же осены;

Зимою, в зимі, зима наступила, зима великая лежала. "Краткое літоизобразительное знаменитых и памяти достойных дійств и случаев описаніе": уже перед весною, на весні; Літо было;

в осенное время, в осени; в зимі, по зимі.

Серед сезонних періодів у річному циклі розвитку при­роди літописці найчастіше вживають слово "зима", віднос­но рідко - "літо". У ряді випадків автори спочатку датують подію порою року, а потім уточнюють за допомогою дати церковного календаря, наприклад: "Зимою пред великим постом"^[111]. У 2-й редакції так званого Лизогубівського літопи­су зустрічаємо поєднання сезонного датування із вказівкою на явище природи, що справило вплив на хід воєнної кам­панії: "И на Десні война была уже перед весною и теплотою ріка портилася и короля не пущено в Новгородок"^[112]. Спосіб датування за явищами природи частіше застосовувався Г.Граб'янкою й С.Величком. Ці сумлінні історики доскона­ло володіли письменницьким пером, були майстерними стилістами^[113].

На сторінках пам'яток, які досліджуються, не зустріча­ються українські народні назви місяців, що виникли ще в доісторичні часи. !сторики користувалися виключно лати­нськими запозиченнями з юліанського календаря.

Як зазначалося вище, початок нового року в літописах XVIII ст., як правило, припадав на 1 січня. Крім раніше роз­глянутих випадків використання грудневого року, в Чернігівському літописі увагу спеціалістів привернув ще один анахронізм: "1703. Июль місяц небесный настал в пя­ток, числа пятого місяца июня"^[114]. На думку ГА.Климишина, ці рядки свідчать, що "відлік часу за "небесними" місяцями, на відміну від "книжних" місяців юліанського календаря, зберігався протягом століть" .

Основною одиницею виміру добового часу, що до­рівнює 1/24 доби або 60 хвилинам, в історико-літературних творах XVIII ст. виступає година. На сторінках пам'яток, які розглядаються, зустрічаємо неспростовні докази того, що відлік добових годин в Україні у XVIII ст. починався з півночі: "Месяца !юня 2 дня на самый праздник положенія рызы о дванадцатом часі з полночи, когда брошено сильную в Очаков бомбу, случила на казну пороховую и оную запа­лила"²; "Тогож года Августа 12 дня третьего часа ночи были на небі знаменія"³. Водночас протягом власне дня лічба го­дин велася з полудня: "Екатерина Алексіевна преставися маія 6 дня, в 9-м часу по полудни"⁴.

Година, у свою чергу, поділялася на чверті та хвилини, що були найменшими одиницями відліку: "Сего года місяца маія 31 д. год. 12 четверти послідней, земля тряслася на вре-

о                ,,5

мя 3 минут" .

Поряд з годиною в літописах часто використовуються й такі природні або побутові моменти та інтервали добового часу:

День: а/ ранок: на світаню, як став світ, рано, перед обі­днею порою;

б/ власне день: о полудни, по полудни; в/ вечір: надвечір, в надвечір'я, в вечерней годині, в ве­чер.

Ніч: до ночи, в ноч, в ночи, ночью, о полночи, о самой полночи, от полуночи.

Кілька разів історики намагалися визначити добовий час за церковними службами. Наприклад, В.Рубан писав, що Полуботка та старшин заарештували "тогож 1723 году Ноября 10 числа в Воскресный день, после Божественной Литургіи"^[115]. В Чернігівськомулітописі записано, що "1706. Місяца марта 19 дня, Михайла Миклашевского, полковника стародубовского, в Несвіжю, на консистенціи, подчас утре­ни, зрадецко шведы напавши, забили"^[116].

Православні церковні Богослужіння проводяться у вста­новлені часові межі. Причому церковні дзвони скликають віруючих на Богослужіння і сповіщають неприсутнім про час проведення найважливіших частин відправи.

Звертає на себе увагу й той факт, що в історіографічних пам'ятках відобразилося сприйняття часу, характерне для військо во го се ре до ви ща. Роз по ря док дня військо вос луж- бовців починався й закінчувався зорею - ранковим і вечірнім сигналом, який виконувався на барабані, горні чи трубі. Так, на виборах Кирила Розумовського й під час уро­чистого в'їзду гетьмана в Глухів перший гарматний залп було дано "по отбитіи утренней зори"^[117].

Щоб зберегти логічну послідовність викладу матеріалу, історики нерідко вдавалися до приблизного датування по­дій. Не маючи достовірної інформації про те, коли відбулася подія, вони використовували цілий набір відповідних мов­них засобів, що, зокрема, простежується в Лизогубівському літописі (тогож года; тогож року; в сих годах; килка недиль; около сих годов; между сим; посля того; от того времени; между сим; между сими годами; сего года; в тое время; в сіе время; в ту пору; и того времяни), "Короткому описі Мало­росії" (того ж року; после того; по доволном же времени; опослі; в то время; между сим; около тіх годов; вскорі; в конці 1647 года; сентеврия послідних чисел; тім же временем; тогдаж; того ж года; вскорі).

Як бачимо, найпоширенішою формою є словосполучен­ня "того ж року". Завдяки поді бним лексемам історикам вдавалося витримувати певну послідовність у зображенні історичних явищ і подій. Виявлення й логічне наголошення на черговості сприяло не лише хронологічній системати­зації різноманітного матеріалу, а й забезпечувало струн­кість внутрішньої будови творів.

Прикметно, що зіставлення зафіксованих літописцями повідомлень про різні астрономічні явища із сучасними на­уковими розрахунками, дає можливість встановлювати так звані опорні дати. Скажімо, на підставі згадок про сонячні й місячні затемнення можна робити висновки про дос­товірність хронологічної мережі пам'ятки. Наприклад, у 1-й ре дакції Чернігівсько го літо пи су по відомляється про со­нячні затемнення 4 серпня 1654, 22 червня 1666, 4 березня 1691 і 13 вересня 1699 року. Провівши відповідні обчислен­ня за таблицями^[118], переконуємося, що 04.08.1654, 22.06.1666 і 13.09.1699 це явище дійсно можна було спостерігати в Україні. Через такі записи можна перевірити дату і встановити стиль, яким користувався літописець.

Хоч змальований під 04.03.1691 р. оптичний феномен і названо затемненням, однак, як доводить Д.О.Святський, із самого тексту пам'ятки випливає, що тут ідеться про гало або такий його різновид, як паргелій^[119].

Дослідження систем зображення перебігу історичних подій у літописах середини - др. пол. XVIII ст. допомагає скласти уявлення про різноманітні способи датування, що використовувалися в цей період. Як бачимо, історики во­лоділи досить різноманітними методиками датування. В основному вони спиралися на західноєвропейську систему відліку часу, що базувалася на тогочасних досягненнях на­уки. Поряд з нею для передачі подій історики використову­вали й традиційні обрядові та народні побутові способи датування. Компілятивний характер розглянутих творів дає можливість простежити в діахронії еволюцію різних способів датування подій, котрі вживалися в українському культурному середовищі в цілому.