2.1. Тематика козацьких літописів Лівобережжя середини — другої половини XVIII ст.

Значну частину "Короткого літопису Малої Росії", де йдеться про події 1760-х рр., Олександр Безбородько при­святив господарському й соціальному аспектам рум'янце- вських реформ. Одним з перших кроків генерал- губернатора була заміна натурального утримання дислоко­ваних на Лівобережній Україні московських полків грошо­вим податком. У заслугу П.Рум'янцеву історик поставив і проведення генерального опису населення: "Он положил начало самой обстоятельной и достоверной переписи, не токмо с показаніем числа людей, но и столь подробным опи- саніем земель и угодій, чтобы оное, при случае межеванія, и при частных разборах служить могло к лучшему объясне- нію" . У той же час автор 'Лсторп русів" дав діаметрально протилежну оцінку цим заходам, висловлюючи своє обу­рення брутальним та зневажливим ставленням до українців з боку московських офіцерів, які безпосередньо займалися ревізією: "В каждом селеніи выгоняли народ из жилищ его на улицы, не обходя никого, и даже самых ссущих младен­цев, строили их шеренгами и держали так на всяких пого­дах, в ожиданіи прохода по улицам главных Комисіонеров, кои, делая им перекличку, замечали каждаго на грудях крейдою и угольями... Скот обывательскш, держанный вместе при своих хозяевах, также пересмотрен и перепи­сан. Рев скотскій и плач младенцев издали возвещали о приближеніи к ним Комисіонеров со многочисленною ас- систенціею. После людей и скотов принимались за помещи­ков и владельцев. От них требованы были крепости и доказательства на владенія поместьями и землями, и тут-то потрясали все сокровища каждаго"^[74]. Проведені заходи на­стільки далися взнаки українцям, що вони прославляли Бога, "приписывая Промыслу Его открыте войны на избав- леніе их от Генеральной описи и ея последствій, грозивших, по их мненію, разрушеніем собственности и стяжанія каждаго"^[75].

У наведеному розлогому уривку знайшла точне відобра­ження тогочасна громадська думка мешканців Лівобереж­ної України. Адже, за винятком міщан, інші суспільні прошарки сподівалися від перепису лише неприємностей. Селяни боялися збільшення податків і запровадження кріпацтва; козаки не хотіли виконувати податкові повин­ності й служити в регулярних армійських полках; землевла­сники були занепокоєні тим, що можуть опинитися в небезпеці їх маєткові права. Як справедливо вважав ав- тор-оче ви дець, не ком пе тентність російсько го офіце рства та пасивний опір місцевого населення були серйозними перешкодами, які сповільнювали роботу комісій.

Особистий секретар Катерини II детально викладав зміст і всіляко вихваляв судову й особливо податкову ре­форми, проведені президентом Малоросійської колегії . Насправді остання реформа завдала остаточного удару українській закордонній торгівлі та повністю ввела Лівобе­режжя в систему всеросійського ринку. Схвально ставлять­ся автори "Короткого літопису Малої Росії" й до імперської політики послідовного обмеження прав селянства, кінце­вим підсумком якої стало запровадження кріпацтва. "Сво­бодный переход крестьян, обыкновешем, во время замешательств, в Малороссіи введенный, а потом и Указом 1742 года, безпредельно утвержденный, Манифестом ЕЯ ИМПЕРАТОРСКАГО ВЕЛИЧЕСТВА приведен в то самое состояніе, в каком ему по точности прав Малороссійских быть надлежало, и тем уменшено число бродяг, а земледе- лію и хозяйству поданы способы к разпространенію"^[76].

Збагачення історичної тематики відбувалося й завдяки використанню матеріалів, що стосувалися церковної та культурної історії, побуту, народних звичаїв українців.

Релігійне питання всі вітчизняні історики XVII-XVIII ст. вважали головною причиною польсько-українського конфлікту. Поширення католицизму, введення унії та пере­слідування православ'я розглядаються літописцями як основні прояви релігійного (тобто національного) гніту.

Найповніше розповідав про прийняття григоріанського календаря й Брестську унію Степан Лукомський. Йому вда­лося досягти цього завдяки використанню двох розділів Густинського літопису: "Про застосування нового календа­ря" та "Про унію, як вона почалася в Руській землі". На дум­ку М.Марченка, останній розділ Густинського літопису "найцікавіший і найцінніший з точки зору вірогідності істо­ричного матеріалу"^[77]. Невідомий письменник відібрав і вда­ло згрупував цікаві факти, що дають змогу наочно переконати читача в достовірності зображених подій. За до­помогою художньо-виражальних засобів він перетворив фактичний історичний матеріал у літературно оброблений сюжет літописного оповідання. Авторська концепція поля­гала в гострому засудженні унії та католицизму. При цьому письменник обґрунтовував своє ставлення до козацтва, як до основної опори православного українського народу в бо­ротьбі проти національно-релігійного гноблення. З незнач­ними мовностилістичними правками матеріали першоджерела було перенесено до " Зібрання історичного".

Оповідаючи про події кінця XVI —XVII ст., історики неодноразово наголошували на насильницькому запрова­дженні унії, розповідали про різні випадки знущань ворогів та опір українського громадянства проти насилля над сво­бодою совісті. Укладачі літописів підкреслювали, що ко­зацькі повстання спалахували "ради великих тягостей и озлобленій не токмо козакам, но и церквам руским, от поля­ков творимых"^[78]. Після поразки Я.Острянина представники польської адміністрації "церквы и образи церковные жи­дам распродали"^[79]; увірвавшись у 1651 р. до Києва карателі

Я.Радзивілла пограбували місцеві храми й монастирі^[80]. Всі історики згадують і про ув'язнення митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського, котрий рішуче відстоював не­залежність української церкви та був ідейним натхненни­ком дер жав ниць кої по літи ки геть мана Пет ра До ро шенка.

До чого прагнула Україна в церковних справах, показу­ють уміщені до праці П.Симоновського 6-й і 8-й пункти Збо- рівського договору, які передбачали рівність православної й католицької церков і місце в сенаті для київського митропо­лита. Однак католицька Річ Посполита не збиралася вико­нувати взятих на себе зобов'язань, "ибо мітрополита киевского Косова, посланного Хмелницким на сейм, в сенат не принято и міста ему не дано"^[81]. Юридично оформлював свободу віросповідання й 8-й пункт Білоцерківської угоди, котра також була включена до праці Симоновського.

Про перехід київського митрополита під московську юрисдикцію згадав лише автор Чернігівського літопису, не вдаючись при цьому до жодних коментарів: "Того-ж року першій митрополит киевскій Гедеон Святополк князь Чет- вертенскій от Ыкима, патриархи московского, посвящен на Москві на митрополію Киевскую" . Цей же історик по­відомляє про те, що 1699 р. став уніатом львівський єпископ Йосип Шумлянський.

Українські історіографи торкаються питання утворення в 1718 р. Петром I Святійшого Синоду й затвердження ду­ховного регламенту, під текстом якого поставили свої підписи викликані до Москви українські ієрархи. Діяльність цієї установи призвела до ще більшого обмежен­ня прав київського митрополита й викликала ряд конфліктних ситуацій, котрі знайшли відображення на сто­рінках історико-літературних творів. Йшлося насамперед про відібрання в 1722 р. митрополичого титулу в київського владики та позбавлення сану й заслання архієпископа Варлаама Ванатовича, що боровся проти русифікації української церкви.

Автор так званого Лизогубівського літопису дав стислу характеристику Феофану Прокоповичу, Роману Копі та баріону Рогалевському. Він же зафіксував факт освячення київського домініканського кляштора на Петропавлівську церкву.

З історією монастирського господарства пов'язане по­відомлення Чернігівського літопису про передачу Києво-Пе черській лаврі Све нсько го мо нас ти ря та роз­повідь про відрядження генерального бунчужного Якова Лизогуба й п'ятьох старшин "в Кіев для помиркованія всіх та мошних мо нас тыр ских за во дов от всіх мо нас ты рей, а паче Печерского и Выдубицкого, где чрез щлый год бавы- лы ся" .

Найбільшу групу відомостей, що належать до історії церкви, становлять замітки про смерть і обрання (призна­чення) різних владик. Особливо багато такого роду інформації зустрічається на сторінках Чернігівського та Лизогубівського літописів.

Прикмет ною ри сою вітчиз ня но го літо пи сан ня 30 — 80-х рр. XVIII ст. є те, що козацькі канцеляристи, хоч зрідка й побіжно, але все-таки звертаються до історії націо- наль ної культури.

Роль реставратора старовини Рігельман, Рубан та ін. відводять князю Симеону Олельковичу, котрий відбудував зруйнований татарами Успенський собор Києво-Печерської лаври.

fe скупих звісток можна довідатися про культурно-бла­годійницьку діяльність гетьмана Петра Сагайдачного, що виступає на сторінках історико-літературних пам'яток не лише прославленим полководцем, а і як "ктитор киевобрат- ско го мо нас ти ря и школ" . Літо пи си да ють змо гу уя ви ти систематичну меценатську діяльність гетьманів на ниві архітектурного будівництва. Вони, зокрема, містять записи про спорудження церков !ваном Скоропадським і Данилом Апостолом. Автор 1-ої редакції Чернігівського літопису під 1729 р. повідомив про початок будівництва дзвіниць Пече- рської лаври та церкви Миколи Доброго. У 1-ій редакції Ли­зогубівського літопису йдеться про зведення царицею Єлизаветою Андріївської церкви в Києві, а О.Безбородько розповідає про забудову Глухова в 1760-х рр.

Ряд авторів виявляють інтерес до фактів культур­но-освітнього життя в тогочасній Україні. Так, С.Луко- мський повідомляє про відкриття патріархом Премією Львівського та Віленського братств. Переказуючи зміст Га- дяцької угоди, автори "Короткого опису Малоросії" та "Ко­роткого опису про козацький малоросійський народ" не забували нагадати, що вона надавала право "русі ж иміть свою академію, метрики, канцеляріи и типографіи, где бы и руские были учители"^[82]. З метою збільшення кількості освітніх закладів спеціально уповноважена делегація Києво-Могилянської колегії отримала 1692 р. царську гра­моту, "ствержающую свободно училища производить и на братскіе маетности"^[83].

Як підкреслював !ван Огієнко, "здавна українці вслави­лись, як гарні знавці чужих мов, і ми їх рано стрічаємо на Москві на службі товмачами та в посольськім приказі, де вони перекладали з чужих мов на московську або з моско­вської на інші мови — німецьку, латинську, польську. В XVII віці це було звичайною річчю, такою ж звичайною річчю лишилось воно і в XVIII віці" . Проте, незважаючи на такий стан речей, П.Симоновський залишив без критики неспра­ведливе твердження П.Шевальє, нібито Хмельницький "умел.некоторое познаніе Рускаго письма, что между Ко­заками весьма редко было"^[84]. Це виглядає дивним ще й тому, що вихованець кількох західноєвропейських університетів користувався літописом Граб'янки, де зазначено, що май­бутній гетьман навчався в Київській братській школі, Ярославському єзуїтському колегіумі та вільно володів латинською мовою.

Про масовий відплив українських інтелектуальних силу Росію свідчило таке повідомлення Чернігівського літопису, де сказано, що в 1717 р. "взято з Кіева к Москві ректора Фе­офана Прокоповича, Варлаама Зеленковского и иных учи­телей"^[85].

Усі відомості з історії побуту зводилися лише до кількох згадок С.Лукомського й автора "Короткого опису Мало­росії" про їжу запорозьких козаків.

Iсторiографiчнi пам'ятки дослідженого періоду містять чимало повідомлень стосовно природних явищ, які мали місце в Україні в XVII — XVIII ст. Є.Борисенков і В.П'ясець- кий зазначали, що "вірогідність метеорологічної інформації російських літописів не може бути поставлено під сумнів. Висока достовірність і реалістичність літописних відомос­тей про погоду робить цей комплекс історичних джерел найунікальнішим та найвірогіднішим у Європі й, отже, не­замінним під час вивчення історії клімату північної

₁

півкулі" (У даному разі прикметник "русский" вживається за офіційною імперською історіографічною традицією, оскільки в поняття "русские летописи" включаються всі твори, що були складені в європейській частині СРСР та Сибіру, зокрема пам'ятки давньоукраїнської держави — Київської Русі та козацькі літописи — ІД.).

Українські історики скрупульозно фіксували різні мете­орологічні, астрономічні, сейсмічні явища, відзначали го­лодні роки, випадки епідемій, пожеж, нашестя шкідників тощо. Вони повідомляли про збитки, завдані стихійним ли­хом, конкретизували втрати, наводили відповідні цифрові дані тощо. При цьому автори вказували не лише місце й рік події, а, що особливо важливо, й точну дату із зазначенням місяця, дня й години початку та закінчення. Наприклад: «Тогож года Февраля 4 против 5 в ноч I часа великіе знамена нанебеси были: от восходу до заходу кровоогненная дорога, а от полуночи світлость великая и тое тривало до полуно­чи»^[86]; «NB. Сего года місяца маія 31 д., год. 12 четверти по- слідней, земля тряслася, на время 3 минут» .

З особливими подробицями описано страшну пожежу, яка сталася 22 квітня 1717 р. в Києві. !з співчуттям називав літописець культурні пам'ятки й церковні реліквії, котрі за­гинули у вогні^[87]. Виходячи з цього, М.А.Литвиненко припус­кає, що ця розповідь була створена на підставі власних спостережень автора^[88].

Найбільше при ро доз нав чих за писів містить ся на сто­рінках Лизогубівського й Чернігівського літописів (14 (1-а редакція), 21(2-а) і 24 (1-а), 21 (2-а)). Особливою детальністю, яс кра вістю й маль ов ни чістю відзна ча ють ся кар ти ни не бес- них знамень і різних "чудес": "Тогож года (1666 — ІД.) чудо явилося в селі Курені под Батурином месяца Мая 16 дня; там в поли гоней нивных на пять, которое кровью сталося и так тривало три дни; потом паки кров в том же озері по близу на землю аки росою пала и седм дней видима была навкруги того озера, свіжою стоячи на траві"^[89]. Відомості ж метеоро­логічного характеру, навпаки, передані стисло, як правило одним простим реченням.

В окрему групу можна вирізнити повідомлення про стихійні лиха, що завдавали значної шкоди економіці як окремих регіонів, так і всієї України, а іноді призводили до соціальних заворушень: "В 1748 году Малая Россія потер­пела крайній голод, от снеденія во всех почти местах хлеба Саранчею, и город Глухов пресильным в Маіе приключив­шимся пожаром приведен почти в небыте. От стороны Ея Императорскаго Величества поданы были все средства к облегченію бедствія жителей, не доволно что ограничено винокуреніе, разрешен ввоз хлеба из Польши для дов- ольствія на род на го, но были вы ве де ны и сто яв шіе в Укра­ине на квартирах регулярные полки, а бедным роздано на пропитан іе в 3 года 84 000 рублев"^[90]. Велика кількість за­міток про голодні роки як в окремих регіонах, так і по всій Україні, а також відомостей, що можуть розглядатися як по­бічні докази (весняні заморозки, нашестя шкідників, засу­хи, дорожнеча на хліб тощо), створюють сумну статистичну картину біологічного порядку на українській етнографічній території у XVII — XVIII ст. "Протягом століть, — писав відо­мий дослідник матеріальної цивілізації пізнього середньові­ччя Фернан Бродель, — голод приходить до людей з такою

настійливістю, що стає елементом їхнього біологічного ре-

1

жиму, однією з структур їхнього повсякденного життя .

Де які при ро доз навчі за маль ов ки ви різня ють ся над зви­чайною образністю й дають виразне уявлення про те чи інше стихійне лихо. Прикладом цього може служити те, як невідомий історик на підставі свідчень Р.Ракушки-Романо- вського розпов ідає про нашестя сарани в 1689 р.: "Тогож года, августа 9, пришла великая саранча; наворочала на края Литовскіи, але в Литву не пойшла, осталась в Полісю около Сожа; а которая ишла на Кіев, пошла в Польшу к Шліонску по за Дніпром на Волыню, иная на Украині осталась около Ніжина, Чернігова и на Сівері около Стародуба зазимовала, Московских краев не займала по за Свинскую и Камариц- кую волость; зопсовала всю ярину и жито, которое застала не пожатое; — все поила и оттого дорожнету учинила, и от смороду саранчи коні хоріли и издыхали и всякое быдло, бо с травою и саранчу пожирали, же и мясо их смерділо саран­чою и куры, гусы, утки и индыки"^[91].

Наведені в літописних пам'ятках дані про коливання клімату та екстремальні природні явища можуть бути прак­тично використані сучасними кліматологами й істориками.

Я.Дзира доводить, що "однією з центральних тем укра­їнських літописів XVII — XVIII ст. є стосунки України з сусідніми державами і навіть віддаленими народами Євро­пи та Азії. У XVII ст. з історією України безпосередньо по- в'язана історія Польщі, Росії, Білорусії, Кримського ханства, Туреччини і Молдавії"^[92]. Однак, на відмінувідпраць Р.Ракушки-Романовського й С.Величка, історія віддалених європейських країн не дістала достатнього висвітлення на сторінках літописів 30 — 80-х рр. XVIII ст. Козацькі канцеля­ристи звертаються до подій в Австрії, Пруссії, Швеції, Сербії тощо лише в тому випадку, якщо вони прямо чи опо­середковано пов'язані з національною історією. Так, укла­дач "Короткого опису Малоросії" під 1688 р. повідомляє читачеві, що "цесарь, разбивши турецкое войско, взял Білгород сербскій и иные городи"^[93]. Однак ці успіхи австрійської зброї були зумовлені також і тим, що в цей же час "козаки весь Очаковскій посад сожгли и людей забрали"^[94], чим відтягнули на себе частину ворожих військ. Та головною причиною корінного перелому в австро-турецькому суперництві була перемога над мусуль­манами під Віднем в 1683 р., куди "король Собецкій.хо- дил. в по мощ це са рю хрис ти ян ско му, где, в при с утствіи и козацкого охотного войска, везира с всею его силою по- бідил и прогнал и обоз взял с амуніціею с неисчетною доби- чю"^[95]. Так само розповідь про вчення Лютера та його послідовників потрапила на сторінки праці Лукомського очевидно через те, що в XVI — XVII ст. на Волині серед пред­ставників місцевого шляхетства частково набув поширення протестантизм. Ряд повідомлень про події Північної війни на теренах Польщі, Пруссії та Курляндії також були розгля­нуті істориками тільки тому, що Україна була втягнута Росією в цей виснажливий збройний конфлікт. Наприклад, літописці інформують про детронізацію Августа II й коро­нування Станіслава Лещинського. Автор Чернігівського літопису зазначає, що в 1704 р. "курфистра, ксіонженца пруского, цар московский Петр Алексіевич учинил кролем пруским, и так отпали прусы от короны полской"^[96].

Як відомо, протягом XVIII ст. царат послідовно проводив курс на обмеження самоврядування України й остаточну ліквідацію автономної гетьманської держави. Етнополітика імперії також була спрямована на поступову русифікацію українців. За таких умов частина козацької старшини вирі­шила пожертвувати ідеями національної незалежності за­ради задоволення своїх соціальних інтересів. Численні перевертні, прагнучи чинів і маєтків, пішли на службу імперії. Офіціоз почав проникати також і в історичну науку (наприклад, великодержавницькі концепції "Синопсису"). Тому проблема відображення в літописних пам'ятках XVIII ст. власне російської історії, що не стосувалася безпосередньо українсько-московських взаємин, набуває ідеологічного забарвлення.

Щодо подій XVII ст. ми можемо зафіксувати виявлену мізерну кількість подібної інформації. Це повідомлення про повстання Степана Разіна (до речі, автор "Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев" не мав до­статнього уявлення про реальний стан речей, оскільки вождь повсталих козаків і селян постає на сторінках цього твору керівником боярської змови проти царя); стрілецький бунт і заслання В.Голицина (за невдачу в Кримському поході, в якому поряд з московитами брали участь і козаки); скинен­ня патріарха Никона і смерть патріарха Йоакима (на 1689 р. київська митрополія вже була підпорядкована Московсько­му патріархату).

Природно, що маса відповідної інформації зростає сто­совно XVIII ст. Згадується, зокрема, про заснування Санкт-Петербурга (столиці імперії, до складу якої входила й автономна Гетьманщина); одруження старшого сина Пет­ра I; закордонну подорож царя у 1716—1717 рр.; смерть Олексія Петровича та страту його прихильників (до речі, літописці повідомляють, що в цій справі було заарештовано й київського митрополита Йоасафа Кроковського та пе- черського архімандрита !оаникія Сенютовича); заслання ряду російських державних діячів після смерті Петра I та Катерини I; російсько-шведська війна 1741 — 1742 рр. (у по­хід було відправлено 6000 козаків); прийняття православ'я спадкоємцем престолу великим князем Петром Федорови­чем тощо. Автор одного із списків "Короткого опису Мало­росії" повідомляв про повстання під проводом Омеляна Пугачова, котре трактував не як соціальний, а скоріше як міжконфесійний конфлікт^[97]. У 4-му списку Чернігівського літо пи су де таль но роз пов ідається про под ії Се м илітньої війни, причому історик не забуває нагадати, яким тягарем вона лягла на плечі українців. Загалом найбільший відсоток подібні повідомлення становили у "Короткому літописі Малої Росії" В.Рубана та О.Безбородька.

Розширення історичної тематики відбувалося також за рахунок постановки питання про походження козацтва, котре спробував розв'язати П.Симоновський.

Отже, головною темою розглянутих пам'яток є військо­во-політична історія українського народу в XVII — XVIII ст. Питанням соціально-економічного життя відводилося в літописах другорядне місце. Ытерес до історії церкви та екстремальних природних явищ виявлявся насамперед у творах, які як за композицією, так і за способом викладу ма­теріалу наближаються до хронік попередніх століть. Автори ж синтетичних наукових праць, складених за єдиним пла­ном у формі історичної оповіді, присвячують мало уваги подібній інформації. Скажімо, в "Короткому описі про ко­зацький малоросійський народ" П.Симоновського немає жодного спостереження за природними явищами та звісток про зайняття єпархій. Виняток становить лише згадка про ув'язнення Й.Тукальського, що носить політичний харак­тер. У 2-х випадках із 7-ми автор "Короткого опису Мало­росії" розповідав про природні умови у зв'язку з їх впливом на хід бойових дій: "Однакож тогда и без войны поляков многое число погибло от жестоких морозов"^[98].

Під гаслом "!сторія" у своєму філософському словнику Вольтер писав, що "не можна писати приватну історію госу­дарів як історію Франції чи Англії", що від "сучасних істо­риків вимагають більше деталей, більше встановлених фактів, точних дат, достовірності, більше уваги до звичаїв і законів, традицій, торгівлі, фінансів, землеробства, насе­лення"^[99]. Наші спостереження дають підстави стверджува­ти, що зміст розглянутих писемних пам'яток виходить за межі військово-політичної історії та біографій гетьманів. Тому загалом розмаїта тематика літописних творів 30 — 80-х рр. XVIII ст. містить джерельні матеріали і служить важливим об'єктом для дослідження процесу переходу історичних знань в науку на Україні протягом XVIII ст.