1.1. Історико-літературні твори 30-80-х рр. XVIII ст. в українськш історіографії

Зацікавлення вчених козацькими літописами 30-80-х рр. XVIII ст. хронологічно збігалося з початком ста­новлення історичного джерелознавства й археографії, яке пов'язане з діяльністю Московського та Одеського історич­них товариств і Київської археографічної комісії.

У 1847 р. О.М.Бодянський опублікував "Короткий опис про козацький малоросійський народ" П.Симоновського^[8]. У невеликій за обсягом передмові він подав коротку біогра­фічну довідку про автора й стисло охарактеризував списки, покладені в основу видання^[9]. Того ж року археограф надру­кував і "Літописну оповідь про Малу Росію" О.Рігельмана^[10]. У передмові відзначено наявність двох редакцій твору та розповідалося про їх структуру . В кінці книги вміщено біографічну замітку Бодянського про Рігельмана, складену на підставі формулярного списку, доповненого сином істо­рика Аркадієм .

Перші спроби спеціального критичного розгляду літо­писних пам'яток 30-80-х рр. XVIII ст. наявні у виданні М.Білозерського, котре має назву "Южнорусские летопи­си"^[11]. Якщо передмова й примітки до "Краткого літоизобра- зительного знаменитых и памяти достойных дійств и случаев описанія" ще мали форму анотацій (з короткою ха­рактеристикою рукописів і правилами передачі тексту), то "Несколько примечаний к Черниговской летописи" вже на­гадували невелику наукову розвідку про історичне джере­ло, яке публікується^[12]. Білозерський зробив спробу довести, що Чернігівський літопис складений трьома особами, при­чому перша його частина, котра охоплювала події до 1692 р., написана на Правобережжі, а друга — в Чернігові, ймовірно, духовними особами.

Видання Білозерського викликало цілу серію критичних відгуків. Так, у 23-му номері "Киевских губернских ведо- мостей" за 1856 р. було вміщено невелику рецензію упоряд­ника літопису Граб'янки ГСамчевського^[13]. У відгуку, опублікованому наступного року М.Костомаровим^[14], містився ряд зауважень стосовно кількості авторів, пра­вильності та повноти списку, покладеного в основу Чернігівського літопису. Дослідник не погодився з думкою М.Білозерського про те, що літопис Граб'янки був джере­лом "Краткоголітоизобразительного описанія". Одночасно вчений дав занадто категоричну оцінку вартості описаної пам'ятки як історичного джерела. Поряд із висловленими зауваженнями Костомаров перерахував оригінальні істо­ричні факти Чернігівського літопису, коротко зупинився на його стильових особливостях, зазначивши, що літописець позитивно ставився до Сомка і співчував долі патріарха Ни­кона. Особливо цікавою є думка історика стосовно меха­нізму творення пам'яток літописного жанру: "З південноруськими літописами відбувалося майже те ж, що з південноруськими думами. Як думи переходили з уст в уста кобзарів, так і літописи з рук у руки списувачів і з'являлися в різних списках та змінах. Таким чином з двох літописів складався один і навпаки: з одного створювалися два й більше, одержували право особистості, доповнювалися но­ви ми встав ками і та ким чи ном ста вали вже окреми ми тво- рами"^[15]. Оригінальні повідомлення Чернігівського літопису, які не мали аналогій в інших джерелах, виділив М.Максимо­вич у своїй розгорнутій рецензії на видання Білозерського^[16]. Вчений також висловив ряд зауважень стосовно особливо­стей передачі текстів рукописів. Він одним із перших в українській науці розпочав джерелознавче дослідження літописів. Тсторик відзначив, що з творів Самовидця й Граб'янки "Рігельман багато які місця вносив цілком у свою «Оповідь»"^[17]. Свої спостереження Максимович ілюстрував яскравим прикладом значних розбіжностей, котрі виникли під час взаємо за по зичень літо писця ми інфор мації про чи­сельний склад полків армії Богдана Хмельницького. Вико­ристовуючи цифрові дані, автори літописів допускали помилки, які призвели в остаточному підсумку до серйозно­го викривлення історичних фактів, що мало місце у працях В.Рубана, П.Симоновського, О.Рігельмана, "кгорпруов" та ряду українських істориків першої половини XIX ст. В "Письмах о Богдане Хмельницком" М.Максимович ще раз повторив думку про те, "що історичний вступ, який знахо­диться при "Літопису Самовидця", здобутий увесь з Граб'- янчиного літопису, ймовірно, тією ж особою, якою написане продовження "Літопису Самовидця" до 1734 року"^[18] (Частину "Короткого опису Малоросії", яка охоплює події від найдавніших часів до 1648 р. й від 1703 по 1734 р., було опубліковано 1846 р. О.Бодянським разом з "Літописом Самовидця", що спричинило додаткові тру­днощі для джерелознавців). Своє твердження дослідник аргу­ментував рядом прикладів, у яких автор "Короткого опису Малоросії" запозичив помилкову інформацію з літо­пису Граб'янки, оскільки саме спільні помилки є найяскрав­ішим доказом текстуальної близькості пам'яток. Щоправда, сприйнявши за автентичний лист Сірка з літопису Величка, Максимович сам дійшов помилкового висновку, нібито Б.Хмельницький потрапив у полон ще до Цецорської битви, оскільки в 1621 р. він уже очолив морський похід. Решта ж прикладів, наведених дослідником, не викликають жодних за пе ре чень.

Після появи цієї статті Максимовича козацькі літописи 30-80-х рр. XVIII ст. більше ніж на 10 років випали з поля зору дослідників. Лише у 1870 р. у статті "Критический об­зор разработки главных русских источников до истории Малороссии относящихся" російський історик Г.Карпов зазначив, що праця О.Рігельмана, котра містить велику кількість документів, є найдостовірнішим джерелом з усіх українських історико-літературних творів^[19]. Це хибне твер­дження з'явилося тому, що дослідник не розглянув питання автентичності документів, вміщених до "Літописної оповіді про Малу Росію", не визначив також чи вони переписані з оригіналу, чи запозичені з інших джерел. На помилкових позиціях стояв Карпов і в наступній своїй праці, де він по­лемізував з Максимовичем^[20]. Навідмінувід останнього, Кар­пов вважав, що "Короткий опис Малоросії" був створений у XVII ст., а пізніше ліг в основу літопису Граб'янки. Порівню­ючи аналогічну інформацію з вищезазначених пам'яток з документальними матеріалами, Карпов підкреслив більшу схожість фактів та стильову спорідненість документів з "Коротким описом", а не з "Дійствіями презільной брани". !сторик не врахував особливостей художньої манери гадяцького полковника, котрий, відповідно до вимог бароко­вих поетик, творчо опрацьовував матеріал першоджерел, змінював відповідно до своєї концепції фактичний матеріал, використовуючи при цьому церковнослов'янську мову. Крім того, вчений не звернув увагу на мінімальну кількість по­лонізмів і старослов ' янізмів та на значний вплив російської мови на текст "Короткого опису Малоросії", що стало харак­терним для українських історичних творів, починаючи із се­редини 30-х рр. XVIII ст.

Наявність спільної методики й методології дає змогу пов'я­зати другий період у вивченні історико-літературних пам'яток з іменами О.Левицького, В.Антоновича та О.Лазаревського.

Остаточне резюме стосовно вступу і заключної частини (1703— 1734) до виданого О.Бодянським "Літопису Самовид­ця" зробив О.Левицький^[21]. Правильно визначивши справжній текст ймовірної праці Ракушки-Романовського, вчений пере­конливо довів, що ці доповнення запозичені з "Короткого опису Малоросії". У примітках до виданого у 1878 р. "Літопису Самовидця" Левицький перелічив і всі вставки, які потрапили до справжнього тексту з "Короткого опису Малоросії".

У передмові до другого видання "Літопису Самовидця" Ле­вицький цілком слушно зазначив, що саме потреба у зв'язно­му систематичному викладі національної історії зумовила появу "Короткого опису Малоросії", котрий за своїми жанро­вими особливостями відрізнявся від попередніх історіогра­фічних пам'яток. "Головна думка цього твору, — наголошував далі дослідник, — поставити власне козацький період історії Малоросії в безпосередній зв'язок з епохою більш ранньою — великокнязівською" . Мета та завдання, котрі стояли перед невідомим автором, спонукали його синтезувати послідов­ний ряд витягів фактичного матеріалу з "Дійствій пре- зільной брани". Тому ""Опис", будучи за обсягом удвічі

меншим за літопис Граб'янки, небагато поступається в по-

1

вноті змісту своєму оригіналу .

Левицький уперше, хоча й у дещо категоричній формі, відзначив, що "літопис Рубана, з початку і до 1734 року, є не що інше, як буквальний список "Короткого опису""^[22]. Не­значні стилістичні зміни дослідник приписує перу Олексан­дра Безбородька, який довів виклад подій до 1776 р. к:торіограф повторив висновок М.Маркевича про те, що "Короткий опис Малоросії" поряд з твором Г.Боплана був основним джерелом також для "Annales de la Petite Иивзіе" Шерера.

Відповідно до рівня розвитку тогочасної науки Левиць­кий критично оцінив як історичне джерело й "Зібрання історичне" Стефана Лукомського. "Твір Лукомського, — підкреслював учений, — так само, як і попередня хроніка (тобто "Короткий опис Малоросії" — ІД.), має інтерес більше історіографічний, ніж чисто історичний"^[23]. Виклада­ю чи окремі спос те ре жен ня сто сов но твор чої діяль ності українських істориків XVIII ст., Левицький зазначив, що Лукомський, подібно до багатьох своїх колег по перу, також починав з перекладу польських історичних джерел. Орест !ванович назвав кілька найдетальніших та найцікавіших по­відомлень, уміщених на сторінках "Зібрання історичного". Особливий інтерес у історіографа викликав так званий "Достовірний руський літопис" — одне з основних джерел твору Лукомського.

У 1888 р. Археографічна комісія видала під редакцією В.Антоновича "Сборниклетописей, относящихся к истории

Южной и Западной Руси"^[24]. До його складу входив "Літопи- сец, или описан і е краткое знатнійших дійств и случаев", надрукований за новим списком, власником якого був Кар­пенко. В передмові Антонович звернув увагу на значні зовнішні відмінності між списками Карпенка й А.Шафон- ського (останній був опублікований 1856 р. М.Біло- зерським у "Южнорусских летописях"). Якщо в описі подій до 1662 р. обидва варіанти дуже близькі між собою, то після цієї дати у списку Карпенка з'явилися вставки; з 1682 р. спільних уривків зустрічається небагато "і, нарешті, з 1692 року обидва тексти зовсім розходяться й оповідають про різні події"^[25]. Тсторіограф зробив правильний висновок, що обидва списки незалежні один від одного, хоча походять із спільного джерела — "Короткого опису Малоросії". Далі дослідник відзначив особливості використання літописця­ми праці свого попередника. Розповідаючи про події після 1662 р., автор списку, виданого М.Білозерським, скоротив текст джерела, а з "1692—1700 років він став черпати свої відомості з інших джерел, звертаючись тільки в рідкісних випадках до "Короткого опису" . Укладач списку Карпенка, котрий охоплює події до 1737 р., з 1692 р. поширив інфор­мацію першоджерела матеріалами з інших творів, і "мало-помалу додатки ці майже зовсім замінюють собою відомості першого джерела, і кінець літопису становить текст цілком оригінальний і самостійний"^[26]. Антонович поділив на три групи самостійні та додаткові відомості з першої частини "Літописца, или описанія краткого": по­літичні й воєнні події, історія церковного життя, пошесті та явища природи. Свою класифікацію дослідник підкріпив рядом прикладів. Він назвав також кілька місць з літопису, в яких видно авторське ставлення до зображуваних осіб та подій. Зауважимо, що співчутливий відгук про царя Федора Олексійовича є не безпосереднім вираженням політичних симпатій та моральних поглядів літописця, а простим запо­зиченням з "Літопису Самовидця". Детальні біографічні відомості про членів роду Лизогубів, котрі часто зустріча­ються у літописі, допомогли Антоновичу встановити автора твору. Ним він уважав генерального обозного Якова Лизо- губа, який на підставі родових записок і склав 1742 р. "Літо- писец, или описаніе краткое". Сумлінний дослідник наводить з тексту хроніки ряд цінних біографічних по­відомлень, котрі істотно доповнювали зібрані в монографії О.Лазаревського "Люди старой Малороссии" матеріали про життєвий шлях цього історичного діяча.

Виявивши в Сулимівському архіві "хронічку", що роз­повідає про події української історії 1640— 1762 рр., О.М.Ла­заревський надрукував ту частину списку, яка містить

факти, не відомі за іншими літописами, зокрема Самовид-

1

цем .

У 1890 р. побачило світ нове видання Чернігівського літопису, котре відрізнялося від попереднього детальним викладом подій з 1703 по 1725 рр.^[27]. У передмові О.Лазаре­вський припустив, що літопис складений козацьким канце­ляристом, ймовірно уродженцем Сіверщини. На думку археографа, автор добре орієнтувався в подіях першої чверті XVIII ст., зокрема був свідком арешту Полуботка та його товаришів.

Того ж року в "Киевской старине" було надруковано ав­тобіографічну "сказку" С.Лукомського — одне з най­цінніших джерел, які містять інформацію про життєвий шлях цієї особистості^[28]. У невеликій супровідній анотації О.Левицький підкреслив роль національно-свідомої, висо­коосвіченої козацької старшини в розвитку української історіографії й письменства.

Кілька статей біографічного характеру з'явилося після сторічного ювілею від дня смерті Василя Рубана^[29].

Першим у лінгвістичній науці поставив питання про значення козацьких літописів 30 —80-х рр. XVIII ст. для історії української літературної мови П.Г.Житецький^[30]. Дослідник розглянув ці джерела в контексті еволюції книж­ної української мови даного періоду. Він зазначив, що з 30-х рр. у ній дедалі більше помічається вплив лексичних, фонетичних та морфологічних форм російської мови, кот­рий відбувався паралельно з витісненням церковнослов­'янізмів і полонізмів. Важливе значення мали стислі висловлювання Житецького про мовностильові особли­вості "Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев" та Чернігівського літопису, якими вчений ілюс­трує свої думки про занепад книжної української мови на Лівобережжі. Якщо у 30 —40-х рр. українські інтелігенти "не мали можливості і засобів вивчити як слід російську мову, яка в той час і сама ще не відлилась у певну літератур­ну форму"^[31], то з другої половини XVIII ст. "для того, щоб увійти у загальну течію культурного життя, українці по­винні були відмовитись від своїх власних літературних тра­дицій, а для цього повинні були засвоїти мову так званого освіченого суспільства, яка склалась за російським типом"^[32]. Тому вже в "Короткому описі про козацький малор­осійський народ" П.Симоновського майже не зустріча­ли ся укр аїнізми. Жи тець кий різко кри тику вав та кож видання Чернігівського літопису, здійснене М.Білозер- ським, вважаючи, що його текст "непридатний для філо­логічного вжитку" .

У 1908 р. вийшов з друку II том "Опыта русской историо- г ра фии" — ве ли кої мо ног ра фічної праці про фе со ра Київського університету В.СЛконникова^[33]. Окремий розділ II тому містив огляд українських літописів XVIII ст. Заслуга автора перед вітчизняною історіографією полягає в тому, що він зібрав та об'єднав у своїй узагальнюючій монографії науковий доробок попередників. При цьому російський учений нерідко близько до тексту або майже дослівно пере­дав думки О.Лазаревського, В.Антоновича, О.Левицького, не завжди посилаючись при цьому на їх праці.

1920 року в Кам'янці-Подільському побачила світ коро­тенька стаття П.Клепатського "Літописець Якова Лизогуба (1507 — 1737)"^[34]. Автор почав свій огляд з питання авторства, котре слідом за В.Антоновичем вир ішив на користь гене­рального обозного Якова Лизогуба. Далі йшов перелік запо­зичень, що свідчили про використання укладачем "Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и слу­чаев" матеріалів з "Літопису Самовидця" та "Діаріуша" С.Окольського. Вчений виписав також найважливіші оригі­нальні відомості пам'ятки за 1700— 1734 рр. Спеціальна та­блиця дає наочне уявлення про співвідношення оригі­нальних і запозичених звісток за десятиліттями, починаючи з 1506 р. Недостатньо опрацювавши розрізнені приклади, дослідник дійшов занадто категоричного висновку про релігійно-моральний характер світогляду Я.Лизогуба, пра­вильно зазначивши при цьому, що для XVIII ст. це вже було анах ронізмом.

Третій період у дослідженні козацького літописання, який пов'язаний у першу чергу з діяльністю ВУАН, припа­дав на 20-ті — початок 30-х рр. XX ст.

Найзагальніші відомості енциклопедичного характеру подав про українські літописи 30 — 80 рр. XVIII ст. у своєму історіографічному нарисі Д.Дорошенко^[35]. Автор розглянув історико-літературні твори XVIII ст. передусім як вияв дер­жавницьких й автономістичних поглядів української інтелі­генції в боротьбі проти наступу абсолютизму.

В 1923 р. М.Горбань опублікував уривки з відкритого ним списку "Короткого опису Малоросії", складеного

Олексієм Дівовичем^[36]. Виявлений рукопис молодий дослідник кваліфікував як окрему українську редакцію пам'ятки. Порівнявши список О.Дівовича з відомим патріо­тичним твором Семена Дівовича "Разговор Великороссіи с Малороссіею", учень Д.Багалія відзначив ідейно-тематичну спорідненість обох творів. Звідси Горбань зробив висновок, що художній діалог написано на підставі редакції "Коротко­го опису Малоросії", вміщеної до збірника О.Дівовича.

Досить лаконічно інформує про козацькі літописи сере- дини-кінця XVIII ст. Д.Багалій у "Нарисі української істо­ріографії"^[37], котрий за авторським задумом мав служити підручником для вузів. З невідомих причин характеристика "Літописца, или описанія краткого" (так званого літопису Лизогуба) розпочиналася у нього матеріалом, який сто­сується зовсім іншої пам'ятки, а саме Чернігівського літопи­су. Про останній же Багалій взагалі не згадує в цьому розділі.

У другій половині 20-х рр. з'явилися праці, в котрих ґрунтовно досліджувалася джерельна основа ряду літо­писних пам'яток. Пожвавленню і науковому поглиблен­ню вив чен ня цієї те ма ти ки знач ною мірою спри я ло створення ряду комісій, зокрема археографічної, істо­ріографії та історії козаччини, у складі науково-організа­ційної структури ВУАН, а також активна видавнича діяльність.

Так, у статті, яка була опублікована в "Записках Ніжинського інституту народної освіти", успішно ви­рішив питання про вплив "Короткого літопису Малої

Росії" на "Літописну оповідь про Малу Росію" А. Єршов^[38]. У процесі аналі зу тексту дослідник зустрівся з труднощами атрибуції запозичень, оскільки праця Рубана тісно пов'яза­на з "Коротким описом Малоросії" й через нього з літопи­сом Граб'янки. Однак, незважаючи на це, джерелознавець скрупульозно перерахував усі факти використання О.Рігельманом матеріалів з "Короткого літопису Малої Росії". Одночасно історик не забув робити зауваження щодо повноти передачі фрагментів (дослівно, майже дослівно, близька схожість тощо), оскільки великий обсяг матеріалу унеможливлює постійне цитування паралельних уривків. Особливо широко використав Рігельман "Корот­кий літопис Малої Росії" в IV частині своєї праці (охоплює події 1737-1787 рр.), тому що, як слушно зазначив Єршов, "якраз на рр. 1734-1742 уриваються всі, досі відомі, українські літописи, що оперті на "Кратк. описание Мало­россии", за винятком Рубанівського видання" . Автор статті мав рацію, коли підкреслював, що Рігельмана цікавив у пер­шу чергу фактичний матеріал, котрим він доповнював свою працю і навіть змінював в її 2-й редакції деякі рядки з 1-ої. Проте, відповідно до своїх поглядів, відставний генерал-ма­йор уникав переносити на сторінки свого твору інформа­цію, яка свідчила про наявність українсько-російського конфлікту, і не співчував патріотичним переконанням В.Ру­бана та О.Безбородька. Попутно Єршов згадав про вико­ристання Рігельманом матеріалів з літописів Самовидця й Граб'янки (особливо у I частині), актів, іноземних джерел тощо. Треба зауважити, що вміщені в "Літописній оповіді про Малу Росію" документи ще потребують всебічного дослідження, зокрема у зв'язку з працею Величка.

У такому ж плані написано і другу статтю А.Єршова, кот­ра мала назву "Сторінка з українського джерелознавства"^[39]. Порівнявши тексти "Короткого опису про козацький мало­російський народ" та "Літописної оповіді про Малу Росію", дослідник зробив переконливий висновок, що "переклад оповідання Шевальє про козацькі війни рр. 1648-51 Рігель- ман узяв з "Кратк. описания" Симоновського; з нього ж він користував і тоді, як описував події рр. 1750 — 51"^[40]. Отже, Рігельман не був безпосередньо знайомий з французьким оригіналом "к:торії війни козаків проти Польщі", хоча й по­кликався на нього у своїй праці. Загалом застереження може викликати лише твердження Єршова про вплив тек­сту "Короткого опису про козацький малоросійський на­род" на спосіб викладу матеріалу в "Літописній оповіді про Малу Росію". На нашу думку, мова повинна йти не стільки про якусь залежність, скільки про подібність стилю обох ав­торів, які використовували прийоми та методи історичного дослідження, характерні для історичної науки в другій по­ловині XVIII ст.

Спеціальна розвідка А. Єршова присвячена і досліджен­ню джерельної основи творів С.Лукомського^[41]. З "Коротко­го опису Малоросії", стверджував історик, Лукомський запозичив відомості про Прецлава Лянцкоронського й Вен- жика Хмельницького. Другим козацьким літописцем, до якого звертався автор "Зібрання історичного", був Григорій Граб'янка. У нього прилуцький полковий обозний почер­пнув інформацію про реформи Баторія та життя козаків за його королювання. З цього ж джерела брав Лукомський відомості про Косинського, Наливайка, похід Сагайдачного. Далі Єршов переконливо довів, що оповідання про Лютера, запровадження нового календаря й унії були запозичені Лу- комським з Густинського літопису. Текстуальну залежність історіограф як правило ілюстрував паралельними цитата­ми. Описуючи вищезазначені події, Лукомський посилався на так званий "Руський достовірний літопис". Так само, як і в "Зібранні історичному", він згадав це загадкове джерело також у додатках до перекладу записок Титловського та що­денника Окольського. Зіставлення відповідних фрагментів з текстом літопису Величка дозволило Єршову стверджува­ти, що Лукомський користувався і "Сказанієм о войні ко- зацкой з полякамі". Правда дослідник назвав кілька фактів із "Зібрання історичного", котрі відсутні в українській літо­писній літературі, за винятком праці Рігельмана, яка з'яви­лася дещо пізніше. Провівши кваліфікований текстуальний аналіз, учений зробив такі висновки: "1. Ніякого "певного руського літопису" зі змістом, що встановлює для нього П.Г.Клепацький (та інші), не існувало; 2. Покликаючись на "певні руські літописи", С.Лукомський користав із літо­писів: Густинського, Граб'янчиного, праці Величка, "Крат­кого описания Малороссии" та ще одного-двох літописів, поки що нам невідомих"^[42].

На окрему увагу заслуговує стаття Н.Василенко-Полон- ської "Історики Запорожжя XVIII ст." Велике місце в ній відведено встановленню джерельної основи тих сторінок "Літописної оповіді про Малу Росію", котрі присвячені історії Запорізької Січі, зображенню життя й побуту її меш­канців. Внаслідок текстуального аналізу дослідниця пере­конливо довела, що основний матеріал про Запоріжжя був запозичений Рігельманом з "!сторп про козаків запорозь­ких" князя Мишецького. Незначні ж доповнення були ме­ханічно приєднані з твору Міллера. "Таким чином, — підсумувала Василенко-Полонська, — працю Рігельмана не можна вважати за першоджерело історії Запорожжя — він не вніс нічого з того, що міг би йому дати власний досвід, власні спостереження" .

У статті "До питання про літературну спадщину С.В.Лу- комського" С.Маслов навів перелік історичних та літера­турних творів цього козацького інтелігента (за винятком компілятивного "Зібрання історичного", всі вони є перекла­дами). До списку відомих раніше праць літературознавець додав назви ще 4-х перекладних рукописів, які він виявив у квітні 1928 р. в Прилуцькому архіві.

Поглиблене вивчення джерельної основи українських літописів XVIII ст. в працях А.Єршова та Н.Василенко-По­ло нської було кро ком впе ред у роз вит ку на ціо наль ної історіографії.

До Михайла Грушевського козацькі літописи розгляда­лися переважно як джерела , що містять комплекс історич­них матеріалів різноманітного характеру. Зусилля науковців були спрямовані в першу чергу на встановлення джерельної основи творів, перевірку достовірності вміще­ної в них інформації й використання окремих очищених критикою фактів у власних студіях.

У кількох працях, написаних в останні роки життя, М.Грушевський закликав учених досліджувати козацькі літописи насамперед як літературні пам'ятки, котрі відби­вають суспільно-політичні погляди національної еліти. Одним з найважливіших та найактуальніших завдань ака­демік уважав також вивчення впливу цієї літератури на на­ціональне відродження XIX ст. .

Однак погром української науки, який стався на початку 30-х рр. XX ст., унеможливив подальшу розробку даної про­блематики.

Професор-емігрант Олександр Оглоблин присвятив спеціальну статтю тому списку "Короткого опису Мало­росії", котрий входить до збірника Покаса^[43]. На думку видат­ного історика, рукопис "так різниться від "Краткого Описанія" і своїм розміром (він значно ширший за нього), і своїм змістом, і особливо своєю українською, антиро- сійською наставою, що вважати його лише за "реда­кцію" (хоч би навіть українську) аж ніяк неможливо. Це цілком окремий, самостійний своєю ідеєю і лише формаль­но, в хронологічній мережі своїй залежний від "Краткого описанія" (безумовно, його провідного джерела) твір, який, безперечно, свідчить про те, що в половині XVIII століття поруч з офіціозним "Кратким Описаніем Малороссіи" в ко­лах української патріотичної інтелігенції існував свій — справді український — огляд рідної історії, твір, може, і на­півлегальний (будь-що-будь, не для офіційного вжитку при­значений), але, без сумніву, дуже популярний серед українського громадянства"^[44]. Устатті наведено біографічні відомості про військового канцеляриста Григорія Покаса, котрого дослідник уважав автором "Опису про Малу Ро - сію". Підібраний літописцем фактичний матеріал має чітко виражений тенденційний характер. Доповнення, виправ­лення й коментарі до тексту першоджерела, як і висвітлені Покасом події 1735—1751 рр., служать для звинувачення російського абсолютизму в грубому порушенні національ­них прав автономної козацької держави. Глибоко патріо­тичні суспільно-політичні погляди Покаса, котрий прагнув звеличити у своєму творі українську націю, дали підстави О.Оглоблину розглядати "Описаніе о Малой Россіи" як предтечу "к:торії русів"^[45]. На жаль, дослідник не мав змоги користуватись оригіналом рукопису, тому деякі його поло­ження і висновки потребують перевірки та уточнень.

Лише у кандидатській дисертації С.Пінчука, яку було написано до 300-річчя Переяславської ради, козацькі літо­писи знову стали об'єктом наукового дослідження в країні^[46]. Застосовуючи літературознавчий підхід до літописного ма­теріалу, дисертант охарактеризував сцену зустрічі Xмель- ницького з королем після Зборівської битви, котра міститься на сторінках Чернігівського літопису. Основні положення дисертації були пізніше викладені Пінчуком у статті "Козацькі літописи XVII століття про Богдана Xмель- ницького"^[47].

Загальну оцінку українським історичним пам'яткам XVIII ст. дав також М.Марченко^[48]. Однак через несприят­ливі суспільно-політичні обставини вчений не зміг скорис­татися частиною доробку своїх попередників.

Помітно пожвавились історіографічні дослідження в Україні в 60-х рр. XX ст. Цінним внеском в українську істо­ріографію й джерелознавство є стаття Я.Дзири "Джерельна основа праці О.Рігельмана з історії України"^[49]. У вступі автор повідомив основні біографічні відомості про Рігельмана та виклав історіографію питання. Тут же зустрічається і ряд цікавих теоретичних зауважень стосовно еволюції історіо­графії XVIII ст. та методики складання компілятивних праць. Далі Я.Дзира провів ґрунтовний аналіз зв'язку твору Рігельмана з літописами Самовидця, Граб'янки й Величка. !люструючи свої думки переконливими прикладами, дослідник довів, що у викладі подій до 1667 р. основним дже­релом "Літописної оповіді про Малу Рос - ю" був "Літопис Самовидця", з якого Рігельман переписав дослівно 2/3 тек­сту. Я.Дзира перерахував пропуски з тексту Самовидця, котрі зробив Рігельман, проаналізував різночитання, які да­ють можливість виправити помилки Р.Ракушки-Романо- вського. Науковець охарактеризував також особливості редагування Рігельманомтексту "Літопису Самовидця", на­голошуючи, що генерал-майор "підносить і посилює роль російського елементу в історії України, підкреслює ца- рефільські настрої серед частини української старшини" . Починаючи з 1667 р., матеріали з Самовидця "Рігельман ви­користовує неповно, пропускаючи рядки, абзаци і навіть окремі сторінки. Зображуючи історичні події на Україні останніх двох десятиріч, Рігельман надає перевагу іншим джерелам"^[50]. Такий же підхід застосував Я.Дзира й розгляда­ючи вплив на "Літописну оповідь" "Дійствій презільной брани". Зокрема він перерахував документи і вірші, пере­писані Рігельманом з цього літопису, вказав на ті сторінки з праці Граб'янки, котрі були взагалі випущені (пропуски, за підрахунками історика, становлять 1/4 "Дійствій"). Вперше у вітчизняній історіографії Я.Дзира розглянув питання про літопис Величка як можливе джерело "Літописної оповіді про Малу Росію". Провівши текстуальний аналіз, джерело­знавець дійшов висновку, що "Рігельман не читав рукопису Величка"^[51]. Наведений дослідником перелік 9-ти документів, які зустрічаються у творах Рігельмана й Величка, ставить перед сучасними науковцями ряд цікавих проблем, які ще потребують свого розв'язання.

В описовій манері характеризуються історичні твори XVIII ст. у III розділі монографії М.А.Литвиненко "Джерела історії України XVIII ст." На жаль, автор не повністю вико­ристала літературу та джерельні матеріали, які стосуються даного питання. Так, вона зазначила про наявність тільки 2-х списків Чернігівського літопису й через це зробила хиб­ний висновок щодо історичної цінності цього джерела^[52]. Але ж ще 1890 року О.Лазаревський опублікував 3-й список да­ного твору, котрий містить докладний опис подій з 1703 по 1725 р. У праці висловлюється також недостатньо перекон­ливе припущення, нібито автор "Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев" належав до духове­нства. М.Литвиненко докладніше за своїх попередників підкреслила особливості використання П.Симоновським праць П.Шевальє та Г.Граб'янки.

Xвиля реакції, що розпочалася в 1972 р., на деякий час призупинила дослідження козацьких літописів.

У навчальному посібнику Ю.Мицика кілька сторінок присвячено Чернігівському літопису . Дослідник мав у своєму розпорядженні виявлений ним у 1972 р. новий спи­сок його 2-ої редакції, який охоплює події 1497—1764 рр. На відміну від інших 3-х списків, київський зберігся найкраще. Ю.Мицик встановив, що ядро пам'ятки, де розповідалося про події 1497—1703 рр., написане у 1699—1704 рр. На відміну від М.Білозерського, вчений уважав, що основну частину було складено одним автором, а не двома. !сторіо- граф погодився з О.Лазаревським, котрий вбачав у літо­писці чернігівця. Провівши текстуальний аналіз, Ю.Мицик приходить до висновку, що "більша частина відомостей літопису з початку до 1672 р. списана з «Кройніки о землі Полской» Ф.Софоновича"^[53]. !ншими джерелами для автора основної частини Чернігівського літопису були "Скарбни­ця" ГГалятовського та свідчення очевидців. Дослідник підкреслив полонофільство літописця, вважаючи фальси­фікатом промову Xмельницького до короля під Зборовом. Запис на полях рукопису дозволив Ю.Мицику стверджува­ти, що автором 2-ої частини Чернігівського літопису був місцевий судовий писар !ван Янушкевич. Учений зазначив, що Янушкевич не тільки розповів про події 1704—1764 рр., але й вніс ряд доповнень до ядра пам'ятки, які відсутні в списках 1-ої редакції.

Ю.П.Князьков у статті "К вопросу о влиянии украин­ского хронографа на исторические сочинения XVII века" висловив припущення, що автором Чернігівського літопису був Леонтій Боболинський^[54].

Результати порівняльного аналізу 4-х варіантів Чернігівського літопису викладено в одному з підрозділів монографії О.Апанович^[55]. Вона перерахувала всі доповнен­ня інформаційного характеру, що відрізняють основну час­тину 4-го списку від 3-х інших. "Особливо цікаві, — зазначила дослідниця, — зроблені в четвертому списку до­повнення й уточнення в описах битв, у викладі біографій відомих історичних діячів тощо за період першої чверті XVIII ст., тобто в другій частині Літопису"^[56]. Автор навела та­кож відмінності у висвітленні окремих подій, котрі зустрічаються в 3-му та 4-му списках. Xарактеризуючи те­матику самостійної частини останнього (1726—1764), О.Апанович відзначила особливе зацікавлення літописця гетьманськими виборами та питаннями адміністратив­но-політичного управління України, що є свідченням його автономістичних переконань. Значну увагу надав автор літопису також воєнним подіям (похід у Польщу 1733—1735, російсько-турецька війна 1735— 1739 рр. тощо). У дослідженні О.Апанович дала характеристику маргіналі­ям тексту. Полемізуючи з Ю.Мициком, вона зауважила, що якщо Янушкевич і був автором, то тільки тієї частини літо­пису, яка присвячена 1703—1725 рр., оскільки "збірники з третім і четвертим списками-редакціями створювалися не­залежно один від одного"^[57]. Крімтого, у 1765 р., коли було на­писано останню частину літопису, Янушкевич був уже людиною похилого віку, тому не міг займати офіційну поса­ду й користуватися документальними матеріалами.

В іншому підрозділі цієї ж монографії викладено археог­рафічні відомості про рукописи "Короткого опису Мало­росії". Дослідивши більше 20-ти списків (15 із яких входять до складу збірників), О.Апанович дійшла висновку, що існує одна редакція цього твору, але в 3-х варіантах. Пер­ший із них було опубліковано О.Левицьким у 1878 р., дру­гий варіант — найповніший за обсягом, а 3-й "відрізняється від попередніх наявністю хронологічного продовження"^[58]. Автор подала інформацію про місце зберігання рукописів, шифри, обсяг, формат аркушів, оправу, датування, особли­вості почерку, маргіналії тощо. При цьому О.Апанович іноді вдавалась і до зауважень текстологічного характеру.

У статті "Ще одне джерело з історії України XVIII сторіч­чя", котре супроводжувало видання самостійної частини Чернігівського літопису за київським списком, О.Апанович в основному повторила власні положення з вищезазначеної монографії. Дослідниця підкреслила, що літописця насам- перед цікавили "проблеми автономії України"^[59], над якою нависла загроза з боку російського абсолютизму.

Останній, п'ятий етап студій про козацькі літописи роз­почався після проголошення національної незалежності України.

Нове видання "Літописної оповіді про Малу Росію" суп­роводжувала стаття П.М.Саса та В.О.Щербака "!сторія України у висвітленні О.Рігельмана". Крім загальних відо­мостей, необхідних для будь-якої передмови, вона містить також характеристику історичних поглядів останнього. Is змісту статті випливалє, що основну увагу у своїй праці істо­рик приділяв козацтву. !сторичний екскурс Рігельмана, в котрому він намагався вирішити питання походження ко­зацтва, відбив традиційні наукові погляди XVII — XVIII ст. Разом з цим, як справедливо зазначили упорядники, Рігель­ман приблизно правильно пояснював процес колонізації південно-східних степових просторів та його значення для формування специфічного суспільного стану. Однозначно позитивно оцінював історик і роль козацтва в боротьбі з ту­рецько-татарською агресією. Професійний військовий із захопленням описував воєнне мистецтво запорожців. Дослідники підкреслили також щире, співчутливе ставлен­ня Рігель ма на до долі українсько го на ро ду, який за зна вав тяжкого гніту з боку католицької Польщі. "У першій частині книги, — наголосили П.Сас та В.Щербак, — автор проявляє неабиякий інтерес до боротьби козацьких загонів проти по­льсько-шляхетського панування. Його симпатії повністю на боці повстанців"^[60]. Упорядники також охарактеризували стильові особливості тих сторінок "Літописної оповіді", котрі присвячені подіям 20 — 30-х рр. XVII ст. Уникаючи над­мірної деталізації й фактографізму, історик "демонструє в той же час схильність до генералізації описуваних поді й, з'ясування їх місця в загальноісторичному контексті" . У статті аргументовано розкрито причини особливого за­цікавлення Рігельманом подіями Національно-визвольної війни під проводом ЕХмельницького. Як правильно підсу­мували автори передмови, "в усіх чотирьох частинах книги, а також додатках до неї Рігельман послідовно обстоює ідею монархічної форми влади і виступає в ролі офіційного ви­разника інтересів російського самодержавства. Його істо- рико-політична концепція базується на визнанні патрімон іальних прав російських царів на всю спадщину давньої Київської держави"^[61]. Звідси випливає різко негативне ставлення Рігельмана до ІВиговського, П.Дорошенка, I.Мазепи, П.Орлика та інших борців за національну незалежність, цілковите виправдання акту ліквідації Запорізької Січі, схвалення скасування гетьманства і створення Малоросійської колегії тощо.

У праці В.В.Кравченка "Нариси з української історіо і графії епохи національного відродження (друга половина XVIII — середина XIX ст.)" знайшли певне висвітлення де­які питання розвитку вітчизняного літописання . В цілому думки автора про вплив наукової спадщини козацьких кан­целяристів на творчість українських істориків першої поло­вини XIX ст. мають загальний характер і лише під час з'ясування ним джерельної основи "Запорозької старови- ни" ГСрезневського зустрічаються кілька оригінальних конкретних спостережень. У монографії можна зустріти та­кож ряд додаткових фактів про циркуляцію матеріалів українських літописів у російській історіографії зазначено­го періоду. Частина фактичних та теоретичних положень і висновків харківського дослідника має дискусійний харак­тер або вимагає серйозних уточнень. Це стосується зокре­ма питань про "симбіоз" української й російської культур у другій половині XVIII — першій половині XIX ст., міфологію в українській історіографії тощо.

У 1996 р. Ю.Мицик надрукував ту частину київського списку Чернігівського літопису, яка залишилася за межами видання О.М.Апанович^[62]. Текст пам'ятки супроводжують невелика передмова та стислий коментар, котрі розрахо­вані на широке коло читачів. Значення публікації Ю.Мици- ка полягає в тому, що до цього часу ще не здійснено академічного видання Чернігівського літопису.

Значну цікавість становить евристична розвідка Ю.А.Мицика "Невідома редакція "Короткого опису Мало­росії", яка містить цінні матеріали для дослідника історич­ної фабулістики і водночас є важливим кроком на шляху до повноцінного академічного видання пам'ятки^[63].

Основні шляхи еволюції української історичної думки XVIII ст. й процес формування національної історіографії розглядаються в навчальному посібнику I.I.Колесник. Авторка вважає, що через некритичне ставлення до дже­рел, прагнення "догоджати літературним смакам, історич­ним уподобанням та політичним прагненням культурної верстви українського суспільства" козацькі літописці пере­бували "в обіймах легендарної, зміфологізованої історії"^[64]. Тому з другої половини XVIII ст. почалася глибока криза ко­зацького літописання. На нашу ж думку, цей жанр не стано­вив собою нежиттєздатне утворення, а був черговим етапом у процесі розвитку історичної науки і художньої літератури. Твердження I.Колесник, ніби через тенден­ційне трактування історії й міфологізм літописні пам'ятки не мали шансів на публікацію й поширювалися в рукописній формі, видається нам занадто спрощеним.

Текст заключної частини "Xронiки" !вана Забіли, де йдеться про події 1734— 1740-го рр. опублікував Олек­сандр Коваленко^[65]. В обох статтях фрагмент пам'ятки супроводжує невелика передмова упорядника загально­го характеру.

Також варто згадати статтю А.Бовгирі "Чернігівський

3

літопис четвертої редакції: структура та авторство твору . Цілком природно значне місце в публікації (це видно із са­мого заголовка) приділяється структурі твору. Позитивною рисою є вдала спроба автора розділити історичні повідом­лення, котрі вміщено в продовжений текст київського спис­ку пам'ятки, на ряд категорій. Неодноразово А.Бовгиря вдається до порівняння уривків. Однак трактування ним кожного списку як окремої редакції виглядає непереконли- вим. Не обмежуючись джерелознавчим аналізом, він зібрав цікаві відомості про життєвий шлях !вана Янушкевича. Вони містять вагомі аргументи, що саме останній був автором тієї частини київського списку, яка охоплює події 1726—1764 рр.

Оригінальну класифікацію історичних творів другої по­ловини XVII — XVIII ст. за ознакою застосованої методології й типом історизму запропонував П.Сас. Навівши ряд ціка­вих спостережень щодо методологічної основи Чернігівського літопису, дослідник справедливо зараховує його до пам'яток літописного стилю. Типові риси компіля­тивного напрямку П.Сас визначає на прикладі аналізу твор­чої лабораторії П.Симоновського й О.Рігельмана^[66].

Отже, хоч українська історіографія і має певний доро­бок праць, присвячених козацьким літописам 30 —80-х рр.

XVIII  ст., проте дану тему до цього часу досліджено неповно. Об'єктом вивчення для більшості науковців у першу чергу була джерельна основа літописних пам'яток. Решта ж важ­ливих питань з різних причин не потрапила в поле зору дослідників. Так, дуже важливе питання про історичні по­гляди літописців розглядалося, на жаль, лише побіжно. Не вивчалися також вищеназвані пам'ятки і як літературні тво­ри. Принципове значення має і проблема впливу козацько­го літописання XVIII ст. на історичну науку та письменство

XIX   ст., яка також чекає на своїх дослідників.