Висновки

30 —80-ті рр. XVIII ст. характеризуються посиленим на­ступом російського централізму на українську автономію, що врешті-решт завершився скасуванням гетьманства, зруйнуванням Запорозької Січі, закріпаченням селянства, знищенням решток державного життя й перетворенням Гетьманщини на звичайну провінцію імперії. Козацьке літописання цього періоду потрібно розглядати насамперед як наочний вияв завзятого й послідовного опору авто­номістів то го час ному російському імперіалізму в іде о- логічній і культурній сферах. Літописна справа мала офіційну або напівофіційну політичну спрямованість та особливу підтримку гетьманського уряду. На нашу думку, саме на безпосереднє замовлення адміністрацій Данила Апостола й Кирила Розумовського були створені такі офіційні пам'ятки національної історіографії, як "Короткий опис Малоросії" та "Короткий опис про козацький мало­російський народ" Петра Симоновського. Їх поява свідчить про формування офіційних ідеологічних творів історичної літератури, що відповідали актуальним соціокультурним та політич ним за пи там провідних верств укр аїнсько го суспільства XVIII ст. Виникнення подібних праць потрібно розглядати також як наслідок поступу в духовному розвит­ку нашої нації, зокрема й успіхів історіографії, що стали можливими завдяки існуванню автономної Української держави. Володарі України XVIII ст. та члени їх родин охоче поповнювали власні бібліотеки різноманітними історични­ми джерелами, в першу чергу козацькими літописами.

Прагнучи використати кращі досягнення західноєвро- пе йсько го про світниць ко го досвіду для стрімко го роз вит ку інтелектуального потенціалу козацької держави, уряд останнього гетьмана розробив спеціальну програму заходів у сфері освіти й науки. Запланована Кирилом Розумовським реформа полягала в секуляризації системи освіти, яка по­винна була б складатися з університетів та гімназій. У 1760 р. за то го час ни ми західноєвро пе йськи ми стандар тами було розроблено проект Батуринського університету. Ще один університет планувалося відкрити на основі Києво-Могилян- ської академії, котра мала належати до його структури на правах богословського факультету.

Напрям і характер літописної роботи, що велася з при­ватної ініціативи, також визначалися патріотизмом, який був викликаний загрозою знищення національного життя. Опір централізаторській політиці петербурзького уряду сприяв активізації неофіційного літописання. Що ж до істо­ричних творів, які представляли гетьманське літописання, то вони відрізнялися від обласних пам'яток більш складною формою викладу матеріалу й вищим ступенем історичних уза галь нень.

Перетворення козацької старшини у привілейований стан землевласників спричинило потребу для неї в легіти­мації свого нового соціального статусу. Через це захист ста­нових інтересів соціальної еліти українського суспільства слід розглядати як внутрішній соціально-політичний фак­тор, що також сприяв пожвавленню історичних студій. Можна стверджувати, що з 70-х років для більшості стар­шин привілейоване становище було важливішим за питан­ня політич ної ав то номії.

В історико-літературних творах 30-80-х рр. XVIII ст. національно особливе простежується як в опредметнених у них авторських думках, так і тих чи інших сюжетних лініях, контексті та соціокультурних архетипах. Найяскравіше різні зрізи національної свідомості виявляються тоді, коли історик порушує питання, що на час написання твору є най­важливішими для долі його нації. Причому, літописні сто­рінки містять і пізнавальні, й емоційні та оціночні форми вираження авторського світогляду. Історіографічні пам'ят­ки виразно засвідчують усвідомлення українцями XVIII ст. своєї етнокультурної окремості. В текстах вона фіксується в етнічній та топонімічній термінології; політонімах, якими позначено сусідніх та віддалених народів; переконанні про власну культурну інакшість і навіть вищість над росіянами та культурну відмінність від поляків, не кажучи вже за му­сульманські народи. Про високе відчуття національної єдності, насамперед в етнокультурному аспекті, свідчить традиційно часте вживання на сторінках літописних творів таких етнополітичних термінів, як "народ", "нація" й "вітчизна". Причому літописці висловлюють тверде пере­конання в тому, що протягом своєї багатовікової історії Україна була невід'ємною складовою частиною європей­ського світу. Всіляко підносячи ідею служіння своєму наро­дові та державі, українська інтелігенція водночас гостро засуджувала національне зрадництво.

Важливим складовим елементом національної свідо­мості для українсько го се ре до ви ща се ре ди ни XVIII ст. вис­тупає релігійний фактор. Розглядаючи православ'я як один з ефективних засобів у політичній боротьбі проти ополя­чення та окатоличення, українські історіографи виявляли значний інтерес до релігійних справ другої половини XVI — першої половини XVII ст., особливо до Берестейської унії та її наслідків. Водночас торкаючись політичних та соціальних подій другої половини XVII — XVIII ст., більшість козацьких канцеляристів уже приділяли мінімальну увагу релігійним проблемам.

Кращі представники української інтелігенції звернули­ся до дослідження вітчизняного минулого з метою збере­ження історичної пам'яті нації. Природно, що основним об'єктом дослідження для історіописців-канцеляристів ста­ла козацька доба національної історії. Попереднім періодам у світській історіографії XVIII ст. приділяється значно мен­ше уваги.

А проте більшість літописних пам'яток починається з давньоруської епохи, оскільки в умовах перебування більшості етнічних українських земель під владою інозем­них загарбників духовні сили нації були звернені до часів державної незалежності, єдності й могутності. Тісний зв'я­зок між подіями IX —XIV і XV —XVIII століть безумовно спри яв утвер джен ню в укр аїнсько му се редо вищі усвідом­лення тяглості національної історії за відсутності правлячої династії. Висвітлюючи процес формування козацького ста­ну, канцеляристи представляли козаччину як основний чинник українського життя після втрати незалежності.

Тема боротьби козацтва з турецько-татарською екс­пансією знайшла яскраве відображення на сторінках літо­писів. Прославляючи бойові подвиги, героїзм і відвагу козаків, історики тим самим наголошували на їхніх заслугах перед Річчю Посполитою.

Чимало питань української історії кінця XVI — пер­шої половини XVII ст. у козацьких літописах стосуються польсько-українського конфлікту. Чітко усвідомлюючи органічний взаємозв'язок між усіма антипольськими збройними повстаннями, історики оцінювали їх як єдиний процес національно-визвольної боротьби, що велася з різною інтенсивністю, починаючи з 1590-х років.

На конкретному історичному матеріалі автори роз­повідають про формування Української держави — Геть­манщини в Україні в 1648—1764 рр. Багато уваги історіогра фи звер та ють на виз воль ну війну під про во дом Богдана Хмельницького, оскільки саме цьому гетьману вда­ло ся відно ви ти національ ну не залежність.

Основне місце в історичних працях 30 — 80-х рр. XVIII ст. посідає про бле ма укр аїнсько-мос ковських взаємин. Не­обхідно було нагадати заслуги козацтва перед Росією в бо­ротьбі з Річчю Посполитою, Османською імперією, Швецією тощо та, з іншого боку, детально запротоколювати випадки кричущих порушень північним сусідом національ­них прав усіх станів українського суспільства. Таким чи- ном, героїчна й трагічна історія рідного народу розглядається літописцями як засіб виховання справжньо­го патріотизму й національної свідомості.

У козацьких хроніках 30 — 80-х рр. XVIII ст. ідеться пере­важно про історію Наддніпрянщини, котра стала центром творення гетьманської держави. Починаючи з гетьманства Мазепи, основна увага авторів прикута до подій на Лівобе­режжі. Але літописці по суті тримали в полі зору всю укра­їнську етнічну територію. Особливо цінною є інформація, що засвідчує розуміння тогочасною інтелігенцією укра- їнськості таких прикордонних регіонів, як Надсяння, Холм- щина, Берестейщина, Турово-Пінщината Слобожанщина.

В історичному розвитку кожної нації ідея соборності не­розривно пов'язана з проблемою державності. Адже за відсутності власного апарату політичної влади об'єднання всіх етнічних земель у кордонах однієї національної держа­ви виявляється неможливим. З іншого боку, гасло воз­з'єднання всіх українських територій аж до Вісли сприяло розгортанню й поглибленню державотворчих процесів, особливо за гетьманування Б. Хмельницького й П. Доро­шенка. Тому в суспільній свідомості Лівобережжя середи­ни — другої половини XVIII ст. переважав етнічний аспект розуміння соборності як природної цілісності всіх укра­їнських земель і духовної консолідації нашого народу.

Щоб обґрунтувати право на автономне існування Укра­їнської держави, козацькі канцеляристи в міру своїх мож­ливостей зверталися до ділових паперів, які, зокрема, стосувалися сфери зовнішньої політики. За відсутності оригіналів на допомогу приходили стилізація чи творча фан тазія.

У всіх без винятку історіографічних пам'ятках 30 — 80-х рр. XVIII ст. робиться наголос на литовсько-польському поход­женні українських прав і вольностей. Деякі з авторів гене­тично пов'язують політико-правове становище Геть­манщини зі статусом Київського князівства та його меш­канців у складі Великого Князівства Литовського. Історики підкреслювали, що, вступаючи на престол, монархи Ягеллон- ської династії надавали привілеї, основні положення яких закріплювали суспільний і адміністративний устрій укра­їнських земель, принципи організації та діяльності місце­вих органів влади, основні права громадян тощо.

Щоб засвідчити соціальну значущість козацтва, літо­писці намагалися переконати читача, ніби ще на початку XVI ст. цей соціальний стан уже мав формальний юридич­ний статус.

Значна частина літописців відкрито чи завуальовано об­стоювала право Гетьманщини на збереження автономного статусу під протекторатом російського царя. Вони вислов­лювали переконання, що політико-правові взаємини Украї­ни з Московією повинні базуватися на основі Перея­славського договору 1654 р. Причому, добровільність цієї угоди посилювала її вагомість в очах наших співвітчизників. Важливе значення для розуміння політико-правового рівня національної свідомості мають гетьманські статті XVII — XVIII ст., до змісту яких при потребі звертаються літописці. Українські істори ки праг нуть на голо сити на двосто рон- ності зобов'язань сторін під час їх укладання і наводять лише найважливіші та найкорисніші для гетьманського уряду пункти, а невигідні свідомо замовчують. Використані у праці П. Симоновського імперські документи 1742— 1751 рр. є яс кра вим свідчен ням політико-пра во вої окремішності Гетьманщини, яку ще в середині XVIII ст. добре усвідомлю­вали не лише українці, а й росіяни. Вагомим доказом цього є й описи прийому українських правителів і дипломатів при царському дворі, що наведені в "Короткому описі про ко­зацький малоросійський народ".

30 — 80-ті рр. XVIII ст. були періодом поступового пере­ходу від традиційного літописання до наукових досліджень з філософією історії та посиленням критичного аналізу ма­теріалів. У зазначений хронологічний проміжок часу зрос­тає зацікавлення освічених людей специфічними істо­ріографічними та джерелознавчими проблемами. Пред- ставники національної історичної школи починають усвідомлювати, що історія є спеціальною галуззю системи наукових знань і робити перші вагомі кроки в дослідженні закономірностей історичного процесу.

Характерною рисою української історіографії цього часу є існування двох видів історико-літературних творів: власне літописних і нелітописних. До першого належить зокрема Чернігівський літопис, у якому збережена виразна порічна форма викладу матеріалу. Більшість пам'яток, ство­рених світськими особами на Лівобережжі, тільки зовні на­гадують літописи. За своєю суттю вони є систематичним зв'язаним викладом національної історії, написаним за єди­ним планом, витриманим в одному стилі. За кількістю вико­ристаних джерел, обсягом і особливостями авторських поглядів певною мірою осторонь від цієї групи пам'яток стоїть "Літописна оповідь про Малу Росію" Олександра Рігельмана. Текст цього твору, як і "Короткого опису про ко­зацький малоросійський народ" Петра Симоновського, поділяється на структурні компоненти, що свідчить про удосконалення техніки наукової роботи.

Головною рисою усіх досліджених пам'яток (за винят­ком Чернігівського літопису) є їхній компілятивний харак­тер. Такий стан речей відображав загальний рівень історіографії XVIII ст.

В культурній традиції 30 — 80-х рр. XVIII ст., коли історія ще остаточно не відокремилася від словесності, ідеалом історіописання для козацьких історіографів була белетри­зована оповідь про минуле, що, крім джерельних ма­теріалів, спиралася на певні суто літературні прийоми ав то ра.

З погляду методології провідними для козацького літо­писання даного періоду були раціоналістичні моделі. Йдеть­ся про перевагу прагматичної розповіді, в центрі якої перебували найвизначніші особи козацького стану, вико­ристання етико-психологічних оцінок і моралізаторського стилю. При цьому раціоналістичне мислення містило еле- менти провіденціалізму й пишномовної риторики, що зали­шилися у спадок від попередньої доби. Нерідко автори вдавалися до практики художньої реконструкції докумен­тальних джерел і, навіть, історичних містифікацій.

Авторська та редакційна робота укладачів істори­ко-літературних пам'яток зводилися до таких основних мо­ментів:

Використання різноманітних джерел — як вітчизняних, так й іноземних. Залучення останніх, що було звичною справою для українських інтелігентів XVII — XVIII ст., дава­ло їм можливість познайомитися з кращими досягненнями європейської наукової думки. Брак необхідної літератури, причиною якого був рукописний характер джерел, створю­вав іноді значні труднощі, зокрема призводив до нерівномірності або неповноти викладу.

Доповнення й уточнення інформації своїх поперед­ників. Насамперед йдеться про хронологію, топоніміку, ономастику та генеалогію.

Оформлення посилань щодо використаних джерел.

Критика, власне, елементи наукової критики джерел. Найчастіше історики звертали увагу на достовірність тих чи інших фактів. Причому, вони робили відповідні висновки за допомогою зіставлення змісту різних пам'яток, покладаю- чись на закони формальної логіки або під впливом власних ідейних переконань. Потрібно додати, що критичні заува­ження, як правило, не висловлювалися безпосередньо, а органічно впліталися в текст праці.

Історіографічні праці, що вивчаються, за своїми жанро­вими особливостями є історико-літературними творами. Історичні події в них могли не лише викладатися в інфор­маційному плані, в причинно-часовій послідовності їх протікання, а бути опрацьовані згідно з поглядами авторів. Зміни, що їх вносили автори до фактичного матеріалу, виз­началися загальною концепцією твору. Через це наявність тенденційних матеріалів або відвертих фальсифікацій тре­ба не стільки пояснювати наївністю історика, що занадто довірливо поставився до свідчень першоджерел, скільки розглядати їх як свідомий вибір або ж взагалі продукт са­мостійної літературної творчості майстра слова. Особливо часто в історико-літературних творах зустрічаються стилі­зації різних документів: королівських привілеїв, договорів, гетьманських універсалів, листів тощо. Подібна роль відво­дилася авторами й фабулам фольклорного походження, котрі вже зі складеним сюжетом потрапили в структуру літописних пам'яток 30 — 80-х рр. XVIII ст.

З формального боку редакторська робота проводилась на двох рівнях:

Філологічному, що полягав у мовностильовій обробці тексту для надання ідейно-естетичної значущості його еле­ментам.

Фактологічному — внесенні змін (зокрема доповнень і скорочень) до наявного фактичного матеріалу.

Наприкінці XVIII ст. в Україні активізувався процес національного відродження. Воно виявилося, зокрема, у зверненні тогочасної інтелігенції до народного життя, ак­тивному вивченні нею фольклору й етнографії, становленні нової української літератури, що творилася живою народ­ною мовою. На формування світогляду української еліти помітний вплив справили демократичні ідеї французької революції та національні рухи серед поневолених слов'ян­ських народів. Національне відродження, що на перших стадіях виявлялося у сфері культури та науки, породило в українській історіографії кінця XVIII — першої половини XIX ст. інтерес до використання та дослідження так званого козацького літописання.

На історичні студії першої половини ХІХ ст. тією чи іншою мірою впливали державницькі патріотичні ідеї, на­явні в історико-літературних пам'ятках попереднього періоду. Зокрема ряд сюжетів праць В. Рубана й П. Симонов­ського, що стосувалися подій української історії XVI — XVIII ст., привернули увагу Максима Берлинського під час роботи над його фундаментальною "Історією міста Києва".

1799 р. у Петербурзі побачив світ IV том "Опису всіх на­родів, які проживають у Російській державі" Й. Г. Георгі, час ти ну розділів до яко го на пи сав Ми хай ло Антоновський. В основу великого розділу "Про козаків малоросійських ко­лишніх разом з нарисом історії про Малу Росію» останній поклав матеріали «Короткого літопису Малої Росії» В. Руба­на й О. Безбородька. Антоновський майже посторінково, а в багатьох місцях трохи не дослівно використав названий твір. Щоправда, він провів певну редакторську роботу, зок­рема вніс кілька незначних доповнень з інших джерел, вис­ловив особисту думку стосовно ряду фактів тощо. Загалом же XXIII розділ "Опису всіх народів, які проживають у Російській державі" є своєрідною редакцією праці В. Руба­на й О. Безбородька. На жаль, за своїми науковими якостя­ми й методологічними прийомами праця Антоновського виявилася не на висоті тогочасних вимог (учений просто репродукував творчу манеру своїх попередників).

Активне використання автором „Історії русів" „Аналів" Шерера свідчить про опосередкований вплив „Короткого опису Малоросії" на невідомого історика. Адже II том праці французького дослідника базується саме на матеріалах „Короткого опису Малоросії".

20 —30-ті рр. XIX ст. були переломними в розвитку національної історіографії. За рахунок залучення історика­ми архівного матеріалу, розширювалося коло джерел і зро­стала їх питома вага, формувалося нове ставлення до джерел, що полягало в посиленні критичного аналізу. Причо­му під вогонь критики потрапили козацькі літописи XVIII ст. і, особливо, "Історія русів". Виходячи з міркувань про об'єктивність відображення дійсності, деякі вчені схиляли­ся до думки, що саме чужоземців — Г. Боплана, П. Шевальє та Й. Пасторія, а не Псевдокониського чи Г. Граб'янку, "без образи патріотизму малоросіян, можна назвати батьками української історії"^[656]. Загалом у 20 —30-ті рр. відбувалося послідов не на ко пи чен ня істо рич но го досвіду та роз ви ток теоретичної думки.

Серед багатьох джерел "Історії Малої Росії" Дмитра Бан­тиша-Каменського були "Короткий опис про козацький ма­лоросійський народ" П. Симоновського, "Літописна оповідь про Малу Росію" О. Рігельмана, "Короткий літопис Малої Росії" В. Рубана та чотири списки "Короткого опису Малоросії".

У першій частині, що охоплює події від IX ст. до 1653 р., вищеперелічені пам'ятки відіграли третьорядну роль. Вод­ночас на розповідь Д.Бантиша-Каменського про історію Київської Русі визначальний вплив справила "История го­сударства Российского" Миколи Карамзіна. Окрім названої праці в числі головних джерел для зображення литовської доби була також "Historie generate de Pologne" Соліньяка. І тільки там, де йдеться про боротьбу українського народу з польсько-шляхетськими поневолювачами, зустрічаються окремі фрагментарні вкраплення матеріалів із праць вітчизняних істориків 30 — 80-х рр. XVIII ст. Основну інфор­мацію про події 1648—1653 рр. дослідник черпав з іноземної літератури.

Зате сюжети з військово-політичної, соціально-еко­номічної та культурної історії України 1654—1657 рр. були написані Д.Бантишем-Каменським насамперед на основі документів архіву Колегії іноземних справ, а також укра­їнських історико-літературних творів XVIII ст. Користую­чись методом взаємодоповнення й коригування названих груп джерел, дослідник подав відносно вдалий системний виклад історії козацької держави, що існувала в Середньо­му Подніпров'ї. Третю частину своєї праці він побудував на­самперед на основі документальних матеріалів мос­ковських архівосховищ, а також архіву Чернігівського гу­бернського правління.

Отже, в комплексі джерел "Історії Малої Росії", котра переважала подібні попередні видання ґрунтовністю, доку­ментальністю й науковістю, знайшлося відповідне місце і для козацьких літописів 30 -80-х рр. XVIII ст., які, за винят­ком ІІ частини, відігравали для Бантиша-Каменського до­поміжну роль порівняно з працями іноземців і архівними фондами.

Інший напрям у використанні історико-літературної спадщини козацьких канцеляристів започаткував Ізмаїл Срезневський. У другій частині "Запорозької старовини» він звернувся до "Короткого опису Малоросії" при зобра­женні картин польського гніту, облоги Збаража, перших років геть ма нства Івана Брю хо вець ко го, под вигів Се мена Палія тощо. Особливо значний за обсягом уривок, в осно­ву якого покладено це джерело, присвячений подіям 1654-1657 рр. У примітках до другої частини І.Срезнев - ський спирається також на "Короткий літопис Малої Росії" В. Рубана. Укладач вмістив до "Запорозької старовини" кілька квазіпосилань на рукопис П. Симоновського з тим, щоб надати правдивості власним вигаданим фактам. Зусил­ля автора були спрямовані не стільки на пояснення причин історичних подій і встановлення їх достовірності, скільки на розвиток захоплюючого сюжету та створення образів окре­мих героїв. Таким чином, І.Срезневського певною мірою можна розглядати як історика-письменника, що стояв біля витоків вітчизняної історичної прози. Стилізації, до яких вдавався цей автор, серед іншого свідчать про моральну та історичну вартість так званих козацьких літописів для того­часної патріотично налаштованої інтелігенції.

Коректніше, порівняно з І.Срезневським, використову­вав творчий доробок істориків XVm ст. (зокрема "Корот­кий літопис Малої Росії" В.Рубана та "Короткий опис Малоросії") Микола Маркевич. Неточності у висвітленні фактів і подій, що зустрічаються на сторінках "Історії Мало­росії", як правило, можна пояснити недосконалістю джере­лознавства першої половини XIX ст. Зокрема до появи в тексті І і ІІ томів ряду літературних сюжетів призвело занад­то довірливе ставлення дослідника до матеріалів "Історії русів".

Історіософські погляди М.Маркевича значною мірою формувалися під впливом ідей європейського романтизму. Істо рик роз гля дав українське ми нуле на сам пе ред як низ ку героїчних діянь видатних співвітчизників. Через це він приділяв велику увагу героїчним особистостям, які були носіями демократичних ідеалів українського народу та втіленням національного духу. Певна романтична ідеа­лізація М.Маркевичем історії своєї Батьківщини, захо­плення традиціями козаччини та гетьманщини зрештою сприяли піднесенню національної свідомості й патріотизму.

Загалом з другої половини XIX ст. розпочався також но­вий етап у використанні та дослідженні козацького літопи­сання, особливістю якого було те, що наявна в історико- літературних пам'ятках белетристика була піддана критиці з позицій історизму та об'єктивності.

Таким чином, козацькі літописи 30-80-х рр. XVIII ст. створювалися в той час, коли в соціально-політичному та культурному житті України відбувалися важливі процеси, які проходили на тлі руйнації козацької державності. Це суттєво вплинуло на розвиток тогочасної української істо­ричної думки, в першу чергу козацьких літописців. Останні значну увагу приділяли на сторінках своїх творів історії ко­зацтва та обґрунтовували провідну роль цього стану в укра­їнському суспільстві XVr — XVm ст. Слід підкреслити, що при цьому вони зверталися до висвітлення національ­но-визвольної боротьби українського народу, історії його державності, доводячи в той чи інший спосіб національну своєрідність українців, їх права на власну державу й істо­ричну прогресивність її існування. Автори козацьких літо­писів надавали своїм працям публіцистичного спрямування, переконуючи в доцільності збереження Гетьманщини, ко­зацьких прав і привілеїв. Відгукуючись на злободенні події, вони робили свій внесок у формування національної та істо­ричної свідомості українського народу.

Водночас ними було зроблено важливий внесок у розви­ток вітчизняної історіографії. Саме на той період припадає завершення перехідного періоду від літописання до істо­ричної науки в сучасному розумінні цього слова і такі твори, як "Історія русів", праці Петра Симоновського, а дещо пізніше Миколи та Дмитра Бантишів-Каменських, Миколи Маркевича яскраво це засвідчили. Дуже важливими є оцінки й підходи щодо історичного минулого України, ви­роблені козацькими літописцями. Започатковані ними тра­диції були творчо розвинуті пізніше (досить згадати імена Тараса Шевченка, Миколи Костомарова й Пантелеймона Куліша).

Хоча козацькі літописи тієї пори нерідко мали значною мірою компілятивний характер, що взагалі було досить ха­рактер но навіть для то го час ної західноєвро пе йської історіографії, однак у них цілком достатньо збереглися оригінальні повідомлення. Це викликано тим, що автори ко­зацьких літописів активно використовували власні спогади, свідчення очевидців, фольклорні матеріали, зрештою, чис­ленні й далеко не завжди збережені документи з архівів Гетьманщини (гетьманської, полкових та сотенних канце­лярій). Аналіз цих свідчень поруч з порівняннями текстів дозволив пролити світло не тільки на ряд подій української історії, насамперед ХУІІ — ХУІІІ ст., а й прояснити важливі питання походження та авторства цілого ряду пам'яток укра­їнської історіографії ХУІІІ ст., впливу козацьких літописів на історіографію ХІХ ст., зробити серйозні кроки на шляху майбутньої якісної публікації деяких творів.