4.6. Козацькі літописи в науковій спадщині Миколи Маркевича

Важливою причиною використання цього твору було те, що Маркевича приваблювали в ньому відомості про події української історії XV — першої половини XVII ст. Адже про той період збереглися дуже скупі звістки в інших вітчизняних пам'ятках. Яскравим доказом цього є свідчення самого Маркевича: "Не думаю, щоб багато хто мав у себе список Історії Малоросійської архієпископа Ко­ниського: шкода, проте, що його не видано... Ця книга гідна більшої популярності за повнотою огляду та цікавими по­дробицями або випущеними іншими істориками з поля зору, або викладеними занадто коротко. Шерер говорить про все, що було до Хмельницького побіжно, Бантиш-Каменський починає історію з Хмельницького. Кониського не видано й так послатися на нього не можна, а незважаючи на те, як пропустити імена Феодора Богдана, Підкови, Шаха, Косин­ського, Наливайка, Лободи, Сагайдачного та інших, їм по­дібних"^[639]. Зміст хроніки відповідав також суспільно- політичним поглядам і культурним уподобанням Маркеви­ча, задовольняв його ідейні переконання та літературні сма­ки. Адже антикріпосницьким поглядам невідомого автора симпатизували декабристи та багато інших знайомих Ми- ко ли Андрійовича.

Характер роботи історика з текстом пам'ятки в загаль­них рисах проаналізував О.Грушевський: "Маркевич дуже близько дотримується тексту "Історії русів", намагається не пропустити жодного влучного зауваження попередника. Фактичні вказівки теж дуже часто Маркевич бере з "Історії русів"; в інших випадках текст "Історії русів" слугує осно­вою, і Маркевич тільки розвиває більш детально її думки та положення"^[640]. У разі розбіжності інформації з різних дже­рел перевага надається, як правило, "літопису Кониського".

Слід відзначити, що науковий апарат перших двох томів "Истории Малороссии" не відповідав існуючим вимогам того часу. Маркевич може неточно передати текст оригіна­лу, не турбується про посилання на авторів, із творів яких дослівно переписав ті чи інші відомості. У І й II томах немає жодного розгорнутого посилання. Поклики, що зустріча­ються в тексті, здебільшого "глухі": "Літописці наші пи­шуть", "говорить наш літопис", "ось слова літописців" і под. У ряді випадків автор згадує прізвища Кониського, Банти­ша-Каменського та кількох іноземних істориків. Таких по­силань більше у ІІ томі, причому деякі з них виносяться на поля. Серед маргіналій останнього впадають в око вказівки на списки літопису Граб'янки. На полях Маркевич також вказує на цитовану сторінку й том праці Бантиша-Камен­ського, чого ми не спостерігаємо в тексті. На додачу у виданні були відсутні іменний і географічний покажчики.

Такий рівень підготовки наукового апарату викликав справедливі критичні зауваження з боку сучасників. Щоб виконати побажання публіки й полегшити користування читачів "Історією Малоросії", науковець у примітках до V тому вирішив назвати основні джерела, які були викорис­тані ним при роботі над тим чи іншим розділом. Для цього під номером розділу вказуються сторінки, що розповідають про певні історичні події. Далі йде перелік джерел, у яких читач може почерпнути необхідну інформацію. Біля назв друкованих видань стоять том і сторінка, архівні джерела містять відповідні номери справ. Однак варто підкреслити, що автор не обов'язково цитує чи в якійсь іншій формі залу­чає до своєї праці матеріали пам'яток, які є у подібних спис­ках. Як правило, він спирається на 1 — 2 джерела. Решта ж названих їм творів просто містить відомості з цієї тематики. Такі реєстри слугують підтвердженням авторської ерудиції та можуть використовуватися для довідок. Більше того, в ряді випадків між текстом і списком джерел виявляються серйозні розбіжності. Наприклад, оформлення приміток до 15-го розділу має такий вигляд:

"Стр. 244 — 249. Зборовский трактат.

Пасторий. 70. 71.

Собрание дел Росс. с Польш. XV.

В Бант-Кам. І. 269. 270. Находятся только вторые статьи" (V. — С. 45 — 46). Насправді ж 7 "основних" статей слово в слово переписані з "Історії русів" , хоча ця хроніка й не по­трапила до вищенаведеного переліку. 12 "другорядних" ста­тей у свою чергу були запозичені з праці Бантиша- Ка ме нсько го^[641] Цей свого роду дубляж став можливий з тієї причини, що патріотично настроєний дослідник не зміг знехтувати інформацією "Історії русів". Адже перша стаття стилізованого невідомим письменником Зборівського трактату проголошувала Україну незалежною державою: "І. Народ Рускій, со всеми его областями, городами, селенія- ми и всякою к ним народною и національною принадлеж- ностью, увольняется, освобождается и изъемлется от всех притязаній, и долегливостей Польских и Литовских на веч- ныя времена, яко из веков вольный, самобытный и незавое- ванный"¹. При бажанні можна було б навести цілу низку подібних прикладів.

Хоча Маркевич і вважає, що "долг историка требует ви­деть своими глазами все древние бумаги, для того, чтоб не черпать иначе, как из самого источника" (V. — С. 49), проте не завжди дотримується цього правила на практиці. Так, се­ред авторів, які доводять польське походження Івана Мазе­пи, Маркевич згадує Петра Симоновського. На цього свого попередника історик посилається й тоді, коли описує демон­стративний від'їзд Мазепи з Москви в 1706 р. після сварки з Петром І з приводу перетворення козацьких полків на регу­лярне військо. Микола Андрійович не тримав у руках "Ко­роткий опис про козацький малоросійський народ", а скористався працею Бантиша-Каменського. Порівняємо:

"Історія Малої Росії":                "Історія Малоросії":

"Вольтер, Леклерк, Голи- "Вольтер, Леклерк, Голиков, ков, Симоновский и Лесюр Лесюр и Симоновский счита- утверждают, будто "Мазе- ют его поляком..."(ІІ. — па был шляхтич поль- С. 485). ский..." (С.340).

".а Симоновский прибав- ".а Симоновский прибавля- ляет, что Мазепа выехал ет, что Мазепа немедленно вы- тогда из Москвы без дозво- ехал из Москвы без ления государя" (С. 569). позволения государева" (ІІ. —

ІС. 385).

бережжя. Відповідна цитата була запозичена не з "Літопису Самовидця", а з примітки № 164 в "Історії Малої Росії". З цієї ж книги Маркевич виписав і переважну більшість архівних матеріалів, які вмістив до свого п'ятитомника.

Як було сказано вище, в основу розгляду подій до 1657 р. Микола Андрійович поклав "Історію русів". "Запозичивши з "Історії русів" провідні погляди та основний фактичний матеріал, — пише О. Грушевський, — Маркевич не міг, однак, цим одним задовольнитися. Розміри "Історії русів" здавалися вузькими для Маркевича: його план задумано було більш широко"^[642]. Постійне залучення з метою розши­рення своєї праці "Історії Малої Росії" Бантиша-Каменсько- го науково коректне й логічно виправдане. Адже ця книга містила добірку цінних архівних матеріалів, які були недав­но перед тим відкриті в московських сховищах. Спираю­чись на них, дослідник мав змогу детально висвітлити перебіг важливих подій середини XVH ст. особливо тих, що стосувалися дипломатичних взаємин гетьманського уряду з сусідніми державами. Третім за важливістю джерелом, яке було використане в І томі, є літопис Граб'янки.

Якщо розглядати джерельну основу ІІ тому, то тут ситу­ація дещо міняється. Викладаючи події української історії 1658—1770-х рр., Маркевич переважно користувався ма­теріалами "Історії Малої Росії". Вміщений до неї корпус архівних джерел склав фактичну базу політичної історії України тієї доби. Сам дослідник підтверджує це своїми сло­вами про Бантиша-Каменського, "которому много и много обязан я в моих изысканиях" (ІІ. — С. 134). Поряд з "Історією Малої Росії" Маркевич залучив для висвітлення вітчизняного минулого "Історію русів" та літопис Граб'ян­ки. Причому для другої половини XVH ст. перевага надається "Дійствіям презільной брани", а для XVTH ст. — хроніці невідомого автора, оскільки гадяцький полковник закінчує виклад подій 1708 р.

Робота Маркевича з джерельним матеріалом значною мірою відбивала особливості розвитку історичної науки на Україні середини ХІХ ст. На жаль, стосовно критичного аналізу джерел дане видання було кроком назад у по­рівнянні з "Історією Малої Росії" Бантиша-Каменського. В "Історії Малоросії" прийоми й методи літописання XVm ст. успішно конкурували з новими науковими вимогами часу. Багатовікова традиція літописної історіографії відмирала досить повільно. Тому наш автор нерідко застосовує такі особливості роботи з джерелами, котрі були характерні для літописців. Це й механічне поєднання матеріалу, що іноді призводить до дублювання, вказівка на наявність двох або кількох версій без намагання визначити їх достовірність. Коли ж така спроба й робиться, то перевага, як правило, надається вітчизняним творам перед іноземними, що іноді спричиняло спотворення історичних реалій. Недостатній рівень критицизму, надмірне захоплення авторитетом творця "Історії русів" і прагнення висвітлити яскраві та дра­матичні події призводили до того, що на сторінки праці Маркевича потрапили такі літературні епізоди, як Кам'я- нецька битва 1648 р. чи розгром козаками армії князя Чет- вертинського у вересні 1650-го. Останній факт був вигаданий Псевдокониським, щоб підтримати престиж українського війська, яке наступного року зазнає поразки під Берестечком, довести її випадковість перед читачами.

У прагненні пояснити причини й відтворити по­слідовність подій, застосувати наукову критику, особливо в полеміці з польськими авторами, знайомлячи публіку з архівними матеріалами, Маркевич діє як історик. Варто та­кож підкреслити, що, на відміну від літописців, Микола Маркевич ніколи не займався стилізаціями, не видумував факти, а черпав їх повністю із своїх джерел.

Хоч у примітках "Короткий літопис Малої Росії" В. Руба­на й О. Безбородька згадується 65 разів, а "Короткий опис

Малоросії" — 45 (41 раз список Розумовського й 4 — "Крат­кое описание военных дел"), проте цей факт не завжди слу­жить повною гарантією використання пам'яток у кожному конкретному випадку й тим більше не дає уявлення про розмір запозичень. Проведений нами текстуальний аналіз свідчить, що на сторінках I і II томів "Історії Малоросії" інформація з вищезазначених джерел зустрічається над­звичайно рідко. Це пояснюється тим, що обидва літописи не були самостійними творами. Так, "Короткий опис Мало­росії" є стислим витягом з "Дійствій презільной брани". Скориставшись працею невідомого автора, В. Рубан і О. Безбородько продовжили виклад подій до 1770 р. Отже, Маркевич не міг знайти в них багато оригінальних фактів, які б мали важливе значення для поглибленого дослідження різних тем національної історії XVI — XVII ст.

Пошук відповідних запозичень ускладнюється тим, що в тексті I і II томів, за винятком єдиної цитати з вказівкою на авторство Рубана, немає жодного посилання на ці твори.

Перші сліди "Короткого літопису Малої Росії" знаходи­мо в звістці про гетьманство Гавриловича в 1632 р., котру Маркевич міг почерпнути як з оригіналу, так і з праці Банти­ша-Каменського.

Роз пов іда ю чи про фор му ван ня ко заць кого реєстру після укладення Зборівської угоди, вчений наводить відо­мості різних джерел про його чисельність. Цифрові дані, що називають 37 549 і 57 889 чол., безсумнівно, взяті з "Корот­кого опису Малоросії" та "Короткого літопису Малої Росії".

В основу опису битви під Вінницею взимку 1651 р. лягла відповідна батальна сцена з 'Тсторп русів" . Низка фактів, однак, не має аналогій з картиною невідомого майстра сло- ва. Тут була використана інформація "Дійствій презільной брани" чи "Краткого описания Малороссии". Маркевич не міг опустити свідчень гадяцького полковника й невідомого автора про воєнну хитрість Богуна, котрий наказав прору­бати великі ополонки на Бузі та притрусити їх соломою. Правда, у страшну пастку поляки на сторінках праці Мар­кевича потрапляють не на початку бою, як це було на­справді, а наприкінці, під час втечі від козаків.

Відомості "Історії Малоросії" про демаркацію кордону Гетьманщини в 1657 р. також знаходять відповідники в "Ко­роткому описі Малоросії" та "Дійствіях презільной брани."

Використання Маркевичем саме "Короткого опису Ма­лоросії" у згадці про поїздку Івана Брюховецького до Мос­кви в 1665 р. підтверджується однією важливою деталлю. На відміну від Г. Граб ' янки, що також констатує факт за­слання до Сибіру генерального писаря, невідомий автор на­зиває прізвище потерпілого — Шийкевич. У примітках Маркевич зазначає, що розповідь про спалення, за наказом Брюховецького, гадяцької полковниці Острої виписана з праці В. Рубана. Правда, про цю жорстоку страту повідом­ляють й інші вітчизняні джерела. Обставини смерті І. Брю­ховецького передані вченим досить докладно на підставі матеріалів літопису Граб'янки. При цьому дослідник наво­дить одну подробицю, котра збігається із свідченням В. Ру­бана. Йдеться про те, що розлючена юрба забила до смерті гетьмана дрючками.

Через текстуальну близькість неможливо точно встано­вити, чи повідомлення про смерть Драгинича було запози­чене Миколою Андрійовичем з "Історії Малої Росії", чи безпосередньо з "Короткого літопису Малої Росії".

"Короткий літо­пис Малої Росії": ".оный Драги- нич вскоре умре от без мер но го употребления го ря чих на пит- ков"^[643].

"Історія Малої Росії": ".упоминают в лето­писях и о другом за- дне прском гет ма не Драгиниче, вскоре умершем от излишне­го употребления го­ря чих на пит ков" (С.318).

"Історія Мало­росії":

"Дра ги нич умер от излишнего употребления креп ких на пит- ков" (ІІ. — С. 287).

Хоч у V томі Маркевич і переконує нас, ніби інформація про народні заворушення, що спалахнули після обрання Мазепи, отримана ним з "Короткого опису Малоросії" та хроніки Рубана, проте текстуальний аналіз свідчить на користь Бантиша-Каменського:

"Ко роткий опис Мало­росії":

"Того ж года чернь и мужи­ки панов сво­их, паче же арендаров, грабовали, а нікоторьіх и мучили, допи- туясь денег, пока оних бунтовщиков усмирено"².

"Історія Малої Росії": "Недовольные отстав­кою Самойловича и из­бранием Мазепы мало­россияне сначала ропта­ли, потом вышли из по­виновения, умертвили многих владельцев, огра­били сборщиков пода­тей и смеялись над уни­версалами своего пред­водителя. Несколько ве­ликороссийских полков выслано для усмирения мятежников" (С.342).

"Історія Малоросії": "Такое начало прав­ления ужаснуло ма­лороссиян; народ начал роптать, вол­новаться, взбунто­вался, перебил многих владельцев и, издеваясь над гет­манскими универса­лами,     ограбил сборщиков податей. Мазепа усмирил их полками московски­ми" (ІІ. — С. 317).

Як бачимо, на відміну від свого попередника, історики ХІХ ст. усю вину за конфлікт покладають на новообраного гетьмана. Змальовуючи темними фарбами постать Мазепи, вони намагаються довести, що Іван Степанович не мав нія­кої підтримки серед населення України, тому для вирішен­ня внутрішніх проблем вимушений був спиратися на царські війська. Зазначимо також, що Г. Граб'янка взагалі не згадує про цю подію.

Привертає увагу розповідь Маркевича про життя й діяльність Семена Палія, зокрема про його взаємини з поль­сько-шляхетською адміністрацією. При порівнянні цього фрагмента з відповідними рядками "Історії русів" впадає в око їх велика подібність, хоч наш дослідник запевняє, ніби він у першу чергу користувався працею Рубана. Але ж у Маркевича, як і у невідомого автора, підступним шляхтичам вдається схопити фастівського полковника саме під час по­їздки на богомілля до Києва. Обидва історики однаково пе­редають і власні назви: полковник Абаза, гетьман Могила, замок Майжелевский тощо. Рубан, наприклад, правобе­режного гетьмана називає "Мигулой".

З поді бною ситуацією зустрічаємося і при визначенні джерельної основи уривка, де йдеться про тактику загонів правобережного козацтва в боротьбі з татарами. Хоч у списку джерел стоять "Короткий опис Малоросії", "Корот­кий літопис Малої Росії" й немає "Дійствій презільной бра­ни", однак інформація про степові походи запозичена саме з останньої пам'ятки.

"Літопис Григорія Граб'янки":

".Понеже на тих диких и широких степах не иміется ни единой стезі, ни сліду, яко на морі. Обаче тіе вишеписанніе ватаги, добре знающи проходи, аки би по широких из- вістних путех, з великим опасеніем, даби не были где от Та­тар изслідованни, не иміющи себі чрез нісколько місяцей огня, и единожди в сутки зіло скудной пищи — толокна и су- харей толчених вкушаючи и коням рзати не дающи, аки би

1

дикіе звіри кріючися в тернах и комишах. .

"Короткий опис Малоросії":

".Ездячи же на тіх пустошироких степах, иногда звіринтім мясом кормилися, а иногда толокна толко да су­харей толченых в сутки раз вкушали, с великим от татар опасеніем, не имія ни дороги, ни сліда и коням ржати не до- пущая, и без огня, будто звiры, по тернах и комишах корми­лися." (С. 289 — 290).

"Історія Малоросії":

"Хотя на широких и пустых степях нет ни одной тропин­ки, ни следу, как на море; но эти ватаги, хорошо зная пути, ездили как по большим дорогам; опасаясь преследования от татар, месяц-другой огня не разводили, питались раз в день скудною пищею, толокном и толчеными сухарями, коням не давали ржать, крылись по камышам и тростникам, как дикие звери."(ІІ. — С. 333 — 334).

Звістка Маркевича про заведення в 1722 р. президентом Малоросійської колегії грошових і хлібних зборів з меш­канців Гетьманщини бере початок з тексту "Короткого опи­су Малоросії".

"Короткий опис Мало­росії":

"И тогож юля 20 дня при­бил в Глухов Степан Велями- нович и, учинив Коллегію, начал денежные и хліб^іе зборы збирать в Малой Рос- сіи от всіх ." (С.307 — 308).

"Історія Малоросії": "Через семнадцать дней по смерти Скоропадского приехал Степан Лукич Вель­яминов в Глухов и стал соби­рать хлебные и денежные сборы" (ІІ. — С. 568).

У повній відповідності з Рубаном історик вказує, що, приїхавши до Петербурга, члени української делегації на чолі з П. Полуботком "остановились у Троицкой пристани,

подле кофейного дому"(ІІ. — С. 575). Бантиш-Каменський не локалізує місце розташування заїжджого двору, в якому спочатку мешкали козацькі старшини¹.

Зіставлення текстів трьох творів ясно свідчить, що роз­повідь автора "Короткого опису Малоросії" про Гілянський похід 1725 р. відобразилася в "Історії Малоросії" незалежно від Бантиша-Каменського. Останній не називає прізвища донощика, котрий став винуватцем арешту Лизогуба й Гор- лен ка.

Найприродніше вважати, що під час написання уривка про Сулакський похід 1726 р. Маркевич використав мате­ріали "Короткого літопису Малої Росії", оскільки в V томі вчений відсилає нас лише до цього джерела. Миколу Андрійовича глибоко хвилювали великі страждання зем­ляків за правління Петра І, Катерини І та Анни Іоаннівни, хоча на словах він ніби й схвалював остаточну мету націо­нальної політики царського уряду.

З праці Рубана Маркевич почерпнув також інформацію про зміну імперської адміністрації Гетьманщини в 1738 р. Найбільшим за об сягом за по зи чен ням з "Ко ротко го літо пи- су Малої Росії" є розлога цитата про діяльність губернатора Кейта. І нарешті, ще один випадок, який свідчить про існу­вання безпосереднього зв'язку між обома творами. Маємо на увазі перелік пільг, які надала цариця Єлизавета поте­рпілим від стихійних лих мешканцям Лівобережжя. Те, що дослідник, на відміну від Бантиша-Каменського, не називає кількості виведених російських полків, робить у даному разі малоймовірним залучення "Історії Малої Росії."

Тепер розглянемо роботу вченого з короткими козаць- ки ми літо писа ми в V томі.

На с. 13 — 14 він цитує статті "Короткого опису Мало­росії" про гетьманство Свірговського й Скалозуба, поле­мізуючи з Бантишем-Каменським, який не визнавав за цими особами гетьманського титулу.

На с.16 Маркевич порівнює звістку про загибель Косин­ського під П'яткою, що міститься в "Короткому описі Мало­росії", працях Бантиша-Каменського, Енгеля, Рубана тощо, з легендарною версією Псевдокониського. Причому Мико­ла Андрійович схиляється на сторону останнього, бо автор "Історії русів" підкріплює своє твердження "автентични - ми" грамотами, а перераховані вище історики просто кон­статують факт.

У примітках до 7-го розділу наведено відомості з різних джерел, у тому числі й з "Короткого опису Малоросії", про місце смерті й поховання Петра Сагайдачного.

Для обґрунтування необ'єктивного твердження, ніби гетьман Остряниця не зазнав поразки від поляків, а став жертвою ворожої підступності, Маркевич спирається на "Короткий опис Малоросії" й "Дійствія презільной брани". Наведені цитати, за авторським задумом, мали б також пе­реконати читача у звірячій жорстокості карателів.

Щоб детальніше висвітлити становище українського на­роду напередодні Національно-визвольної війни, точніше визначити причину конфлікту та докладніше ознайомити читачів з біографією Б. Хмельницького, Маркевич на 28 —31-й сторінках виписує розлогий уривок з Граб'янки. При цьому він зазначає, що "летопись Разумовского во всем сходна с отрывками, мною приведенными" (V. — С. 31). Трохи далі історик висловлює здивування з приводу відсут­ності в "Короткому описі Малоросії" й "Дійствіях пре­зільной брани" звісток про Кам ' янецьку битву, котру так майстерно змалював Кониський. У примітках до розділу, де викладається перебіг кампанії 1648 р., зазначено, що Рубан, на жаль, не розповідає про похід козацького війська до Га­ли чи ни.

Уважно студіюючи "Annales de la РеШе-Кп88іе", Марке­вич приходить до такого висновку: "Одну часть своего тво­рения Шерер перевел из летописи графа Кириллы Григорьевича Разумовского. Другая часть почти вся взята из Боплана" (V. — С. 91). Для більшої переконливості дослідник наводить кілька текстуальних паралелей. Правда, двадцятьма роками раніше в рецензії на перше видання праці Д. Бантиша-Каменського було зазначено, що літопис Рубана "вшанував Шерер перекладом французькою мо­вою, хоча не вважав за потрібне застерегти про те"^[644]. Взагалі ж питання джерельної основи книжки Шерера ще потребує ре тель но го вивчення.

В "Історії Малоросії" подано 3 списки козацьких полків за 1650 р. з числом козаків у кожному. В примітці дослідник помилково вказує, ніби список Рубана "ближе к истине" (V. — С. 106), ніж реєстр з "Короткого опису Малоросії", в яко­му налічувалося на 20 340 осіб менше. На гадку історика, в Ніжинському й Чернігівському полках "показано слишком мало козаков, тогда как эти полки были многолюднейши­ми" (V. — С. 106). До V тому Маркевич вмістив 10 зведених хронологічних таблиць українських гетьманів, що були складені на підставі різних джерел, у тому числі "Дійствій презільной брани", "Короткого опису Малоросії" та "Ко­роткого літопису Малої Росії".

Незважаючи на низку недоліків "Історії Малоросії", що стосувалися повноти інформації та рівня критики джерел, суспільно-політичні погляди її автора були пройняті демо­кратизмом і великим патріотизмом. Жанрові особливості твору полягають у поєднанні науковості й художності. Образно-емоційне начало, яке властиве самій історичній дійсності, з різноманітних джерел, а особливо з "Історії русів", перейшло на сторінки праці Маркевича. В арсеналі пізнавальних засобів Миколи Андрійовича, котрий був не тільки науковцем, а й поетом, образне мислення займало значне місце. Прагнучи створити захоплюючу й художньо виразну історію своєї нації, Маркевич вдавався до певної романтичної ідеалізації минулого. Особистий письмен­ницький талант допоміг йому яскраво відтворити драма­тичні й трагічні сторінки вітчизняної історії. "Маркевич прагнув, — пише Є. Косачевська, — якнайповніше відтво­рити масові народні рухи, показати "вождів і начальників", їх мужність, героїзм, доблесть у боротьбі з ворогами, виявив увагу та інтерес до соціальних причин руху, використовую­чи при цьому цілі пласти демократичних джерел"^[645]. Ідейна спрямованість твору відповідала поглядам тогочасної про­гресивної української інтелігенції, яка, захоплюючись на­ціонально-визвольною боротьбою свого народу в XVI — XVII ст., мріяла про зміну існуючого стану речей. Вик­ладені обставини сприяли популярності "Історії Малоросії" в українському суспільстві. В 1870 р. Г. Карпов зазначав, що "до останнього часу кілька поколінь виховувалося на чи­танні творів Маркевича"^[646].

З іншого боку, праця Маркевича була відразу ж вороже зустрінута польськими та російськими шовіністами, котрі за будь-яку ціну намагалися довести відсутність держав­но-політичної традиції в процесі історичного розвитку укра­їнської нації.

"Ще одна "Історія Малоросії"?. Коли ж буде цьому кінець?" — з обуренням вигукує на початку своєї рецензії Осип Сенковський^[647]. Озлоблений реакційний критик з не­навистю називає козаків кровожерними вбивцями та гра­біжниками, категорично засуджує жорстокість форм боротьби українців проти шляхетської Польщі. "Найне­збагненніша річ на світі в дев'ятнадцятому столітті, — пише Сенковський, — це безперечно, та непохитна, незрівнянна пихатість, з якою деякі малоросійські історики, захоплюю­чись покійним козацьким патріотизмом, оплакують падіння "гетьманщини", оспівують блаженство жителів України під батогом козацтва, під управлінням озброєної й неспокійної орди відчайдушних головорізів і грабіжників за ремеслом та звинувачують в утисках сусідів, які для своєї безпеки й для користі самої країни намагалися стримувати буйства цього правлячого ополчення, завжди готового до бунту або до нападу"^[648]. На думку переконаного українофоба, позбав­лене моральних вартостей і освіти козацтво було неспро­можне створювати власні культурні цінності. Натомість хижі ватаги українських козаків і мужиків могли тільки руйнувати здобутки культури й цивілізації сусідніх народів, у першу чергу польської шляхти. Гостро й дошкульно роз­критикувавши "Історію Малоросії", Сенковський підсумо­вує, що Маркевич уклав "чотири томи позбавлених смаку вигуків, легковажних міркувань, дитячих казок і бруталь­них вигадок темних місцевих літописців"^[649].

Урядові кола відмовилися задовольнити справедливе обу­рення української громадськості такою нахабною вихват­кою О. Сенковського, оскільки особисті погляди критика в даному разі збігалися з офіційною імперською політикою стосовно українського питання. В пояснювальній записці цензори П. А. Корсаков і А. В. Фрейганг "головний захист... побудували на наступній думці статей "Библиотеки для чте­ния": Малоросія ніколи не становила окремого політичного суспільства, робила багато дурниць та лиха сусідам і що все це кінчилося лише з того часу, як вона з'єдналася з Росією"^[650].

З іншого боку, поява п'ятитомника викликала роздрату­вання серед реакційних імпєрських кіл. Захлинаючись від безсилої люті, відомий україножер В. Бєлінський намагався довести, ніби "Малоросія ніколи не була державою, отже, й історії, у точному значенні цього слова, не мала. Історія Ма­лоросії є не більше як епізод із царювання царя Олексія Ми­хайловича... Історія Малоросії — це побічна ріка, що впадає у велику ріку російської історії. Малоросіяни завжди були племенем і ніколи не були народом, а тим менше — держа­вою" . Великодержавні шовіністи, котрі відмовляли українській нації в праві на існування, органічно не сприй­мали "Історії Малоросії", що була певним науковим явищем і мала суспільний резонанс. Підтвердженням останнього, до речі, є й голоси ворожої критики.

Отже, козацькі хроніки 30-80-х рр. XVIII ст. справили незначний вплив на "Історію Малоросії" через їх компіля­тивний характер, уривчастість і лаконізм. Маркевич вико­ристовував ці джерела лише для внесення дрібних доповнень і уточнень до відомостей Бантиша-Каменського, автора "Історії русів", Граб'янки.

Літописні матеріали були використані Маркевичем і в історичних екскурсах об'ємної розвідки "Реки Полтавской губернии"^[651]. В цій праці дано розгорнуту характеристику річкової сітки у зв'язку з кліматичними умовами, особли­востями рельєфу, геологічної будови місцевості та специ­фікою органічного світу регіону. Причому гідрографічні відомості вдало доповнюються історичними довідками, по­черпнутими з "Літописуруського", "ОписуУкраїни" Гійома Левассера де Боплана, козацьких літописів, "Історії русів", різноманітних грамот, універсалів тощо. Така жан­рова своєрідність твору дозволяє поставити Маркевича біля ви токів на ціо наль ної біо ге ог рафії.

Через відсутність посилань і лаконізм викладу на даний час неможливо визначити, "Дійствіями презільной брани" чи "Коротким описом Малоросії" користувався дослідник, повідомляючи про перебіг конфлікту між Пушкарем і Вигов- ським і загибель 1696 р. великої кількості татар у гирлі Вор­скли. Зате звістки, що стосуються походу Д. Апостола на Коломак проти ординців у 1723 р. і будівництва Української лінії в 1731 — 1733 рр., без сумніву, почерпнуті з "Короткого опису Малоросії". Повністю запозичена з "Історії русів" розповідь про колонізацію належних до гетьманської була­ви надсульських земель, а також звістка про переправу Я. Сомка через Дніпро на Мишуриному Розі під час погоні за Ю. Хмельницьким в 1662 р. В історичних переказах, при­свячених річці Стариці, Маркевич наводить цитату з праці О. Рігельмана про розгром у 1638 р. польського війська коза­ками Остряниці та Гуні^[652].

Окремі замітки з праць А. Шафонського, О. Рігельмана й В. Рубана містяться в рукописній монографії "Статистика прошлого столетия. Монастыри киевские. Духовенство во­обще, расколы и пр." Під час роботи над словником укра­їнської мови упоряднику також доводилося частенько заглядати в козацькі літописи^[653].

"Я люблю пристрасно науку, — зізнається Маркевич у листі до О. Бодянського від 1 липня 1848 р., — й вважаю не­вдячною справою скнарою тремтіти над рукописами, не ділячись ними з людьми, які розум-ють усю ціну їх"^[654]. Як член Мос ко всько го то ва рис тва історії та ста ро жит нос тей російських, Маркевич намагався брати посильну участь у діяльності цієї організації, зокрема у виданні наративних джерел. Так, у квітні 1848 р. він вислав О. Бодянському спи­сок "Дійствій презільной брани", що був укладений М. Пліскою. Разом з цим історик запропонував колезі опу­блікувати й "Короткий опис Малоросії". Нажаль, цим планам у зв'язку з несприятливими об'єктивними й суб'єктивними обставинами не вдалося здійснитися. Через господарські клопоти та невпорядкованість великої бібліотеки Маркевич не встиг швидко знайти рукопис і надіслати його до Москви . Як відомо, вже наприкінці року Бодянський був звільнений з посади секретаря товариства, а видання "Чтений" припи­нене. Тому рукопис Пліски редакція повернула власнику.

У присвячених Маркевичу спогадах М. Макаров так відгукується про його основну наукову працю: "Як історія, як живе, критичне відтворення минулого, його твір не міг задовольнити вимог науки й у той час, але як зібрання та об­народування різних історичних матеріалів, він дорогоцін­ний для кожного, хто вивчав південний край наш, і зберіг за Миколою Андрійовичем ім'я корисного й працелюбного діяча"^[655]. Недоліки й переваги "Історії Малоросії" були врахо­вані наступниками Маркевича. Прогресивні ідеї видання знайшли свій дальший розвиток у працях П. Куліша, М. Кос то ма ро ва, М. Мак си мо ви ча та інших укр аїнських учених. Новий період вітчизняної історіографії характери­зується значним розширенням історичної тематики, актив­ним залученням нових архівних матеріалів та поглибленою критикою джерел. При цьому козацькі літописи й надалі продовжували перебувати в полі зору дослідників.