4.5. До питання про час написання та авторство "Повести о том, что случилось на Украине, как она Литвою завладена..."

Росії", виданий у 1777 р. у Петербурзі В.Г. Рубаном. Частина наведених у статті паралелей не викликає жодних запере­чень, деякі приклади вимагають певних уточнень, з кілько­ма ж твердженнями дослідника взагалі не можна погодитись. Учений також коротко охарактеризував стильо­ві особливості твору. Значна кількість церковнослов'ян­ської лексики та ідейні погляди літописця дали підставу йому твердити про те, що "Повесть" нібито була складена духовною особою. При цьому в статті не розглядається ідей­на концепція літопису. Дослідник наводить, правда, 2 урив­ки, що можуть дати певне уявлення про ідейні погляди автора. В одному з них повідомляється про страждання за віру, які терпіли православні, оскільки католики використо­вували релігію не на благо людей, а для задоволення влас­них користолюбних інтересів. У другому зазначено, що, зглянувшись на долю православних, Господь послав їм виз­волителя в особі Богдана Хмельницького. Час написання літопису Єршов обмежує 1777- 1792 рр. "Повесть" було складено не ран і ше 1777 р., оскільки саме тоді було опу­бліковано "Короткий літопис Малої Росії". Верхньою ме­жею, на думку вченого, є рік другого розподілу Польщі. ".Можна припустити, - пише Єршов, - що інакше автор П-ті, пе ре пи су ю чи із св. дже ре ла ("Ко рот ко го літо пи су Ма­лої Росії" В.Рубана - ІД.) фразу "должно Волынь, Покутье, Подолію и Полесье, ныне Поляками владеемыя, и в тех зем­лях народ Малороссійскій Благочестивый, к Уніи принуж­даемый, насильно оружіем нашим от ига Польского избавить, и все то, чем прежде Великіи Князи Великорос- сійскіи и Самодержцы наследственно владели, к Самодер- жавію Всероссійскому паки присовокупить" змінив би її і будь що будь не написав би "ныне Поляками владеемыя" або зробив би відповідну до цього примітку, бо Волинь, По­куття, Поділля й Полісся якраз при др. розборі Речі Поспо- ₁

литої одійшли до Московщини" . На наш погляд, уданому випадку Єршов допустив неточність, оскільки вилучив ци­товані рядки з контексту, у якому вони виконують функцію непрямої мови: "как говорил он (Богдан Хмельницький - ІД.), крайне было должно Волынь, Покутье, Подолію и По­лесье, ныне Поляками владеемые... к Самодержавію Всерос- сійскому паки присовокупить"^[615]. Адже при передачі чужої мови граматична категорія часу дієслів вживається з точки зору того, кому належить висловлювання (тобто Богдана Хмельницького), а не з точки зору літописця, котрий пере­дав зміст промови гетьмана.

Детальний текстуальний аналіз твору дає всі підстави твердити, що його автор використовував джерела, які були складені та потрапили до наукового й літературного обігу після 1777 р.

Кілька повідомлень "Повести" безпосередньо пов'язані з матеріалами "к:торїї русів", котра була написана, ймо­вірно, у першому десятилітті ХГХ ст. Так, тільки у двох тво­рах зустрічається інформація про загибель гетьмана Свірговського під містом Кілією. На відміну від усіх інших українських історико-літературних пам'яток XVII-XVIII століть, які називають керівника національно-визвольного повстання 1596 р. лише на прізвище, в "к:торп русів" геть­ман Наливайко має ім'я Павло. Повідомлення "Повести" проте, що козаки обрали гетьманом "храброго и преславно- го Павла, прозвищем Наливайка" (С. 4) свідчить про знайом­ство її автора з працею Псевдокониського. Йдучи за цим першоджерелом, він також наголошує, що новообраний гетьман відмовився від розв'язання польсько-українського конфлікту воєнним шляхом, а намагався спочатку порозумі­тися з королівським урядом. Лише розпочаті польським гетьманом Жолкевським бойові дії примусили козаків взя­тися за зброю. Як і в ^іТсторії русів", переможна битва Нали­вайка з поляками відбувається під Чигирином. Крім названих творів, це місце битви Наливайка не зустрічається в жодному іншому джерелі. Зображуючи саму батальну сцену, невідомий письменник спирався на власну уяву, за­лучав засоби народнопоетичної творчості, але не викорис­товував при цьому матеріал з "Тстери русів". З великою долею ймовірності можна також твердити, що легенда про заснування польським королем Степаном Баторієм міста Батурина, яке було назване на честь монарха і призначало­ся для резиденції гетьманського уряду, потрапила на сто­рінки "Повести" саме з "Тстери русів".

"Історія русів" "Для резиденціи Гетмана и всего Малоросійскаго Три­бунала, воздвигнул на имя свое при реке Сейме город Батурин."¹ "По весть"

"Памятны суть всем Коза­кам имя Короля Стефана и прозваніе Баторій, еже и град во свое нарицаніе по­ставил, Батурин, и Козакам подарил" (С.2).

Автори більшості історико-літературних пам'яток, котрі приписували С.Баторію реформування козацького війська, зазначали, що козаки отримали від короля місто Трахте- мирів. Правда, О.Рігельман пише, що "Стефан Баторий в царствование свое, в Малой России, на восточной стороне Днепра, при реке Сейме, впадающей в Десну, на левой ее

стороне, построил город, так, как в отчине своей, и назвал оный, по прозванию своему, Баторин"^[616]. Однак тут же істо­рик підкреслює, що "в сих местах тогда козаков поселен­ных еще не было"^[617]. Отже, місто не могло призначатися для гетьманської резиденції. Подібну, але суперечливу інфор- мац ію зустрічаємо на сторінках "Крат ко го літо изоб ра зи- тельного знаменитых и памяти достойных дійств и случаев описанія." У тексті літопису під 1576 р. читаємо: "Тот же ко­роль Стефан Баторій, опроч стариннаго города козацкого Чигирина, дал козакам Терехтемиров с монастырем для зи­мо вых квар тир, а для ре зи ден ции гетман ской устроил над рікою Сеймом город новый и назвал его, от своего прозва- нія, Баторин, кой ньіні называется Батурин; а платил всяко­му козаку в год по червонцу и по кожуху"^[618]. Однак далі автор, за якого деякі дослідники вважають Якова Лизогуба, повністю заперечує попереднє твердження: "Сей город не для резиденціи гетманской построен, но король для себя его построил, яко свою маетность, ибо в сіе время в Малой Рос- сіи на сей стороні Дніпра еще не было козаков, ни гетмана, а он стал резиденціею гетманскою уже при гетмане Игнато- вичі (тобто Дем'яні Многогрішному - ГД.), в 1670 году"^[619]. На наш погляд, еволюція фабули про заснування Батурина має такий вигляд: "Краткое літоизобразительное знаменитых и памяти достойных дійств и случаев описаніе" ^ "Літописна оповідь про Малу Росію" О.Рігельмана ^ "Історія русів" ^ "Повесть о том, что случилось на Украине". Можливо, що інформацію про ім'я Наливайка, Чигиринську битву та за­снування Батурина автор "Повести" почерпнув не безпосе­редньо з рукописного списку ^,Тсторїї русів", а з другого видання "!сторп Малої Росії" Д. Бантиша-Каменського, що побачило світ у 1830 р. Про похід Свірговського цей історик оповідає на основі праці Енгеля, тому, певна річ, там не зустрічається топонім "Кілія". Отже, інформація про заги­бель Свірговського, без сумніву, є прямим запозиченням автора "Повести" з твору Псевдокониського. Можливо, що у зображенні розподілу Гедимінової спадщини автор "По­вести" спирається на текст "Тсторп Малої Росії". По­рівняємо:

" !сторія Малої Росії"                   "Повесть"

"Каждый из семи сыновей "Наследіе его меж семью Гедимина получил от него в сынов разделилось: Монто- наследство особенный удел: вид взял Кирнов город со об- Монтовид или Монтвил Кер- ластью; а Наримон Пинскда нов и Слоним; Наримант на Волыни, а Ольгерд Кри і Пинск; Ольгерд Крев (сверх вскіи земли; а Кистут Витебска наследия жены Жмудь, Брест да Троки; а его); Евнутий Вильну или сто-Корят земли Новгородец- лицу с достоинством велико- кіи; а Любарт Володимер да го князя; Кестутий Троки; Луцк и со всею землею Во- Корьяд Новогродок, а Лю- лынскою;аменьшийсынГе- барт остался государем Волы-димина, Явнутій, Вильну ни, наследственного достоя- взял да Украину и Великим ния его супруги"¹.       Князем всея Литвы стался"

"умел еще Гедимин мирным (С. 1.). договором с Польшею утвер­дить за другими своими сы­новьями Кестутием Брест, а за Любартом Холм, Луцк и Владимир, как бы законное

наследство его супруги"².______________________________

Отже, джерельний аналіз "Повести" свідчить про вико­ристання її автором, крім праці Рубана, ще "Тсторп русів" і, що дуже ймовірно, "Тсторп Малої Росії" Бантиша-Камен­ського. Причому вірогідність знайомства загадкового анон­іма з працею останнього не залишає підстав для припущення про те, що Псевдокониський міг користувати­ся матеріалами з "Повести".

Варто зазначити, що досі не знайдено не тільки оригіна­лу пам'ятки, а й жодного її списку з XVIII - початку XIX століть. Науці відомий лише список, який був власноручно написаний ІСрезневським на початку 30-х рр. ХГХ ст. Хоч українські історики та письменники другої половини XVIII ст. у своїй науковій і літературній діяльності активно зверталися до різноманітних джерел, проте слідів викорис­тання "Повести" ми не знаходимо в жодному з творів цього періоду. Перші згадки про цей літопис зустрічаємо на сто­рінках "Запорозької старовини". "Повесть" була внесена Срезневським до списку джерел української історії у 2-й і 3-й книгах I частини та 2-й II частини збірки, що побачили світ у 1833, 1834 і 1835 рр. Під час роботи над "Богданом Хмельницьким" використовував інформацію з даного літо­пису й Микола Костомаров. !сторик зараховував твір ано­німного автора до малодостовірних джерел, якими можна користуватися з великою обережністю. Вчений поси­лається на публікацію літопису, розповідаючи про виник­нення козацтва та реформи С. Баторія. Дослідник по чер пнув з "По вес ти" інфор мац ію про роз гор тан ня Нац іо- нально-визвольної війни влітку 1648 р. Значний інтерес викликали в Костомарова повідомлення літопису про діяльність загонів Лисенка Вовгури та Харченка Гайчури (Жодними документальними, літературними чи фольклор­ними джерелами не підтверджується участь у визвольному русі 1648-1651 рр. історичних осіб із такими іменами). Слідом за автором "Повести" історик називає повстанців гайдамаками.

Той факт, що всупереч літописній традиції невідомий автор прикладає назву "гайдамаки" до учасників національ­но-визвольної боротьби кінця XVI-XVII ст., також є важ­ливим свідченням неавтентичності твору. Перше по відом лен ня про вис тупи гай да маків зустрічається в по ль- ських джерелах під 1717 р. Дане словесне позначення укра­їнських повстанців, котрі діяли у XVIII ст. на Правобережній Україні, широко вживається в народних ду­мах та історичних піснях того часу, проте (за винятком праці В.Рубана) не трапляється в літописах, що описують події цієї ж доби, не кажучи вже про попередні епохи.

Ототожнення козаків і гайдамаків як борців проти на­ціонального й релігійного гніту з боку Речі Посполитої було характерним для літератури та історіографії першої поло­вини XIX ст., що обумовлювалося тогочасним рівнем істо­ричних знань. У безпосередньому зв'язку з поглядами автора "Повести" розглядає проблему походження та істо­ричної ролі гайдамаків Срезневський. Учений ототожнює їх з тими козаками, котрі не були записані до реєстру: "По­чинаючи з перших часів поширення козацтва в Україні, ба­чимо у ній два роди козаків: одні мали назву «лейстрових» (записаних у реєстрі), а інші належали до вільних кравчин (громад). Ці ж останні, далеко перевищуючи перших за кількістю, називалися загальним іменем «гайдамак» або «гайдамаків»"^[620]. Але разом з цим історик відрізняє гайдаі маків від запорожців, вважаючи, що останні були дисци- плінованішими й не виявляли такої жорстокості до ворогів. Перші виступи гайдамаків як серйозної соціальної сили припадають, на думку Срезневського, на кінець XVI ст. Він припускає можливість того, що "гайдамаки першими підня­ли прапор бунту проти поляків, тому що вони здебільшого складалися із селян, які втекли від своїх володарів, і без су­мніву бажали помститися їм за утиски"^[621]. Однактвердження Срезневського, ніби "початокуніатської війни між право­славною Україною й католицькою Польщею, яка бажала навернути її до католицизму через унію - з'єднання цер­кви греко-російської з папською, можна вважати часом по­яви козаків-гайдамаків"^[622], суперечить його ж попереднім думкам про те, що гайдамаки існували з часу становлення козацтва як окремого соціального стану.

Відповідно до матеріалів "Запорозької старовини" Срез­невський описує участь гайдамаків у повстанні Наливайка, якого тут теж названо Павлом. При цьому слідом за "Повес­тью" дослідник наголошує на вирішальній ролі гайдамаць­кого загону в Чигиринській битві. Зіставивши рядки "Повести" і статті, де йдеться про події другої половини 1648 р., ми переконуємося, що вони близькі в передачі прізвищ керівників повстанців і в окремих деталях.

"Повесть"

"Знаменитейшій между от­рядами сими был небольшой отряд асаула Лисенка, Вов- гуревским именовавшійся, по имени Вовгуря, прозвища Ли сен ка. Оный со сто ял ток­мо из 150 воинов охочеко- мон ных, хо ро шо во о ру- женных, и дополняем бывал Гайдамаками. Все тіи Вовгу- ревскіи ратники необычай­ной силой отличалися и "Козаки-гайдамаки униат­ской войны 1595-1654" "Вся западная Украйна на­полнилась толпами вольни- ков, ис треб ляв ших вра гов православия: около Канева Лисенко с Вовгуревцами сдирал кожи с униатов и жи­дов; вокруг Киева делал тоже Харченко; на Подоле буйствовали толпы гайдамак с Остапом Павлюком и Мо­розенком; на Волыни падала случая незнато, же бы кто один з них в плен живой от­дался врагу на позор, а врагу от них тяжко бывало, кольми паче Жидам. Обычай их был с живых шкуру сдирать. В Каневе и в Северских влас­тях наипаче они себя жесто­косердными оказали. И По ля ки стра ши ли ся их паче всякого войска Козацкого. Вто рый от ряд Ко зац кий был полковника Ганжи, действо­вал на Волыни; а третій, Оси­па Павлюка, на Подоле, Жидам и шляхтичам Поль­ским беды чинил; а четвер­тый в Кіеве и городах окружных Козака Харченка, и потом сей до Лисенка при­соединился. Пятый отряд был той Максима Кривоно­са" (С. 8).

шляхта польская под удара­ми Ганджи. Чорнота, Калин, Воронченко, Лобода, Бур- лай, Полкожуха, Небаба, Не- чай, Тиша с дружинами проникали вглубь Польши. Всех грознее была кравчина Максима Кривоноса" . (Наведений уривок містить­ся й у II томі II частини "За­порозької старовини").

Кілька квазіісторичних фактів, які фігурують на сто­рінках "Повести", відображені також у стилізованих думах та історичних піснях, що були вміщені до "Запорозької ста­ровини". Як в "Тсторп русів" і "Повести", у "Надгробной песни Свирговскому" та "Второй надгробной песни Свир- говскому" повідомляється про загибель цього гетьмана під Кілією:

"Ой, доня ж, доня, моя доня Годі сумовати: Що нашого молодого Йвана У могилі шукати, У глибокій у могилі Біля города, біля Килії" \ "Тоді жаворонки повилися.

-  Де ж ви из нашим гетьманом простилися.

-  У глибокій, у могилі, Біля города, біля Килії На турецькій лінії"^[623].

ідентичність імені гетьмана Наливайка у підробленій думі "Битва Чигиринская" та "Повести" може свідчити про те, що й дума, і літопис створені на основі "Тсторп русів", можливо, однією й тією ж особою. Стилізована дума при­свячена неісторичній битві Наливайка з поляками під Чиги­рином. Правда, на відміну від літопису, хід бою у думі передано за "Історією русів", але наявність однакового то­поніма ставить, на наш погляд, обидві підробки в безпосе­редній зв'язок між собою.

Героями історичних пісень "Убиение Наливайка" і "Подвиги Лободы", що присвячені подіям кінця ХУ! ст., вис­тупають гайдамаки, котрі, як у "Повести" та згаданій вище статті Срезневського, ототожнюються тут із козаками.

У пісні "Поход на Пиляву" серед ватажків козацького війська поряд із Морозенком фігурують неісторичні Лисен­ко Вовгуря та Харченко Гайчура. Причому Лисенкові відво­дить ся роль го ловно го ге роя пісні.

Однією з основних стильових особливостей літопису є його зв'язок з фольклором. Перш за все впадає в око ритмічний характер мови в багатьох місцях тексту. Причо­му важливим елементом ритму нерідко виступає рима. Ритмічна будова і співзвучність у закінченнях слів прита­манні багатьом рядкам "Повести". Основною одиницею ритму є словосполучення, до складу якого входить дієсло- во-присудок. Такі словосполучення з однорідними присуд­ками об'єднуються в речення: "Шляхтичи же поспольство утеснять стали, налогами обирать, вольностей лишать, вся­чески безчестно поступали (С. 1). "Поляки победили и Гет­мана в полон взяли, и мученической смерти предали" (С. 6). У наведених прикладах без особливих труднощів можна виділити точні одногрупні прості рими. Моді в ролі ритмічних компонентів можуть виступати й речення: "Го­тов мир держать, егда же и Козаки его получат, тако отве- щал Хан. И весьма тому возрадовался Король ^анн" (С. 9). На письмі одиниці ритму відокремлюються одна від одної комами (зрідка крапками), а при вимові паузами. Рими на­дають музикального характеру прозовій мові, підсилюють виразність змісту, створюють емоційну напруженість. Такі особливості звукової організації мови літопису ставлять "Повесть" осторонь від інших історико-літературних пам'я­ток XVIII ст.

Лексичний склад твору також свідчить про фольклорні впливи. У тексті зустрічаються постійні епітети: страшная сеча, слав но го и пре храб ро го Ко за ка, силу ве ли кую тощо. Особливо улюбленим видом означень у словнику письмен­ника є характерні для народнопоетичної традиції приклад­ки: Днепр реку, Чигрин город, Константин князь і т.п. До фо льклор них за собів, що ви ко рис тову ють ся на сторінках "Повести", належать і тавтології типу "мыслто гадал", "на­ряды нарядили" тощо. Назвавши перших утікачів від поль­сько-шляхетського гніту "вольными юнаками", автор, на нашу думку, спирався на сербський народний епос, що ко­ристувався особливою популярністю серед української та російської інтелігенції в першій половині ХГХ ст.

Проте механічно підібрані автором народнопоетичні за­соби не сприймаються як органічні складові компоненти тексту. Деякі з них можна розглядати як знаряддя стилізації під фольклор.

Для мовної еволюції жанру історико-літературної прози XVIII ст. характерний поступовий перехід від книжної укра­їнської та слов'яноукраїнської мов до російської літератур­ної мови. Як зазначає П. Житецький, "починаючи з тридцятих років XVIII ст., з'являється в книжній укра­їнській мові більш або менш помітна домішка слів, звуків і форм російських. У творах, написаних цією мовою, майже немає слов'янізмів, майже немає в ній і полонізмів, навіть польських сполучників, які були звичайними в книжній українській мові XVII ст."^[624] Якщо складений у 1742 р. "Літо­писец, или описаніе краткое знатнійших дійств и случаев" ще має зв'язки з національною мовною традицією, то "Ко­роткий опис про козацький малоросійський народ" (1765 р.) Петра Симоновського та "Зібрання історичне" (1770 р.) Степана Лукомського написані майже чистою російською мовою. Досконало володіли російською мовою Василь Ру­бан, Михайло Антоновський, життєвий шлях яких був тісно пов'язаний з Петербургом і Москвою, не кажучи вже про Олександра Рігельмана. Занепад книжної української мови на Лівобережжі поступово призвів до того, що "з шестиде- сятих років XVIII ст. ми вже не маємо жодного історичного твору, написаного книжною українською мовою"^[625]. Більше того, "вона (давня українська мова - ІД.) здавалась недо­речною навіть у старовинних літописах і хроніках"^[626], котрі перед публікацією підлягали перекладу на російську. Тому підтиском суспільно-політичних і культурних обставин, які склалися у другій половині XVIII ст., представники націо­нально-свідомої старшини та інтелігенції були вимушені писати історичні твори російською мовою, що почала вико­нувати функцію однієї з літературних мов, подібно до лати­ни в XVI-XVII ст.

На відміну від пам'яток історико-літературного жанру, що були створені в другій половині XVIII ст., лексичний склад "Повести" характеризується надзвичайною строка­тістю. У ньому зустрічається й російська лексика, і церков­нослов'янізми, й українські слова.

Основну масу лексичного складу "Повести" утворюють слова російської літературної мови. Причому аналіз тексту свідчить про те, що автор був прекрасно знайомий з її нор­мами. Перевага російської лексики особливо відчувається у II частині твору, хоча й там ми не зустрічаємо фрагментів тексту, які бне містили домішок українських або старослов' - янських елементів.

Ва го ме місце в мові пам 'ятки за й ма ють лек сичні ста ро- слов'янізми: град, плен, паче, зело, убіен, суть, егда, бысть, сей, вошед, разбегшийся, обаче, пріял і т.д. Вплив церков­нослов'янської мови позначився і на фонетичних та морфо­логічних особливостях літопису. До них можна зарахувати наявність неповноголосних сполучень ра, ла, ре, ле: измла- да, град, пребывал; буква щ у словах типу отвещал, хощут тощо. Деякі дієслівні форми містять у собі виразні риси ста­рослов'янської морфології: пойман бысть, изламывати, от- сещи, убіен, смущашеся тощо. Зустрічається в "Повести" й церковнослов'янська фразеологія типу: Господь Бог мило­сердный умилосердивсь и явлешеся благостію; во спасеніе послан был; обратитеся, сынове нечестивіи, яко же глаголит Премія; не угодно Богу милосердному і под. Вжиті в літописі старослов'янізми, як правило, не виконують стилістичної функції, за винятком написаних високим стилем автор­ських роздумів про страждання за віру.

Значний відсоток лексики "Повести" становлять слова української мови: той, але, ґвалт, полон, добре, треба, при- клад, рада, року, стогнала і т.д. Нерідко автор вживає імен­ники й дієслова із закінченнями, властивими для української мови: будемо, ходити, не боялись страху, до Крыму і под. У творі нерідко можна зустріти речення, в яких переважає українська лексика: "От того ж року начали Козаки до Кры­му в частую ходити; косяки и отары обирати, дорогіи ткани и серебро и прочая" (С. 2). Як і старослов'янізми, українські слова й вирази, як правило, не вживаються з певною сти­лістичною метою, хоча в кількох випадках надають викладу яскравого національного колориту.

Досить рідко трапляються на сторінках літопису поло­нізми: барзо, жолдовник, же, жеби. Наведені сполучники можна зустріти у творі нечасто.

Слова, що належать до російської, української та цер­ковнослов'янської мов, нерідко без будь-якого стилістично­го відтінку вживаються для позначення якогось поняття на одній і тій же сторінці. Моді лексичні дублети зустрічаються в межах одного речення або сусідніх речень. Наприклад: "Тогда же казали Козаки: Треба, рекли, напасти и запясти. А Наливайко ответ так говорил." (С. 4)

У тексті пам'ятки спостерігаються паралелізми у вжи­ванні церковнослов'янських, польських і російських спо­лучників: егда-когда, аки-как, что-же, дабы-чтобы-жебы.

Деякі речення "Повести" вражають своєю незграбністю й надуманістю, оскільки автор не зміг як слід згрупувати різноманітні за походженням мовні засоби. Наприклад, в уста Наливайка письменник вкладає таку неоковирну відповідь козакам: "Егда Гетманом мя избрали, то и радку мою принять треба. Никого же обижать сами впредь не бу­демо" (С. 4). Таке неприродне і штучне поєднання старо­слов'янської, української та російської лексики з недоречно вжитою народнопоетичною пестливою формою від слова "рада" не було характерним для історико-літературних творів другої половини XVIII ст. Натомість подібні методи обробки текстів першоджерел і відповідне поводження з мовними засобами практикувалося в епоху романтизму з його інтересом до історії, фольклору й народної мови. В "Повести" так само, як і в імпровізованих поетичних творах "Запорозької старовини", помітно наслідування мовности­льових особливостей та віршово-ритмічних форм укра­їнського фольклору.

У перші десятиліття ХГХ ст. важливе місце в ідейних по­глядах українських романтиків займала національна істо­рія. Особливості романтичного світогляду виявлялися не лише в літературі та мистецтві, а й у науковій сфері. Напри­кінці 20-х рр. ХГХ ст. серед студентів Харківського універ­ситету склався невеликий літературний гурток, до складу якого входили Ьмаїл Срезневський, Тван Розковшенко, Опанас Шпигоцький, Федір і Орест Євецькі та ін. Захоплен­ня українським минулим, що було зокрема викликане зна­йомством з "Iсторiєю русів" і фольклором, спонукало членів гуртка почати розшук джерел та народнопоетичних пам'яток. Особливу цікавість у молодих ентузіастів викли­кали історичні події XVI-XVII ст. Вони вважали, що саме в той період найповніше і найяскравіше виявилися локаль­ний колорит, національна окремішність, особливості герої­чного духу незвичайного "народу воинов", котрий саме завдяки своїй самобутності заслуговує на всебічні наукові студії. Але відомі дослідникам історико-літературні пам'ят­ки, за винятком хіба що "Iсторїї русів", містили небагато інформації з історії українського козацтва перед Націо­нально-визвольною війною під проводом Богдана Хмель­ницького. Не вдалося також гуртківцям виявити такі твори народної поезії, які б оспівували національних героїв XVI - першої половини XVII ст., котрі були зображені на сто­рінках "к:торп русів". Як справедливо зазначив А. Шамрай, "немає сумніву, що Срезневський і його приятелі вірили в автентичність "Истории русов" і тому були переконані в існуванні дум і пісень про найдавніші часи Запорозької Січі"^[627]. Через це молоді дослідники вирішили реконструю­вати втрачені, на їх думку, зразки дум та історичних пісень, вдаючись при цьому до прийомів стилізації. Мабуть, пара­лельно з цим вони спробували відтворити картину укра­їнського минулого в історичній праці, яку й було складено на підставі різних джерел і доповнено епізодами, створени­ми власною творчою уявою письменників. "Повесть о том, что случилось на Украине" мала, за їхнім задумом, не тільки частково заповнити "неповноту" історичних знань, а й по­винна була служити додатковим підтвердженням автентич­ності стилізацій, вміщених до "Запорозької старовини". Чи не цей твір мав на увазі М. Костомаров, коли писав у листі до Корсуна: "Срезневський не тільки друкував фальшиві вірші, видаючи їх за народні пісні та думи, а й навіть підстав­ляв і повідомляв фальшиві літописні розповіді"^[628].

Хоч "Повесть", що була створена в 1830-1832 рр. ХК ст., і не є оригінальною пам'яткою попередньої доби, тобто XVIII ст., проте вона залишається цінним свідченням про рівень свідо мості то го час ної інтел ігенції, представ ни ки якої прагнули опоетизувати у своїх творах минуле рідного краю і зробили, таким чином, вагомий внесок у розвиток національного відродження.