4.3. Джерельна основа "Історії Малої Росії" Дмитра Бантиша-Каменського

На жаль, автономістичні ідеї першого видання, що поба­чило світ 1822р., підвпливом політичної атмосфери микола­ївської реакції зазнали пізніше істотної еволюції в сторону вірнопідданства до царизму. Та незважаючи на це, ми по­вністю погоджуємося з думками В.В.Кравченка, який за­стерігає від прагматичного, утилітарного підходу до наукової спадщини Д.Бантиша-Каменського, а закликає ви­користовувати історіографічні та історико-культурні кри­терії при її оцінці^[566].

Приступаючи до написання "Історії Малої Росії", Дмит­ро Миколайович міг спиратися на значний науковий доро­бок своїх попередників, зокрема козацьких літописців. Як припускає О.І.Гуржій, "є підстави вважати, що в книзі істо­рик частково використав батьківський рукопис, написаний на схожу тему"^[567]. По-друге, всі представники культурної громадськості, які любили історію своєї Батьківщини, нада­вали Бантишу-Каменському щиру підтримку, в тому числі допомагали під час розшуку джерел^[568]. До послуг дослідника були матеріали архівів Рєпніна, Малоросійської колегії та Колегії іноземних справ. Слід відзначити й те, що при підготовці своєї праці науковець активно використовував багату іноземну історіографію.

Коло джерел "Історії Малої Росії", у тому числі й літопис­них, можна визначити повністю. Найменування основних джерел і літератури розміщені Д.М.Бантишем-Каменським у 2-х розділах:

Рукописи.

Друковані джерела та література.

Оскільки укладач не дотримується алфавітного порядку прізвищ (імен) авторів або назв (заголовків) рукописів і пу­блікацій, то можна припустити, що він згрупував різно­манітні історичні матеріали за ступенем їх важливості.

З переліку рукописів, якими користувався Бантиш-Ка- менський, видно, що на першому місці у нього стоять акти й документи Московського архіву Колегії іноземних справ. За ними йдуть справи Малоросійської колегії, що зберігали­ся в архіві Чернігівського губернського правління. Укра­їнські історико-літературні пам'ятки ХУІІІ ст. розміщені наприкінці списку під 11-17 і 19-20 номерами. У розпо­рядженні Бантиша-Каменського були "Історія русів" (під час роботи над першим виданням він не був ще знайомий із цим джерелом), "Короткий опис про козацький малор­осійський народ" Петра Симоновського, "Літописна оповідь про Малу Росію" Олександра Рігельмана, літописи Самовидця й Граб'янки та 4 списки "Короткого опису Ма­лоросії". В цьому огляді міститься ряд джерелознавчих мо­ментів: назва списків літописів, прізвище, ім'я, по батькові (ініціали) власника, вказано, події якого періоду відобра­жені у творі. Наприклад: "Краткое описание Малой России неизвестного сочинителя, начиная со времен Великого Князя Владимира Святославича по 1735 год. Рукопись мне принадлежащая"^[569].

Д.Бантиш-Каменський передав секретареві Москов­ського товариства історії та старожитностей О.Бодянсько- му для публікації один із списків "Короткого опису Малоросії". У 6-му номері "Чтений" за 1848 р.пам'ятка була надрукована під назвою "Краткое историческое описание о Малой России до 1765 года".

Розуміючи, що ряд іноземних праць містить багато оригі­нальних або унікальних повідомлень стосовно української історії, Бантиш-Каменський дає їм високу джерелознавчу оцінку. Список друкованої літератури відкривають твори Й.Пасторія, Г.Боплана й П.Шевальє, що базувалися на цінних документах, наративних джерелах і свідченнях ав­торів, котрі були очевидцями й учасниками подій. За сумлінність і працелюбство Й.Х.Енгеля дослідник вважає гідною похвали його "Історію України й того імені козаків", яка містить велику кількість цікавих матеріалів. Разом з цим учений не забуває нагадати читачеві й про помилки в іно­земних джерелах та про причини їх наявності. В ІІ розділі містяться вихідні дані про опублікований Федором Туман- ським "Летописец Малыя России" та "Короткий літопис Малої Росії" Василя Рубана й Олександра Безбородька. Бан- тиш-Каменський називає видавців і власників друкарень, місце, рік видання, формат тощо. Авторські коментарі да­ють підставу твердити, що Дмитро Миколайович намагався дати приблизну класифікацію джерел за ступенем їх досто­вірності та визначити їх історіографічну вартість. Зокрема він зауважує, що "Энгель более сказал о Малороссии, неже­ли летописи, изданные Туманским и Рубаном"¹. Опис свідчить також про зіставлення списків літописів, яке дава­ло можливість досліднику встановлювати генетичні зв'язки між ними. Наприклад, Бантиш-Каменський помітив, що "История о начале проименования казаков, откуда казаки наречены и от какого племени и рода.во многом сходству­ет с изданною Г.Туманским"². Усього список джерел нара­ховує 54 позиції. Крім них, на сторінках "Історії Малої Росії" знаходимо посилання на "Древнюю российскую вивлиофику" М.І.Новикова, "Современные записки о Рос­сии" Манштейна, "Журнал" М.Ханенка, твори К.Крюйса, Гордона, Нордберга, Бєльських та інші праці, що свідчить про велику ерудицію Бантиша-Каменського, його начи­таність. Проте найвагомішою перевагою джерельної бази твору є порівняно широке залучення актового матеріалу.

Дотримуючись традицій книжної культури ХУІІІ - по­чатку ХІХ ст., Бантиш-Каменський вміщує на полях ав­торські маргіналії. Вони служать для кращої орієнтації читача в хронології подій або являють собою посилання на використану літературу. Варто зазначити, що дослідник не визначався якоюсь послідовністю в оформленні наукового апарату своєї праці. Тому діапазон посилань досить широ­кий - від "глухих", де вказується лише автор або назва праці, до розгорнутих, коли на полях зазначається прізвище автора, назва книги, номер тому й сторінки (ffistorie de Pologne de SoHgnac, t.3, p.63)¹. У багатьох випадках, коли мова йде про неопубліковані списки "Короткого опису Ма­лоросії" або "Дійствій презільной брани", загальний харак­тер посилань Бантиша-Каменського вимагає ототожнення джерела. Проте іноді автор не обмежується словами "Ма- лор. летоп.", а вказує назву рукопису і навіть сторінку: "Истор. о проимен. козаков"; "Опис. кратк. о Малорос., принадл. Ник. Ник. Бан.-Кам. стр.7"². Такі ж особливості мають ідентифікаційні форми у примітках з тією тільки різницею, що тут вони стоять завжди в тексті, а не виносяться на поля.

Отже, перейдемо до розгляду особливостей викорис­тання в праці Бантиша-Каменського історико-літературних творів 30-80-х рр. ХУІІІ ст. Слід одразу ж попередити, що в наше завдання не входить детальна характеристика істо­ричних поглядів автора. Ми не прагнемо також дати оцінку змісту всього запозиченого матеріалу чи правильності його інтерпретації.

Структура книжки в тому вигляді, як вона визначилась у 2-му й 3-му виданнях, складається з 3-х частин і приміток.

Перша частина охоплює події від найдавніших часів до Пе­реяславської ради. Друга присвячена українській історії 1654-1687 рр.; третя містить матеріали від обрання Івана Мазепи до скасування гетьманства. Такий композиційний поділ свідчить про наявність у автора певних уявлень і міркувань стосовно етапів історичного розвитку України. До речі, на думку одного з перших рецензентів, "Історія п. Б.Каменського за планом своїм дуже схожа на літопис Руба­на"^[570]. Зауважимо, що наведене твердження стосується пер­шого видання, котре, на відміну від 2-го й 3-го, складалося з 4-х частин (книг). До того ж, періоду Київської Русі у виданні 1822 р.було присвячено всього кілька сторінок.

Відстоюючи вірнопідданську концепцію, Дмитро Мико­лайович розглядає національну історію як необоротний процес повернення України до лона російської монархії, що було історично обумовлено єдністю походження, віри та державності. Відповідно до своїх поглядів Бантиш-Камен- ський вивчає українське минуле перш за все у плані по­літичної історії, що істотно звужує поле його дослідження. Через це головним суб'єктом суспільного розвитку на сто­рінках книги виступають монархи, гетьмани, політичні діячі та полководці. Використання прагматичного методу, при якому виклад подій ведеться в їх часовій послідовності, вик­ликало труднощі під час встановлення глибинних причин історичних явищ і взаємозв'язку між ними. З іншого боку, такий метод надавав більше можливостей для створення яскравої галереї образів історичних діячів і морал-затор - ських, дидактичних висновків.

Характер використання Бантишем-Каменським літо­писних пам'яток 30-80-х рр. ХУІІІ ст. в окремих частинах роботи був різним. Як правильно встановив М.І.Марченко, "щодо показу історії стародавньої Русі аж до ХУ ст. він ши­роко застосовує в своєму викладі матеріал, запозичений з "Історії держави Російської" Карамзіна, з частими посилан­нями на неї і з такою самою художньою, часто захоплюю­чою тодішнього читача майстерністю викладу" . При описі подій "литовської доби" на Бантиша-Каменського справила великий вплив також і праця Соліньяка "^stone generale de Pologne". Переходячи до зображення періоду козаччини, Дмитро Миколайович висловлює нарікання на відсутність необхідних достовірних відомостей, що утруднює дослідження: "Малороссийские летописатели различным образом повествуют о первых предводителях казаков: уче­ный Миллер, трудолюбивый Энгель, даже известный свои­ми глубокими сведениями в отечественной истории Георгий Конисский, противоречя друг другу, ничего не ска­зали об них верного, определительного. Дееписателю Ма­лой России следует самому, соображая проишествия, отыскивать истину. Он не найдет надежного путеводителя на сей необработанной еще земле"². Спираючись головним чином на праці названих авторів та "Істор - ю русів", Бан- тиш-Каменський спробував реконструювати основні події української історії середини ХУІ - початку ХУІІ ст. При цьому він закликає ставитися критично до цих творів, особ­ливо до останнього. "Дееписателю времен новейших пред­стоит труд очищать сей мутный источник", - справедливо зауважує дослідник з приводу повідомлень "Історії русів" про легендарні подвиги гетьмана Скалозуба. А заперечую­чи розповідь невідомого автора про гетьманство Михайла

Вишневецького, він додає: "Вот еще пример, сколь осто - рожно надобно почерпать из оного"¹.

Проведений нами аналіз свідчить, що матеріали з істо- рико-літературних пам'яток 30-80-х рр. ХУІІІ ст. відіграють у зоб раженні картин боротьби українського народу з по­льсько-шляхетським поневоленням і татаро-турецькою аг­ресією третьорядну роль. Так, під 1576 р., розповідаючи про Баторієві реформи, вчений поряд з іншими джерелами по­кликається і на "Малороссийские летописи", наголошує, що "малороссийские летописатели с отличною хвалою от­зываются о сем государе"².

На відміну від творця "Історії русів", який твердить, ніби Наливайко з товаришами був підступно схоплений у поль­ській столиці, історик віддає перевагу В.Рубану, О.Рігельма- ну й автору "Короткого опису Малоросії". Тому на 102-й і 103-й сторінках учений порівняно коротко оповідає про по­разку козаків під Солоницею та страту полоненого гетьмана у Варшаві.

Серед лаконічних заміток про дії різних гетьманів, запо­зичених з "Короткого опису Малоросії", виділяється роз­повідь про правління Петра Сагайдачного. Масштабні картини важкого життя українського народу під пануван­ням польської шляхти Бантиш-Каменський малює на підставі "Історії русів". Зображуючи становище козацтва напередодні Національно-визвольної війни, він спирається на свідчення Романа Ракушки-Романовського. А для стис­лих дов -док про посилення утисків після поразки козаць­ко-селянських повстань історик використовує матеріали "Короткого опису Малоросії".

У зображенні подій 1647-1653 рр. твердою опорою для Бантиша-Каменського стають праці іноземних авторів, у першу чергу Й.Пасторія та П.Шевальє, оскільки останні особливо велику увагу надавали питанням тактики, спосо­бам бойових дій. Описуючи Жовтоводську битву, історик посилається на Пасторія й Шевальє; Корсунську - на Пас- торія, Шевальє, Несецького й Енгеля; Пилявецьку - на Пасторія, Коховського, Енгеля та Рудавського. З "малорос­сийских летописей" він черпає лише інформацію про поло­нених поляків і трофеї. Правда, розповідаючи про розгром ворога під Корсунем, Бантиш-Каменський зазначає, що Богдан Хмельницький заздалегідь наказав перекопати місцевість і зробити засіки на шляху можливого відступу шляхетської армії. Цей факт історик також бере з вітчизня­них джерел. Слова обуреного Хмельницького, якому не вда­лося повернути законним шляхом захоплений Чаплин- ським хутір Суботів, і легенду про Владиславову відповідь Барабашу дослідник переніс із "Короткого опису Мало­росії".

Зовсім не звертається Бантиш-Каменський до укра­їнських джерел, висвітлюючи облогу Збаража та Збо- рівську битву. Описуючи марш, вибір позиції, шикування частин і перебіг бою під Берестечком, Дмитро Миколайо­вич повністю спирається на Пасторі я та Шевальє. І лише там, де йдеть ся про об ран ня ко зака ми кро пи ве нсько го по­лковника Джеджалія замість захопленого татарами Хмель­ницького, дослідник, крім названих вище авторів, посилається ще й на "малороссийские летописи".

На відміну від воєнної історії, можна відзначити більший вплив козацьких літописів на сторінки, присвячені дипломатичним справам і внутрішньополітичному життю України. Маємо на увазі урочистий в'їзд Богдана Хмель - ниць ко го до Києва, прий ом іно зем них по сольств вос е ни 1649 р., поділ на полки, звістку про відправку посольства до царя тощо. Сюди ж належать емоційні антипольські пасажі типу: "Тогда столь великий ужас объял поляков, что жители

1

даже самой Варшавы намеревались удалиться в Данциг" , лист-відповідь Хмельницького королю, в якому перемо­жець під Батогом дозволив со6і насмiхатися над ворогом, і под.

В основу розгляду подій 1654— 1697 рр. Бантиш-Камен- ський поклав документи архіву Колегії іноземних справ і українські історико-літературні твори XVIII ст. Постійне за­стосування в II частині названих груп джерел є науково виправдане, оскільки вони найповніше відображають історію Середнього Подніпров'я, на теренах якого в ті часи існувала Українська держава. Співвідносячи літописи з архівними матеріалами, дослідник більш-менш вдало відновлював картину історичної дійсності або коригував відомості першоджерел. Доступна йому іноземна літерату­ра містила набагато менше цікавого матеріалу, особливо стосовно становища на Лівобережжі в другій половині XVII ст. Це стосується поді й і явищ не тільки політичної історії, а й характеристики соціально-економічного устрою, цер ков них справ, куль тур но го роз витку тощо.

Наприклад, про операції в Білорусії в 1654 р.та битву під Охматовом він розповідає на підставі праці О.Рігельмана та "Короткого опису Малоросії". Лише цифрові дані про кількість полеглих на Дрижиполі запозичені ним з Кохов- ського. За літописом Граб'янки історик передає цікаві обставини зустрічі Б.Хмельницького з ханом Магомет-Гіреєм у 1655 р. Наочна близькість "Короткого літопису Малої Росії" В.Рубана й 'Тсторп Малої Росії" виявляється в зображенні останньої ради в Чигирині, у якій брав участь Б.Хмельниць­кий. Даний уривок витриманий у панегіричному дусі. За допомогою образно-виражальних засобів Бантиш-Камен- ський змальовує зворушливий і величний портрет старого гетьмана, вдало передає внутрішній стан провідника нації, який звертається до співвітчизників з прощальним словом.

Промова Хмельницького, що була запозичена з праці В.Ру­бана, повністю відповідала вірнопідданським поглядам істо­рика. Адже у ній гетьман "жалел, что не дал Бог кончить войну с поляками, как ему хотелось, отторжением от Поль­ши и присоединением к Российской державе наследствен­ного оной достояния: Волыни, Покутья, Подолии и Полесья"¹. Узгоджене поєднання відповідних рядків "Історії русів" і "Короткого опису Малоросії" дало мож­ливість Бантишу-Каменському відтворити урочистий за­повіт гетьмана своєму сину Юрієві. У ХУІІІ - на початку ХІХ ст. багато істориків, зокрема В.Татищев, Ф.Емін, М.Ка­рамзін, не зупинялися перед складанням промов історич­них діячів. Як бачимо, цим шляхом пішов і Бантиш- Каменський, тим більше, що джерела давали йому підстави для такої дещо довільної інтерпретації фактів.

Діяльність тих чи інших історичних осіб оцінювалася Дмитром Миколайовичем у першу чергу через їхнє став­лення до Росії. Для негативної характеристики Виговського дослідник переказує відповідні рядки "Короткого опису Малоросії", які мають свідчити про незаконне захоплення генеральним писарем гетьманства. Адже саме в національ­них джерелах розповідається, як Виговський за допомогою інтриг і змов доклав усіх зусиль, щоб усунути неповно­літнього Юрія Хмельницького й заволодіти булавою. Ще більше згущуючи фарби, Бантиш-Каменський дає й особис­ту тенденційну оцінку новообраного гетьмана: "Сей при­шлец не дорожил Украйною, страною для него чуждою; равнодушен был к благоденствию ее жителей, не страшил­ся изменить царю, был расположен ко всегдашней изме­не"². Такі думки суперечать офіційним документам. "Госу­дарь не имел никакой причины, - пише дослідник, спираю­чись на справи колезького архіву, - противиться избранию войска Запорожского. Выговский известен был двору рос­сийскому, как человек преданный, усердный, искренний"¹. З іншого боку, полтавський полковник Мартин Пушкар ха­рактеризується як "проницательный...движимый пример­ною к отечеству любовью и должным усердием к царю"².

Опи су ю чи вн утрішньо пол ітич ну кри зу, що охо пи ла Україну в 1658 р.і призвела до збройного конфлікту, Бан- тиш-Каменський використовує матеріали "Короткого опи­су Малоросії" й "Літописної оповіді про Малу Росію". При цьому він повністю затушовує соціальну природу боротьби, натомість представляє її як зіткнення між "зрадниками", "заколотниками" та "вірними царю підданими".

Й надалі ставлення до Росії залишається для Банти­ша-Каменського головним критерієм в оцінці історичних діячів. Ілюстрацією можуть служити зображення Юрія Хмельницького, Павла Тетері, Івана Брюховецького й Пет­ра Дорошенка, з одного боку, та Якима Сомка, Дем'яна Многогрішного й Івана Самойловича, - з іншого.

При відтворенні подій Руїни історик широко залучає літопис Граб'янки, "Короткий опис Малоросії", "Короткий літопис Малої Росії" В.Рубана та "Літописну оповідь про Малу Росію" О.Рігельмана. Текст ІІ частини свідчить про те, що історіограф уважно прочитав сторінки названих творів, де йдеться про поділ України на 2 частини, які дотримували­ся різних орієнтацій і почали взаємне поборювання; про гетьманство Тетері та змагання кількох претендентів на бу­лаву на Лівобережжі, котре закінчилось чорною радою й об ран ням Брю хо вець ко го; про на слідки Андрусівського пе­ремир'я й драматичне правління П.Дорошенка; про занепад Правобережжя тощо. Корпус виписок із вітчизняних дже­рел не тільки склав фактичну базу внутрішньополітичної історії України другої половини ХУІІ ст., а й певною мірою сформував ставлення вченого до іноземних праць, що містять відомості з даної тематики. Прекрасне знання ма­теріалів Московського архіву Колегії іноземних справ доз­волило Бантишу-Каменському вперше у національній історіографії так ґрунтовно вивчити зовнішньополітичну історію України вказаного періоду. Завдяки цьому дослідникові вдалося показати, яким чином взаємини України з Польщею, Московським царством, Туреччиною, Кримом, Молдавією і т.д. були пов'язані з внутрішнім життям гетьманської держави й відображалися на ньому.

На відміну від ІІ, у ІІІ частині праці Бантиша-Каменсько- го національні історико-літературні твори 30-80-х рр. ХУІІІ ст. відіграють більш ніж скромну роль. Основний фак­тичний матеріал автор щедро бере з актів державного ха­рактеру, що зберігалися в архіві Колегії іноземних справ. Адже царат виявляв особливу цікавість до українських подій і різними засобами збирав потрібні відомості, що сто­сувалися в першу чергу військової та політичної діяльності гетьманського уряду. Якщо буремні події 1648-1680-х рр. в Україні не сприяли збереженню місцевої документації, то відносна стабільність, яка настала після обрання на геть ма н- ство Мазепи і, за незначними винятками, тривала упродовж ХУІІІ ст., сприяла нагромадженню різноманітних ділових паперів. Матеріали Малоросійської колегії також розціню­валися Бантишем-Каменським як джерела першорядного значення, котрі суттєво розширюють базу для вивчення української історії ХУІІІ ст.

Коли виявлялося, що архівних матеріалів не вистачає, авторові доводилося звертатися до "Деяний и дополнения к деяниям Петра Великого" Голикова, "Истории Петра Вели­кого" Феофана Прокоповичата "Журнала или поденной за­писки Государя Императора Петра Великого", яким також надавалася перевага порівняно з козацькими літописами.

Найважливіше питання джерелознавства - питання про вибір джерел - цілком ясно ставилося науковцем, на- приклад, у розповіді про перебування українських старшин на чолі з П.Полуботком у Петербурзі. Виклад подій, що мали місце з 3-го серпня по 18-те жовтня 1723 р., дослідник веде на основі щоденника делегації. Після чого Бантиш-Камен- ський вимушений зауважити: "К сожалению, здесь преры­вается дневная записка малороссиян, и я принужден прибегнуть к летописям и словесному преданию"^[571] . В іншо­му місці він висловлює нарікання, що "летописи малорос­сийские ничего не представляют любопытного в 1713 и 1714 2

годах .

Залучаючи матеріали вітчизняних історико-літератур­них пам'яток, Бантиш-Каменський зображує боротьбу укра­їнського народу проти турецько-татарської агресії наприкінці ХУІІ ст., зокрема розповідає про кримські й азовські походи, подвиги С.Палія тощо. З "Літописної оповіді про Малу Росію" потрапив на сторінки його праці великий уривок, де йдеться про перехід Г.Галагана на бік Петра І. Бантиша-Каменського привабив той момент, що О.Рігельман особисто спілкувався з прилуцьким полковни­ком.

Роз пов іда ю чи про на ступ Москви, спря мо ваний на ліквідацію української автономії, що активно розпочався після полтавської катастрофи, Дмитро Миколайович регу­лярно звертається до козацьких літописів. Автор вважав за потрібне хоча б коротко проінформувати читача про постої московських військ, роздачу українських земель чужин­цям, участь козаків і селян у будівництві каналів і фортифі­каційних роботах, свавільні вчинки О.Меншикова тощо. Відповідні рядки він супроводжує власними зауваженнями: "Первые примеры в летописях малороссийских относи- ₁

тельно российских владельцев!" ; "Первый пример занятия малороссиян вне родины земляными работами"^[572] тощо.

В дусі надмірної ідеалізації Петра І, що носила апологе­тичний характер, Бантиш-Каменський намагається виправ­дати політику царя стосовно Гетьманщини, прагне обілити його в очах української громадськості. Щоб досягти постав­леної мети, історик звалює всю вину на українську сторону, лише злегка докоряючи імператору за неперебірливість у засобах: "Все деяния Петра Великого имели целью благоден­ствие народов. Как человек, был он подвержен слабостям; но столько раз побеждал самые страсти свои! Нельзя при­писывать ему в вину несоблюдение договора, поставлен­ного царем Алексеем с Хмельницким и им самим неоднократно подтвержденного: безпрестанная измена гетманов, оказываемые полковыми и даже сотенными на­чальниками злоупотребления, безпорядки в судебных мес­тах, бунты запорожцев, заставили сего государя даровать Малороссии новое образование. Петр совершил то, что ис­полнили бы его преемники: одно только жестокое обхожде­ние его с представителями малороссиян и с казаками, коих он изнурял тяжкими работами, заслуживает некоторую укоризну"^[573].

У присвяченому діяльності Правління гетьманського уряду ХЬІУ розділі історик активно використовує "Корот­кий літопис Малої Росії" В.Рубана й О.Безбородька. Це при­родно, оскільки двоє з чотирьох списків "Короткого опису Малоросії", що були в його розпорядженні, закінчують вик­лад подій 1734 і 1735 роками, а решта відзначалася великим ла ко нізмом. Мас штаб не по лот но це ре монії ви борів Ки ри ла Розумовського й повнокровна картина урочистого в'їзду гетьмана в Глухів постали на основі "Літописної оповіді про

Малу Росію" О.Рігельмана й "Короткого опису про козацький малоросійський народ і про воєнні його справи" П.Симоновського.

І самі історико-літературні твори ХУІІІ ст., і праці зару­біжних авторів, і багата офіційна документація, яку Бан- тиш-Каменський так ретельно розшукував, давали йому матеріал для зіставлень, роздумів і критичних висновків. Спробуємо тепер визначити основні риси творчої лабора­торії й методики Бантиша-Каменського, встановити, котрі з паралельних текстів різних джерел він використовував і чому та як поєднувалися ним ці відомості.

До висновку про необхідність критики джерел історик при й шов емпірич ним шля хом, пе ре ко нав шись, що в на яв­них матеріалах містяться різні цифрові й хронологічні відо­мості стосовно конкретного факту, що одні й ті ж питання висвітлюються по-різному. Тому головний метод перевірки інформації першоджерел, який застосовував Бантиш-Ка­менський, полягав у зіставленні їх змісту. Цей прийом допо­магав досліднику встановити, в яких джерелах відобра­зився даний факт і однаково чи по-різному він освітлений. Виходячи з власних міркувань про достовірність джерел, він намагався брати матеріали в першу чергу з тих пам'яток, які вважав найдостовірнішими.

В "Історії Малої Росії" легко відшукати примітки, що містять критику творів іноземних авторів як з боку цифро­вих даних, так і з боку змісту. Для аргументації своїх думок дослідник спирається на матеріали козацьких літописів. Бантиш-Каменський рішуче заперечує свідчення Пасторія й Шевальє, котрі, принижуючи полководницький талант Хмельницького, несправедливо твердили, нібито в Кор- сунській битві брали участь 40 000 татар. „В кратком описа­нии о Малой России, принадлежавшем моему родителю, - зазначає дослідник, - упоминается на стр.10: "Потоцкий дал себя обмануть хитрым казаком Язиком, будто соединен­ные войска заключают в себе одних татар 50 000 человек и хан присоединится к ним вскоре еще с большим числом"^[574]. Учений не погоджується i з тим, що "Коховский ограничи­вает число реестровых казаков 35 925 чел.", на тій підставі, що "летописи малороссийские заслуживают большего ве­роятия, согласуясь с первою статьею Зборовского догово­ра"^[575]. Історик відкидає твердження Енгеля, ніби Лобода був гетьманом, бо всі козацькі літописці одностайно іменують

3

його полковником .

При розходженні "Історії русів" з козацькими літописа­ми Бантиш-Каменський також надає перевагу останнім. Так, Дмитро Миколайович вважає фантастичним повідом­лення невідомого письменника, ніби гетьман Косинський був підступно схоплений у Бресті католиками й уніатами та живцем замурований у стовп одного з кляшторів. "Неверо­ятно, — розмірковує вчений, — чтобы предводитель каза­ков, действовавший с такою осторожностию против врагов своих, положился на их обещание и добровольно выдал себя им на жертву: сего нет в других летописях"^[576].

Про те, що дослідник зіставляв різночитання, котрі містилися в текстах українських історико-літературних пам'яток 30-80-х рр. XVIII ст., свідчить коментар №35 до III частини. Якщо Рігельман і Рубан стверджують, ніби Палій узяв у полон самого хана, то Г.Граб'янка згадує лише про за­хоплення козаками татарського султана. Бантиш-Камен- ський справедливо вважає вірогіднішим свідчення гадяцького полковника. Намагаючись розв'язати питання про національність і місце народження Мазепи, історик на­водить довідки Вольтера, Леклерка, Голикова, Симонов­ського, Лесюра, Шафонського, Гордона та Прокоповича. При цьому вчений цілком слушно зауважує, що свідчення генерал-фельдмаршала та архієпископа "не может быть подвержено никакому сомнению"^[577], оскільки й Гордон, і Прокопович були сучасниками гетьмана. Під час розгляду питання про співвідношення сил у Жовтоводській битві Бантиш-Каменський не погоджується з твердженням укра­їнських літописців, які "простирают польское войско до де­сяти тысяч человек, кроме казаков, что, судя по понесенному Потоцким поражению, невероятно"^[578]. Уданій примітці висновок зроблено не на підставі додаткового джерельного матеріалу, а внаслідок логічних міркувань.

У ряді випадків Дмитрові Миколайовичу не вдалося встановити, яке ж висвітлення тієї чи іншої події, що наявне в різних джерелах, відповідає дійсності. В такому разі він просто констатує різницю і вводить взаємовиключні факти до своєї історії без їх критичної перевірки. Очевидно, він усвідомлював, що чинить неправильно, але, не володіючи необхідними джерелами й прийомами аналізу, залишав таку інформацію для майбутніх дослідників. Наприклад, на 251-й стор. історик наводить свідчення Енгеля про перепра­ву в 1663 р.польського війська через Дніпро біля Ржищева й Рігельмана, котрий твердить, що поляки переправлялися біля Стайок; у 78-й примітці до І частини подає списки пер­ших гетьманів за Міллером, Енгелем і Рубаном^[579]; у 229-й - зазначає, що Грондський визначає кількість загиблих під Зборовом поляків до 4000, а українські літописці - до 5000

4

чол. тощо.

Як бачимо, для вирішення власне джерелознавчих пи­тань Бантиш-Каменський застосував метод раціоналістич­ної критики, що набув поширення в науці ХУІІІ ст. У разі багатозначності рішень він обирав те, яке підкріплювалося більшістю джерел та логічних аргументів. Історик зіставляв повідомлення з різних пам'яток не для того, щоб всебічно вивчити джерело, а з метою встановлення правильності висвітлення своїми попередниками тих чи інших фактів. Застосовуючи цей прийом, учений також визначав, чи мала місце в дійсності певна подія, та залучав до своєї праці матеріал, якому надавав перевагу.

Коли у Бантиша-Каменського не вистачало перевірених фактів, він вдавався до логічних доказів і робив висновки на підставі так званого "здорового глузду". Критика фактично­го змісту джерел і коментар з їх тлумаченням нерідко засто­совуються дослідником при роботі з матеріалами козацьких літописів. У ряді випадків три прийоми використовуються одночасно, в комплексі.

Бантиш-Каменський намагається пояснити діяльність історичних осіб особливостями їх характеру й темперамен­ту, зображує різні психологічні типи. Знаходячи в джерелах відомості про вчинки героїв, дослідник нерідко пробує по­яснити їх мотивацію. Наприклад, розкриваючи внутрішні мотиви дійових осіб, історик пояснює, чому в 1659 р.козаки віддали перевагу кандидатурі Юрія Хмельницького, а не пе­реяславського полковника Цюцюри: „Хотя храбрость сего полководца, оказанная при усмирении бунтовавших каза­ков, особенно истреблением пяти польских полков, быв­ших в Нежине, оправдывала, некоторым образом, желание его соделаться вождем малороссиян: но с другой стороны заслуги покойного Хмельницкого гласили в пользу его сына, и благодарность восторжествовала над мужеством"¹. Таким чином, маємо авторський коментар до повідомлення Рубана про обрання Юрія Хмельницького. Знайомлячи чи­тача з моральним обличчям Івана Брюховецького, Бан- тиш-Каменський піддає різкій критиці цього авантюриста за жорстокість, підступність і віроломство, які в майбутньо­му негативно позначилися на долі всієї України. "Власти­тель народа, - розмірковує історик, - вступая в права свои, старается щедрыми наградами привлечь к себе сердца людей. Сего обычая придерживаются даже злодеи: но Брю- ховецкий, взросший среди грубых запорожцев, имея нрав свирепый, мстительный, ознаменовал свое возвышение ги­белью других"^[580]. Далі, йдучи за "Коротким описом Мало - росії" та літописом Граб'янки, дослідник розповідає, як Брюховецький відправив у відставку багатьох гідних стар­шин, стратив Сомка з товаришами та заслав до Сибіру чи­мало своїх опонентів. У даному психологічному екскурсі перед нами постає не абстрактний державний діяч, а жива людина, живий неповторний характер. Вчинки Брюховець­кого Бантиш-Каменський намагається пояснити властивос­тями його душі, психологічними комплексами, особистими нахилами.

Зіставляючи факти про обставини смерті Ю.Хмель­ницького з творів Крюйса, Рігельмана, Ла-Кроа та поль­ських документів, дослідник приходить до висновку, що в даному разі знати всі подробиці не так уже й важливо. У підході до цієї події він виявляє характерні риси істори- ка-просвітителя, апологета розуму й моралі. Крім того, ни­щівна характеристика наскрізь пронизана вірнопід­данськими почуттями до російського престолу: "Как-бы то ни было, а Хмельницкий с 1680 года перестал более тяготить землю и наносить безславие имени, достойному всякого уважения. Сей непостоянный человек, из гетманов сделав­шийся монахом, архимандритом, наконец, невольником и князем малороссийской Украйны, как видно из тех же поль­ских дел, не только изменил государю, но и самому Богу, пе­ременив христианский закон на магометанский. Так один проступок нечувствительно ведет нас к другому и потом ввергает в бездну злоключений!

Інформація козацьких літописів про наругу польського воєначальника Стефана Чарнецького над останками Богда­на Хмельницького та його сина Тимофія закінчується таки­ми панегіричними рядками історика: "Хмельницкому не нужны памятники. Никакая злоба не изгладит живейшей благодарности, на веки в сердцах малороссиян к нему напе­чатленной"^[581].

Цікавий коментар супроводить протилежні за сутністю висловлювання автора "Короткого опису Малоросії" й Вес- пасіана Коховського, зроблені з приводу смерті Богдана Хмельницького. Розуміючи відносний характер наведених цитат, історик пише: "Хмельницкий заслужил оба сии про- тивуположные мнения. Он столь много сделал добра мало­россиянам, что им нельзя не любить его, и столько причинил зла полякам, что они могли его ненавидеть"^[582].

Іноді дослідник вставляв свої міркування або версії для пояснення тексту першоджерела або для зв'язку між факта­ми. Наприклад, на 400-й сторінці він розповідає про обста­вини обрання на гетьманство Івана Скоропадського. Віддаючи справедливість Бантишу-Каменському, треба відзначити, що історик звернув увагу на свідчення Норд- берга, за яким Скоропадський став гетьманом за наказом царя. Ця версія також побутувала і в усних переказах. Дослідник спирається також на працю О.Рігельмана, кот­рий розповідає, що Петро І категорично відкинув кандида­туру Павла Полуботка. Монарх побоювався, що чернігівський полковник "слишком хитер и может срав- ₁

ниться с Мазепою" . Далі Бантиш-Каменський висловлює жаль з приводу відсутності необхідної інформації в козаць­ких літописах. Проаналізувавши матеріали першоджерел, він, врешті-решт, приходить до такого висновку: "После из­мены Мазепиной, Петр не хотел вверять управление Мало­россии людям предприимчивым. Если б он мог свободно действовать, еще тогда уничтожил бы гетманство"^[583].

Говорячи про союз Петра Дорошенка з татарами і роз­гром козаками польського воєначальника Маховського, Бантиш-Каменський не обмежується переказом відпо­відних рядків "Короткого опису Малоросії". Вчений вважає такі кроки фатальною помилкою правобережного гетьма­на. На думку історика, замість дружби з татарами, Доро­шенкові слід було шукати покровительства у московського самодержця: "Если б казачий вождь имел ум и политику Богдана Хмельницкого, то действовал бы иначе и старался наперед снискать любовь Обладателя России. Тогда, может быть, удалось бы ему получить верховное начальство в Украйне, без восстановления против себя двух сильных со­юзных держав" . Ймовірно, що справедливість такої явно алогічної гіпотези Бантиш-Каменський обґрунтовував до­казом про однакові історичні обставини, в яких герої муси­ли діяти так, як це диктувалося самим життям. Як бачимо, в даному випадку "здоровий глузд" неправомірно превалює над аналізом джерел.

Перейдемо тепер до тих коментарів літописних пам'я­ток, у яких яскраво виявляється тенденційність Банти­ша-Каменського.

З антиісторичних, промосковських позицій Дмитро Ми­колайович оцінює ряд політичних діячів України другої по­ловини ХУІІ ст. Переказавши рядки "Короткого опису

Малоросії" про придушення Іваном Виговським заколоту Мартина Пушкаря, дослідник засуджує Івана Богуна, кот­рий діяв на боці гетьмана. "К сожалению, - пише Бан- тиш-Каме нський, - не устраши мый Бо гун, по лков ник винницкий, помрачил тогда прежнюю свою славу, обнажив меч против соотечественников!"^[584] З неприхованою нена­вистю ставиться історик до Івана Виговського. Свою роз­повідь про трагічну загибель цього видатного політичного діяча він закінчує такими словами: "Никто не жалел о сем клятвопреступнике, который, по словам малороссийских летописателей, имел столь поносный конец за свое веролом­ство и пролитую им невинную кровь человеческую"^[585].

Натомість, де тільки можна, Бантиш-Каменський нама­гається виправдати колоніальну політику російського само­державства щодо українського народу. Щоб підкреслити власну вірнопідданість, він піддає критиці розповідь своїх попередників про події 1666-1668 рр. на Лівобережжі. "Ма­лороссийские летописатели, - наголошує дослідник, - умалчивают о причине появления сих воевод, сборщиков и коммисаров, о сделанной Брюховецким уступке, царскими грамотами утвержденной. Они, таким образом, слагают всю вину на государя, имевшего неоспоримое право распо­лагать достоянием своим"^[586]. Таким чином, історик звалює всю вину на гетьмана І.Брюховецького, з власної ініціативи якого нібито погіршилося економічне становище народу, й вип рав довує кр емлівський уряд. Як на голо шує Ми хайло Брайчевський, "це не відповідає правді й несправедливо. Справжня провина за конфлікти, що виникали на тому ґрунті, лежала аж ніяк не на українських державцях, що прагнули зберегти бодай рештки гучно проголошеного са­моврядування, а на царській адміністрації, яка настирливо з безглуздою впертістю намагалася його повністю ліквідува­ти. Усе більшої й більшої сили в Україні набували надіслані з Москви урядовці, усе менше й менше влади лишалося в гетьманського правління. Звідси - шукання інших альтер­натив, які можна було б протиставити російській"^[587].

У світлі вірнопідданської концепції Бантиш-Каменський піднімає на щит князя Василя Голицина. Історик вважає, що цей відомий російський державний діяч і полководець не міг у 1689 р.заплямити своєї честі татарським хабарем, як це помилково твердить О.Рігельман і українські літописці, оскільки фаворит царівни Софії був у той час на вершині сла ви й мо гут ності^[588].

Запозичену з "Короткого опису Малоросії" інформацію про перебування московської залоги на Січі в 1665 - 1666 рр. Дмитро Миколайович переробляє в дусі сво­го негативного ставлення до запорізького козацтва. Він з обу­ренням говорить про дії січовиків, які не схотіли миритися з воєводським ярмом. Порівняємо:

Лист кошового отамана Остапа Васютенка до гетьмана Івана Брюховецького від 21-го травня 1667р.^[589] свідчить, що козацькі літописці точніше розуміли природу конфлікту, котрий виник на Запоріжжі, ніж представник офіційної історіографії.

"Політичну діяльність Мазепи, - пише М.Марченко, - Бантиш-Каменський розглядає як ланцюг злочинів, таємних підступів, дворушництва і зради не лише цареві і Російській державі, а й усьому українському народові"^[590]. Автори українських історико-літературних пам'яток роз­повідають про антифеодальні заворушення, що спалахнули в 1687 р.після скинення Івана Самойловича. Ігноруючи со­ціально-економічну основу конфлікту, Бантиш-Камен- ський розглядає його в першу чергу як протест мешканців Лівобережжя проти обрання Мазепи^[591]. Цим самим дослідник намагається переконати читача, що український народ відразу ж органічно не сприйняв нового правителя й демонстрував до нього антипатію протягом усього гетьман­ства. Щоб дискредитувати Мазепу, Бантиш-Каменський неодноразово вдається до наклепницьких тверджень та інсинуацій. Сторінки літописів рясніють замітками й по­відомленнями про бойові дії проти Османської імперії та Кримського ханства в 1688-1699 рр. На думку історика, українці брали участь у цих операціях не з ініціативи царя, а через особисте бажання Мазепи, котрий, "смирив покуше­ния врагов, но не истребив вражды, вкоренившейся в сер­дцах...желал занимать казаков битвами, опасаясь, чтобы мечи их в мирное время не устремились против него"⁴. Та­ким чином, уся відповідальність за понесені жертви й еко­номічне виснаження Лівобережжя падала не на московський уряд, а на гетьмана.

Характеристика Бантиша-Каменського як джерело­знавця була б неповною, якщо б ми не нагадали про його спробу встановити авторство "Літопису Самовидця". Дослідник досить проникливо відзначив, що цю пам'ятку створила духовна особа.

Бантиш-Каменський використав відносно широке коло творів національної історіографії 30-80-х рр. ХУІІІ ст. під час роботи над "Історією Малої Росії". Причому він активно працював не лише з друкованою продукцією, а й з рукопи­сами, зокрема з чотирма списками "Короткого опису Мало­росії". Найбільше інформації для "Історії Малої Росії" дослідник почерпнув з "Короткого опису Малоросії". На другому місці йде "Літописна оповідь про Малу Росію" О.Рігельмана (60 посилань), на третьому - "Короткий літо­пис Малої Росії" В.Рубана й О.Безбородька. Найрідше вче­ний звертався до "Короткого опису про козацький малоросійський народ" П.Симоновського (всього 15 поси­лань).

Однак у цілому українські історико-літературні твори 30-80-х рр. ХУІІІ ст., за винятком ІІ частини, відігравали для Бантиша-Каменського допоміжну роль порівняно з дороб­ком іноземців і архівними документами. Використання джерел полягало не тільки в ставленні до них як до будівель­ного матеріалу композиції, а й у критиці змісту. Вона прово­дилася шляхом логічно-смислового аналізу тексту (як правило, з позицій "здорового глузду"), а в тому разі, коли випадала можливість, шляхом зіставлення фактів з інфор­мацією, що містилася в інших пам'ятках, зокрема в доку­ментах. Правда, в більшості випадків Бантиш-Каменський не застосовував критичний аналіз джерельних матеріалів, а, включаючи їх до структури свого твору, детально перека­зував зміст. Через це йому не вдалося повністю подолати ілюстративний підхід у використанні літописів та інших джерел. Але все ж таки й наявні елементи критики були ва­гомим кроком уперед у формуванні доброякісної бази істо­ричного дослідження.

Загалом 'історія Малої Росії" переважала своїх поперед­ників ґрунтовністю, документальністю й науковістю. У ре­цензії на третє видання, що побачила світ 1843-го р. в "Отечественных записках", невідомий автор після ряду критичних зауважень підсумовує: "Але при всьому тому, книга п. Бантиша-Каменського як матеріал, як найдоклад- ніший літопис цілої країни повинна мати неабияку вартість в очах майбутнього історика цього краю. Одна вже та обста­вина, що автор мав під руками чи не найбагатший запас дру­кованих і письмових творів, які прямо стосуються обраного ним предмету,... надає його книзі, може, значно більшої ваги, ніж інший, найблискучіший, але поверховий виклад"^[592]. Втративши на сьогодні, власне, наукову вартість, праця Бантиша-Каменського й у наші дні зберігає свою загально­культурну й історичну цінність.