4.2. Вплив "Літопису Малоросії" Жана-Бенуа Шерера на "Історію русів"

Прагнення проінформувати прогресивну європейську гро­мадськість про брутальне порушення царським урядом по­передніх угод про збереження прав і вольностей українців, бажання розповісти правду про всі обставини скасування Катериною II автономії Гетьманщини й спонукали укра­їнських шляхтичів і старшин звернутися за допомогою до Шерера й використати його як рупор своїх ідей. "Отож, — підсумовує Оглоблин, — можна думати, що видана закордо­ном Шерерова Історія була інспірована саме новгород-сівер- ськими українськими патріотами, які не тільки забезпечили її автора документальними й літературними матеріалами, а й пізніше через своїх закордонних емісарів додали Шере- рові нових матеріалів, спонукуючи його до нової публікації ("Анекдотів" — І.Д.), цього разу, природно, анонімної, яка була, очевидячки, безпосереднім продовженням, лише в іншій (на той час єдино можливій) формі, закордонної акції українських автономістів 1791 року. У цьому й полягає особ­ливий інтерес споріднення Шерерових "Annales de la Petite-Russie" з "Исторією Русов"..."^[534]

Отже, на думку професора-емігранта, "і досі ні праця Шерера не вивчена спеціально в нашій історіографії, ні вплив її (і в цілому, і в деталях) на "Исторію Русов" не досліджений. Тим-то питання про те, чи була Шерерова праця одним із джерел до "Исторіи Русов "(питання взагалі дуже складне, бо в них було спільне джерело — "Краткое описаніе Малороссіи" й Рубанова редакція його), чи ні —

и2

поки що залишається відкритим" .

Після здобуття Україною незалежності ситуація не змінилася на краще. Не зробивши "Анали" предметом са­мостійного дослідження, науковці або просто відзначають факт впливу твору Шерера на "Історію русів" без не­обхідного подальшого аналізу, або побіжно торкаються окремих поодиноких випадків запозичень^[535].

Усі помічені нами текстуальні паралелі, що зустрічають­ся в "Анналах" та "Історії русів", походять з II тому праці Ше- рера. Він має назву "Короткий виклад історії козацьких гетьманів і найвизначніших подій, які сталися в Україні" та є одним із списків "Короткого опису Малоросії".

На дум ку представників наративної школи історіографії кінця XVIII - початку XIX ст., в історичних працях не­обхідно відображати дух тієї епохи, що є об'єктом дослідження, та характер того чи іншого народу. В цьому плані значний інтерес для нас становить ставлення західноєвропейських істориків-наративістів до своїх дже­рел. "Зміст епохи, - наголошували вони, - відбивається й у самій формі хронік, у їх безпосередній, дріб'язковій та на­ївній оповіді, яка зросла з без по се ред ньо го спос те ре жен ня життя. Тому й історик, щоб бути правдивим, має зберегти цю таку типову для середніх віків форму, він також повинен писати хроніку минулих часів"^[536]. Подібних поглядів дотри­мувався і Шерер, який у вступі наголошує, що користувався методом редагування джерел і лише зрідка вдавався до їх коментування: "Я виступаю тут лише редактором літописів, написаних місцевими людьми руською мовою. У цих літо­писах нічого не змінено, бо спосіб, у який народ розповідає свою історію, виявляє його характер, що конче треба було зберегти. Примітки та пояснення додавалися лише до тих місць, які цього вимагали"^[537]. Звідсивипливає, щопереважна більшість інформації з "Аналів", яка потрапила на сторінки "Історії русів", є автентичним матеріалом саме з того руко­пису "Короткого опису Малоросії", котрий був у розпоря­дженні Шерера.

У цьому невідомому нам списку містилася коротенька згадка про гетьманство Дмитра Вишневецького та Остафія Ружинського. Після цього йшло повідомлення про те, що українці, які не збиралися далі терпіти шляхетський гніт, обрали собі для проживання землі за Дніпровими порогами. "Шерерові, — пише М.Грушевський, — сподобалося зв'яза­ти тісніше це оповідання з "гетьманством" Ружинського, і він докинув при тім кілька слів про його діяльність у війську: він зробив всі зусилля, щоб загартувати козаків, зробити їх витривалими на втому і всяку нужду і призвичаїти до війни...Ті, що не хотіли піддатись цій дисципліні, подалися за пороги, в пустині, що вони собі розробили... "^[538]. Ця корот­ка вставка французького історика була розгорнута невідо­мим автором "Історії русів" у мальовничий докладний опис реформи збройних сил України^[539], а вже звідти її почерпнули М.Маркевич, М.Костомаров і В.Антонович^[540].

На особливу увагу заслуговує сцена страти поляками гетьмана Острянина й козацької старшини, що зображена в обох творах. Шерер розповідає про ці події відносно стриманою мовою, без зайвих декламацій і риторичних па­сажів. Однак трагізм сюжету не дозволив йому при пере­кладі "Короткого опису Малоросії" уникнути особистої оцінки зображуваних подій. У ній чітко відбилися погляди просвітителів-руссоїстів, які протиставляли "природну" людину суспільству, враженому пороками цивілізації: "Проте мир тривав недовго, його скоро порушили поляки, які мали підступність викрасти Остряницю й Гуню і варвар­ство відібрати їм життя після найжахливіших катувань. Сотник Касим[541] з Києва загинув так само зі своїм сином. Ба­гато інших козаків стали жертвами жорстокості поляків: одних було колесовано, а інших піддано таким тортурам, які не спадуть на думку найжахливішому дикунові , але які гідні рафінованої жорстокості освічених націй. Їх підважували на довгих цвяхах, якими пробивали тіло між ребрами, інших четвертували, і ніщо не могло ні розчулити поляків, ні схилити їх до милосердя. Вони навіть смажили дітей на раш­перах, а других саджали на палі, розкладаючи під ними ба­гаття..."¹

Натомість автор "Історії русів" значно розширює запози­чений у Шерера уривок і перетворює його в цілком са­мостійне розгорнуте оповідання. Розказавши про доставку підступ но схоп ле них ко заць ких стар шин до Вар ша ви та при­буття туди ж їхніх жінок і дітей, невідомий автор робить спробу осягнути трагізм історії свого багатостраждального народу, розповісти про факти, в які, на його думку, важко повірити тогочасним читачам. Не заперечуючи в принципі Шерерових думок стосовно жорстокості "відсталих" азіатів і цивілізованих поляків, він вважає важливим критерієм мо­ральної оцінки також і міру вияву цієї жорстокості: "Казнь оная была еще первая в міре и в своем роде, и неслыханная в человечестве по лютости своей и варварству, и потомство едва ли поверит сему собьітію, ибо никакому дикому и само­му свирепому Японцу не придет в голову ея изобретеніе; а произведеніе в действо устрашило бы самых зверей и чудовищ"^[542]. Щоб повніше і яскравіше відтворити історич­ну істину, Псевдокониський при змалюванні сцени страти залучає на допомогу творчу уяву. Адже у світлі сенсу­алістичної теорії пізнання, що була притаманною для західноєвропейської філософії другої половини XVIII ст., історична наука була неможлива без уяви. На думку сенсу­алістів, без уяви не можна було пізнати об'єктивну істину. "Найнеупередженіша річ на світі, - доводить Проспер де Барант, - це уява: їй не треба робити висновків, їй досить картини, яка перед нею виникає"^[543]. Саме за допомогою об­разного відтворення запозиченої у Шерера інформації невідомий художник створив історичну картину, що хви­лює і приваблює читачів як високомистецький літератур­ний твір.

М.Грушевський вважає, що звістка про купівлю полоне­ного турками Богдана Xмельницького мурзою Ярисом по­ходить від Шерера. Перекладаючи рядки "Короткого опису Малоросії", де йшлося про те, що "Зіновія в полон взято, от­куда по двох годах викуплен ясиром татарським", Шерер зробив помилку й перетворив "ясир татарський" на татари­на Жариса (Jaris). На думку Грушевського, Шерер додав від себе, ніби "від татар Xмельницького викупив король... і взяв його до своєї гвардії"^[544]. Ці деталі були використані автором "Історії русів" як матеріал для подальшого художнього роз­витку сюжету (конфлікт між Xмельницьким і Чаплинським та оригінальна форма покарання чигиринського дозорці за наказом короля).

Знаходять аналогії в "Історії русів" і деякі дрібні подро­биці "Аналів". Наприклад, черкаський полковник Максим Кривоніс фігурує в обох творах як генеральний писар.

Використання Псевдокониським книжки Шерера підтверджується збігом інформації, що стосується форму­вання польської армії для кампанії 1651 р. Обидва автори на­голошують, що король дуже хотів отримати військо від герцога курляндського, котрий за трактатами не зобов'яза­ний був допомагати полякам за межами своєї країни. Тому уряд Речі Посполитої пообіцяв визнати спеціальним актом, що курляндці вирушили в похід не після наказу короля, а виключно з доброї волі. Далі Псевдокониський повторює рядки "Аналів", де йдеться про приєднання вояків маркгра­фа бранденбурзького до посполитого рушення. Слідом за Шерером український історик повідомляє про проголошен­ня в 1657 р. суверенітету Бранденбургом. Обидва автори за­значають, що електор Фрідріх-Вільгельм отримав від поляків під заставу місто Ельбінг, пообіцявши надати їм за це збройну допомогу проти Московії та Швеції. При цьому Псевдокониський додає від себе, що даної обіцянки прус- ський монарх не виконав. На нашу думку, такий інтерес Шерера до німецьких справ пояснюється його національністю. Адже він був етнічним німцем з Ельзасу.

Автор "Історії русів" підкреслює, що чисельність змальо­ваних у його творі походів і битв може видатися для читача сумнівною. Завдяки цьому письменник "створює образ во­йовничого, історично активного народу, який не просто обо­роняється від ворогів (оборона - ознака слабкості), а й провадить агресивні воєнні дії, що властиве сильним наро­дам"^[545]. Щоб зрозуміти літературну манеру творення баталь­них сцен, розглянемо, наприклад, фантастичну переможну битву українсько-російського війська з поляками поблизу Вісли в 1656 р. У цій яскравій батальній картині автор до­кладно висвітлює хід облоги та штурму шляхетського табо­ру, описує раптовий фланговий удар козацької піхоти, який вирішив успіх бою, розповідає про замішання у стані воро­га, переслідування втікачів кіннотою, здобуті трофеї тощо. Для сучасного дослідника це типово літературний сюжет, який, одначе, було складено на підставі таких рядків "Аналів Малоросії": "У той же час вони дізналися, що поля­ки з двома гетьманами на чолі збираються перейти Віслу, і самі перейшли цю річку. Дві армії зійшлися на полі бою, су­тичка була запекла, поляків ще раз було розбито, й вони ки­нулися тікати"¹.

Наочно близькість між "Історією русів" і "Анналами" спостерігається й у оповіданні про обрання Івана Брюхо­вецького гетьманом. Переклавши відповідні сторінки невідомого нам списку "Короткого опису Малоросії", Ше­рер розповідає, що в 1663 р. більшість козаків, зокрема за­порожці, скинули Сомка й обрали Брюховецького. Невдоволений цим, інший претендент на булаву, Васютка, використав свою дружбу з єпископом Мефодієм, щоб доби­тися прихильності царя. Олексій Михайлович відповів, що обрання гетьмана - це внутрішня справа українців, у яку він не повинен втручатися. Однак Васютка не припинив своїх настирних прохань про гетьманство. Довідавшись про це, Брюховецький звинуватив Сомка й Васютку в розтраті державного майна. Врешті-решт цар призначив спеціальну комісію, котра винесла остаточне рішення, підтвердивши на гетьманстві Брюховецького. В руки останнього були пе­редані нещасливі претенденти. Знаючи "Сомкову спритність, його сміливість і твердість характеру"², Брюхо­вецький наказав умертвити небезпечного суперника.

Запозичивши цю оригінальну трактовку, автор "Історії русів" вніс ряд власних доповнень і змін. Завдяки ним його оповідь стала витриманою в панегіричному дусі стосовно

Сомка. З іншого боку, він не пошкодував чорних фарб для образів Золотаренка й особливо Брюховецького. По-перше, письменник зазначає, що останній здобув булаву завдяки підкупу виборців. По-друге, він конкретизує дії Золотарен­ка, говорячи, що той намагався досягти своєї мети за допо­могою скарг і доносів. Для більшої достовірності пись­менник не просто переказує царську резолюцію, як це ро­бить Шерер, а вдається до її цитування:

"Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців та козаків України або Малоросії": "Але цар відповів, що вибо­ри гетьмана Малоросії залежать лише від козаків, що він у ту справу ніяким чином не мішається і що оскільки було об­рано Брюховецького, то Васютці лишається тільки заслу­жити повагу козаків, щоб стати наступником Брюховецького після його смерті" (С.234).

"Історія русів": „Царь, по благоразумію своему и спра­ведливости, дал доносчику и предстателю следующую резо­люцію: "Понеже избраніе Гетмана Малороссійскаго по силе договорных статей именитаго Гетмана Зиновія Xмель- ниц ка го за ви сит от чи нов и Ко заков та мош них, то не ме­шать им в том ни по каким случаям; и ежели Брюховецкій выбран уже Гетманом, то так тому и быть, а Васютке искать благоволенія Козачьего, чтоб и его также по смерти Брюхо- вецкаго выбрали; а до того быть ему в прежнем чине спо­койно и без шатостей" (С. 157- 158).

Ця белетристична вправа виконує важливу ідей­но-стилістичну роль - переконує читача в тому, що на по­чатковій стадії українсько-російських взаємин царський уряд нібито виконував узяті на себе зобов'язання, поважав права гетьманської держави і не втручався в її внутрішні справи. У текст першоджерела письменник вставляє також власну характеристику Сомка, який "многими заслугами воинскими довольно доказал приверженность свою к инте­ресам Царским и всея Россіи, да и от войска достоинства его отлично почитаемы были"^[546]. Далі він дає належну оцінку царській комісії, яку Брюховецькому вдалося підкупити. При цьому письменник не втримується від дошкульного ви­паду на адресу запорожців. Щоб подати читачеві образ Брюховецького у якнайнепривабливішому світлі, майстер слова вдається і до сатиричних засобів, про що свідчить ци­тата з рапорту комісії цареві: "Иван Мартынович есть чес­тный человек и годится быть Гетманом, понеже он хотя не учен, да умен и ужасть как воровать исправен. Посадя его на границах, можно спать в Москве без торопливости"^[547]. Отже, за допомогою перерахованих прийомів у "Історії русів" постала літературна візія подій 1663 р., що досить сильно відрізняється від інформації решти національних пам'яток XVII-XVIII ст., які з більшою чи меншою повнотою, але об'єктивно відтворюють перебіг подій на Ніжинській чорній раді.

М.Грушевський установив, що звістку про фантастич­ний кінець гетьманства Дем'яна Многогрішного, який нібито помер від ран у 1672 р., автор "Історії русів" запози­чив із Шерера. Навівши відповідні текстуальні паралелі, дослідник пише: " Шерер перефразовує "Короткий опис Малоросії", але, не знати звідки, так різко міняє арешт Мно­гогрішно го на смерть. Най простіше по яс нен ня, здається мені, що в копії "Короткого опису", ним використовуваній, текст у цім місці був зіпсований, було щось упущене, і Ше­рер, силкуючись відгадати зміст, скомпонував таку "оригінальну" розв'язку - відомість про смерть замість арешту"^[548]. На нашу ж думку, в даному разі маємо справу з дослівним перекладом списку "Короткого опису Мало­росії". Адже на тій же сторінці, де йдеться про смерть ліво­бережного гетьмана, трохи раніше розповідається про серйозну поразку війська Многогрішного від об'єднаних сил турків і Петра Дорошенка. Отже, читачеві неважко було зробити висновок, що Многогрішний був поранений у бою. Реконструювавши у звичний спосіб хід цієї битви, автор "Історії русів" вирішив логічно пов'язати уривок з наступ­ною звісткою Шерера про смерть Многогрішного. Через це він наголошує на тому, що лівобережний гетьман у тому не­щасливому бою біля Чигирина-Діброви був важко поране-

ний¹.

Джерелами для разючої сцени батуринської різні, що постала під талановитим пером автора" Історії русів", поряд з ко заць кими літо писа ми та усним пе ре ка зом були та кож відповідні рядки праці Шерера. Порівняємо:

 

"Літопис Малоросії" „...мешканці міста загинули, піддані найжорстокішому катуванню: одних посадже­но на палі, інших повішено або четвертовано. Було вига­дано й нові муки, що сама думка про них наводить жах" (С. 272).

"Історія русів" "Самая обыкновенная казнь их была живых четверто­вать, колесовать и на кол са­жать, а дальше выдуманы новые роды мученія, самое воображеніе в ужас приво- дящіе" (С.206).

 

Повідомлення про велику пожежу 1718 р. у Києво-Пе­черській лаврі, під час якої загинула велика книгозбірня, деякі дослідники "Історії русів" висували як доказ автор­ства Григорія Полетики, у котрого в 1771 р. у Петербурзі також згоріла особиста бібліотека. Однак розповідь про цю трагедію не була створена автором "Історії русів", а завдя­чує своєю появою перш за все праці Шерера: "Літопис Малоросії"

„Велика пожежа знищила Печерський монастир і цер­кву, а також чудову бібліотеку, яка була його окрасою. Ця бібліотека - справжній скарб Русі - мала всі документи, що стосувалися найдавнішої історії цієї імперії, безліч рідкісних та дорогоцінних рукописів, багато з яких було на­писано письмом, невідомим навіть для найбільших учених. Почувши сумну звістку про цю невідшкодовну втрату, цар не зміг стримати сльози" (С. 278).

"Історія русів"

"...не о бык но вен ный по жар в Кіев ском Пе чер ском мо­настыре, случившійся, от недосмотра Наместника, в от- сутствіе Архимандрита, который весь почти монастырь обратил в пепел и развалины, при других драгоценностях цер ков ных и мо нас тыр ских, це лы ми ве ка ми со бранных. Неоцененною потерею считалась самая первая в Россіи, многочисленная и найдревнейшая, библіотека, собранная и умноженная Великим Князем Кіевским, Ярославом Вла- диміровичем, и сбереженная в пещерах от всех прежде бывших непріятельских нашествій и руин, но ныне, к стыду содержателей ея и к крайнему сожаленію просвещенных соотечественников, среди благоденствія и тишины, пламе­нем поглощенная. В ней содержались великія тысячи книг рукописных и разных драгоценных манускриптов, писан­ных на разных языках, и многія между ними на таких, кото­рые и ученым тогдашним мужам не были сведомы, а особливо все записки и документы, до исторіи правленія Славянских племен и царств и до их законов и устройств ка- сающіесь. Государь, при печальном известіи о такой важ­ной потере, не мог удержаться от слез; но она была невозвратна" (С. 225-226).

Український письменник вважає, що лаврська бібліоте­ка містила у своєму складі зібрання Ярослава Мудрого, та висловлює глибокий жаль, що співвітчизники в мирний час не зуміли вберегти цей безцінний національний скарб.

Схожість між обома пам'ятками виявляється й у оцінці

авторами причин ненависті Олександра Меншикова до

1

уряду гетьманської держави .

Існує велика ймовірність, що вміщена до "Історії русів" промова Полуботка постала внаслідок літературної оброб­ки відповідних сторінок "Аналів". Однак не можна виклю­чати й можливість того, що обидва автори використали спільне третє джерело. Тому, доки не буде знайдено украї­номовний варіант промови, це питання залишатиметься відкритим. Та у будь-якому разі, поява цієї пам'ятки укра­їнського політичного мислення в "Аналах" й "Історії русів" не була випадковим і мимовільним відходом від строгої істо­ричної правди, а принциповим вибором, обдуманим прийо­мом, розрахованим на те, щоб викликати у читача національ но-патріотичні почуття, захоплення гро мадя н- ською мужністю провідників гетьманської держави.

Перераховані нами факти запозичень, по-перше, дозво­ляють встановити масштаби впливу "Аналів" на "Історію русів". По-друге, вони свідчать про те, що автор останньої й інші козацькі літописці "у всякому разі... видумували мен­ше ніж їх звинувачують"^[549].

Аналізуючи безсумнівні зв'язки "Аналів" з "Історією русів", ясна річ, не можна обмежуватися лише конста­тацією текстуальних паралелей. Не менш важливим є і вплив філософських ідей та суспільно-політичних поглядів французьких просвітителів XVIII ст. на українського пись­менника.

При род ноп ра во ва й соціологічна кон цепція Ше ре ра за­галом відповідає світогляду просвітителів. Усі події та явища характеризуються ними з точки зору відповідності ідеалам "ро зум но го" політич но го ладу, організо ва но го на при нци- пах "природного права" й "суспільної угоди". Відповідно до цих поглядів кожна нація мала право на створення незалеж­ної держави. "Один народ не може бути підлеглий волі іншого, - переконував сучасник Шерера Гійом Рейналь, - він повинен мати на свій розсуд закони та торгівлю, оподат­ковувати його має власний уряд" . Імперіалістичні держави, які поневолювали інші народи, тавруються просвітителями як держави-тирани. У вступі до "Аналів" Шерер доводить, що героїчний, волелюбний український народ, який захи­щав Європу від загрози мусульманського завоювання, по­винен мати свою незалежну державу, національну самобутню культуру, змістовну та героїчну історію. "Цей народ, - розмірковує дослідник, - ...скинув із себе ярмо, - і саме цього не хочуть йому пробачити"^[550] агресивні сусіди.

Основною ідеєю "Історії русів" також є природне та мо­ральне право кожної нації на незалежне державно-політич­не життя. Тому БХмельницький переконує австрійського та турецького послів, що на захист державної незалежності "все народы во всем міре имеют самое естественное право, ни чем не опро вер га е мое"^[551].

Щоб підкреслити важливість справедливих стосунків у міждержавному житті, й Шерер, і особливо його укра­їнський однодумець надають такого великого значення різноманітним угодам, трактатам і договорам. "Народ Рускій, быв в соединеніи, первее с Княжеством Литовским, потом и с Королевством Польским, не был никогда от них завоеванным и им раболепным, но, яко союзный и единопле­менный ... добровольно соединился на одинаких и равных с ними правах и преимуществах, договорами и пактами тор­жественно утвержденных", - пише гетьман Наливайко ко­ролю, характеризуючи українсько-литовські та українсько-

1

польські взаємини в минулому .

Обидва історики підкреслюють заслуги українців перед Річчю Пос поли тою, зро зуміло, в пер шу чер гу військові. Вони нагадують читачеві, що після порушення поляками своїх зобов'язань козаки неодноразово намагалися відно­вити старі порядки, але ці спроби закінчувалися для них трагічно: "Самозахист козаків назвали бунтом, а повстання вважається злочином, коли йому бракує належної сили"^[552]. Зрозумівши даремність спроб покращити своє становище в Речі Посполитій легальним шляхом, український народ піднявся на національно-визвольну війну, внаслідок якої було проголошено незалежну Українську державу. В цьому відно шенні об ид ва істо ри ки одна ко во оціню ють зна чен ня Зборівської угоди 1649 р. "Нарешті, король Казимир, - пише Шерер, - ... надіслав їм ратифікацію Зборівського трактату, згідно з яким він визнавав їх вільним народом"^[553]. А ось що читаємо в першому пункті Зборівського договору, вміщеного до "Історії русів": "Народ Рускій, со всеми его об­ластями, городами, селеніями, и всякою к ним народною и національною принадлежностью, увольняется, освобожда­ется и изъемлется от всех притязаній и долегливостей Поль­ских и Литовских на вечныя времена, яко из веков вольный, самобытный и незавоеванный..."^[554]

В аналізованих творах зустрічаємо також подібне пояс­нення обставин укладання українсько-московського союзу. Його основними причинами Шерер вважає те, що Xмель- ницький "не міг сподіватися на допомогу з боку віддалених держав, і те, що однакова релігія росіян і козаків забезпе­чить сердечність і міцну дружбу між двома народами"^[555]. "Єдиновірність" і "єдинокровність" виступають основними аргументами гетьмана і на сторінках "Історії русів". Як відомо, на Переяславській раді боярин Бутурлін відмовився присягнути іменем царя, що Олексій Михайлович обороня­тиме козацьку державу від поляків, буде оберігати права і вольності всіх станів українського суспільства й ніколи не порушить їх. Московські посли мотивували відмову тим, що самодержець не може присягати своїм підданим. Однак, спираючись на матеріали "Короткого опису Малоросії", Шерер повторює традиційну легенду, котра відображала домагання уряду гетьмана добитися забезпечення держав­них прав України: "Ці посланці договорилися з Xмельниць- ким та козаками про всі пункти попередніх статей трактату і обіцяли їм від імені свого монарха взяти їх під покрови­тельство Великоросії, лишаючи їх користуватися з усіх їхніх прав, привілеїв та вольностей без будь-якого винятку"^[556]. Дуже можливо, що саме з "Аналів" інформація про факт взаємної присяги потрапила на сторінки "Історії русів": "Оне написаны и ... объявлены послам Московским, кото­рые, согласясь на все, в них уложенное, подтвердили прися­гою своею от лица Царя и Царства Московскаго о вечном и ненарушимом храненіи условленных договоров"^[557].

Шерер відображає й осмислює історичне минуле та су­часне українців з позицій "третього стану". Такий підхід до історії, що набув особливого поширення напередодні Вели­кої французької революції, передбачав повне несприйнят- тя феодального ладу в усіх його проявах і до того ж в інтернаціональному масштабі. Тому історія України постає в "Аналах" як "картина зусиль" українців, "спрямованих на захист їхньої свободи, уряду, віри, звичаїв, зрештою, всього дорогого для людини" . Порівняння історії козацької дер­жави з історіями республік Спарти й Риму є прикметою, властивою для пізнього Просвітництва. Хоч інтерес до ан­тичного світу був характерним для Просвітництва в цілому, однак спартансько-римське розуміння свободи стало ідеа­лом західноєвропейських мислителів лише наприкінці XVIII ст. Висловлюючи неприховані симпатії до козацтва, Шерер зазначає наступне: "Виховані, як спартанці, завжди при зброї, як римляни, громадяни цієї республіки не підко- рювали чужі землі, як ці останні, але захищали свої вівтарі та хатні вогнища відважно й постійно, воліючи труднощів мандрівного життя, а не розслабленості рабства"^[558]. Як відомо, автор "Історії русів", засуджуючи агресію, одно- знач но вип рав довує об оронні війни, які є ви му шени ми й не­обхідними. Адже "одна оборона естественным образом человечеству позволяется против кого бы то ни было из сво­их врагов, а нападать на человечество и терзать его само­вольно и по одним прихотям есть разбойничество,

„3

варварство и самое зверство, ничем неизвинительное . Саме в такому плані невідомий письменник оцінює крово­пролитний і довготривалий польсько-український конфлікт.

Пригноблення людини, позбавлення її особистої свобо­ди і громадянських прав для Шерера є порушенням природ­ного права особистості. Тому він з однаковим запалом піддає різкій критиці феодально-кріпосницький лад шляхет­ської Польщі й царської Росії. На думку автора, кріпацтво та загарбницька зовнішня політика стали основним гальмом для успішного соціально-економічного розвит­ку північної імперії. Скасування гетьманства, введення кріпаччини й подушного податку, дозвіл московитам купу­вати нерухомість у Гетьманщині, ліквідація Запорізької Січі та встановлення Малоросійської колегії розглядаються в "Аналах" як послідовні етапи колонізаторської політики, спрямованої на те, щоб "покінчити з народом", який завдя­ки своєму демократизму й вільнолюбству завжди становив по тенційну за грозу деспо тичній мос ковській мо нархії. Особливе обурення у французького гуманіста викликає кріпацтво - "це залізне ярмо", яке з кожним роком "не тільки не легшало, а щодня все більше важчало"^[559]. З великою симпатією, що місцями переходить в ідеалізацію, опису­ються закони і звичаї запорізьких козаків, "які не знали іншого ремесла, крім воєнного, і єдиним принципом яких був захист своєї свободи навіть ціною життя"^[560].

Подібно до Шерера творець "Історії русів" не визнає ти­ранію ні як форму правління, ні як панування за допомогою жорстоких засобів однієї людини над іншою. Послідовно відстоюючи демократичні принципи, український пись­менник вважає, "что всякое правленіе насильственное и ти- ранское ... никогда не было прочно и долговременно, но, яко нечто вынужденное и взаимными интересами и согласіем неукрепленное, всегда оно разрушалось и с треском пада­ло"^[561]. Обґрунтовуючи згубність деспотичної влади, автор "Історії русів" переконує публіку, що не сила й жорстокість, а справедливість і милосердя повинні бути основними при- кме та ми кож ного пра ви теля дер жа ви. 3 гу маністич них по­зицій він засуджує кріпацтво ("сіи крепостные, ... по недоведомым в міре правам и присвоеніям, продаются на торжищах и в жилищах от владельцов и хозяев своих на ряду скота, а не редко и на собак промениваются"^[562]), самодур­ство та зажерливість царських бюрократів (''Владычес- твущіе над нами чиновники Московскіе, незнающіе прав и об ы ча ев на ших и по чти без гра мот ные, зна ют толь ко одно то, что они властны делать нам все" ), на силь ницькі дії російських вояків ("Москалыкы-соколыкы! Поилы вы нашы волыкы; а колы вернетесь здоровы, поисте и останни коровы!"^[563]), релігійний фанатизм північних сусідів ("между собою они безпрестанно дерутся и тиранствуют, находя в книгах своих и крестах что-то неладное и не по нраву каж­дого" ). Відданість невідомого письменника загальнолюд­ським цінностям відзначив М.Драгоманов: "Якщо автор "Исторіи Русов" не любив московських порядків, то цілком не як вузький український націоналіст, а як оборонець прав людини і привичок новішої європейської культури, й замітна річ, що його виявлення московських порядків випе­реджують саме ті, які висловлювали великоруські ж лібера-

- и                           rr5

ли й западники .

Отже, активне використання Шерером українських джерел, зокрема оригінального списку "Короткого опису Малоросії", сприяло увиразненню національної своєрід­ності українців у Західній Європі та піднесенню авторитету вітчизняної історіографії на європейському рівні. З іншого ж боку, відразу після своєї появи "Анали" стали широко відомими в Україні. Про популярність книги свідчить те, що ще до 1798 р. з нею познайомився Яків Маркович, а в 1809 р.

₁

її переклав Василь Ломиковський . В Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського зберігається складений у 1813 р. "Летописец о Малой России или сокращенная история о ко- зацких гетманах и о всем случившемся и примечания дос­тойном в Украине", що є перекладом II тому "Літопису Малоросії" . Нарешті, в "Історії русів" знаходимо не тільки відгук ідей Просвітництва, а й безпосередні текстуальні за­позичення з Шерера. "Так українська історична традиція, - відзначає Д.Дорошенко, - подала руку новим ідеям, які приходили до нас з Заходу, ідеям народності, ідеям політич­ної свободи й соціальної рівності та справедливості. Власти­во в цих західноєвропейських ідейних впливах, в їх прищепленні та акумуляції на українському ґрунті треба шукати зародок духовних течій, що хвиля за хвилею поста­ють на Україні з кінця XVIII ст. й заповнюють собою зміст українського культурно-національного розвитку аж по нинішній день" .