4.1. Козацькі літописи в історичній спадщині Михайла Антоновського та Максима Берлинського

У другій половині XVIII ст. з'являється велика кількість праць, присвячених статистичному описові губерній, на- місництв, повітів, міст, єпархій, монастирів і т.д. "Підвище­ний інтерес до краєзнавчої й місцевої історії, — зазначає С.Л.Пештич, — був викликаний потребами соціально-еко­номічного та культурного розвитку окремих регіонів і краї­ни в цілому, що вимагало комплексного, енциклопедичного вивчення намісництв, губерній та міст"^[515]. У зв'язку з цим у 1777 р. при Петербурзькій академії наук було створено спеціальний Топографічний комітет, який уклав "Проспект топографічного опису Росії". Через 2 роки Ф.Й.Туманський розробив "Програму для опису Малоросії", яку подав графу П.О.Рум'янцеву. Відповідно до виданого в 1784 р. наказу Ка­терини II, намісники й губернатори повинні були предста­вити на розгляд уряду докладні описи своїх територіальних одиниць. П.Рум'янцев доручив складання опису Черні­гівського намісництва раднику Чернігівської кримінальної палати А.Ф.Шафонському. В другій половині 80-х рр. було зроблено також описи Київського та Харківського на- місництв. До подібної літератури належить також "Изъяв­ление настоящего образа правления Малороссии" та цілий ряд додатків, надрукованих у 1777 р. разом із "Коротким літописом Малої Росії" В.Рубана й О.Безбородька. Хоч такі праці перш за все передбачали економічне та статистичне вивчення територіально-адміністративних одиниць, однак до них залучалися також географічні відомості, історичні матеріали та етнографічні спостереження.

Для створен ня "Крат ких ге ог ра фи чес ких, по ли ти чес- ких и исторических известий о Малой России" 1773 р. вико­ристовувалися матеріали "Короткого опису Малоросії". Текст "Короткого літопису Малої Росії" було повністю вміщено до "Нового и полного географического словаря" 1788 р. і з деякими відмінностями й додатками до "Словаря географического" за 1803 р. Про популярність праці В.Рубана свідчать також рукописні копії, що збереглися до наших днів.

У другій половині XVIII ст. було закладено основи систе­матичного вивчення різних народів імперії. Важливу роль у цьому процесі відіграли спеціальні наукові експедиції Академії наук. Автори інструкції до них писали: "Академія сподівається, що мандрівники старанно примічати будуть усе, що може слугувати до пояснення загальної й виправ­лення окремої географії, також погоди, тепла й холоду, а особливо в таких місцях, де пробудуть деякий час, описува­ти звичаї світські та духовні обряди, давні повісті тих, хто живе в тій країні, яку проїжджати будуть, причому приміча­ти старожитності, що зустрічаються, оглядати залишки і руїни древніх місць... та інші вікопомності й старожит­ності"^[516]. Як бачимо, незважаючи на багатоплановий харак­тер діяльності учасників експедицій, у документі відведено належну роль історичним спостереженням поряд із геогра­фічними й етнографічними. Результати дослідження зібраних письмових і усних історичних джерел та археологічних пам'яток повинні були відображатися у стислих історичних довідках.

Географічні, статистичні й історичні обстеження прово­дилися на Камчатці, Уралі, в Сибіру, Прикаспійському краї, півдні й півночі європейської частини Російської імперії. Серед них важливе значення мала перша експедиція на Україну, проведена в 1774 р. під керівництвом академіка Й.А.Гюльденштедта. Зібрані під час подорожі різноманітні матеріали про господарство, матеріальну й духовну культу­ру мешканців Слобожанщини й Новоросії пізніше були опубліковані в формі щоденника.

Своєрідним узагальненням тривалої діяльності з вив­чення життя й побуту численних народів імперії стала об'ємна праця професора Йоганна-Готліба Георгі, який брав участь у кількох академічних експедиц іях. В "Описі всіх народів, які проживають у Російській державі", сумлінний учений виступив не лише як географ і нату­раліст, а й економіст, етнограф, фольклорист, історик, архе­олог тощо, тобто людина, котру цікавлять різноманітні сторони життя природи й суспільства. Його тритомник містив найповніші на той час відомості про природу, госпо­дарство й побут багатьох народів Російської держави. Однак через етнографічну спрямованість твору історичним питанням у ньому відведено другорядне місце.

Про посилення інтересу до української історії свідчить також поява ряду досліджень іноземних авторів, зокрема "Geschichte der ukrainen und saporogischen kosaken" Карла Гаммерсдорфера (1789) та "Geschichte der Ukraine und ukrainischen kosaken" Йоганна-Христіана Енгеля (1796).

Отже наприкінці XVIII ст. "час для появи нових істори-

ко-географiчних творів про Україну був у цілому сприятли-

1

вии .

Звільнений восени 1798 р. зі служби, старший секретар Адміралтейської колегії М.І.Антоновський вимушений був "для уникнення голодної смерті"^[517] зайнятися перекладами й писати власні твори переважно історико-географічного змісту. Не будучи істориком-спеціалістом, він усе ж мав со­лідний багаж знань, необхідний для наукових студій. Випус­кник Києво-Могилянської академії та філософського факультету Московського університету добре знав не тільки українську й російську історію, а й історію зару­біжних країн. Він вільно володів багатьма іноземними мова­ми, а за доповідь про роль хрестових походів був удостоєний золотої медалі. Переклавши з німецької мови на російську три томи праці Й.Георгі, дослідник вирішив самостійно до­повнити відсутню інформацію про ряд народів Російської імперії. Так з'явилася четверта частина "Опису всіх на­родів, які проживають у Російській державі", яку, за свідченням Антоновського, він "усю від себе склав"^[518].

Працюючи переважно в руслі загальноросійських на­укових потреб, дослідник прагнув виділити роль і значення українського народу в контексті розвитку загальнослов'ян­ської історії та культури. Більше того, вивчення вітчизня­ного минулого Антоновський вважав патріотичним завданням, оскільки російські й зарубіжні науковці мало знали українську історію. Тому в 4-му томі "Опису всіх на­родів, які проживають у Російській державі" з'явилися 2 масштабні розділи, присвячені Україні: "Про козаків ма­лоросійських колишніх разом з нарисом історії про Малу Росію", "Про козаків Запорозьких" та 3-й, менший за обся­гом, - "Про козаків Чорноморських."

На сьогодні постать Михайла Антоновського є майже за­бутою в українській історіографії. Про нього лише побіжно згадують автори кількох наукових праць та довідкових ви­дань . Питання про джерельну основу 4-го тому "Опису всіх народів, які проживають у Російській державі" та суспільно-політичні погляди його автора, за винятком кількох загальних фраз у монографії В.В.Кравченка , ще не ставилися в історичній літературі й можуть бути темою окремого дослідження.

Мета даного параграфа полягає лише у вивченні джерел XXIII розділу вищеназваної праці. На цій основі спробуємо охарактеризувати методи його складання, виявити зв'язки з іншими творами та побіжно розглянути історичні погляди автора.

Оскільки за своєю структурою тритомник Георгі є уза­гальнюючою енциклопедичною працею, то Антоновський, безумовно, мусив врахувати цю особливість. Отож, у своєму розділі він у лаконічній формі подав най істотніші відомості з української історії.

Уважне вивчення тексту пам'яток дозволяє серйозно уточнити твердження В.Кравченка, ні6и "в основу нарису української історії з найдавніших часів до кінця XVIII ст., що належав М.І.Антоновському, було покладено "Короткий опис Малоросії"^[519]. До того ж харківський дослідник щиро зізнається: "Але ми не знаємо, чи автор при цьому скорис­тався окремим списком, чи здійснив його власну редакцію так, як це зробили його попередники Г.Покас та О.Безбо-

гг2

родь ко" .

Проведений текстуальний аналіз свідчить, що в основі розділу "Про козаків Малоросійських колишніх разом з на­рисом історії про Малу Росію" лежить виданий в 1777 р. "Короткий літопис Малої Росії" В.Рубана та О.Безбородька (останній був автором частини, що охоплювала виклад подій у 1740— 1770-х рр.) Антоновський майже посторінково, а в багатьох місцях трохи не дослівно використав названий твір. Правда, при цьому Михайло Іванович провів певну ре­дакційну роботу з текстом першоджерела. Отже, ХХІІІ роз­діл є своєрідною редакцією "Короткого літопису Малої Росії". Такий вибір пояснюється перш за все близькістю суспільно-політичних й історіографічних уявлень авторів, а також стильовими особливостями — простотою, стислістю та ясністю викладу матеріалу в праці В.Рубана й О.Безбо- родь ка.

На відміну від своїх попередників, Антоновський розпо­чинає розповідь із пошуків коріння українців, котрих він вважає окремим повноцінним етносом. Він переконаний, що існує "малороссийская нация", "малороссийский на­род". Дослідник пробує встановити прабатьківщину слов'­ян, розглядає їх розселення в Європі та зв'язки із скіфами, сарматами; наводить ряд висловлювань про давніх меш­канців цього регіону: гунів, варягів, хозарів тощо.

Місцевий патріотизм спонукав уродженця Черніго- во-Сіверщини до твердження, ніби "Колено же Славян Се­вера было самое многочисленное и самое воинственное, занимало все почти места те, где ныне вся Галлиция и Бесса­рабия також где Губернии Подольская, Киевская, Малорос­сийская, Слободская Украинская, Смоленская, Белорус­ская, Новороссийская, Курская и Воронежская."^[520] Як бачи­мо, цитовані рядки свідчать про глибоке розуміння дослідни­ком меж етнічного розселення українців і білорусів, спільними предками яких він вважав сіверян. Крім того, Антоновський усвідомлював, що названі слов'янські етноси мають інше коріння, ніж московити. Далі автор зазначає, що стародавні греки називали слов'ян сарматами, і в такий спосіб намагається пов'язати обидва народи. Тут же зустрічаємо згадку про заснування Києва хозарами в 430-му р. Незважаючи на недолугість деяких етнічних те­орій, пошуки Антоновського свідчать про розширення істо­ричної тематики, прагнення розглядати національну історію на фоні етнополітичних процесів усієї Східної Європи.

Обмежившись коротенькою довідкою про докнязівську добу, історик переходить "к повествованию о Малороссий­ских Козаках из Летописи Малороссийской". Розповідаючи про події XIV - першої половини XVII ст., він ретельно дотри­мується тексту праці Рубана, хоч у ряді випадків змінює або доповнює інформацію останнього. З-поміж українських істориків XVIII ст. лише ці два автори нумерують козацьких гетьманів і битви українців з поляками. Пряма залежність Антоновського від Рубана виявляється в описі більшості істо­ричних подій і явищ 1340- 1640-х рр. Наприклад:

"Короткий літопис Малої Росії"

"1638 году был 18 Гетман Ко зак Остра ни ца ко то- рый купно с Гунею при реке Старице с Поляками 5 битву учинили с вели­кою над ними победою, однако Поляки лестію за­манив в Варшаву сего Гет- ма на с стар ши ною всех

1

тамо каз ни ли "Опис усіх народів, які прожи­вають у Російській державі" "Но в 1638 году Козаки избрав над со бою 17 Гет ма ном Ко за ка Остряницу, под предводитель­ством его учинили пятую битву с Польскими войсками, и одер­жали при реке Старице знаті ную над ними победу: но По ля ки за ма нив лес тию сего Гет ма на с Стар ши ною в Вар­шаву, всех тамо казнили" (С. 244).

Схожість між наведеними уривками не може викликати сумнівів. Вона є переконливим свідченням про запозичення Антоновського з "Короткого літопису Малої Росії". Тому не будемо переобтяжувати параграф зайвими паралелями, а зупинимося на коментуванні розбіжностей.

Перш за все впадає в око відмінність у порядку геть і манів. Першим козацьким ватажком обидва історики вва­жають Предслава Лянцкоронського, але перелік його наступників має такий вигляд:

"Короткий літопис Малої Росії"

2  Дмит рий Виш не вец кий

3  Евстафий Ружинский

4  Венжик Xмельницкий

5   Свирговский

6  Богданко

7  Подкова " Опис усіх народів, які прожи­вають у Російській державі"

2  Евстафий Дашкевич

3  Венжик Xмельницкий

4  Дмитрий Вишневецкий

5   Сверговский

6  Подкова

Після Підкови списки знову стають тотожними (лише володар булави в 1640 р. імєнується у Рубана Билюком, а в Антоновського — Беляком).

Розповідь Антоновського про подвиги гетьмана Остапа Дашковича в битвах з турками й татарами, зокрема під час оборони Черкас, базується на відомостях праці Й.Енгеля.

За межі "Короткого літопису Малої Росії" виходить і стаття про похід гетьмана Дмитра Вишневецького й москов­ського війська на чолі з Ржевським у Крим та повідомлення про перемогу п'ятитисячного загону Михайла Вишневець­кого під Астраханню над турками, куди козаки вирушили на допомогу Івану IV. Цією інформацією автор прагнув довес­ти, що ще в XVI ст. українські козаки підтримували тісні зв'язки з Московською державою й пліч-о-пліч з росіянами вели спільну боротьбу проти мусульманської агресії.

У повідомленні Антоновського про битву під П'яткою наявні незначні доповнення першоджерела. Реконструюю- чи хід подій, він припускає, ніби гетьман Косинський заги­нув через те, що "в сем сражении старался везде, где больше было упорства от Поляков, мужественным приме­ром предшествовать козакам" (С. 240). До того ж, на відміну від Рубана, який не говорив про наслідки битви, Антоновський вважає, що вона закінчилася повною пере­могою козаків.

Ще більше поширює історик оповідання "Короткого літопису Малої Росії" про повстання Северина Наливайка. Вчений розповідає, як козаки "разбили совершенно" пере­важаючі сили ворога. Але сп'янілі від тріумфу переможці забули про військову дисципліну: частина з них кинулася грабувати польські обози, а деякі почали розходитися по до­мівках. Скориставшись цим, шляхетський полководець Жолкевський зібрав розпорошені рештки жовнірів і не­сподівано атакував українців. Раптовість нападу забезпечи­ла полякам перемогу в усій кампанії. Звістка про

Білоцерківську битву зустрічається такожу творах П.Симо­новського й О.Рігельмана, але встановити її походження на даний час не виявляється можливим. Скоріш за все сліди цієї фабули слід шукати серед списків "Короткого опису Малоросії".

Участь козаків у війні зі Швецією, за що сейм повернув їм попередні права й привілеї, висвітлюється на підставі "GescMchte der Ukrarne und икгаіпівеіїеп kosaken".

Тепер спробуємо уточнити обставини включення в текст "Опису всіх народів, які проживають у Російській державі" доповнень із праці Енгеля про похід П.Сагайдач- ного на Москву в 1618 р. Австрійський історик доводив, ніби гетьман радо погодився на участь в інтервенції, бо от­римав 20 000 гульденів від польського уряду, а до того ж прагнув зберегти булаву (з одного боку, король міг позбави­ти його посади за непослух, з іншого, - під час бойових дій козаки не могли наполягати на перевиборах). Антоновський рішуче відкидає негативну характеристику українського полководця як хабарника й владолюбця, на­томість підкреслює, що Сагайдачний вирушив у похід, підкоряючись наказові свого володаря (С. 243).

Не можна обійти мовчанкою й фантастичне повідомлен­ня "Опису" про перемогу в 1624 р. козаків Бородавки над ту­рецькою армією, що ото чи ла військо ко ро ле ви ча Владислава.

Троє з шести наведених фрагментів знаходять відповідність у "GescMchte der Ukrarne und ukrarnschen kosaken", що робить малоймовірним залучення Анто- новським інших джерел, за винятком якогось списку "Ко­роткого опису Малоросії".

Так само близькі між собою і сторінки "Опису всіх на­родів, які проживають у Російській державі" і "Короткого літопису Малої Росії", що охоплюють події 1646- 1700 рр. Антоновський зберігає той же порядок викладу матеріалу й малює перед читачем ту ж картину, що й Рубан. Для з'ясу­вання впливу композиції "Короткого літопису Малої Росії" на "Опис" відзначимо, що тільки в даних історичних працях відбувається відразу 2 битви Xмельницького на Жовтих Во­дах: перша - з Барабашем, а друга - з молодим Потоць- ким. Знову ж таки лише Рубан з Антоновським використовують літературну версію стосовно подій літа 1651 р. Михайло !ванович некритично переносить до свого твору оповідання про розгром БХмельницьким і татарами величезного польського війська під Берестечком: "Ударил отважно под Берестцом на те триста тысяч поляков, и с по- мощию невеликого числа Татар, разбил оные, и преследуя до реки Стира бегущего неприятеля, истребил великое чис­ло его; взял в добычу Козакам весь многочисленнейший их обоз с багажом. Сия страшная битва Козаков с Поляками была двадсятая" (С. 251). Однак після того, як більша части­на союзних сил вирушила назустріч посполитому рушен­ню, що йшло на допомогу Яну Казимиру, "Король же воспользовавшись сим отлучением вдруг напал на остав­ленных Козаков, окружил их; но Козаки весьма храбро от­бивались несколько дней сряду и побили великое число Поляков" (С. 251). В інших історико-літературних пам'ят­ках XVIII ст., які збереглися до нашого часу, немає такого вигаданого сюжету.

Унікальний характер мають також фантастичні звістки про переможні битви козаків з князем Радзивіллом у 1651 р., з коронною армією під Кам'янцем у 1652 р. та по­вний розгром Яна Казимира під Жванцем. Переписуючи першоджерело, Антоновський іноді сліпо переносить до своєї праці й явні суперечності. Тому на сторінках "Опису" бунтівні козаки в 1659 р. двічі вбивають Юрія Немирича - спочатку на раді, а потім у сутичці під Кобижчею. !сторик нерідко зберігає однакове написання ряду прізвищ і то­понімів "Короткого літопису Малої Росії":

Деякі відмінності полягають у кількох спробах Антоновського за допомогою законів формальної логіки по­яснити причини тих чи інших подій. Дослідник вважав, що науковість історичної праці досягається не лише за рахунок умілого та докладного викладу матеріалу, а й завдяки враху­ванню критерію причинності. Розглянемо подібні коментарі в хронологічній послідовності.

Так, відома відповідь Владислава IV на скаргу від усього українського народу, на думку Антоновського, була свідо­мою підступною провокацією: ""Сей Король, не известно по какому побуждению, но догадываться можно, дабы, воз- будя Козаков к новому возмущению, иметь благовидный случай истребить их вовсе написал в ответе на жалобу от всего Народа Русского сими словами: "Когда вы есте воины добрые, имеете саблю и силу, то кто же вам стать за себя воспретит?" (С.244-245). Спроба Антоновського спрогно- зувати наміри Барабаша призвела дослідника до оригіналь­ного висновку. Враховуючи ситуацію, котра могла б виникнути, цей завбачливий старшина вирішив не опри­люднювати грамоту "Козакам, может быть, зная слабость их против столь сильной Державы, какова была в то время Польская, или же опасаясь подвергнуть вящей беде свое Отечество" (С.245). Таким чином, Барабаш постає перед нами як тверезо мислячий, розсудливий політичний діяч, який намагається уникнути небажаних і надзвичайно шкідливих наслідків не лише для козацтва, а й для України в цілому. З іншого боку, ризиковані дії Xмельницького в 1647 р. "попахують" авантюризмом. Зазначимо, що В.Рубан у даному разi вважає слова короля офіційною санкцією на повстання.

На с.269 сказано, що після капітуляції В.Шереметєва під Чудновом "Цюцюря, узнав о столь постыдном для Козаков договоре, возбудил Козаков своих пробиться сквозь Поль­скую Армию и Татарскую Орду, что и исполнил мужественно" (С. 269 — 270).

Не володіючи інформацією про Слободищенський трак­тат, Антоновський вважає, що оскільки лівобережні полки "не были довольны Гетманом Юрием Хмельницким, за не пособствование его по долгу своему в очищении Малой Рос­сии от Поляков, да и Двор Всероссийский то же огорчен был против него, за оставление без пособия Шереметьева с вой­ском, и потому не хотели более признавать его Гетманом Малороссийским: то и прибег он к Хану Крымскому и Королю Польскому" (С. 270).

Дослідник висловлює припущення, ніби наказ про розстріл Івана Виговського віддав особисто король. Невико­нання принадної обіцянки повернути всю Україну під владу Речі Посполитої викликало страшний гнів у Яна Казимира. На колишнього гетьмана також було покладено відпові­дальність за невдалий похід 1663 р. на Лівобережжя, котрий трохи не закінчився загибеллю самого монарха.

Розповівши про вбивство Івана Брюховецького, історик продовжує: "После сего Гетман Дорошенко от всего войска Малороссийского был провозглашен Гетманом обеих сто­рон Днепра, и тогда же со всем Малороссийским войском, ревнуя по свободе Малой России, и дабы очистить оную от начавших было, по образу Поляков, угнетать Великоросси- ян, пошел, приглася купно и Татар с собою, к Котельве на Князя Ромадановского; коего и принудил отступить, а дабы совсем всех вытеснить и не впущать в Малую Россию, по­шел с войском к Путивлю" (С. 281—282). Отже, автор, по-перше, підкреслює повну легітимність обрання П.Доро­шенка, а по-друге, дає ясно зрозуміти читачеві, що метою діяльності цього гетьмана була повна незалежність України та благо рідного народу.

Відновлення гетьманства на Правобережжi в 1684 р.[521] трактується в "Описі" як недружній крок Яна Собеського, оскільки король прагнув "всегдашних беспокойств в Рос­сии и возмущений в Малой России" (С. 298).

Логічний хід думок примусив Антоновського зробити висновок, що князь В.Голицин "был наказан ссылкою" за невдалий Кримський похід у 1689 р. Історик з довірою по­ставився до непідтверджених чуток, ніби російський воєна­чальник спокусився запропонованою татарами великою сумою грошей, котрі, як потім виявилося, були фальшиви­ми. Однак на наступній сторінці з "Короткого літопису Ма­лої Росії" було запозичено офіційну версію, за якою "по доносу Мазепы, вышеупомянутый Князь Голицын был по­слан в Сибирь в ссылку" (С. 301).

Підсумовуючи зауважимо, що в наведених прикладах В.Рубан обмежується простою констатацією фактів або ж дотримується традиційної точки зору.

Розглянемо тепер ряд незначних розходжень іншого ха­рактеру. Епітет "славний", прикладений до імені Івана Вигов­ського, свідчить, що Антоновському не завжди вдавалося приховувати свої справжні симпатії. Правда, далі автор впа­дає в суперечність, оскільки викладає події 1657 — 59 рр. відповідно до тексту "Короткого літопису Малої Росії". По-різному історики визначають чисельність деяких ко­зацьких полків реєстру 1649 р.:

Тут, нам здається, треба орієнтуватися на котрийсь із списків "Короткого опису Малоросії", на підставі якого Антоновський зазначає, що особовий склад Гадяцького й Білоцерківського полків налічував 6309 чол. (у виданні 1777 р. стосовно цих військових частин цифрові відомості відсутні).

У стилістично нейтральне повідомлення свого поперед­ника "Здесь под Зборовым Король примирился с Xмельниц- ким"¹ науковець вносить тенденційний зміст: "Здесь-то под Зборовым принужден был Король просить мира у Xмель- ницкого" (С. 248). Якщо Рубан називає убитого під Зборо­вом Осолінського генералом, то Антоновський підвищує цього польського воєначальника до маршала. Очевидно, тут маємо справу з чисто літературним прийомом гіперболі­зації.

Цікавими видаються міркування дослідника про по­літичну систему Української держави 1648- 1654 рр., котру він вважає "ни от кого независящею, самоуправляемою республикански"^[522]. Антоновський характеризує Гетьман­щину як автономну республіку з демократичною формою правління. Зокрема чорна рада в "Описі" названа "Сей­мом", "общенародной Думою", "Общенародным в Малой России Съездом". Таким чином, історик наголошує, що чор­на рада - це вищий орган державної влади Гетьманщини, а не зібрання "своевольной черни", "запорожских своеволь­цев", "сумазбродное и пьяное войско Гайдамацкое" і под^[523]. Такі погляди були сформовані внаслідок знайомства Антоновського з історією українського державного законо­давства, що залишила нащадкам ідею національного наро­доправства. Демократичні симпатії зміцнювалися й завдяки особистій дружбі з М.Новиковим і О.Радищевим. До того ж "суспільно-політичні настрої шукачів дворянства та со­лідарних із ними нобілітованих у дворянство старшин відзначалися достатньо високим ступенем радикалізму"^[524]. Відомо, що Антоновські тривалий час не могли довести шляхетне походження й отримали підтвердження свого соціального статусу лише 25 січня 1795 р., коли родині, нарешті, було видано дворянську грамоту.

Розмірковуючи про події 1646-1700-го рр., Анто­новський, за єдиним винятком, не турбував себе залучен­ням додаткових джерел. Посилання на "Синопсис" та "Описание жизни графа Шереметева" Міллера можна не брати до уваги, бо вони просто переписані з "Короткого літопису Малої Росії".

Оповідаючи про події XVIII ст., Антоновський змінює спосіб редакторської роботи. Якщо раніше історик допов­нював матеріали "Короткого літопису Малої Росії" за раху­нок використання допоміжної літератури, то тепер він, навпаки, скорочує обсяг першоджерела.

У повідомленні 1703 р., де говориться про перехід Мазе­пи на сторону шведів, маємо справу із свідомим або випад­ковим псуванням тексту Рубана. Одночасно Антоновський опускає всю інформацію про події 1703- 1707 рр. Однак він не забуває нагадати, що "в течение 1703 и 1704 по 1708 год, Козаки Малороссийские отнюдь не приставая к Мазепе, знатно споспешествовали тогдашним преславным везде Го­сударя Петра Алексеевича победам над врагами России, и покорению многих городов и целых провинций" (С.308). Переповівши рядки праці Рубана про партизанську війну проти шведів на Лівобережжі взимку 1709 р., історик додає, що "Малороссияне, соблюдая присяжную верность Госуда­рю своему, и охраняя общее благоденствие.перевели Шведского войска около двух третей" (С.308). З цих слів чи­тач повинен був зробити висновок, що саме ці серйозні втрати Карла XII й привели пізніше до корінного перелому в ході всієї Північної війни. Лаконічну згадку Рубана про Пол­тавську битву Антоновський поширює доказами, які мають свідчити про вирішальну роль козаків у розгромі шведсько­го війська: "Нельзя не сказать при сем случае, что и для по­беды, толь важной для всей России при Полтаве, промысел предназначил знатную показать услугу Малороссийским же Козакам, подстрелившим, как сие по Истории всему Свету известно, Короля, хотя и по собственной его дерзос­ти; без чего, судя по решительности и предприимчивости Короля, битва сия, влекущая за собою толь важные для обо­их Государств следствия, может быть имела бы другой вид. Немало же однако самой важной помощи Великороссий­ским войскам оказали Малороссийские, удержав первое с фуриею Шведских войск, особливо конных, устремление, отразя и разбив оные, да и по окончании всей битвы сей знатно, во всех важных покушениях неприятеля противодействуя и разрушая оные" (С. 309). В останньому прикладі Михайло !ванович, використавши умовний спосіб, наголошує на ролі випадку в історії, хоч на кінець XVIII ст. переважна більшість учених визнавала законо­мірність історичного розвитку.

Таке умисне підкреслення воєнної доблесті та бойових заслуг українців у Північній війні було природним для ліво­бережної старшини, яка сподівалася загладити враження від вчинку Мазепи. Щоб захистити свої станові права й при­вілеї, місцева еліта за допомогою історичних аргументів прагнула довести свою гідну поваги, високої оцінки й визнання діяльність перед престолом.

Керуючись цією ж метою, редактор опускав негативні моменти, що стосувалися діяльності Мазепи, та невигідні для "малоросійського" патріотизму факти. Так, ним були пропущені повідомлення про прихід у 1714 р. з повинною групи мазепинців і конфлікт О.Меншикова з гетьманом I.Скоропадським. При цьому особливе здивування викли­кає те, що на сторінках "Опису" не відображено арешт По­луботка та інших членів української делегації в Петербурзі. Адже дана важлива подія надзвичайно промовисто характе­ризувала політику Петра I супроти України. Тим більше, що ім'я Полуботка було особливо шановано в національній історіографічній традиції. Антоновський під 1723 р. згадує лише про приїзд українських делегатів до царя з проханням повернути старі права й вольності та дозволити обрати геть­мана. Ясно, що слова «при случае взятия под стражу Полу­ботка с товарищами» (С. 324), були механічно переписані істориком під 1758 р. разом з усією характеристикою Петра Валькевича, доданою Рубаном і Безбородьком з приводу смерті генерального осавула. Не зустрінемо ми на сто­рінках «Опису» і свідчень Рубана про хвилю репресій, яка прокотилася Україною навесні 1724 р., зокрема про арешт Данила Апостола. Очищаючи «Короткий літопис Малої Росії» від неприємних відомостей, Антоновський, наприклад, проводить таку цікаву операцію:

"Короткий літопис Малої Росії"

"Та кож и остав ших ся при правленіи в Глухове Гене­ральных Есаула Василія Жу- раковского и Бунчужнаго Якова Лизогуба, движимыя и не движимыя именія кон- фис ко ва ны, а са мих их взя то под караул тудаж в Санктпе- тербург"¹.

"Опис усіх народів, які про­живають у Російській дер­жаві"

"Почему, когда Указом, для некоторых объяснений, были позваны в С.Петербург Генеральные Старшины, присутствовавшие в Гене­ральной Войсковой Мало­рос сий ской Кан це ля рии, Жураховский и Лизогуб, опре де ле ны на мес та их от Генерала Румянцева быв­ший Полковник Полтавский Иван Левенец, Сотник Глу- ховский Иван Мануйлович да Старшина Войсковый Фе­дор Потребич Гречаный" (С. 318).

Було обійдено мовчанкою також звістку про смерть ув'язнених Павла Полуботка й канцеляриста Дмитра Во- лодковського та передчасну кончину в північній столиці ви­пущеного в 1725 р. на свободу генерального писаря Семена Савича. Отже, для Антоновського було характерним праг­нення пом'якшити оповідання свого попередника про укра­їнсько-московські взаємини в 1708- 1725 рр.

З невідомих причин на сторінки "Опису" не потрапили рядки "Короткого літопису Малої Росії", присвячені подіям 1717- 1719 рр. Дослідник вирі шив також не включати до свого твору цілий комплекс повідомлень Рубана, що стосу­валися загальноросійської історії: народження Петра Оле­ксійовича й Петра Петровича, Ніштадський мир, коронація Катерини I, прийняття Петром I титулу "Отца Отечества", заснування Петербурзької академії наук, формування гвар­дійських полків тощо. Особливо вражає той факт, що істо­рик не обмовився ні словечком про смерть Петра I! Очевидно, він вважав, що ці факти є загальновідомими для тогочасної інтелігенції, тому не хотів переобтяжувати ними розділ, який був присвячений спеціально історії його Батьківщини, а не всієї Російської імперії. Не цікавила Антоновського також історія церкви.

Знайомлячи читача з подіями української історії після 1730 р., Михайло !ванович повністю дотримується фактоло­гічної канви "Короткого літопису Малої Росії", за якою веде своє оповідання. Редакційна обробка тут полягає головним чином у мовностилістичних правках. Порівняємо, наприк­лад, характеристику генерального підскарбія Михайла Ско­ропадського й генерального осавула Петра Валькевича:

"Короткий літопис Малої Росії"

"Первый был человек, одаренный многими превозход- ными качествами, просвещенный науками и путешествія- ми, благонравный, и твердаго духа. Был он любим от всех начальников, которые умели различать дарованія; но всего более своими согражданами почитаемый. Валкевич, хотя въпрочем и дикаго нрава, так что ни знакомства, ни обхож­дения не имел ни с кем, кроме тех, которые в теченіе многа- го времени могли доказать ему свою искренность и привычку к его свойствам; но изобиловал разумом и особ­ливо знаніем в Правах..."

"Опис усіх народів, які проживають у Російській дер­жаві"

"Первый из них был человек одаренный многими пре­восходными качествами, просвещенный науками и путе­шествиями в чужие края, благонравный и твердого духа; он был любим всеми Начальниками его, умевшими различать дарования, и почитаем премного своими согражданами. Валкевич же хотя впрочем был и дикого нрава так, что ни с кем не водил знакомства и обращения, кроме тех, которые в течение многого времени могли доказать ему свою искрен­ность и привычку к его свойствам: но изобиловал разумом, и наипаче знанием прав." (С.323 —324).

Впадає в око панегіричне ставлення до Катерини II у В.Рубана та О.Безбородька й стримане в Антоновського. "Короткий літопис Малої Росії" був надрукований в 1777 р., тобто за царювання Катерини II, особистим секретарем якої тоді служив один з його авторів. Натомість IV том "Опи­су" побачив світ 1799 р., у часи Павла I, котрий неприхильно ставився до своєї матері. Якщо Рубан і Безбородько зазнача­ють, ніби К.Розумовський "по его прошенію" був звільне­ний від гетьманства, то Антоновський пропускає ці слова, оскільки українські громадяни добре знали, що посаду геть­мана скасувала цариця. "Короткий літопис Малої Росії" охоплює події української історії до 1775 р. включно. Ми­хайло !ванович же завершує виклад подій національного минулого повідомленням про ліквідацію гетьманства й за­провадження Малоросійської колегії, тобто 1764 роком.

Використання "Короткого літопису Малої Росії" як дже­рела "Опису" переконливо підтверджується ще й таким фактом. Відразу ж після закінчення історичної частини роз­ділу Антоновський вмістив "Изъявление настоящего обра­за правления Малыя России", котре було складене Рубаном і надруковане ним разом із літописом. При цьому дослідник не називає ні прізвища автора, ні назви твору, в якому йдеться про особливості територіально-адміністративного устрою Лівобережжя та дано характеристику різним суспільним станам. На сс.327 — 328 Михайло !ванович уже від себе розповідає про зміни в "образе правления", що ста­лися в 1782 р. після утворення намісництв. Також він схвально відгукується про відновлення за Павла I Генераль­ного суду, скасованого Катериною II. Заключні сторінки роз­ділу є своєрідним збірником різноманітних енцикло­педичних статей про Україну та її мешканців. Наприклад: пределы, знатнейшие реки, почва, промыслы и торговля, народонаселение, жилище, одежда, пища, сложение тела и наружный вид, суеверия и обряды. З методикою й особли­востями упорядкування відповідних матеріалів Анто­новський міг познайомитися зокрема в книжці Я.М.Мар­ковича "Записки о Малороссии, ее жителях и произведени­ях." Незважаючи на лаконізм викладу, дослідник прагнув познайомити освічену публіку з українською культурою та довести духовну вищість своїх земляків порівняно з їх північними сусідами. Відомо, що однією з актуальних тем того часу в історії російської культури було минуле науко­вих закладів, зокрема Петербурзької академії наук. Тому Антоновський підкреслює, що в Києві "есть самая древняя и первая в России по заведению своему, Академия, в кото­рой как Дворянские, так Духовного, Мещанского и Козачь- его состояния дети, часто до двух тысяч, обучаются" (С. 342). Дана цитата свідчить і про демократизм київського вузу, до якого приймали без обмежень молодь з різних суспільних верств. Автор також прагне довести, що "равно и книгопечатание Российское получило начало свое в Ма­лой России в Чернигове и Киеве" (С. 342), наголошує на ролі вихідців з України в розбудові московської освіти й культу­ри: "И для заведения Училищ Духовных и прочего касающе­гося Духовенства и учености в Великой России, люди ученые взяты из Малороссии" (С. 342). Значну цікавість з точки зору розуміння Антоновським глибокої духовної культури своїх співвітчизників становить і виразна харак­теристика українського жіноцтва: "Женщины, большею частию могут почесться красавицами, но не изнежены, и имеют мужское почти свойство, что касается до мужества и твердости; ибо многие из них в прошедшие войны особливо за свою свободу, на ряду с мужьями или братьями своими сражались храбро против своих неприятелей, не только бу­дучи переодеты в мужское платье, но и в собственном сво­ем, особливо при защите городов и крепостей; при том они нраву веселого, открытого, вольного; трудолюбивы больше, нежели мужчины, но не порабощены у мужей своих; на­божны и сострадательны, домоводки, гостеприимны, ласкавы и словоохотливы" (С. 345-346).

Отже, в основу XXIII розділу "Опису" Антоновський по­клав "Короткий літопис Малої Росії", текст якого доповнив різноманітними матеріалами етнографічного характеру. Перебуваючи під сильним впливом національної історіогра­фії XVIII ст., він не зумів ні за формою, ні за змістом розірва­ти зв'язок з літописною традицією. Тому стосовно історичної частини характеризованого розділу Анто­новський постає більшою мірою редактором, ніж само­стійним автором. Зокрема, він не спробував розробити періодизацію історії України, а подавав фактичний матері­ал у хронологічно-послідовній формі. Він скористався пра­цею Рубана не для самостійного аналізу чи запозичення необхідних фактів, на підставі яких можна було б робити власні висновки, а для майже дослівного її відтворення. Ре­дакторська робота полягала в незначному доповненні ма­теріалів "Короткого літопису Малої Росії" інформацією Енгеля та одного із списків "Короткого опису Малоросії" (події XIV-XVII ст.). Правда, у ряді випадків історик висло­влює й особисті, іноді цікаві міркування стосовно причин тих чи інших подій.

1799 рік - рік виходу у світ "Опису всіх народів, які про­живають у Російській державі" - був одним із найважчих для Антоновського. Втративши посаду, виснажений мо­
рально й фізично історик животів на околиці Петербурга між відставними галерними матросами. Сподівання на блискучу кар'єру, які плекав у 1783 р. талановитий випус­кник Московського університету, були втрачені безпово­ротно. Запідозрена у коханні до дочки графа ІГ.Чернишова, молода людина позбулася свого могутнього покровителя. Неприязнь до Антоновського з боку директора Морського шляхетного кадетського корпусу ГЛ.Голенищева-Кутузова, заздрість і наклепи чиновників зробили неможливою подаль­шу службу в Адміралтействі. За переклад "Повествователь­ного землеописания" Остервальда, до якого дослідник додав особисто складений статистичний опис Росії, Антоновського за іменним наказом Катерини II допитували в Таємній експедиції. Не вдалося йому довго протриматися й на посаді бібліотекаря Російської імператорської бібліоте­ки. ".Люблячи більше життя свого честь, славу і користь своєї вітчизни"^[525], Антоновський пішов на конфлікт зі своїм директором - полонофілом графом Шоазелем-Гуфф'є, котрий сприяв таємним спробам повернути частину кни­жок конфіскованої Варшавської бібліотеки з Петербурга до Польщі. За видання "вільнодумних" книг і дружні взаємини з опозиційною інтелігенцією Михайло !ванович потрапив в опалу й до Павла I. Однак, незважаючи на "на кричуще на нього неправосуддя й утиски йому найжорстокіші...крамо­ли та неначе загальну змову на знищення його людей мо­гутніх, які завдавали йому цілі майже двадцять поспіль років удар за найсильнішим ударом, один від одного тяж­чий"^[526], він, на жаль, так і не усвідомив, що обрав принципово неправильний шлях у своєму житті. Навіть за таких обста­вин Антоновський продовжував пишатися тим, що "у все життя своє і в усіх випадках пильнував найістотнішу ко­
ристь та славу цілої своєї вітчизни, а не часток оної"^[527]. Осо­биста доля Михайла !вановича є яскравим прикладом тієї негативної селекції, яку проводила Росія на українських землях. Найталановитіший, найвартісніший елемент систе­матично висмоктувався з українського національного орга­нізму й використовувався для ворожих йому імперських інтересів. Однак у XVIII ст. навіть зрусифіковані наші зем­ляки, хоч і підсвідомо, ще залишалися за вдачею, а іноді й за світоглядом українцями.

Незважаючи на невеликий історіографічний резонанс IV тому "Опису всіх народів, які проживають у Російській державі" в національній науці, названий твір, безумовно, потребує ретельного й всебічного дослідження. Мова йде в першу чергу про розділи, присвячені історії України та її ко­зацтва. Залучення всієї спадщини Антоновського до націо­нальної історіографії допоможе створити повнішу картину розвитку історичних знань наприкінці XVIII - на початку XIX ст.

В "Тстери міста Києва" М.Ф.Берлинський подає виклад політичного, суспільно-економічного та культурного життя міста на широкому тлі загальнонаціональної історії. Дослідник відкриває свою працю історіографічною до­відкою, в якій називає основні використані джерела. Серед них зустрічаємо твори В.Рубана й П.Симоновського. На­явність посилань на історичну літературу в авторських ко­ментарях дозволяє простежити, яке місце належало в книжці козацьким літописам. Спираючись на широку дже­рельну базу, Берлинський прагнув відобразити не окремі факти з минулого Києва, а весь історичний процес в Україні. Тому "Короткий опис про козацький малоро­сійський народ" і "Короткий літопис Малої Росії" служать для більш повного висвітлення суспільно-політичного ста­новища Наддніпрянщини в XVI - першій половині XVIII ст.

Із праці П.Симоновського історик почерпнув відомості про початки козаччини, Баторiєвi привілеї та поразку армії В.Шереметєва під Чудновом . До цього рукопису Берлин- ський також відсилає бажаючих познайомитися з доку­ментами українсько-московської угоди 1654 р. та доносом старшини на !вана Самойловича^[528].

Пояснюючи причини виникнення Запорізької Січі, Бер- линський звертається до "Короткого літопису Малої Росії" . Погоджуючись з думкою В.Рубана, історик розповідає чита­чам, чому всупереч рішенню Андрусівського договору Київ все-таки було залишено у складі Московського царства. З видання 1777 р. також було переписано перелік міст Лівобе­режжя, котрі користувалися магдебурзьким правом⁴. Не оминув Берлинський увагою й деякі матеріали праці Руба­на, що були присвячені історії церкви. Мова йде про засну­вання Йовом Борецьким у Києві жіночого Михайлівського монастиря з церквою св. Іоанна Богослова, вибір печерсько- го архімандрита Варлаама Ясинського київським митрополи­том і утворення Переяславської єпархії.

Кілька розділів розширеної редакції "Історії міста Києва" були опубліковані Берлинським у третьому номері журналу "Улей" за 1811 р. і в альманасі "Молодик" за 1844 р. У ній, на відміну від попередньої, детальніше і глибше досліджуються питання історії козацтва. Тому порівняно з підготовленою протягом 1799— 1800 рр. книгою Берлинський тут набагато частіше звертається до праць П.Симоновського й В.Рубана.

У розділі "Разделение Малороссии на полки" автор по­силається на рукопис П.Симоновського. "Короткий опис про козацький малоросійський народ" був основним дже­релом Берлинського в розповідях про роботу Варшавського сейму в січні 1650 р. та місію Адама Киселя до Києва. Праця Симоновського справила визначальний вплив на дослідни­ка і при висвітленні зовнішньополітичної діяльності Богда­на Хмельницького протягом того ж року. Природно, що історик не міг пропустити звістку Симоновського про поль­ське посольство до Москви, яке очолював шляхтич Барлин- ський^[529] (Справжнє прізвище його було Бартлинський)^[530].

Перейдемо тепер до уривка "Исторического обозрения Малороссии и города Киева", надрукованого в альманасі "Молодик". Тут досить об'ємний масив інформації Берлин­ський запозичив з "Короткого літопису Малої Росії" В.Руба­на. Мова йде, зокрема, про опис кримського походу 1689 р. Обидва історики серед російських командирів називають Шереметєва, Шеїна, Змієва, Долгорукого й Шепелєва, в той час як П. Симоновський наводить прізвища Шеїна, Шере­метєва й Неплюєва. До того ж, на відміну від праці Рубана, в "Короткому описі про козацький малоросійський народ" відсутня згадка про спробу татар підкупити головнокоман­дувача князя В.Голицина фальшивими червінцями. Немає сумніву, що матеріали "Короткого літопису Малої Росії" були використані також для зображення діяльності Семена Палія. Переконливим доказом цього є не тільки факти (на­приклад, слідом за Рубаном Берлинський пише про те, що фастівський полковник узяв у полон самого кримського хана), а й мовностильові особливості відповідних рядків. Порівняємо:

Незважаючи на значну питому вагу інформації з "Ко­роткого літопису Малої Росії", Берлинський чомусь не по­силається на це джерело. Висвітлюючи конфлікт між I.Мазепою й Петром I з приводу перетворення козацьких полків на регулярне військо, історик зазначає, що цей ма­теріал він почерпнув з праці П.Симоновського.

Загалом розширивши порівняно зі своїми попередника­ми джерельну базу "Історії міста Києва", Берлинський відводить у ній належне місце і для козацьких літописів.