3.4. Історичні погляди козацьких літописців

"Мета історії, — зазначав Ф.Прокопович, — приносити користь, але користь таку, очевидно, щоб ми з чужих при­кладів так як з власного досвіду знали, що слід робити, а що уникати"¹. В даному визначенні йдеться про прагматичне застосування знань про минуле в суспільному житті, що можна досягнути шляхом нагромадження національного історичного досвіду. Для підтвердження вищенаведеного формулювання філософ спирався на такі думки Лукіана: "Візьми до уваги ще й таке призначення історії, як правиль­но передана нащадкам пам'ять про події, а так само слава якогось мужа, здобута його прекрасними вчинками" . Ф.Прокопович навів також розлогу цитату з Діодора Сици- лійського, де зазначено: "Все ж таки ми бажаємо охопити в пам'яті цілі сторіччя, бачити виникнення, розквіт i занепад великих імперій, докладно пізнати причини приватного i громадського лиха та у всякій важливій i великій справі, яка розгортається перед нами або на певній відстані від нас, мати певний досвід i ніколи не втрачати його. З другого боку, що є вершиною мистецтва (це притаманне розумній людині), треба розумно передбачувати майбутнє у всіх поді­ях і оцінювати сучасне" . Мислитель оригінально розв'язав проблеми об'єктивності історичної науки, достовірного відтворення подій та явищ минулого, цікаво розглянув пи­тання про роль особи в історії. Але найцікавішим у філо­софській теорії Ф.Прокоповича були його погляди на минуле України. Найважливішою рисою історичної науки професор вважав її патріотичне спрямування. На думку лектора, основним бажанням автора праці про минуле є до­ведення перед цивілізованим світом слави й величі власної національної історії. У вступі до курсу риторики Ф.Проко­пович з великою гіркотою нагадав своїм слухачам про ті ве­ликі прогалини в історичній пам'яті, а отже й національній свідомості українців, що з'явилися через недостатній рівень розвитку історії та відсутність висококваліфікованих уче­них у минулому. Вдаючись до промовистих образно-вира­жальних засобів, учений наголошував, "що наша Батьківщина навіть мовчки благає допомоги красномов­ства, бо так багато її преславних подвигів поминається гли­бокою мовчанкою і тільки дещо, що дотепер вона зробила, передано пам'яті нащадків. Але все полишене на забуття є настільки значним, що здатне затьмарити найбільшу сла­ву"¹. Тому він стверджував, що в історичних працях з вітчизняного минулого "не може бракувати, місця i для пи­саного красномовства: потрібно описувати життя святих людей, а передусім тих, яких породила Русь, щоб, нарешті, знали навіть неписьменні, а також ті, що захоплюються тільки своїми переказами, тобто наші вороги, наскільки ба­гата на чесноти наша Батьківщина"^[434]. Підсумовуючи вище- наведені роздуми, Ф.Прокопович закликав своїх учнів та сучасників розпочати серйозну наукову працю на ниві на­ціональної історії: "З яким великим болем, — писав він, — оплакуємо те, що приклади наших предків не дійшли до нас, з такою наполегливістю нам треба тепер докладати зусиль, щоб і те, що діється в наші часи, внаслідок бездіяльності i на­шого незнання не стало затемненим i невідомим"¹. Безумов­но, що, навчаючись у Києво-Могилянській академії, автори козацьких літописів, укладачі редакцій та списків не могли не потрапити під більший чи менший вплив ідей Ф.Проко- повича, його колег i послідовників.

Отже, козацьке літописання XVIII ст. не мало ознак сти­хійного процесу, а розвивалося на серйозній історіо­софській теоретичній основі. Автори історико- літературних пам'яток, оволодівши відповідною методо­логією, могли використовувати у своїх творах великий ар­сенал різноманітних засобів та прийомів наукового дослідження. Текстуальний аналіз історичних праць переконливо підтверджує вищенаведені міркування.

У передмові до "Зібрання історичного" Степан Луком- ський зазначив, що його спонукало взятися за перо ба­жання "напрасно и безделно времени не терять, но какую нибудь прислугу обществу делать"². Отже, автор добре усвідомлював суспільно корисне значення історичних знань. Наприкінці він сподівався, що читачі отримають не лише моральне, а й естетичне задоволення від знайомства з книгою.

На відміну від С.Лукомського, автор однієї з редакцій "Короткого опису Малоросії" Григорій Покас виразно й не­двозначно декларував свої патріотичні завдання. За заду­мом укладача праця повинна переконливо показати найширшій аудиторії "великость малороссійской націи". Упорядник вважав за необхідне висвітлити походження українського народу, "который за древный и по их состоя- нію за изрядно учрежденный и всегда храбрый и сыльный народ почитался," дати систематичний виклад його політич­ної та воєнної історії: "Сколь древных літ у сего народа учрежденны главные их владітельї, называемые гетманы, и хто именно, и из каких фамилій, и в каких годах билы, и что и каковы их дійствия и діла военныя, и с какими народами происходилы, и какою военною храбростію отъчество свое от противных их и от поляков чрез многіе года защищалы"^[435].

Діаметрально протилежні погляди висловлено в "Преду­ведомлении к читателю" Олександром Рігельманом. Він пи­сав, що прагне подати найповніший i виправлений виклад подій у Малій Росії, котру вважає "отчиной великих царей и императоров российских". Отже, автор обстоював права московських правителів на всю спадщину Київської Русі й цим самим вводив українську історію до складу москов­ської. Як слушно підкреслили П.М.Сас та В.О.Щербак, "ця концептуальна заставка...визначила основну ідейну то­нальність всієї книги"^[436].

Автори досліджуваних пам ' яток XVIII ст., як правило, вдавалися до сухого викладу фактів, намагаючись підкрес­лено неупереджено розповідати про історичні події, рідко коли робили висновки й узагальнення. Можливо, що саме така подача фактичного матеріалу була пов'язана з відгомо­ном історіографічної традиції XVII ст. Так, представники ерудитського напряму історіографії вважали, що історичні джерела й факти є основним підтвердженням реальної дійсності, тому вчені повинні в першу чергу збирати останні та доводити їх до відома читачів. Ймовірно, що через це на­ведені в літописних творах 30 — 80-х рр. XVIII ст. факти й до­кументи становили основу історичного оповідання, залишаючи водночас мало місця для авторських міркувань i висновків. Але сам по собі фактичний матеріал не був са­моціллю для тогочасних українських дослідників минулого.

Завдяки його вивченню вони в міру своїх сил та можливос­тей намагалися встановити історичну істину. Як зауважу­вав Д. Багалій, "треба також звернути увагу на те, що Величко хотів дати правдиву козацьку історію в своєму літопису, і коли сам помилявся, це залежало від помилок його джерел. Він удається до ласкавого читача, нехай той помилки ці повиправляє. Це нагадує нам автора давнього руського літопису — той теж звертався із таким проханням до свого читача. Величко, як він сам каже, совісно дошуку­вавсь історичної правди в своїм літопису"^[437]. Саме цими мо­тивами керувались у своїх працях також Г.Покас та О.Рігельман. Наприклад, останній у передмові до "Літопис­ної оповіді про Малу Росію" писав: "А как могут быть в оной книге какие излишки, погрешности или что и недостающее, то в том благосклонного читателя униженно прошу, неис­правности оные своим благим рассуждением загладя, по­править, за что проситель остается тому покорным

гг2

слугою" .

Те, що історики в більшості випадків ухилялися від пря мої оцінки опи сува них ними под ій, ство рює серй озні проблеми при визначенні авторської концепції. Крім опи­сово-розповідного методу систематизації фактичного ма­теріалу, історіографічний аналіз утруднюється ще й завдяки компілятивному характеру історичних творів XVIII ст. За винятком укладачів Чернігівського літопису, автори всіх праць, які є об'єктом даного дослідження, ви­користовували для їх написання твори своїх поперед­ників. Це пояснюється тим, що для висвітлення більшості питань важко було підібрати необхідні документальні ма­теріали, а також впливом історіографічної традиції XVII — початку XVIII ст. Крім того, українські історики у XVIII сторіччі тільки почали розробляти принципи наукової кри­тики джерел. Відсутність друкованих видань, рукописний характер історичної літератури також сприяли використан­ню чужих творів без застосування апарату посилань. I на­решті, "прояви компілятивності у стилі викладу будь-якого історичного твору пояснюються, крім світогляду автора, ще й тим, що в історичній праці фіксуються конкретні події та явища, імена; все документується так, як воно відбувалося: у певному часі, послідовності, конкретному місці, викорис­товується історично-наукова термінологія"^[438]. Підсумовую­чи, Я. Дзира зазначив, „що науковий рівень історичних праць визначався загальним станом розвитку тодішньої на­уки й освіти" .

Завдяки такій особливості методики й методології напи­сання літописних творів у них «у кращому випадку дістава­ли інтерпретацію усталені погляди на ті чи інші проблеми. Як правило, такі праці рясніють запозиченнями з чужих творів, у них зустрічаються дослівно списані великі уривки, причому без посилання на автора»^[439]. Однак, незважаючи на ці серйозні недоліки, що були обумовлені компілятивною структурою творів, літописці не завжди обмежувалися про­стою фіксацією подій сучасного й минулого. В ряді випадків вони намагалися осмислити історичний процес, іноді вияв­ляли досить виразно свої суспільно-політичні погляди, дава­ли яскраву образну характеристику тим чи іншим діячам. Загалом «компілятивні твори давали матеріал для дослідження ідей часу, для розкриття розвитку ідей та по­глядів українських істориків на одні і ті ж події та явища, утверджували джерелознавство та історіографію як окрему науку»^[440]. Я.Дзира перерахував основні способи визначення історичних поглядів автора компіляції^[441]. У працях такого типу до складу авторської концепції входять не лише особисті думки історика, а й погляди попередників, з якими він погоджувався і подавав як власні.

Прагнення авторів творів до узагальнення та виділення окремих етапів суспільного розвитку, що мали свої особли­вості, сприяло формуванню й становленню наукової істо­ричної періодизації. Виразність схеми історичного процесу залежала від жанрової природи твору. Якщо в Чернігівсько­му літописі, що є зібранням розташованих у хронологічно­му порядку коротеньких заміток і докладніших оповідань про події, періодизація простежується слабо, то в узагаль­нюючих працях, якими є решта досліджуваних пам'яток, поділ процесу історичного розвитку на основні періоди по­мітно "неозброєним оком". Саме тенденція до відображен­ня причин та наслідків історичних подій у систематичних наукових працях визначала структуру книжок і рубрика­цію тексту. Українські вчені XVIII ст. виділяли такі основні етапи в схемі розвитку національного історичного процесу: 1) з найдавніших часів до втрати державної незалежності; 2) із середини XIV ст. до початку Національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького; 3) 1648-1657 рр. (пері­од правління Б.Хмельницького); 4) від смерті Б.Хмельниць­кого до кінця гетьманства ІСамойловича; 5) від обрання I.Мазепи до сучасності. Найяскравіше періодизація вияв­ляється у праці О.Рігельмана, котрий свідомо розробив чітку структуру "Літописної оповіді про Малу Росію", щоб полегшити читачам роботу з книгою й прискорити процес засвоєння ними історичних знань. Частини, книги і розділи твору строго співвідносяться з більшими чи меншими про­міжками часу, протягом яких відбувалися певні події. Розсе­ленню слов'ян та історії Київської Русі присвячені перші 5 розділів I книги I частини. Про литовсько-польську добу оповідається в 6-8-му розділах I книги та у II книзі I частини. III книга I частини інформує читача про події епохи Хмельниччини. Зі сторінок II частини можна довідатися про період Руїни. III та IV частини містять матеріали, що охоплюють час від обрання гетьманом ІМазепи до 1789 р.

Авторами світських літописних творів 30-80-х рр. XVIII ст. були, за винятком О.Рігельмана, козацькі канцеля­ристи, що, природно, виражали суспільно-політичні інтере­си свого стану. Ці інтелігенти взялися, за словами М.Грушевського, "після падіння Мазепи за занедбану київськими богословами історичну працю, зосереджуючи всю свою увагу не на добі княжої Руси, якою захоплюва­лись останні, а на подіях XVII століття - боротьби козацтва з Польщею"^[442]. Але незважаючи на таку кон'юнктуру, націо­нальна свідомість зобов'язувала козацьких літописців звер­татися і до попередніх періодів вітчизняної історії. Як доводив Е.Сміт, на думку патріотів-націоналістів, "нація му­сить вихвалятися не тільки далекою минувшиною ... вона мусить бути здатною показати ще й славетну минувшину, золоту добу святих і героїв, надати значення своїй обіцянці відновлення й гідності. Що повніша й багатша етноісторія, то переконливішими стають претензії нації, то глибших струн вона може торкнутись в серцях членів нації. Як давно вже зрозуміли націоналісти, відчуття давності етноісторії спільноти, байдуже, скільки в тій етноісторії правди, є кри­терієм національної гідності й трибуною, з якої вони мають обстоювати національне відродження"^[443].

Тому окремі історики, наприклад Григорій Граб'янка і Псевдокониський, намагалися максимально продовжити аж до біблійних часів національну істор ію. Обидва пись­менники виводили українців від Ноєвого сина Яфета. Тільки, на відміну від гадяцького полковника, невідомий ав­тор подав конкретнішу схему етногенезу слов'ян, пов'язую­чи їх походження з міфічним князем Славеном, що був нащадком Яфетового внука - князя Роса. В "Літописній оповіді про Малу Росію" О.Рігельман приділив певну увагу питанням етнополітичної історії слов'ян у додержавні часи. Так, прабатьківщиною останніх він вважав землі між Дніпром та Віслою й біля !льменського озера. Автор підтри­мував тих істориків, які писали про масове переселення слов'ян з Подунав'я на початку V ст. н.е. Першим київським князем О.Рігельман називав Кия, династія якого правила до 879 р. Правда, через 2 сторінки, всупереч своїм попереднім твердженням, історик називав Аскольда й Діра васалами Рюрика, що прийшли з Новгорода. Намагаючись упорядку­вати етнічну карту Південно-Східної Європи, О.Рігельман помилково зараховував до слов'ян скіфів, кіммерійців, готів, аланів та роксоланів.

На сторінках вміщеного до праці П.Симоновського "Білоцерківського універсалу" зустрічається квазіісторич- не повідомлення про завоювання Рима стародавніми руса- ми: "Рим (иже всіх Европейских градов матерью нарещися может), многими панствами и монархіями владівшьій и о шести стах четыредесяти и пяти тысячей войска своего древле гордившыйся, за давнійших віков, далеко меншим против помененной воинственной силы валечных Русов с Русіи.за предводительством Князя их, был взятый и четыр- надцать літ обладаемый"¹. Використані письменником ме­тафора, гіпербола й епітет надавали уривкові великої образності, виразно звеличували героїзм предків, якими співвітчизники по праву можуть пишатися.

Оскільки в очах літописців княжа держава була одним з основних джерел політичної легітимності, що обґрунтову­вало правомірність існування політико-адміністративних інституцій Гетьманщини, то у своїх працях вони вимушені були, хоч побіжно, але торкатись історії Київської Русі, щоб підкреслити зв'язок стародавнього періоду української історії з пізнім середньовіччям і сучасною їм дійсністю. Крім того, звер нен ня до епо хи не залеж ності та дер жав ної могутності мало надати моральну підтримку суспільству в боротьбі за відстоювання автономії Гетьманщини перед наступом московського абсолютизму.

У коротеньких екскурсах автор "Короткого опису Мало­росії", а за ним і Василь Рубан пояснювали причини занепа­ду Київської Русі. Ними вони цілком справедливо вважали князівські міжусобиці, монголо-татарську навалу й агресію з боку Польщі та Литви.

Через те, що на сторінках "Літописної оповіді про Малу Росію", присвячених Київській Русі, виразно просте­жується москвоцентризм О.Рігельмана, не будемо спиняти­ся на характеристиці відповідних розділів твору.

Звернення української історіографії 30-80-х рр. XVIII ст. до литовсько-польської доби вітчизняної історії обумовлювалося, на наш погляд, трьома головними при- чи на ми. По-перше, пат ріо тич но на строєній то го часній інтелігенції необхідно було обґрунтувати юридичну за­конність політичних і соціальних "прав та вольностей", що були надані литовськими великими князями й польськими королями ряду верств українського суспільства. Це пояс­нювалося тим, що в XVIII ст. не тільки над становими, а й над загальнонаціональними інтересами українців нависла серйозна загроза з боку московського самодержавства. Ха­рактеристиці політико-правових поглядів козацьких канце­ляристів, що знайшли відображення на сторінках їхніх творів, присвячено попередній параграф. По-друге, ко­зацька еліта прагнула висвітлити історію виникнення та розвитку свого власного стану, представити козаччину як основний соціально-національний чинник українського життя після втрати незалежності. Й, нарешті, всупереч теоріям про чужоземне походження козацтва, літописці мусили підкреслювати його органічний зв'язок з Давньо­руською державою.

Тому розглянемо, як трактувалася проблема походжен­ня козацтва, що була однією з центральних у всій українській історіографії XVIII ст. Усі автори, котрі написа­ли свої праці в 30-80-х рр. XVIII ст., з більшою чи меншою впевненістю віддавали перевагу соціальній теорії похо­дження козацтва. Окремі з них, скажімо, П.Симоновський і особливо О.Рігельман, приділяли даному питанню значну увагу, вдаючись при цьому до полеміки з опонентами. На­приклад, автор "Короткого опису Малоросії" вважав, що ко­зацька верства формувалася за рахунок втікачів від феодального гніту, які, оселившись у степах, промишляли мисливством та рибальством. Постійна небезпека від сусідства з татарами привчила їх до військової майстер­ності, що гартувалася в морських походах на турків. Щоб поставити козацьку верству в безпосередній зв'язок з дав­ньоруською епохою, невідомий автор вдався до етимоло­гізувань. Він зазначив, що переселенці називались "козаками, от древных козаков рода того ж рускаго, при Ка­гані еще бывших"¹. П.Симоновський також доводив, що основною причиною виникнення козацтва було соціальне гноблення, хоч і не відкидав фактор боротьби проти зовнішніх ворогів. Завоювання Польщею Галичини, а Лит­вою Київщини й Волині "обывателей земли той привело в страх и многіе из них принуждены оставить домы свои и ис­кать поселенія себе внизу по Днепре, где как скоро осели­лись, то Поляки, Литва и Татары, будучи в соседстве с теми новопоселившимися Малороссіянами, безпрестанныя де­лали на них нападенія и разныя приключали им обиды, от чего они, защищая себя, прюбыкли от мала по малу к воин­скому искуству"¹.

Учений підкреслював, що чисельність козаків почала особливо зростати після Люблінської унії 1569 р. Захоплен­ня магнатами величезних земельних володінь, введення кріпацтва та заміна місцевої адміністрації польською, на дум ку ав то ра, при зве ли до ма со во го пе ре се лення люд ності у степові регіони: "Многіе Поляки повходили в те провин- ціи, где раз но об раз но зем ли с угод ія ми себе приоб ре ли и знатнейшія урядовыя места между собою разобрали, а Ма- лороссіян вовсе пренебрегать начали, не имея с ними ника­кого равенства, и инако их, как за подданных считали, от котораго угнетенія остальные принуждены к братіи своей к Днепру переселяться" . Рішуче заперечуючи версію про іноетнічну природу козаків, П.Симоновський запевняв чи­тача, "что они действительно суть природные Россіяне, а не избежище разных народов, как то некоторые, не хотя за- никнуть в древность Исторій, разсуждают" . Крім посилан­ня на стародавні джерела, другим доказом українського походження козаків письменник вважав їх мову. Очевидно, що автор не зміг змиритися з власною гіпотезою про появу українських козаків 1340 року й тому вдався до етимоло­гічних вправ, які, зрештою, завели його на манівці псевдо- історії. Однак, з іншого боку, це дало йому змогу припустити, що в 1021 р. "и Козацкой народ в Малороссіи уже жи т ельство имел" .

Йдучи за Александром Гваньїні, Степан Лукомський вважав козаків військовими найманцями. Автор "Зібрання історичного" пояснював утворення козацтва тільки зовнішньополітичними факторами, а саме необхідністю бо­ротьби з татарською агресією. На відміну від своїх сучас­ників, він підкреслював роль польського уряду в організації козаччини. Після нападу в 1512 р. кримського хана Менглі-Гірея, що приніс величезні жертви й спустошення, "Поляки, видя такое вероломство и ясное себе от них осмея­ние, болше служивих военних людей на Украине содержать установили и приговор такой заключили, чтоб молодие люди на Украине в воинских делах изобучались и для защи- щения границ от татар всегда били б в готовности, и сіе о ко­заках разуметь должно"². Таким чином, С.Лукомський охарактеризував козаків як воїнів та лицарів, що в середньовіччі давало змогу зарахувати їх до національної аристократії.

Наслідуючи "сарматську" теорію походження польської шляхти й взагалі всіх поляків, Григорій Граб'янка виводив козаків від хозарів. Називав останніх козацьким військом і автор 'Тсторп русів". Причому цей етнос він зараховував до слов'ян та намагався переконати читача, нібито данина, яку платили інші слов'янські племена хозарам, була звичайним податком на утримання професійної армії. "Але хоч які на­ївні й ненаукові, - писав М.Грушевський, - були сі гене- альогії козаччини (маються на увазі в першу чергу версії Г.Граб'янки, Псевдокониського й, мабуть, частково "філо­логічні" вправи П.Симоновського - ІД.), в кожнім разі інтересне й характеристичне для української історіографії XVIII віка - се бажання зв'язати початки козаччини з ста- роруськими часами, поставити їх як репрезентантів по­літичного українського життя в тісні зв'язки з Київською державою, з політичним життям староруських i переходо­вих часів. Сим стара історіографія наша і ті праці, які писа­лися під її впливами, відрізняється досить різко від того, що писалося під впливом традиційних поглядів на Українців як на чужородців — Черкас" .

Багато різноманітних матеріалів, які часто взаємовик- лючають один одного, містить "Літописна оповідь про Малу Росію". Заперечуючи різні іноетнічні теорії, О.Рігельман доводив, що козаки походять "от роду российского". Підкреслимо, що це він робив не стільки в ім'я наукової істини, скільки відповідно до ідей маніфесту Катерини II від 3 серпня 1775 р. Адже, категорично не погоджуючись із дум­кою, нібито запорожці є прямими потомками "неких воль­ных людей, кои якобы не принадлежали ни к какому владению", він звинувачував січовиків у тому, що вони "мнят о себе все, будто бы они навсегда право имеют в воль­ности, и ни под чьим точным владением, как только под за­щитою тех областей, к которым они прикосновены состоят. И для того не почитают себя, чтоб они подлинно были из русских людей или чьи бывшие подданные"².

Автори переконували читача в тому, що своєю бороть­бою проти турецько-татарської агресії в XVI — першій по­ловині XVII ст. козацтво вписало багато сторінок до історії воєнного мистецтва. Прославляючи бойові походи козаків, літописці разом з цим нагадували й про їхні заслуги перед Річчю Посполитою. Вони підкреслювали, що козацька військова організац ія в першу чергу була дуже корисним елементом для оборони кордонів Литовсько-польської дер­жави від нападів кочівників. Причому у своїх діях українські воїни застосовували також наступальну такти­ку, що служила найкращим засобом стримування агресії. На думку П.Симоновського, до 1596 р. польський уряд спри­яв козакам і не забороняв їм чинити напади на ворожі во­лодіння, "о котором их на Турков и Татар нападеніи от Польских Королей тогда не токмо запрещенія не было, но еще и думано, как бы то войско Польскому государству учи­нить полезнейшим"^[444]. Автор порівнював військову органі­зацію та бойову майстерність козаків з лицарями ордену святого !оанна. При цьому він свідомо перебільшував їх за­гальнодержавну роль як складової частини збройних сил Речі Посполитої . Так, письменник зазначав, що козаки "безпрестанную брань имели, чем тем непріятелем всякой путь к Польскому Королевству и Великому Княжеству Ли­товскому заградили, и были службою своею Польше так как средостеніе"². Далі, використовуючи більш влучне по­рівняння, він знову повторив думку, нібито "одни только Козаки Татарам и Туркам тогда и опасны были, а Польше от непріятельских нападеній за каменную служили стену"³. Тому історик розцінив заборону короля Сигізмунда III робити козакам свавільні походи, як недалекоглядне політичне рішення, що в майбутньому завдало значної шкоди Речі Посполитій.

Апофеозом козацької звитяги є вміщений у праці П.Си­моновського стилізований лист !вана Сірка до кримського хана. Демонструючи неабиякий літературний хист, пись­менник перерахував найважливіші походи "морем та зем­лею" проти Османської імперії й Кримського ханства. З метою ідеалізації козацтва невідомий автор перетворив доступний йому емпіричний матеріал у захоплюючу фабу­лу вставного оповідання. Для розгортання сюжетної лінії, крім історичних і вигаданих фактів, майстер слова залучив ще й різноманітні яскраві образно-виражальні засоби. Вер­шиною героїзму козаків був похід 1629 р., коли "братія наша, Запорожци, с певным вождем своим воюючи в чов­нах по Евксипонту, коснулися мужественно до самих стін Константинопольских и оныя довольно окуривши дымом мушкетным, превеликій Султану и всім мешканцам страх и смятеніе учинили и шкоторые отлеглійшія селенія Констан- тинопольскія запаливши, тож счастливе и с многими добы­чами до Коша своего повернулись" . Відповідно до істо рич ної ре аль ності, письмен ник праг нув до вес ти, що за­вдяки своїй боротьбі з турецько-татарською експансією українське козацтво прославило себе в усьому світі: "А що найхвалебнійше и найславнійше, же тіе ж славно именитіе вожди наши Козацкіе и скифославянскіе не токмо Царюгра- ду, но и всему Царству Греческому первійшим от оных со- одственных народов были страхом"². Перехід від конкретного предмету викладу до думок загального харак­теру, історичних роздумів і дидактики супроводжувався зростанням у тексті кількості мовних елементів з високим та книжним стилістичним забарвленням.

Жоден з істориків не забув повідомити у своїй праці про Хотинську битву. Так, автор "Літописца, или описанія крат­кого знатнійших дійств и случаев" зазначив, що у 1621 р. гетьман Петро Сагайдачний "ходил з ляхами на турки под Хотин, и, преславно побідивши оного королевича высвобо­дили от осады"^[445]. На відміну від тих літописних творів, де містяться доволі скупі повідомлення про Хотинську битву, в "Літописній оповіді про Малу Росію" цій події присвячено окремий підрозділ із спеціальною батальною сценою.

Автор, зазначивши, що через навалу двохсоттисячного во­рожого війська "вся Польша в великой опасности состоя­ла", підкреслив, що король звернувся до гетьмана Сагайдачного не з наказом, а з проханням прибути на допо­могу, "обещая им за то достойную плату и прежнюю иметь вольность"^[446]. Про те, що в боях під Хотином козацьке військо врятувало Річ Посполиту від смертельної небезпеки писав і П.Симоновський. При цьому він підкреслив, що го­ловні удари армії Османа II були спрямовані саме на козаць­кий табір: "Они особливым стояли лагером и всегда в самом челе полагались противу Турецкой арміи, которая чрез по­лтора месяца с одними почти Козаками и дело имела"^[447].

Усі українські історіографи, крім автора Чернігівського літопису, згадували й про участь козацьких загонів у Смо­ленській кампанії 1634 р.

Загострення польсько-українських взаємин, як вважала більшість літописців XVIII ст., припадало на початок коро­лювання Сигізмунда III. Причому історики звернули увагу читачів не лише на національну та релігійну, а й на соціаль­ну природу конфлікту. Вони розповідали про насильницьке захоплення магнатами величезних земельних володінь і пе­ретворення шляхтою козаків на своїх підданих. Дрібні українські землевласники змушені були або погодитися ви­конувати повинності, або кидати нажите майно й рятувати­ся втечею. !сторики справедливо наголошували, що соціальне гноблення посилювалося національними утиска­ми. Як свідчення дискримінації розцінювався факт передачі місцевої адміністрації в руки поляків. Наприклад, П.Симо­новський, прагнучи проникнути в сутність соціально-еко­номічних та національних взаємин кінця XVI ст., дав таку характеристику становища українського населення Киї­вщини й Поділля: "Когда Сигизмунт Третій вступил на пре- стол, начала быть Козакам отменность: разные Польскіе магнаты на определенной Козакам земле в Малой Россіи позанимали себе села и деревни и тем Козаков в разных случаях утеснять и в подданство их привлекать начали; са- маго же Козацкаго Гетьмана под ведете и власть Коронно­му Гетьману отдали и знатнейшія урядовыя места в Малой Россіи природным Полякам роздали, что Козакам столь чув­ствительно стало."^[448]. Природно, що особливе обурення викликалося тими утисками, які терпіло козацтво. Так, на 1621 р. чисельність козацького реєстру становила всього 6000 чол., "бо уже толко их было, протчіе же всі Ляхами в мужики поверстаны"^[449]*.

Усі літописці більшою чи меншою мірою висловлювали своє ставлення до Берестейської унії, прийняття якої в 1596 р. ознаменувало собою початок релігійного гніту. Оскільки саме козацтво на початку XVII ст. активно висту­пило на захист православної церкви, що після втрати неза­лежності була одним з основних представників української нації, то канцеляристи, хоча й були світськими людьми, нада­вали цьому питанню серйозну увагу. Вони добре усвідом­лювали, що в XVI — XVII ст. релігійна ідея об'єднувала всі вер­стви українського народу в боротьбі з польсько-шляхет­ськими поневолювачами.

Досить докладно питання календарної реформи та істо­рія виникнення унії висвітлені в "Зібранні історичному". На 11 сторінках тексту, що становлять 20% від загального обсягу

* Насправді шеститисячний реєстр було встановлено уря­дом Речі Посполитої в 1625 р. за Куруківською угодою. По­передній же реєстр, прийнятий в 1619 р. внаслідок Раставицької угоди, нараховував усього три тисячі осіб.

твору, С. Лукомський показав справжні причини календар­ної реформи й унії з Римом, гнівно затаврувавши єпис- копів-ренегатів. З неприхованою антипатією ставився автор до луцького єпископа Кирила Терлецького та володи- мирського й брестського Іпатія Потія, показуючи їх дво- ликість та підступність. Ці "всякаго зла изобретатели" організували авантюру з прийняттям унії не через власні моральні переконання і не заради спасіння душ людських, а для своїх користолюбних, егоїстичних інтересів.

Найзловіснішою постаттю виступає на сторінках твору Кирило Терлецький, якого звинувачували в недотриманні посту, двоєженстві, розпусті, фальшуванні золотих монет, дружбі із злодіями, вбивстві й багатьох інших кримінальних злочинах. "Лукавій как бес" Терлецький "умислил отътор- гнутись от патриярхи, боясь, да не когда за безъчиния свои впадет в его руки"¹. Першим він підмовив на ганебний вчи­нок Іпатія Потія — "человека родовитого и ученого, однако весма не постояного; ибо он всяких вер и во въсякое время проживая, отведал, кажеться, и жидовской и турецкой"². Доводячи, що Потій був позбавлений Божої благодаті, автор розповів про комічний випадок у церкві міста Володимира, коли під час постриження Господь прилюдно зганьбив май­бутнього відступника та дав зрозуміти, що ця особа не гідна пастирського сану. Неприємна пригода в храмі сталася та­кож із ще одним співучасником змови — полоцьким єпис­копом Германом. Залучившись підтримкою католицької ієрархії, єзуїтів і королівської адміністрації, уніати грубо порушили на Берестейському соборі основні правила цер­ковного самоврядування. Патріарший екзарх Никифор, який активно виступав на захист православ'я, був схопле­ний та за рішенням сейму ув 'язнений у Мальборку, де неза­баром і помер. Після визнання верховенства папи "сіи ж апостати или отступники, римскіи унети, отторгшися от востока, к западному римскому костелу присоединилися,

православних руссов и козаков жесточайше гонили и к той

1

проклятой уніи принятію всякими мери их принуждали . Прагнучи викликати в читача інтерес до зображуваних по­дій, Лукомський використовував різноманітні засоби емо­ційного впливу. Наприклад, він порівнював переслідування православних, що почалися після 1596 р., з гоніннями на християн у часи Нерона. Однак усі спроби духовного поне­волення українського народу, зазначав автор, були прире­чені на провал, бо "русси и козаки в своей православной вере твердо и непоколебимо стояли"^[450]. Таким чином, анти- католицькі й антиуніатські мотиви, що виявлялися і в усіх інших пам'ятках, найповніше були передані саме С. Луком- ським, який спирався під час своєї праці на матеріали Густин- сько го літо пи су.

Як гадає Н. Яковенко, з середини XVII ст. міжконфе­сійний конфлікт у Речі Посполитій призвів до „войовничої „націоналізації" Церков. Відтепер кожна з них видавалася опонентові не спільнотою інакшого (звичайно ж, „непра­вильного") християнського обряду, а втіленням етнічної приналежності смертельного ворога — ляха-католика чи русина — православного. Відтак, моделюючись за допомо­гою властивих часові метафор, „війна народів" починає сприйматися як "війна вір"^[451].

Наведені факти свідчать про те, що у XVIII ст. інтеліген­ти загалом правильно розуміли причини козацько-селян­ських повстань в Україні кінця XVI — першої половини XVII ст. Вони розглядали їх не як випадкове явище, а як за­кономірний наслідок національно-релігійного та соціально- го гноблення українського народу польсько-шляхетськими поневолювачами.

Ясно усвідомивши органічний взаємозв'язок між усіма антипольськими збройними повстаннями, літописці оціню­вали їх як єдиний процес національно-визвольної боротьби, що з різною інтенсивністю постійно точилася в Україні. Для ілюстрації наших думок наведемо відповідні уривки з "Короткого опису Малоросії":

... шляхтич Косінский, когда по благочестию возъревно- вал и, козацким гетманом учинившись, стал воевать ляхов, тогда онаго под Пяткою ляхи убили 1594 года. С.215

И за тую ж унію взявшись потом против ляхов, гетман запорожский Наливайко с козаками Слуцк и Могилев спа­лил и ляхов многих побил. С.215

1628. Ради великих тягостей и озлобленій не токмо коза­кам, но и церквам руским, от поляков творимых, повставши козаки на их, обрали гетмана Тараса, и учинивши с ляхами баталію под Переясловом, множество их побили и примирились. С.217

1637. Когда же ляхи, мстячися на козаках, знову начали их зіло озлоблять и, хватая явно, убивать, тогда козаки, паки възбунтовавшись, вибрали себі гетмана Павлюка и зділали войну под Кумейками, где от гетмана короннаго Конецъ- полского побіжденьї... С.217

Видя же козаки, что ляхи умислили их всіх вигубить, знову постановили между собою гетмана Остряницю.и в степу, над рікою Старицею, войною ляхов побідили... С.218 Як бачимо, перші три уривки пов'язує національ­но-релігійне мотивування козацьких повстань. Зауважимо при цьо му, що зброй ний вис туп Ко си нсько го на справді відбувся ще до проголошення Берестейської унії. На бо­ротьбу в 1628 р. (у дійсності в 1630-му) козаки піднялися, за­хищаючи не лише православну конфесію, а й свої станові інтереси. Тяжкий соціальний гніт і репресивні заходи уря­ду, що несли загрозу самому існуванню козацького стану, подані автором як єдина причина війни 1637-1638 рр. у 2-х останніх уривках. Наведеш твердження літописця вража­ють зрілістю історичної думки. "Коли переходимо, — писав М.Грушевський, — історію сеї боротьби за права руської віри, що червоною ниткою йде через усі отсі роки...вдаряє в очі одно — що по елекції (виборах короля Владислава IV — І.Д.) вже не видно козаків в сій горячій боротьбі. Козацького елементу вже не чути в справі "грецької релігії"; на цілий ряд літ він входить в межі своїх клясових, чисто козацьких інтересів, і національні перспективи, коли не сходять зовсім з овиду козацького життя, то в усякім разі відходять на дале-

гг1

кий плян .

Як справедливо вважали історіографи, сваволя поль­ської шляхти, соціальне й національне гноблення поси­лювалися з року в рік та, досягнувши свого апогею в десяти­ліття перед Хмельниччиною, стали нестерпними. На сторінках більшості літописів знаходимо апокрифічне по­відомлення про віроломне порушення поляками угоди у 1638 р. і жахливу страту гетьмана Острянина й старшини. Після цього було скасовано інститут гетьманства, для кон­тролю за козацтвом призначено "комісаров и вождов своея лядския держави, породы и вірьі, которые, для своего зиску и прихотей, так были козаков утіснили, яко едва кто иміл что либо свое собственное в дому, опроч жены, як и сами описали"^[452]. Щоб не допустити втікачів на Запоріжжя, корон­ний гетьман Конецпольський "для помсти" побудував Ко- дацьку фортецю. Скориставшись матеріалами літопису Граб'янки, автор "Короткого опису Малоросії" переніс із першоджерела на сторінки свого твору кілька фантастич­них подробиць утисків: "Церквы и образи церковные жи­дам распродали, дітей козацких в котлах варили, жонкам

₁

перси деревом витискали и протчая" . Н.Яковенко висуну­ла цікаве й досить правдоподібне припущення, що, крім книг пророків та житій ранньохристиянських мучеників, джерелами фабул про такі незвичні „види смерті" стали іко­ни та фрески із зображенням сцен Страшного суду^[453].

Вищенаведені факти беззаперечно служать для повного виправдання спалаху Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Найважливішим дока­зом літописців є грубе порушення польською стороною ко­лишніх прав та свобод, наданих королями козацтву й деяким іншим верствам православного населення України. Законність всенародного повстання, на думку вітчизняних істориків, підтверджував і привілей Владислава IV. У ньому король нібито давав козакам дозвіл на збройний захист їхніх соціальних прав. Причому, якщо автори обох редакцій "Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и слу­чаев" заявляли, що "король Владислав по козацкому чело- битію написал приватно"^[454], то на сторінках "Короткого опису Малоросії" санкція монарха розглядалася як офіційний документ: "Того ж року король Владислав, по плачливому козацкому челобитью в обидах их несказан­ных, написал лист за своею королевскою печатью до Бара­баша, асаула войскового, в тіх словах: "ежели-де жолніре есте добрыи, шаблю и силу иміете, и кто вам за себе стать воспящает? "^[455] У ролі ще одного аргумента фігурувала й осо­биста образа Б.Хмельницького. Епізод із захопленням Чаплинським хутора Суботова, ув'язненням майбутнього гетьмана та побиттям його сина вміщений до всіх істори- ко-літературних пам'яток 30-80-х рр. XVIII ст., за винятком Чернігівського літопису.

Зображення Національно-визвольної війни середини ХVII ст. займає важливе, а подекуди й центральне місцє в тематиці історичних праць досліджуваного періоду. Цій темі присвячено 17% тексту "Літописца, или описанія крат­кого знатнійших дійств и случаев", 18% другої редакції цьо­го твору, що її опублікував М.Білозерський, 24% Чернігівського літопису й "Літописної оповіді про Малу Росію", 29% "Короткого опису Малоросії" й 43% "Короткого опису про козацький малоросійський народ". „Адже саме у тих подіях, — наголошуе О.Струкевич, — старшини та військові канцеляристи сформувалися як соціальна вер­ства, саме ті події винесли їх на вершину новоствореної со­ціальної піраміди, а тому саме у їх аналізі вони шукали обґрунтування і захисту своїх соціальних, політичних і на­ціональних інтересів"^[456].

Сторінки вказаних праць, що присвячені подіям 1648— 1657 рр., наповнені переважно описами бойових дій. За незначними винятками, літописці в цілому повно та об'єктивно висвітлюють хід основних воєнних кампаній.

Після тріумфального 1648 р. на колишніх півден­но-східних землях Речі Посполитої було утворено незалеж­ну Українську козацьку державу, що мала свого правителя — гетьмана, власні збройні сили, полково-сотенний політи- ко-адміністративний устрій, судову систему, територію і кордони, встановлювала дипломатичні зносини із сусідніми країнами. Про всі ці атрибути державності неодноразово йшла мова в історико-літературних творах.

Послідовно дотримуючись обраної лінії, всі українські історики, крім О.Рігельмана, прагнули підкреслити не лише воєнний, а й державотворчий характер діяльності козацтва у другій половині XVII ст. З великою гордістю автор "Корот­кого опису Малоросії" розповідав про встановлення дипло­матичних відносин між Україною та іноземними державами. Щоб засвідчити свою пошану до гетьмана, пра­вителі сусідніх країн привітали його з перемогами й вислали дарунки. Під час переговорів посли Молдавії й Румунії на­віть просили в козаків військової допомоги. Таким чином, письменник переконував читача в тому, що відновлена Укра­їнська держава ще в 1648р. отримала міжнародне визнання: "И тогож року от разных государств и от господарей мул- тянского и волоского и от нікоторих уділних татар были у Хмелницкого послы, поздравляя его побідою и просячи у него помочи против своих неприятелей, также и Турчин прислал ему чугу и шаблю, хоругов и булаву, и приказал паші силистрийскому и хану кримскому войсками помочи ему давать"¹.

Про делімітацію українсько-польського кордону, що відбулася нібито в 1656 р. за участю спеціально уповнова­жених сенаторів Московського й Киселя, згадується в обох редакціях "Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев", "Короткому описі Малоросії" та "Літо­писній оповіді про Малу Росію". При цьому, прагнучи вида­ти бажане за дійсне, письменники порушували історичну правду. Як відомо, Чорноморське узбережжя, у тому числі й ділянка від Дніпрового до Дністрового лиману, було захоп­лене Російською імперією в 1774—1783 рр. Але національно свідомі літописці намагалися довести, ніби південно-за­хідний кордон України в 1656 р. проходив "от устя Дніпра на

Очаков до Лиману, дабы Дніпром и Дністром свободный был путь купцам малороссійским в море"¹.

Ставлячись з повагою до вітчизняної історії, автор "Ко­роткого опису Малоросії", П.Симоновський, В.Рубан і О.Рігельман перерахували всі козацькі полки армії Б.Хмельницького й педантично зафіксували скільки ко­заків служило в кожному з них.

Центральним персонажем в образній системі досліджу­ваних літописних пам'яток є Богдан Хмельницький. Щоб створити виразний портрет історичного діяча національно­го масштабу, письменники пов'язували з гетьманом значно більше епізодів, ніж з іншими особами, детальніше розпові­дали про його життя та діяльність. Бажаючи зобразити Хмельницького людиною виняткових здібностей, деякі ав­тори наводили легендарні факти з його біографії (наприк­лад, полонення двох Кантемирів, відповідь Конецполь- ському з приводу побудови Кодака тощо).

Усі літописці дають високу оцінку військовому таланту Хмельницького, який зарекомендував себе одним з найкра­щих тогочасних полководців, блискучим знавцем стратегії й тактики. Правда, підтвердженням цього виступали не стільки власні свідчення авторів, скільки розповіді про пе­реможні битви козацької армії, якою командував гетьман. Зі сторінок історико-літературних творів володар України постає як мудрий політик і досвідчений дипломат, що вияв­ляє ініціативу та намагається впливати на хід подій у Східній Європі. Так, розуміючи тимчасовий характер Збо­рівської угоди й готуючись до нової воєнної кампанії проти Польщі, "Хмелницкій и турскаго царя снискал себі протек­цию.и великороссіян полякам учинил неприятелми, и хана кримского, на мир козаков с поляками приводившаго, зно­ву подвигл на ляхов воевать"^[457]. Загалом усі літописці захоп­лювалися "свободителем Малой Россіи" і характеризували його як "славного и достохвального гетмана". Наприклад, використовуючи матеріали літопису Граб'янки, автор "Ко­роткого опису Малоросії" склав такий панегірик Б.Хмель­ницькому: "Муж по-прямому имени гетманскаго достойный, дерзновенный, многоразсудный, бодрый и тру- долюбьівій, всякое злоключеніе, и холод, и жар, и голод, и прочіе неспокойства и хлопоти легко терпіть приобикшій и о себі как бы принебрегшій, толко бы обществу угодил; первій на баталію, послідшій по баталии исходил"^[458]. У ньому письменник перерахував позитивні риси характеру гетьма­на, наголосив на його відданості загальнонародним інтересам.

За справедливими твердженнями істориків, не­обхідність відновлення зруйнованого під час бойових дій економічного потенціалу України та ненадійність татар­ських союзників змусили Хмельницького укласти угоду з єдиновірною Московією. Цікавим виглядає під цим кутом зору припущення автора "Короткого опису Малоросії" про те, що Іслам-Гірей свідомо підштовхував гетьмана до війни з царем. У разі успіху цього підступного задуму Кримське хан­ство, Польща й Московія мали б спільними силами ліквіду­вати козацьку державу. Після битви під Жванцем у 1653 р. "хан сам на Украині мимоходом без причины многіе села и городы в полон забрал, а шкоторых порубать веліл, а то при­нуждая козаков воевать Великую Россію, чтоб тім велико­рос сіан раз дра жить на Укра ину, с ко тори ми да с по ля ка ми снявшись, им Украину в конец разорить или полякам поко­рить, как в том хан королю и слово дал был"^[459]. Отже, сусідство з ворогуючими між собою державами також становило серйозну загрозу для незалежності України.

Усі літописці зазначали, що українське населення підтримало союз із православною Московією і погодилося на протекцію царя. Мешканці Гетьманщини сподівалися загоїти рани, завдані шестирічною війною, відбудувати еко­номіку, поліпшити власний добробут та здобути впев­неність у завтрашньому дні. "И тогда Хмелницкий со всею стар шиною, — пи сав не відомий історик, — при е хав в Пе ре- яславль, на Богоявление господне 1654 года, позволилися быть всі обще под единовірним монархом всероссійским... на чем и присягу учинили гетман, старшина и чернь в Пере- ясловлі и по всіх городіх охотно, с надеждою тихомирия и всего добра"^[460]. Розбудова Української держави, формування її адміністративних інституцій, на думку невідомого автора, вимагали мирних обставин.

На сторінках літописів, присвячених подіям 1654 — 1657 рр., нерідко зустрічалися повідомлення, котрі свідчили про консолідацію української спільноти довкола інституції гетьманства й особи Б.Хмельницького. За задумом козаць­ких канцеляристів, ці приклади мали бути зразком для їхніх сучасників у XVIII ст. „У даному контексті вартим уваги видається той факт, — підкреслив О.Струкевич, — що, опи­суючи смерть Великого Гетьмана, ніхто з авторів не згаду­вав про протектора Гетьманщини — московського царя, що за й вий раз не одноз нач но вка зує на асоц ію ван ня себе із на­самперед українськими політичними інституціями та ліде­ра ми"^[461].

Період від смерті Богдана Хмельницького до вісімдеся­тих років XVII століття завжди привертав особливу увагу вітчизняних істориків.

Опрацьо ву ю чи ве ли кий за об ся гом фактич ний мате­ріал, місцеві патріоти прагнули встановити причини зане­паду Української держави, що розпочався за наступників Б.Хмельницького. Незважаючи на певний суб'єктивізм, де­які історики виявили глибоку проникливість в оцінці того­часних подій. Вони відстоювали ідею єдності гетьманської держави й намагалися спростувати несправедливі твер­дження офіційних московських істориків, котрі розглядали події 1658—1680-х рр. як низку бунтів "зрадників-мало- росів" проти законної царської влади. Подібно до останніх, хоч у дещо м'якшій формі, описував "украинские коловрат- ства", "измены" и "мятежи" О.Рігельман.

На думку козацьких літописців, Руїну викликали чинни­ки як внутрішньо- так і зовнішньополітичного характеру.

До першої групи негативних факторів історики зарахо­вували відсутність національної єдності, постійну ворожне­чу та боротьбу між старшинськими угрупованнями й претендентами на булаву, орієнтацію на чужоземних правителів.

По-друге, українське державотворення за будь-яку ціну намагалися припинити агресивні сусіди — Польща, Мос- ковія, Туреччина й Кримське ханство.

Літописці переконували читача, що в доленосний період вітчизняної історії українському суспільству не вистачило політичної зрілості та витривалості. Українцям так і не вда­лося досягти національної єдності, пожертвувати особисти­ми вигодами й матеріальними благами в ім'я утвердження самостійної соборної держави. "Испепелевающая у Мало- россіян от древности непостоянства и ненависти искра еще и до тех пор не угасла,"¹ — із гіркотою зазначав П.Симонов­ський, розповідаючи про спробу полковника Рославця, про­топопа Адамовича та кількох старшин скинути з гетьманства !вана Самойловича. Щоб виконати свій задум, змовники писали до Москви доноси на нього. Вельми крас­номовним підтвердженням закономірних наслідків егоїзму та взаємно го по бо рю ван ня є та кож опов ідан ня з Чернігівського літопису про події, що сталися в Умані в 1674 р.: "Уманцы были избунтовалися (проти гетьмана Пет­ра Дорошенка — ІД.) и сами межи собою улицами билися, едны себе турецкими, а другіе московскими называючи; як же пришол Турчин, так всі погинули"^[462].

На відміну від інших письменників, які характеризували Мартина Пушкаря як "вірного слугу государева"^[463], автор Чернігівського літопису вважав полтавського полковника заколотником, котрий підняв бунт проти законного волода­ря — гетьмана !вана Виговського. Всупереч офіційній ідео­логії, не відо мий письмен ник жод но го разу не на звав останнього зрадником. Зворушлива сцена розстрілу колиш­нього гетьмана й повідомлення про трагічну долю його ро­дини мали, за авторським задумом, викликати глибоке співчуття у серцях читачів.

П.Симоновський, О.Рігельман, автори "Короткого опи­су Малоросії" та обох редакцій "Літописца, или описан ія краткого..." хоч і переказали змістГадяцькоїугоди, проте не вірили в можливість її реалізації.

Літописці гостро засуджували пропольську орієнтацію Павла Тетері, Юрія Хмельницького й Михайла Ханенка. Однозначне несприйняття в середовищі інтелігентів викли­кала також протурецька політика !вана Брюховецького, Петра Дорошенка та Юрія Хмельницького. !сторики звину­вачували цих гетьманів в егоїзмі, жадобі до збагачення, вла­долюбстві. З особливо великим обуренням ставилися свідомі патріоти до міжусобної боротьби, під час якої су­перники закликали собі на допомогу іноземні війська.

Наприклад, різко негативну характеристику отримав на сторінках усіх літописних пам'яток Павло Тетеря. Прагну­чи отримати якнайбільше особистої користі з польської протекції, цей готовий на все кар'єрист знехтував загально­національними інтересами, завдав значної шкоди справі об'єднання українських земель. У 1663 р. разом із військом короля Яна Казимира Тетеря вирушив у похід на Лівобе­режжя "на Ичню под Глухов, наклоняя везді под себе горо- ды, якие могли, или разоряя, как-то и Салтиков-Дівиці жителей одних вирубали, других в плін отдали татарам"^[464]. Після невдачі, щоб уникнути потенційної загрози з боку лідерів опозиції, спритний інтриган "оклеветал своего шу­рина, бывшаго гетмана, Юрія Хмелницкого и метрополита кіевскаго Іосифа Тукалского и Гуляніцкого к королю, кото­рых тогдаж на заточение в ... город Малборг заслано"^[465]. Остаточно втративши підтримку всього населення, Тетеря забрав гетьманські скарби й клейноди і втік до Польщі*.

Через страшну ціну, яку заплатила Правобережна Україна за союз Петра Дорошенка з турками й татарами, цей гетьман дістав оцінку "властолюбца"^[466], "сумазбродного Украины разорителя"^[467]. Незацікавлений в існуванні неза­лежної козацької держави, уряд Османської імперії ви­користовував П.Дорошенка як знаряддя у своїй загарб-

* В сучасній історичній науці діяльність гетьмана Павла Тетері тракту­ється інакше. Див.: Газін В.В. Гетьманство Павла Тетері: спроба подо­лання суспільно-політичної кризи в Українській державі (1663—1665 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук. — К., 2001. — 20 с.; Чухліб Т.В. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. - К. - Нью-Йорк, 2003. - 518 с.

ницькій політиці. Сцена в'їзду султана в Кам'я- нець-Подільський та розповідь про звiрства турецьких завойовників в Умані доводять, що гетьман не користувався авторитетом серед істориків 30-80-х рр. XVIII ст., "котрі мали перед очима лише самий кінець його діла й ніяк не мог­ли простити йому союзу з турками, ворогами християн­ського світу"¹.

Літописці підкреслювали, що гетьмансько-старшинські чвари й агресія зовнішніх ворогів призвели до величезних людських жертв, цілковитого спустошення Правобережжя і загальнонаціональної трагедії.

Розглянемо проблему українсько-московських взаємин, яка посідає основне місце в історичних працях 30-80-х рр. XVIII ст. З міркувань особистої безпеки автори в принципі висловлювали власні суспільно-політичні погляди, намага­ючись не виходити за межі офіційних приписів. Однак по­при страх репресій у ряді моментів не можна не побачити в тексті творів й об'єктивних тенденцій у висвітленні та тлу­маченні українських національних справ 1658- 1770-х рр. Зважаючи на злободенність названої теми, деякі переко­нані патріоти відверто доводили на літописних сторінках правоту українських національних прагнень. Справед­ливість вимагає відзначити, що, всупереч несприятливим обставинам, кращі представники вітчизняної еліти іноді різко критикували вищих московських урядовців, давали адекватну оцінку певним подіям. Але головною зброєю в їхніх руках все-таки залишався фактичний матеріал. Наси­чуючи відповідні розділи повідомленнями про різноманітні політичні, воєнні й економічні події, автори намагалися по­ступово та неухильно підводити читача до заздалегідь пере- дба че них вис новків.

Щоб довести історико-юридичну легітимність суспільно-політичних прав Гетьманщини, автор "Коротко­го опису Малоросії" переказав зміст Переяславської угоди 1654 р., а П.Симоновський процитував повністю у 22-х пун­ктах текст затвердженого царем проекту договору. Це ж саме зробив і педантичний О.Рігельман, тільки, звичайно, не з національно-патріотичних міркувань. П.Симонов­ський та О.Рігельман також вмістили до своїх праць 3 грамо­ти Олексія Михайловича — пожалування на козацькі й шляхетські вольності та на гетьманські маєтності. Познайо­мившись із змістом угоди, тогочасний освічений читач міг легко зробити висновок, що у XVIII ст. російський уряд по­рушив свої зобов'язання щодо української сторони й насильно перетворив протекторат на інкорпорацію.

Більше того, Григорій Покас поставив під сумнів автен­тичність тексту договору, який друкували в імперській істо­ричній літературі. Кваліфікований правник небезпідставно звинуватив московські урядові кола у свідомій підробці до­кумента після смерті Б.Хмельницького: "Наипаче в пунктах разговорных и рішенньїх гетмана Зіновія Богдана Хмелниц- кого и его посланников в первой гисторіи обрітаючис, а ежели что не так, как оные в самой вецы были, сумнително и отъменно усмотрите, то в том не поторопитесь, понеже в пункта через многіе руки перейшли, а между тім и недобро- желателных к сему народу может быть не миновалы"^[468].

Хоч значна частина населення Лівобережжя не підтри­мала державницьких домагань I.Виговського й продовжува­ла залишатися вірною цареві, московське військо, що наприкінці 1658 р. вдерлося в північно-східні регіони Геть­манщини, поводилося там, як у завойованій країні. Якщо укладачі обох редакцій "Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев" лише констатували факт спа­лення московитами та їх місцевими прислужниками кількох міст і містєчок, то автор "Короткого опису Мало­росії" прямо висловив своє ставлення до цих подій: "Тогда, о сих дійствіях Виговского извістився, его царское величес­тво прислал на него князя Грігорія Грігоріевича Ромоданов- ского с войском своим 20 000 и нісколко вірних козацких пограничных полков.которыи...спалили напрасно Лубні, Пиратин, Чорнухи, Горошин и иные"^[469]. Навіть О.Рігельман не зміг приховати інформацію про те, що воєвода Г.Ромода- новський "Борзну взял и в нем одну половину неприятеля порубил, а другую в полон взял, и город сжег"^[470].

Літописці докладно розповідали про розпалювання цар­ським урядом соціального антагонізму в Україні, що роби­лося з метою ослаблення її державності. Перебіг чорної ради 1663 р., яка мала фатальні наслідки для подальшого зміцнення гетьманської влади, відтворено авторами всіх історико-літературних творів XVIII ст. Історики одностайно засуджували "безчиния" Івана Брюховецького, котрому за­вдяки злочинному потуранню князя Гагіна вдалося захопи­ти булаву. Інший претендент на гетьманство — Яким Сомко — змальований майстрами слова як талановитий полково­дець, справжній патріот, що прагне об'єднати Україну, гідний продовжувач справи Богдана Хмельницького.

В роки правління Івана Брюховецького Запоріжжя вис­тупає на сторінках історико-літературних пам'яток як дес­труктивна сила, організація, що не має чітких політичних орієнтацій, а тому нехтує загальнонаціональними інтереса­ми заради групових. Саме січовики разом з декласованими елементами були основним знаряддям у руках Брюховець­кого, яке допомогло йому здобути булаву: "Запорожскіе же Ко заки у себя в За по рожьи со брали сво е воль ную чернь и самовольно огласили Брюховецкого Украинским гетма- ₁

ном" . Як свідчив автор "Історії русів", політичному авантю­ристу вдалося добитися такої прихильності низового товариства "подарками и могоричами" . Про стихійну діяльність запорожців, на думку літописців, свідчить їхня бурхлива поведінка на Ніжинській чорній раді 1663 р., коли вони "знатних козаков многочисленных побили"³ і погра­бували обози Сомка та Золотаренка. Після цього "тот час ударились по шинкам а по том по городам и селам во всей Малороссіи несказанные беды и разоренія причинили. Чего ради почти все знатные люди Малороссійскіе оставя домы свои, со всеми пожитками оным запорожским свое­вольцам на расхищеніе, сами в одних рубищах, страха ради смерти, где кто возмогукрывалися" . Авторилітописіввис- ловлювали своє невдоволення й тим, що Брюховецький за­мінив попередню старшину своїми улюбленцями- запорожцями, котрі, нібито "зная одно распутство и свое-

rr5

вольство, разрушили всю регулу и дисциплину военную . Загалом соціальні заворушення на Лівобережжі в 1663 р. викликали в козацьких канцеляристів ХУІІІ ст. однознач­ний різкий осуд. О.Струкевич вважає, що "такі оцінки літо­писцями характеру організації суспільства за Брюховець­кого своїм соціальним підґрунтям мали, безперечно, праг­нення старшини Гетьманщини зберегти свою провідну по- літико-адміністративну роль від зазіхань запорожців, що і

• - ггб

трапилося за тих подій .

З гіркотою повідомляли літописці про введення в 1666 р. до ряду міст Лівобережжя воєвод із московськими залога­ми, яких мало утримувати місцеве населення. В Україну прибули також московські переписувачі "всіх людей град­ских и селских, можных и нищетных, и синов их, и промис- лы, и грунта, и всякія угодия переписали и от всего того дань уставили"^[471]. Зажерливі царські урядовці обклали всіх мешканців Лівобережжя різноманітними податками: по­душним, від промислів, торгівлі тощо. Як зазначали літоі писці, особливо важкий податковий тягар випав на долю селянства. Цинічні й пихаті московити зневажливо стави­лися до місцевого населення, грубо втручалися в приватне життя людей.

Але найсильніше сколихнула Україну вістка про укладе­ний у січні 1667 р. Андрусівський договір між Москвою та Польщею, на який не були допущені козацькі делегати. Цим самим Україна розглядалася не як суб'єкт міжнародного права, а як власність сусідів. Повернувшись із Москви, кан­целяристи Мокрієвич і Рубанович доповіли Брюховецько- му, "что как шляхту и посполитых, в Литві завоеванных, из всего государства собирая, ляхам великороссіяне отдают при Беневском, великом лядском послі в Москві, так и коза­ки уже уничтожены и отдани будут им"^[472]. Не могло виклика­ти в лівобережців захоплення й царське розпорядження про прихід 10 000 ратників на зимові квартири. Ще однією причиною конфлікту з Московією літописці вважали діяльність правобережного гетьмана П.Дорошенка. В по­ширюваних на Лівобережжі універсалах він дорікав І.Брю- ховецькому, що "уволненный-де народ, от полской работы чрез мужество и кров свою свободівшійся и волею Москві по кло н ившійся, пус тил еще ради тяж шаго по ра бо щен ія во­еводам быть, и подати от всякой душі из всіх иміний и про- мислов взимать, и на воевод людям работать" ^!.До тогожусі сподівання гетьманського уряду на позитивне задоволення українських скарг у Москві виявилися марними: "Брухо- вецкій. много бил челом в Москву на воевод за обіди, лю­дям от них діющіеся, но жадной оттуду не одержал резолюціи"^[473]. Врешті-решт, озлоблені московським пану­ванням українці підняли "мятеж на воевод за незностные зборы и здирства их и напасти и перепісі"^[474].

Такі ґрунтовні пояснення національно-свідомими інтелі­гентами причин антимосковського повстання 1668 р., без­перечно, повинні були переконати читача у справедливості дій лівобережних українців та їх провідників. Вищенаведе- на мотивація вчинків Брюховецького, за авторським заду­мом, мала б підвести під них правову основу й деякою мірою виправдати гетьмана в очах нащадків.

Діаметрально протилежних поглядів на події 1668 р. дотримувався О.Рігельман. Щоб виправдати вищі при­дворні кола, він писав, нібито Мокрієвич і Рубан не захотіли чекати відповіді на привезені скарги й написали в Україну листа, в якому виклали чутки та домисли, а не об'єктивну інформацію про хід московсько-польських переговорів.

Автор Чернігівського літопису свідчив про грубе втру­чання московських політиків у справу гетьманських ви­борів. За його словами, не тільки Івана Брюховецького, а й

₁

Дем'яна Многогрішного "Москва. гетманом учинили" . Цим самим було порушено демократичні норми та звичаї козацького виборчого права, що протягом століть вироби­лося й закріпилось в Україні.

Творці досліджуваних пам ' яток нерідко були не лише свідками, а й безпосередніми учасниками багатьох важли­вих історичних подій ХУІІІ ст. Тому на сторінках літописів зустрічається докладна інформація про тогочасні укра­їнсько-московські взаємини, що розвивалися шляхом поси­лення наступу царизму на українську державність.

Безперечно, за умов неприхованої антиукраїнської по­літики не лише схвалення, а й співчуття до прихильників гетьмана Івана Мазепи викликало б неминучі репресії з боку властей. Тому треба було мати особисту мужність ав­тору "Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев", щоб наважитися змалювати страхітливу карти­ну батуринської різні. Видовище палаючого міста, в якому озвірілі від крові московські вояки безжально мордували всіх мешканців, незважаючи на стать та вік, потрясає чита­ча своїм драматизмом. Багато жителів згоріли живцем або задихнулися від диму, деякі, намагаючись врятуватися, по­тонули в Сеймі. Після пограбування всі будівлі гетьманської столиці були спалені або зруйновані дощенту "и только одна хатка, под самою стіною вала от запада стоячая, уціле- ла ."^[475] Всі ці повідомлення виступають в уривку комплек­сно, підсилюючи художньо-емоційний ефект трагедії. Ймовірно, що, розповідаючи про мученицьку смерть ке­рівників оборони Батурина, автор водночас міг захоплюва­тись їх героїзмом і стійкістю. Так коменданту залоги полковнику Чечелю "голову...в Глухові утято. Також Фили- пу, реенту півчих, в Батурині взятому, утято голову в Глу- хові и на спицах желiзных на глаголях на площади в самом городи заткнено; и еще войта Шептаковского там же голо­ва. А Фридрику, над пушкарями командиру.перво очи вы­брано, послі в Сумах, слободском городі, голову усічено и на столпі каменном також на шпицу желізную воткнено в са­мом городі"^[476]. Отже, майстер слова прагнув надовго закар­бувати в історичній пам'яті земляків інформацію про жахливі злочини північного сусіда. Як ми гадаємо, саме ури­вок з "Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев", а не з "Історії русів" ліг в основу відомих рядків Шевченкової поеми-містерії "Великий льох". Адже Псевдо- кониський нічого не розповів про загибель маси людей під час переходу через вкритий тонкою кригою Сейм, немає там також звістки про єдину вцілілу хату.

Перевага літературної форми викладу над сухим науко­вим стилем виразно відбита також в образній розповіді Г.Покаса про "ужасное христиан погубленіе" в Батурині. Палкі патріотичні почуття автора, щире вболівання за долю України визначили основну ідею оповідання про жахливу різню московською солдатнею співвітчизників літописця. Сам історичний матеріал підказав Покасу не лише компо­зицію уривка, а й окремі літературні прийоми та мовно­стильові особливості: "Князь Менщиков з великорос- сійским войском город Батурин . достал и в оном начални- ков измінничих под караул побрал, которіе всі казнены жестокою смертю, а народ увесь даже до сущих выколол и вырубил с коих кровь дорогами и улицами в Сейм ріку ли­лась будто как обыкновенно, на кола млиновые вода идет, при том же и церквей божественних не пощажено, виждь ужас ное хрис тіян по гублен іе за еди ну зло бу и без за коніе измінника, беззаконне бо и престоли силних превращает"^[477].

Дані рядки певною мірою пов'язані із давньоруським плачем — своєрідним жанром, складеним у формі лірично­го тужіння за долею всієї держави або окремого регіону в час важких випробувань.

Після провалу задумів І. Мазепи Петро І вирішив оста­точно "Малую Россію к рукам прибрать". Щоб тримати гетьманський уряд під контролем, в українські міста були вве дені га рнізо ни мос ковських військ, які мали утри мува- тися коштом місцевого населення. А з "1712 года перво ар­мія великороссійская в Малороссіи квартерами остано­вилась зимовать и сустентацію на себе и коней получать стали з городов и сел малороссійских"^[478]. Не рахуючись з правами гетьмана й законами місцевого самоврядування, Петро І почав роздавати полковничі уряди московитам. Ці надужиття зачіпали національну гордість українців і по­трапляли на сторінки літописів: "Тогдаж полковники вели- короссійскіе в Стародубі — Пашков, у Чернігові — Михайло Самсонович Богданов, опред^ены"^[479]. Величезні земельні угіддя в Україні були пожалувані царським вель­можам. Літописці оповідали про самочинне захоплення світлійшим кня зем Олек сан дром Менши ковим зе мель, що належали двом сотням Стародубського полку. Застосував­ши силу, улюбленець Петра І перетворив місцевих козаків на своїх кріпаків та змусив їх відробляти панщину. Бороть­ба із зловживаннями Меншикова коштувала гетьману Іва­нові Скоропадському великих зусиль. Світлійший князь зображений на сторінках історико-літературних творів чорними барвами, у першу чергу як "нашої Української Вітчизни недоброхот"^[480]. Письменники вказували на його гордість, зажерливість і жорстокість, через які постраждало багато українців. Розповідаючи про подальшу долю все­сильного фаворита, автор "Літописца, или описанія кратко­го знатнійших дійств и случаев" не без морального задоволення іронічно зазначав: "Хотя ненасытный был по­читай не малою частію государства, однако халупою, сказу- ют, в хладном Березові житіе окончил и сажень земли тілу своему только всего занял, да и то в глубине"^[481].

Загибель козаків на канальних роботах та їх участь у да­леких походах також не могли залишитися поза увагою укра­їнських патріотів. Ось з якою сумною статистикою знайомив читачів укладач "Літописца, или описанія кратко­го знатнійших дійств и случаев". У 1715 р. генеральний хо­рунжий Сулима з 10 000 козаків був відправлений для копання каналу на Ладогу (Насправді Сулиму в 1716 р. по­слали копати канал Волга-Дон до Царицина). В 1721 р. "Па­вел Полуботок черніговскій, да Андрей Маркович лубенскій полковник з 10 000 войска ходили до Ладоги-озе­ра — робыть каналы, гді премного козаков вымерло и почи­тай половина заледво выйшла оттудова"^[482]. Уточнюючи втрати, автор "Хронічки" з Сулимівського архіву говорить про 3 000 замерзлих від холоду^[483]. 1722 р. на заміну їм послано таку ж кількість козаків. Того ж року інша партія чи­сельністю 10 000 чол. брала участь у Сулацькому поході.

1724 р. "еще 10 000 козаков войска на Сулак ходили с Ми­хайлом Милорадовичем Гадяцким, откуду ледво третяя доля возвратилась — вымерли"^[484]. До Гілянського походу було за­лучено 20 000 чол., а також всі бунчукові товариші. Українські вояки від трьох до п'яти років проливали свою кров на Кавказі за чужі їм імперські інтереси. Нарешті, " 1726 года вмісто похода низового по указу с полков малорос- сійских денгами дано в Казну от 5000 козаков, опреділен- ных собраніем, именно за всякого по три рубли"^[485]. П. Симоновський доводив "ненадобность нещастныхМало- россіян в таких походах"^[486]. Роздумуючи над недавнім мину­лим, він висловив протест проти винищування козацтва на будівництвах каналів, особливо Ладозького, "кой Малорос- сіянам и ныне (тобто в 1765 р. — І.Д.) чувствителен"^[487].

Щоб ліквідувати рештки гетьманської влади, 29 квітня 1722 р. було створено спеціальну Малоросійську колегію. За свідченням П.Симоновського, не витримавши цього жахливого удару, зійшов у могилу Іван Скоропадський. Промовисту характеристику імперської колоніальної уста­нови зустрічаємо на сторінках "Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев". Невідомий пись­менник звинуватив московських чиновників у здирництві, хабарництві та застосуванні тортур. Переконаний патріот прямо заявив, що колегію заснували з метою економічного пограбування українців і знищення козацької старшини: "Коллегія сія была аж до 1728 года: много людей значних по­мордовано, здірства всяким образом вымышляно, кабалы, будьто в нужді позичал кто деньги, взымано, а тое ділано, чтоб помочь в ділі чіим; такого фортелю употребляли члены коллегійскіе, а что готовизною доилы, тое не в числі — вы- доилы добре Малоросію"^[488].

Справа Павла Полуботка й генеральної старшини тра­диційно входила до переліку основних тем українського літописання ХУІІІ ст. Як зазначав академік М.Василенко, через обережність "майже всі літописці згадують Полубот­ка і його товаришів, але пишуть про це в загальних рисах, не з'ясовуючи докладно підстав для їхнього арешту, не вдаю­чись у жодні подробиці, не даючи оцінки поведінки ні укра­їнської старшини, ні російського уряду" . Дійсно, такий стан справ спостерігається в першій редакції Чернігівсько­го літопису та обох редакціях "Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев".

Однак автор "Короткого опису Малоросії", хоча й у стислій формі, все-таки висловив своє ставлення до опису­ваних фактів. З одного боку він повідомив, що українські делегати "поехали в Санкт-Петербург до его величества, на- міревая по давным статям, привилегиям и грамотам высоко­монаршим, на волности козацкіе данным, просить у его императорского величества милости, а паче о избраніи вол- ными голосами гетмана"^[489]. Але на наступній сторінці, всупе­реч попереднім власним аргументам, історик звинуватив у подальшому розвитку подій самих генеральних старшин, які "дерзновенными запросами. прогнівали его импера­торское величество и за то взяты там под арест" .

М.Василенко довів, що ""Краткое историческое описа­ние Малой России до 1765 года", яке позначене 1789 роком, викладає справу зовсім невірно й прагне виставити Павла

Полуботка "бунтарем", а заходи Петра І щодо України — наслідком поведінки кандидата в гетьмани"^[490]. Таким чином, підсумував дослідник, ""Краткое историческое описание Малороссии" відбиває на собі традицію, що, треба думати, була близька до офіційних кіл"^[491].

На противагу висловлюванням "Краткого историческо­го описания Малороссии", автор другої редакції Чернігівського літопису, котрий був очевидцем подій, та П.Симоновський розглядали Полуботка як борця за укра­їнську державність, що, керуючись патріотичними мотива­ми, сміливо висловив істину перед Петром І.

Як правильно наголосив П.Симоновський, місія наказ­ного гетьмана була викликана прагненням захистити свій народ від імперського гніту: "И когда таковых тяжестей Ма- лороссійской народ снесть был не в состояніи, то Генераль­ная Старшина, наблюдая целость своего отечества, просили Его Величества дозволенія послать к Его же Величеству Де­путатов"^[492]. Але спроба "ищущих пользы своего отечества старшин" домогтися скасування Малоросійської колегії та відновлення гетьманства страшенно розлютила царя-дес­пота. Петро І наказав заарештувати Полуботка з товариша­ми, кинути їх до в'язниці та конфіскувати особисте майно. Після цього хвиля арештів прокотилася й по Україні.

Цікаво, що не заперечував справедливості українських вимог "о подтверждении и пожаловании, по прежним, дан­ным Хмельницкому, статьям и жалованным высокомонар­шим гра мо там, о воль нос ти ко зац кой и о из бра нии вольными голосами себе гетмана"^[493] й О.Рігельман. Можли- во, він поставився з повагою до висловлених Полуботком "смелым и отважным об оном представлениям"^[494].

Заслуговує на пильну увагу загальна оцінка П.Симонов- ським московської політики щодо України у першій чверті XVIII ст. Скориставшись з акції Мазепи, цар вирішив, "что­бы никто без чувствованія гнева, от Высочайшей власти по- следовавшаго чрез измену Мазепы, хотя бедной народ в том никогда виновным не был, в Малой Россіи не оставался"^[495]. Це твердження якнайкраще відбивало суть питання. Глибо­ке знання П.Симоновським фактичного матеріалу збагачу­вало його історичне мислення та розвивало національну свідомість.

Найгірші спогади в літописців залишило також царю­вання Анни Іоанівни. Будівництво укріплених ліній, участь козаків у воєнних походах, утримування діючої армії — все це величезним тягарем лягало на плечі мешканців Гетьманщини.

Започатковану Петром І справу фізичного винищуван­ня козацтва успішно продовжувала його племінниця. В 1731 р. на фортифі каційні роботи між Дніпром і Дінцем було вислано 20 000 козаків та 10 000 селян. Таку ж кількість людей сюди пригнали й наступного року. У 1733 р. 10 000 ко­заків копали лінію на Орелі. На додачу, "по проекту фельд­маршала Миниха, те же одни Малороссіяне полонили Днепр, зачав от Кіева до самой почти линіи, где многія тыся­чи народа от хлада и глада погибли, а пользы чрез то Государ­ству ни какой не принесли"^[496].

Малюючи політичний портрет Данила Апостола, Г.По­кас підкреслив, що цей гетьман володів особистою хо­робрістю й державницьким розумом. Названі прикмети за тогочасними суспільними уявленнями були необхідними та визначальними для особистості будь-якого справжнього во­лодаря. Але в надзвичайних обставинах імперського тиску Данилу Апостолу, на жаль, не вдалося повністю реалізувати свої потенційні можливості, виявити всі позитивні риси й відновити українську державність у тій формі, яку вона мала в другій половині ХУІІ ст. Більше того, після смерті сво­го васала цариця Анна знищила гетьманство й розпочала кам пан ію по слідов ної ліквідації ав тономії України. ".Сей гетман, — писав спостережливий історик, — в мужестве и изрядном разсуждении хотя и доволен был, но действитель­ного по волі и власти своей управленія не имел, и по главной своей в Малой Россіи команді приміру прежде бывших гет­манов волность ненарушимую свою иміющих, что кому от себе и надал, по умертвіи все то уничтожено и премінено"¹.

Детальний перелік важких випробувань та кривд, яких зазнало українське населення під час російсько-турецької війни 1735— 1739 рр., занотовано в "Короткому описі про козацький малоросійський народ": "В сих Турецких похо­дах Малороссійский народ сколько нужд и обид внутре и вне Малой Россіи понес, свету известно: он не токмо сам.службу Государеву нес, но и скот и имущество его в тех же походах арміи великим пособіем были, яко на все во- енныя тяжести из Малой Россіи до несколько тысячей бы­ков взято без платежа, а к ним и погонщиков до двадцати тысяч человек, из коих редко кто возвратился в дом свой. В тех же самих походах служащих Малороссіян и домы не были свободны и чрез чур как от переходящих, так и стоя­щих в Малой Россіи армейских полков были утесняемы раз­ными способы, как насильным и безденежным взиманіем фуража и провіанта, так и приключеніем остальным в до­мах людям разных боев, о чем хотя к армейским команди- рам и многія заносимы были жалобы, однак ничего бедные Малороссіане в удовольство себе получить не могли"^[497].

Скільки муки, крупи, сухарів і вівса мешканці Лівобереж­жя були вимушені поставити на потреби російської армії влітку — восени 1736 р., детально занотував Іван Забіла^[498].

Значним фактичним розмаїттям, конкретним характе­ром та високою художньою майстерністю відзначалося розгорнуте оповідання Григорія Покаса про страшне розо­рення України під час російсько-турецької війни 1735 — 39 рр. Автор дав зрозуміти читачеві, що Гетьманщина постраждала від православного війська цариці Анни більше, ніж від татарських набігів. Імперський уряд вико­ристав бойові дії як привід, "чтоб тот народ (українців — І.Д.) (богом на опреділенной им землі населенной), вовся ис­коренить или крайне в волностях их умалить и разорить"^[499]. Безпосереднім виконавцем волі Петербурга на сторінках цієї редакції "Короткого опису Малоросії" виступає фельд­маршал Мініх. Складена автором з багатьох цікавих подро­биць мозаїчна панорама належить не до літературних ремінісценцій, а пов'язана з реальною ситуацією того часу й об'єктивно відображає історичну дійсність. З неї дові­дуємося про зневажливе ставлення генералітету до українців, яких Мініх "публично.называл государству не­потребными и мышами в гумнах пакостными"^[500], про те, як російська офіцерня насильно забирала у козаків коней і волів. Вважаючи українців небоєздатними, Мініх "самих козаков до своих фурманов в погонщики и кухарам своим за слуг, чтоб по них козаки прибирали, и банили, и собак их кормили, брал"^[501]. Навіть сотники та інші старшини "при- нуждени многажди. оставленніе без коней и волов козачіе воз ки на своих плечах подіймать, якой тяжести ниже и саміе плінники у бусурман никогда не терпят."^[502]. Проходя­чи українськими землями, московити грабували місцевих жителів, брутально забирали у них, "что только офицерам пожелалось", гвалтували жінок, а тих, хто висловлював справедливе обурення таким розбоєм, "мучили и до по­лусмерти убивали"^[503]. Надзвичайно вдалими в образно-емо­ційному відношенні є рядки, котрі зображують пограбування російською солдатнею монастирів. Г.Покас навів цікаве свідчення про те, що Мініх конфіскував цуго­вих коней навіть у самого київського митрополита Рафаїла Заборовського. Історик наголосив, що війна коштувала українцям величезних жертв. Тільки під час Очаківського походу 1737 р. померли від голоду, хвороб і побоїв більше 20 000 погоничів.

Загалом даний уривок справляє враження добре проду­маного емоційного оповідання, автор якого вміло, можна сказати, талановито використав ряд дрібних деталей та штрихів для змалювання трагедії власного народу в 1735—1739 рр. Завдяки драматизму текст і сьогодні читається з великим інтересом, що дозволяє припускати про той вплив, який він мав серед аудиторії ХУІІІ ст.

В оцінці постаті фельдмаршала Мініха найяскравіше ви­явилася головна особливість історичних поглядів Г.Покаса. Військовий канцелярист характеризував політичних діячів залежно від їх ставлення до національних інтересів Украї­ни. Тому царський фаворит, що "по злобной ненависти сво­ей к малороссийскому народу неисчислимые з вымыслов своих малороссіянам чинил обиди и крайніе разоренія"^[504], природно, змальований у різко негативному плані.

Не залишили літописці без уваги також церковні спра­ви. Наприклад, автори Чернігівського літопису й багатьох редакцій "Короткого опису Малоросії" повідомляли про арешт та заслання в 1730 р. київського архієпископа Варлаа- ма Ванатовича, котрий "желал и совітовал Малороссіи от Россіи отступить и тем зделать мятеж"^[505]. Захищаючи старо­житні права української церкви, він різко виступав проти скасування Київської митрополії Петром І і синодом. Дії ієрарха призвели до гострого конфлікту між ним та представником місцевої московської адміністрації князем Іваном Трубецьким.

Запровадження Правління гетьманського уряду після смерті Данила Апостола справило гнітюче враження на всіх національно-свідомих українців. Не випадково, що одна з редакцій "Короткого опису Малоросії" закінчувалася саме 1734 роком і такими словами: "Конец урядам за битія гетма­нов" .

Навіть лояльні щодо офіційної імперської політики В.Ру- бан й О.Безбородько згадували про "огорчения", котрих за­знали мешканці Гетьманщини від самодурства генерал- губернатора Леонтьєва. Укладач одного із списків "Корот­кого опису Малоросії" повідомив про "розиск", який учи­нив цей сатрап над миргородським полковником Василем Капністом, повіривши словам двох наклепників^[506].

З теплотою і вдячністю відгукувалися всі літописці про царицю Єлизавету Петрівну, за правління якої петербу­рзький уряд дещо пом'якшив свою політику щодо України. Однак при цьому вони не забували занотувати випадки на­бору посполитих, військових постоїв, реквізиції волів й інші тягарі, котрі випали на долю їх земляків під час Семилітньої війни 1756— 1763 рр.^[507]

Багато сторінок праці П.Симоновського присвячено опису урочистої церемонії обрання гетьманом Кирила Ро­зумовського. Пишучи свій твір у рік остаточного падіння гетьманату, автор з метою пропаганди національних ідей прагнув переконати читача "сколь ни великолепное и слав­ное сего Гетьмана как избраніе, так и вступленіе его на правленіе.столь окончаніе онаго Гетьманского уряду Ма­лой Россіи неполезное"^[508].

З великою симпатією ставилися до постаті Кирила Розу- мо всько го та кож ав тор ІУ спис ку Чернігівсько го літо пи су та Олександр Безбородько. Останній, розглядаючи політи- ко-адміністративну діяльність гетьмана, зазначав, що йому вдалося, хоча й ненадовго, підпорядкувати під свою юрис­дикцію місто Київ. Вартою пам'яті нащадків, на думку істо­рика, є і спроба гетьмана ввести єдину уніформу й однакове озброєння для козацького війська, щоб збройні сили Украї­ни нічим не відрізнялися від регулярних європейських армій.

Розповідаючи про минуле своєї Батьківщини, літописці разом з цим знайомили читача з основними віхами тогочас­ної європейської історії. Особливо детально деякі з них зоб­ражували політичне життя Польщі та Московії. Час від часу козацькі канцеляристи звертали увагу аудиторії на події в Швеції, Австрії, Пруссії, Туреччині, Криму, Молдавії, Волощини тощо.

Політичним ідеалом більшості авторів історико-літера- турних пам'яток була автономна гетьманська держава під протекцією московського царя.

Знайомлячи читачів з історичними фактами, літописці одночасно формували в них почуття спорідненості з усіма своїми предками, наголошували на спадкоємності поколінь. Таким чином, вітчизняна історія поставала не лише як пам'­ять про минулі події, а й як пам'ять про всіх спільних родичів по висхідній лінії. Як слушно зазначав Олег Ольжич, "цей міт роду, як би ми його назвали, можна історично ствердити як великий рушій свідомості української і знайти в ньому притаманне укр. схоплення суті національної спільності. Так українське розуміння різниться від державного (роман­ського) та природничого (кров) германського розуміння істоти нації, як різниться воно теж від пасивного територі­ального патріотизму, який знало недавнє минуле"^[509]. Так, на сторінках "Білоцерківського універсалу" Богдан Хмель­ницький закликав українців "кшталтом оных древних ру­сов, предков наших"^[510] виступити одностайно на захист своїх національних і соціальних інтересів. А Іван Сірко нагадував кримському ханові про військові подвиги, які вчинили "прежніе войска Запорожского вожди, предки и славные антецесоры наши"^[511]. "Знову ж "козацький рід", "козацькі внуки" нової доби, — писав О.Ольжич, — стають тим мітом, що не дає занепасти і веде до відродження українську ду­ховність" .

Розповіді про героїчне минуле сприяли також форму­ванню почуття національної гордості. Автори літописних творів прагнуть висловити відданість, повагу та любов до свого народу. Так, Г.Покас проголосив, що "слава сего наро­да и учрежденія их во всем світі и соодственным иностран­ным народам совершенно извютны и никогда потаитись мо гут" .

У натхненних рядках "Білоцерківського універсалу" Б.Хмельницький пропонував співвітчизникам виконати свій прямий патріотичний обов'язок. Він переконував май­бутніх повстанців, що в разі загибелі слава про їхні подвиги закарбується в національній і світовій історії. А душі всіх полеглих за православну віру обов'язково потраплять до раю. Для підсилення ефекту гетьман вдався до контрастно­го порівняння долі покірного раба та слави оборонця Батьківщини. "Лучше и благополучнійше нам за Віру свя­тую православную и за цілость отчизны на пляцу военном, от оружья бранного полягти, — переконував Б.Хмельниць­кий, — нежели в домах своих, яко невістюхам поб!енным быти; где ж если умрем за благочестивую віру нашу, то не токмо слава и отвага наша рыцерская во всіх Европейских и инших странах и далеких землях славно провозгласится, але и упованіе наше (еже за Благочестіе умрети) будет без- смертія исполнено и страдальческими вшцы от Бога вінча-

но"^[512].

Не гіперболізуючи військові подвиги козаків, автор апокрифічного листа Івана Сірка до кримського хана надав їм великого епічного узагальнення. В урочистому, піднесе­ному тоні оповідав кошовий про морські й сухопутні походи й перемоги запорожців над турецько-татарськими завойов­никами. Для кращого підтвердження наведених у листі зразків військової доблесті отаман радив ханові звернутися до турецьких, татарських, а особливо грецьких, римських та польських історичних джерел, "в которых ясно оглашает- ся немерцающая слава Козацкая и хвалебныя діла воинскія войска Запорожского"¹.

Уславивши героїко-патріотичну діяльність захисників рідної землі, І.Сірко разом з цим наголосив на відсутності в ко зац тва за во йов ниць ких на мірів. Але вод ночас ав тор по­слання попереджав хана, що при найменшій загрозі для України січовики, подібно до своїх уславлених поперед­ників, дадуть гідну відсіч нападникам. Для захисту Вітчизни "нам, их наслідникам, кто заборонит тім же хвалебным предков наших ити тором?"² — звертався з риторичним запитанням до свого кореспондента І.Сірко.

Отже, кращі представники козацької еліти досліджува­ли вітчизняне минуле з метою збереження історичної пам'­яті нації. Під час творчої праці вони зібрали значний фактичний матеріал, дали свої оцінки історичним подіям, явищам й особам, зробили відповідні узагальнення та вис­новки, провели паралелі з сучасністю. Незважаючи на не­сприятливі обставини, автори історико-літературних творів 30 —80-х рр. ХУІІІ ст. поширювали серед своїх співвітчизників та прагнули передати нащадкам свідомість національних політичних традицій, що знайшли своє втілення в Київській Русі й гетьманській державі. Розумі­ння й відтворення безперервності процесу розвитку укра­їнської нації свідчили про загалом високий рівень історичної свідомості серед більшості літописців.