3.3. Політико-правовий рівень національної свідомості

Зміст прав і свобод для жителів міст полягав насамперед у місцевому самоврядуванні. Хоча певна частина духовен­ства продовжувала зберігати мрії про незалежну церковну організацію, проте більшість його пов'язувала українські права та вольності з власними економічними привілеями й соціальним статусом, що не поширювався на служителів культу в інших регіонах імперії. "Якщо селяни, — зазначав далі З.Когут, — і мали якісь поняття про українські права і вольності, то вони, напевно, вважали, що це є успадкування особистої та юридичної свободи та права вибирати свого пана — тобто прав, що в середині XVIII ст., як вони добре знали, були скоріше теоретичними, ніж реальними"¹.

Незважаючи на деяку смислову нечіткість, поняття "прав і вольностей" увібрало у себе як юридично конкретні принципи соціально-економічних та правових прерогатив, так і морально-етичні й світоглядні категорії. Тому на сере­дину XVIII ст. в національній свідомості мешканців Геть­манщини існувала достатньо стійка та глибоко вкорінена система "прав і вольностей", обґрунтованих законодав­ством та зміцнених історичною традицією. Причому піклу­вання про збереження та примноження її елементів стало найголовнішим завданням громадян гетьманської держави у зв'язку з наступом російського централізму.

Однак, незважаючи на послідовну політику петербур­зького уряду, спрямовану на повну ліквідацію українсько­го суверенітету, та її негативні наслідки, у свідомості патріотично настроєної національної еліти продовжували жити ідеї автономізму. Автори багатьох літописів XVIII ст. — козацькі канцеляристи, — маючи безпосередній доступ до джерел Генеральної канцелярії й інших матеріалів, вико­ристовували документи з метою політико-правового об­ґрунтування ідеї української державності. Причому поняттю "прав і вольностей" вони нерідко надавали не вузь- косоціального, а загальнонаціонального значення. Особли­во виразно ця тенденція виявилася у праці П. Симо­новського, який практично ототожнював усе українське на­селення Гетьманщини з козацтвом.

В усіх без винятку літописних пам'ятках 30 — 80-х рр. ро­бився наголос на литовсько-польському походженні укра­їнських "прав та вольностей". Автори намагалися включати до тексту історичні матеріали, що проливали світло на при­роду автономії Гетьманщини. Деякі з них генетично пов'я­зували політико-правове становище козацької держави зі статусом Київського князівства і його мешканців у складі Великого князівства Литовського. Навіть після ліквідації першого й поділу його земель на воєводства Казимир IV, як зазначив П.Симоновський, "учредил в них везде воевод, старост, каштелянов, судей и прочих чиновников, всех с Малороссійскаго народа, и, чтоб таковое учрежденіе содер- жано вечное и ненарушимо было, обовязал и наследников своих, в подтвержденіе чего имеется и привилегіум Короля Сигизмунда Августа, сына перваго Сигизмунда, данной в 1569 году, Декабря 23-го, в котором между прочим, написа­но: "Все достоинства и чины, когда на вакансіи будут, обы­вателям земли Кіевской оседлим званія шляхетского отдавать" ¹.Твердження, що козаччина була офіційно визна­на важливим елементом суспільної структури ще у першій половині XVI ст., повинно було посилити її авторитет серед сучасних авторам представників інших станів. Наприклад, подібно до своїх товаришів по перу, П.Симоновський дату­вав остаточне оформлення козацтва як правового поняття роками правління Сигізмунда I (1506—1544), котрий "взял ... некоторую часть того военнаго народа и поселил их в вер­шине Днепровых порогов, определив им на то добрую и до­вольную землю для того, чтоб от Турецких и Татарских нападеній границы ими были защищаемы; притом и дал им особливыя на вольности их привилегіи, а прежнія дозво- ленія их от предков его, Королей Польских подтвердил"². Автор "Короткого опису Малоросії" детальніше та ширше визначив межі козацьких угідь, які нібито лежали "више и низше порогов, по обоим сторонам Днепра"¹. При цьому він підкреслив, що дану територію Запорізьке Військо отрима­ло "в владіние вічное", тобто монарх офіційно узаконив існування козацького землеволодіння у наддніпрянському регіоні.

Щоб підняти соціальну значущість козаччини, літописці неодноразово повідомляли про боротьбу її представників з турецько-татарською агресією та участь у різних кам­паніях, які проводила польська держава. У своїх творах ав­тори свідомо представляли козацтво як самостійну військово-політичну силу, що виконувала суспільно ко­рисні функції на службі Речі Посполитій. Звідси випливало, що козаки як військовий лицарський стан повинні були ко­ристуватися такими ж політичними правами, що і дворя­нство. На думку упорядників, сама природа козаків як оборонців населення держави давала достатні підстави для зрівняння представників цієї суспільної верстви з шляхтою.

Укладачі літописів підкреслювали, що протягом XVI ст. козацтво як юридичний суб'єкт постійно розвивалося під протекцією короля та держави. Особливо підхожий ма­теріал для таких міркувань вони знаходили у так званій "Ба- торієвій легенді", що протягом XVIII ст. розглядалася в Гетьманщині як важливе правове джерело. Всупереч істо­ричній дійсності, єдиною причиною реформ літописці вва­жали прагнення короля з максимальною ефективністю використати потенційні можливості козацтва шляхом удос­коналення його організаційної структури. Найдокладніша інформація про характер відповідних подій 1576 р. знахо­диться на сторінках "Короткого опису про козацький мало­російський народ". Спочатку П.Симоновський зазначив, що "разсуждая, как нужны и полезны Козаки к войне"², Стефан Баторій вирішив провести ряд перетворень, які не знищили б основ існуючої структури останніх. Суть змін полягала в організації 6-тисячного корпусу, що складався з 6 полків, кожен з яких у свою чергу поділявся на сотні. Всі по­лки і сотні отримали командирів. Крім того, для війська було встановлено посади обозного, судді, писаря та осавула. Ко­роль "над всеми же теми полками зделал им главнейшаго командира с титулом Гетьмана, которому, для лучшаго ува- женія и почитанія жаловал Королевское знамя, бунчук, бу­лаву и печать с изображеніем Козака, стоячаго в поле, которою и ныне Малороссія печатается" . Гетьманською резиденцією, в якій перебувала й військова канцелярія, було визначено містечко Трахтемирів. На всій території між останнім і Києвом козаки мали право безперешкодно селитись та займати різні угіддя. Реєстровцям було встанов­лено спеціальну плату за службу. Давши таку розгорнуту, сво го роду "ка нонізова ну" роз повідь про зміст ре фор ми, П.Симоновський висловив своє особисте ставлення до неї. "Оное войско таким образом учрежденное, — писав історіограф, — состояло всецело в верности Польскому Го­сударству и безпримерно полезнейшим, нежели прежде"². Наприкінці він сформулював, правда у дещо узагальненій формі, основний принцип козацького імунітету: "Поляки же ни до них самих, ни до их земель, кои им от Королей наданы были, ни какова дела не имели, и в правленіе их никогда не мешалися"³.

Причинами польсько-українського конфлікту, на думку літописців, були грубі порушення магнатами й шляхтою по­передніх договорів, укладених при добровільному об'єднанні України з Польщею, привілеїв козацького стану і створення унії. Таким чином, брутальне нехтування прав­лячими колами Речі Посполитої державних правових норм, зокрема своїх офіційних зобов'язань щодо всіх станів укра­їнської нації, у першу чергу козацтва, духовенства та шлях­ти, справедливо розглядалося як вияв національного гноблення. Початок цієї епохи всі без винятку автори пов'я­зували з правлінням Сигізмунда III: "Когда Сигизмунд Третій вступил на престол, начала быть Козакам отмен- ность: разные Польскіе магнаты на определенной Козакам земле в Малой Россіи позанимали себе села и деревни и тем Козаков в разных случаях утеснять и в подданство их при­влекать начали; самого же Козацкаго Гетьмана под веденіе и власть Коронному Гетьману отдали и знатнейшія урядо- выя места в Малой Россіи природным Полякам роздали, что Козакам столь чувствительно стало, что они, снесть сего бу­дучи не в состояніи и видя себя несколько в силе, всему тому воспротивились"¹. Однак повстання під проводом Косин­ського й Наливайка зазнали поразки, а їх учасники були жорстоко покарані переможцями. Проте, незважаючи на страшні репресії, "искра верности их к отечеству еще со­всем не угасла"². Немеркнучою славою вкрили себе козаки на полі Хотинської битви. Подвиги останніх був змушений визнати навіть неприхильний до українців Сигізмунд III, котрий "за ... мужественные их поступки ... особливым сво­им манифестом благоволеніе свое и благодарность к ним оказал"³. Але всі заслуги козаків, які на сторінках літописів фактично виступали рятівниками Речі Посполитої від ту­рецького поневолення, відразу після закінчення кампанії 1621 р. були забуті невдячним урядом. Магнати продовжу­вали перетворювати козаків на своїх кріпаків, позбавляли їх земельної власності та майна. Свавільне й зажерливе пан­ство не бажало рахуватися з грамотою, котру видав на підтвердження козацьких привілеїв новий король Влади­слав IV. Літописці свідчили про те, що українці неодноразово зверталися до вищих урядових інстанцій з проханням по­легшити своє становище в Речі Посполитій. Так, у кількох працях згадувалося про "супліки" до сенату князя Костян­тина Острозького. Справедливість домагань української сторони визнав також і королевич Владислав, який, апелю­ючи "до трибуналу за руским народом причинялся о облег- ченіи, но панове лядскіе ни в чем им не послабіли, но паче утісняли их работами, податьми, побоями и всяким озлоб- леніем"^[376]. У 1632 р. серед української громадськості з'явили­ся надії на зміну національної політики урядових кіл у зв'язку зі вступом на престол нового монарха. Тому "обще­народное от Русі и козаков челобитье в обидах послано на сейм в Варшаву, но ничего не получено"^[377].

Під час придушення в 1637 р. коронним військом черго­вого повстання під проводом Павлюка загинуло багато ко­заків, а гетьман і четверо старшин, всупереч гарантіям М.Потоцького, були страчені у Варшаві. Проте, з точки зору П.Симоновського, найбільшим нещастям для козаків були не стільки людські втрати, а те, що вони "потеряли и место Терехтемиров, а всего более и привилегіи, наданныя им от Короля Стефана Баторія, а притом и форму их Козацкую, которая тогда отменяема быть стала"^[378]. Насправді в той час запорожці не мали єдиної уніформи, але відповідно до уяв­лень XVIII ст. Симоновський вбачав у її існуванні важливу ознаку регулярного війська. До того ж дане твердження ви­конувало роль історичної довідки для гетьмана Кирила Ро­зумовського, котрий планував увести для козаків стандартне однакове озброєння та однострої. Після пораз­ки повстання останнім заборонялося обирати старшину й гетьмана. Відтепер усі виключені з реєстру автоматично ставали кріпаками й були зобов'язані виконувати повин­ності для своїх державців. Отже, у свідомості канцеляриста найбільшу загрозу для існування козаків становили положення Ординації 1638 р., які давали юридичні підстави для позбавлення їх багатьох прав і всіх привілеїв.

У ряді історичних творів знаходиться досить широка па­норама причин та мотивів, які викликали Національно-виз­вольну війну. При цьому автори літописів докладали всіх зусиль, щоб довести легітимність дій української сторони. Виходячи із заданих наперед ідеологічних настанов, вони подавали ці події не як бунт проти законної влади Речі Пос­политої, учасники якого керувалися тільки егоїстичними інтересами грабунку й наживи, а як об'єктивно неминучу й законну революцію в ім'я гуманістичних ідеалів національ­ної та соціальної справедливості. З історичної перспективи вагомим "козирем" для свідомої інтелігенції стала легенда про "Владиславові привілеї". Вона правила за переконли­вий доказ того, що король вів переговори з козацьким військом і визнав за ним право захищати свої привілеї навіть силою зброї. Звідси випливало, що монарх, який в очах тодішнього суспільства був єдиним джерелом влади та справедливості, особисто санкціонував збройну боротьбу українського народу. Наприклад, П.Симоновський неодно­разово зазначав, що в 1648 р. повстання було підняте не про­ти монарха, а проти свавільних магнатів з особистого дозволу самого Владислава IV: "Хмельницкій ... побудил всех единомысленно к поднятію на одних Поляков, а не противу Короля (который им то и учинить дозволил, в ува- женіи том, что Козаки ему и впредь надобны) оружія"¹. Цю ж саму думку двічі повторено й у вміщеному до "Короткого опису про козацький малоросійський народ" "Білоцер­ківському універсалі":

1)    "постановилисьмо в наміреніи нашом не против Ко­роля, милостивого Пана нашого, но против Поляков гордых и за ни за що Королевскія высокоповажныя привилегіи, нам, Козакам, и всім обще Малороссіянам, данныя (права и вольности наши древнія при нас заховуючія и укріпляючія), міючих, мужественным и небоязненным, при помощи Божіей, станути сердцем и оружіем"^[379].

2)   "мусилем сіе военное с Поляками за позволеніем Его Королевским, яко и для того, же Поляки, лече Его Королев­скую високую персону у себя важачи, мандатов и приказов его не слушали и непрестанныя Малороссіи утісненія нала­гали"².

Позбавлений необхідних силових засобів для реалізації своїх законотворчих рішень у практичному житті, Влади­слав IV не міг бути надійним гарантом прав і свобод укра­їнської нації. Тому в цьому документі постійно підкреслювалося, що всесильні магнати могли не рахува­тись із волею свого законного володаря й проводили політику жорстокого соціального та національного гноб­лення українців: "Сами Поляки до зламання тоей присяги суть виною и початком, сами первіе поломавши, мимо волю Королевскую, права и вольности древнія Козацкія Мало- россійскія и присягу свою на пріязнь при ненарушимой цілости давных прав и вольностей, Козакам и всім Мало­россіянам взаимно учиненную"³. Отже, на думку Хмель­ницького, реакція українців є морально виправданою і юридично законною (оскільки одна із сторін порушила свої зобов'язання, то й друга сторона може також не дотримува­тись умов угоди). Тому, коли гноблення досягло свого апо­гею і стало загрожувати самому існуванню козацтва та православної релігії, то українці вимушені були піднятися на всенародну боротьбу. "... наложилися были, — пише гетьман, — мимо волю Королевскую, Пана нашого милос­тивого ... власно предковічной отчизны нашой и Святого и Равноапостольного Князя Владимира Кіевского, святым крещеніем Русь просвітившого ... знатнійших людей и коза­ков выгубити и выкоренити, а самим посполитством, альбо посполитым народом нашим завладівши, не только в ярмо невольничое их запрягти, но, по своей безбожной волі, в ду- шевредную, правилам священным Святых Отец наших противную врынути Унію" .

Щоб переконати читацьку аудиторію в реальному існу­ванні привілею Владислава IV, невідомий письменник наво­дить навіть опис частини його реквізитів. Михайло Грушевський зазначає, що якщо й існувала якась грамота з привілеями, то король все одно "не міг дати її по всій формі своєї канцелярії"^[380]. У стилізованому "Білоцерківському універсалі" також двічі підкреслюється, що під час аудієнції монарх сказав посланцям, щоб "по прежнему Гетьмана себі постановили и при своих правах и вольностях кріпко стоя­ли, не подаючи оных Полякам в попраніе, щитячись к тому его Королевскими и иными давными привилеями; а если бы Панове Польскіи или дозорцы тіх привилеев не слухали, то маете (мовит Его Королевское Величество) мушкет и при боку шаблю, то ею прето можете боронити своих от Поля­ков повреждаемых прав и вольностей . З даних рядків ко­роль постає навіть не прихильником козацького стану, а, можна сказати, українським патріотом. Наприкінці доку­мента Хмельницький запевняє майбутніх повстанців, що король не очолить шляхетське військо, а тому над ворогом значно легше можна досягнути перемогу.

Вищенаведені міркування давали козацьким канцеля­ристам можливість підвести законну підставу для Національно-визвольної війни й спростувати погляди іно­земних істориків, які розглядали ці події як бунт непокірних підданих проти свого законного володаря — короля Речі Посполитої.

Автори "Короткого опису Малоросії", двох редакцій "Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и слу­чаев" та Олександр Рігельман повідомляли, що внаслідок успішного завершення кампанії 1648 р. на території півден­но-східних земель Речі Посполитої було утворено фактично незалежну козацьку державу, котра одержала міжнародне визнання. Незаперечним доказом цього були повідомлення про встановлення зовнішньополітичних відносин України з іноземними державами. Причому, літописці наголошували на тому, що дипломатичні представники почали прибувати сюди не на прохання гетьмана, а з ініціативи правителів своїх держав. Деякі делегації взагалі були уповноважені вести переговори з Б.Хмельницьким про надання допомоги з боку козаків їх країнам. Ось як, наприклад, розповідав про ці події автор "Короткого опису Малоросії": "И тогож року от разных государств и от господарей мултянского и волос- кого и от нікоторих уділних татар были у Хмелницкого по­слы, поздравляя его побідою и просячи у него помочи против своих неприятелей, также и Турчин прислал ему чугу и шаблю, хоругов и булаву, и приказал паші силис- трий ско му и хану крим ско му вой сками по мо чи ему да- вать"^[381].

Як довів С. Пінчук, "версія, за якою король Володислав ніби співчував козацькому повстанню і благословив на ньо­го Хмельницького, була перенесена після смерті Володисла- ва на Яна Казіміра, що мав бути обраним на короля під

₁

тиском агентури Хмельницького" . Підтвердженням цьому служила сцена зустрічі гетьмана з королем після Зборівської битви, що вміщена на сторінках Чернігівського літопису. Його упорядник писав, ніби Хмельницький упав на землю перед монархом, після чого гетьмана було підведе­но за наказом Яна Казимира. В кінці аудієнції "Хмелницкій паді знову пред кролем, плачучи, просіл прощенія и лежав, облапивши ноги кролевскіе. А кроль казал его подвести и, давши ему руку свою поціловати, и просіл, абы из облеженя выпустил войско полское з Збаража"^[382]. Цим самим невідо­мий письменник гіперболізував виражену Хмельницьким повагу до королівського маєстату, підкреслив його сми­ренність та відданість монархові. При цьому гетьман запев­няв співрозмовника: "Я на кроля, пана моего милостиваго руки не подношу, толко на его сенаторов, которые ... мні са­мому, яко и всему народови Малороссійскому, незносные и невымовные чинили крівди; а тепер, чого не дай Боже, гди бы нас зламали, не зоставили бы и наслідку руского"^[383]. Вис­ловлюючи свою готовність коритися королю, Хмельниць­кий, з іншого боку, сміливо кинув у вічі Яну Казимиру: "а з Ляхами буду битися"^[384]. Свідчення деяких сучасників описа­них подій дають зовсім відмінну інформацію. Вони повідом­ляли, що Хмельницький розмовляв з королем українською мовою, "а вежества де и учтивости никакие против тех его королевских речей в словесне и ни в чом не учинил"^[385] . Ви­датний історик І. Крип'якевич зазначав, що гетьман гово­рив сидячи на коні, що було сприйняте присутніми як вияв зневаги до володаря Польщі .

До "Короткого опису про козацький малоросійський на­род" не випадково вміщено текст Зборівського договору, котрий був першим юридичним актом офіційного визнання автономної козацької держави. П.Симоновський погодився з думкою П'єра Шевальє, вважаючи, що пункти угоди були "весьма полезные" для Хмельницького. Хоч у тексті літопи­су не зустрічається пряма авторська оцінка змісту докумен­та, але очевидно, на гадку Симоновського, вдумливий і освічений читач сам повинен був зробити відповідні вис­новки. Аналізуючи дане юридичне джерело, інтелігент XVIII ст. міг легко переконатися в тому, що на його підставі в межах Речі Посполитої утворювалась автономна Укра­їнська держава, на території якої адміністративно-судова й військова влада належала козацькій старшині на чолі з геть­маном. Православній вірі гарантувалися рівні права з панівною в Польщі католицькою конфесією. Зі змісту угоди фактично випливало, що козацька Україна підлягає не Польщі, а безпосередньо королю. Отже, як пізніше визна­чив В. Липинський, "Зборівська умова єсть в розумінню прав но-дер жавнім першою спро бою за без пе чен ня укра­їнської нації в рамках Польської державності: 1) політичної автономії на території козацькій і 2) культурно-національ­них прав у цілій Річі Посполитій" .

На 64-65-ій сторінках "Короткого опису про козацький малоросійський народ" викладено пункти Білоцерківського договору, що "був виразним кроком назад у становленні української державності", оскільки "практично анулював значні здо бут ки укр аїнсько го дер жа вот во рен ня, ав то номія мала ще обмеженіший характер, а польсько-українські гострі суперечності не тільки не ліквідовувалися, а й підігрівалися"^[386]. Особливе невдоволення серед українців викликало, як підкреслив П.Симоновський, квартирування коронного війська "по всей почти Малой Россіи по обеим сторонам Днепра" та повернення шляхтичів до своїх маєтків. Поляки "несносныя обывателям причиняли обиды так в податях, как и в поборах, чрез что не малое от людей на Хмельницкаго было роптаніе, яко он Полякам опять отдал Украину"^[387]. Але гетьман не надавав серйозного значення цій угоді й розглядав її як тимчасову вимушену поступку, що буде скасована при першій-ліпшій сприятливій нагоді. Щоб применшити масштаби поразки в кампанії 1651 р. і приглу­шити почуття гіркоти, автор "Короткого опису Малоросії" твердив, що статті Білоцерківського трактату були "не очень козакам полезные"^[388]. При цьому він не виявив бажання познайомити читачів хоча б із загальним змістом цього договору.

Автори більшості історико-літературних пам'яток 30-80-х рр. XVIII ст. відверто чи в завуальованій формі об­стоювали право Гетьманщини на збереження державної са­мостійності під протекторатом московського царя. Укладачі літописів висловлювали глибоке переконання, що політико-правові взаємини України з Московією повинні базуватися на основі договору 1654 р. Оскільки він визна­вався наступними поколіннями патріотичної еліти "най- сильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенності України"^[389], то історіографи XVIII ст. надавали йому велику увагу на сторінках своїх праць. На їх думку, го­ловне значення угоди полягало в тому, що Україна не була завойована Московією, а добровільно уклала союз з нею й прийняла протекцію царя. Наприклад, С. Дівович підкреслював, що, маючи повну свободу вибору:

Российского государя пред всеми почла,

Ему добровольно себя вечно предала^[390].

Козацькі канцеляристи трактували "Березневі статті" як взаємовигідний міждержавний договір, що гарантував збереження національних "прав і вольностей" та надавав допомогу у війні проти Польщі.

Жоден з літописців не згадував про непорозуміння, що виникли в Переяславі через відмову московських дипло­матів присягнути від імені царя. Після деяких зволікань українці, зрештою, піддалися на хитрощі делегації В.Бу- турліна. Натомість у літературі 30 — 80-х рр. XVIII ст. перего­ворний процес відбувався гладко, й 16 лютого в Успенському соборі гетьман та старшина "все охотно на верность Его Царскому Величеству... присягли"^[391]. Так само, всупереч історичній дійсності, П.Симоновський писав, нібито після цього "по всей Малой Россіи вдруг на вечное подданство Россійскому престолу присяга учинена" . Далі він процитував лист Б. Хмельницького до Олексія Михайло­вича з проханням затвердити "права і вольності" України, 3 царські жалувані грамоти на вольності козацькі, шляхетські й маєтності гетьманські та "Пункти гетьмана Богдана Хмельницького, затверджені царем". Для більшої точності й переконливості автор подав опис деяких основних реквізитів грамот. Очевидно, П.Симоновський вважав, що сукупність останніх 4-х документів і становить, власне, текст угоди. Насправді ж, петиція з 23-х (у Симоновського з 22-х) пунктів була пізніше відредагована в Москві. Під час переговорів зміст проекту було викладено в 11 пунктах, на які цар наклав відповідні резолюції. Остаточна їх редакція й називається "Березневими статтями", або "Статтями Богда­на Хмельницького". Але оскільки цей документ, що мав до­повнювати жалувані грамоти, був своєрідним витягом з попереднього українського проекту, то матеріали "Корот­кого опису про козацький малоросійський народ" у цілому давали повне уявлення про зміст Московського договору 1654 р. Ратифікована угода в основному забезпечувала су­веренітет Української держави у сфері внутрішньої та зовнішньої політики. Вона гарантувала територіальну цілісність козацької республіки, офіційно узаконювала існуючу форму управління, суспільно-економічні відноси­ни, територіально-адміністративний устрій, особливості за­конодавства й судової практики, передбачала наявність 60 000-го війська, надавала незалежність у проведенні внутрішньої політики. Певним обмеженням українського суверенітету був контроль Москви за дипломатичними зносинами з Польщею й Туреччиною та обов'язок виплачувати протекторові данину за оборону від зовнішніх ворогів. Літописці підкреслювали, що царський уряд підтримував взаємини з Україною через Посольський приказ, який відав зносинами Московії з іноземними державами.

Письменники засвідчили творення на визволеній українській території органів державної влади. Деякі з них навели список 15 полків із зазначенням кількості козаків у кожному. Матеріали літописів дають інформацію про зміни в правовій свідомості тогочасного українського суспільства, що були викликані Національно-визвольною війною. Вони стосувалися насамперед питання станової належності осо­би, оскільки протягом 1648— 1652 рр. було ліквідовано фео­дальне землеволодіння й кріпацтво. Наприклад, суть перетворень у соціальній сфері П.Симоновський передав таким чином: "Весь народ Малороссійскій одним именем назывались Козаки, и волю имели или Козацки служить или свободно жить, в подданстве же быть ничьем никто не же­лал" . Проте, як довели авторитетні дослідники, лише "спер­шу доступ до Запорізького війська був вільний для всіх, але пізніше заможні козаки намагалися створити упривілейо- ваний клас на зразок шляхти і взяти провід у свої руки"^[392].

Автор "Короткого опису про козацький малоросійський народ" знайомив читача також із змістом Гадяцького трак­тату 1658 р. Хоча через міркування особистої безпеки він не зміг відкрито дати власну оцінку цій угоді, проте деякі мо­менти дозволяють відтворити погляди П.Симоновського на політико-правове значення документа. По-перше, історик вилучив з тексту договору статтю, що забороняла гетьма­нові підтримувати, за винятком Криму, стосунки з інозем­ними державами й, таким чином, значно обмежувала суверенітет Великого князівства Руського.

По-друге, на думку Симоновського, Іван Виговський щиро вважав, що ратифіковані у Варшаві пакти "полезныя Украйне".

По-третє, літописець довів, що Гадяцька угода була зраз­ком для дипломатичної діяльності інших українських геть­манів, які намагалися прийти до порозуміння з Польщею. Наприклад, король дозволив козакам М. Ханенка "в силу Гадяцких пунктов, владеть землею по Случь"^[393]. Крім цього, М. Вишневецький прислав Запорізькому війську всі не­обхідні клейноди. Кількома роками раніше П. Дорошенко також у короля "испросил подтвердительную на вольности Козацкія Грамоту"^[394]. Порушення поляками своїх зобов'я­зань примусило гетьмана розірвати угоду з Річчю Посполи­тою.

Політико-пра вова оцінка укр аїнсько-мос ко вських взаємин займала значне місце на сторінках багатьох пам'я­ток 30 — 80-х рр. XVIII ст. Розкривши загарбницьку сутність української політики Московії, канцеляристи переконливо довели повну правову безпідставність її намагань ліквідува­ти козацьку державність та відібрати "права і вольності". Літописні матеріали свідчили, що, починаючи з 1654 р., політична діяльність царського уряду була спрямована на поступове обмеження прав України та перетворення її в звичайну провінцію Російської держави.

Перше грубе втручання Московії у внутрішньо­політичні справи Лівобережної України відбулося, на думку історіографів, 1666 р. Після повернення гетьмана Івана Брюховецького з Москви в усі найважливіші міста Лівобе­режжя були введені московські гарнізони з воєводами, "ко­торые в протчія местечки посылали от себя прикащиков, целовальщиков и зборщиков для сбору торговаго и ярмар- коваго, також и для сбору наложенных до тех пор небыва­лых, податей на мещан и посполитих людей, кои принуждены были от плуга, волов и от конной сохи хлебом и деньгами платить"¹. Отже, у руках воєвод зосереджували­ся не тільки військово-поліцейські, а й фінансові повнова­ження. Крім цього, спеціально прислані чиновники провели перепис населення і його нерухомого майна. Зау­важимо, що П.Симоновський "забув" згадати про те, що в Москві І.Брюховецькому нав'язали укладення договору, котрий значно обмежував політичну автономію Лівобереж­жя за рахунок збільшення адміністративної й фінансової залежності від царського уряду. Внаслідок цього всі нега­тивні нововведення якоюсь мірою втрачали своє легітимне мотивування, оскільки не вказувалося ратифіковане обома сторонами конкретне правове джерело, що мало б бути за­конною підставою для їх запровадження. Цікаво, що у свідомості національної еліти другої половини XVIII ст. єди­ним корисним наслідком візиту української делегації було пожалування Брюховецькому титулу боярина, а його по­лковникам — стольників. Цей факт використовувався як серйозний аргумент для обґрунтування необхідності зрівняння українських та російських чинів^[395]. П.Симонов­ський справедливо вважав, що, завдяки великому значен­ню, яке мало в суспільній свідомості поняття "прав і вольностей", українці не могли не виступити на захист своїх національних інтересів. "Однако сіе не долго продолжаться могло, яко в таком народе, который вольностями своими всегда пользоваться желает, для сохраненія которых и для недопущенія себя к малейшему утесненію из под ига Ляд- ского вооруженною освободился рукою"^[396], — із задоволенням констатував історик, розповівши про дис­кримінаційні заходи царського уряду.

Спочатку гетьманська адміністрація вирішила діяти мирними методами, відстоюючи власні державні інтереси на дипломатичних переговорах. До Москви було направле­но спеціальну делегацію на чолі з Мокрієвичем та Рубано- вичем зі скаргою на воєвод і збирачів податків. Однак чутки про передачу Лівобережжя до складу Речі Посполитої та ца­рська грамота про введення на його територію 10 000 стрільців прискорили спалах конфлікту. Симоновський зга­дав і про листи П. Дорошенка, в яких правобережний геть­ман дорікав Брюховецькому, "что он вольной Малороссійский народ допустил в работу Воеводам и пода- ₁

ти оному Малороссійскому народу несносныя" . Нарешті, "сіи и другія возмущенія в 1668 году привели Гетьмана и Старшину к тому, чтоб Воевод, присланных от Государя, прогнать прочь из Украйны, что и в самое действіе тотчас про из веде но"^[397] .

Важливе значення серед літописних матеріалів мали гетьманські статті XVII — XVIII ст. — "документи дер жав но-пра вово го ха рак те ру, котрі виз на ча ли суспільно-політичний устрій української держави — Геть­манщини — на порядок її васальних відносин з Росією"^[398]. Здобувши булаву, Д. Многогрішний розпочав переговори з Москвою, на яких принципово добивався від північного сусіда підтвердження "Статей Богдана Хмельницького". В результаті у березні 1669 р. було укладено Глухівську угоду. З 27 пунктів цього документа Симоновський передав лише найважливіші й найкорисніші для гетьманського уряду по­ложення, що стосувалися виводу воєвод з міст Лівобереж­жя (крім 5-ти основних центрів) та прерогатив гетьманської влади. Він писав, що договір передбачав, щоб "никто бы из Великороссійских в Малороссійскія дела не мешался, и один бы Гетьман с теми Козаками и посполитыми людьми правительствовал, так как главный Малороссійскій коман­дир, состоящій в единственном веденіи Его Царскаго Вели­чества"^[399]. З іншого боку, історик свідомо опустив невигідні для української сторони статті, зокрема ту, що позбавляла гетьмана права дипломатичних зносин з іноземними краї­нами. Про глибоку пошану, котру виявляли у XVIII ст. свідомі патріоти до особи Д. Многогрішного за збереження ним частини автономних прав Лівобережної України, свідчать такі рядки "Короткого опису про козацький мало­російський народ": "Сему гетьману Малая Россія много дол­женствует, ибо он у Его Царскаго Величества всем изменам испросил прощеніе с вечною амнистіею, Статьям Богдана Хмельницкаго подтвержденіе и новыя постановленія, чтоб не быть в Малой Россіи Воеводам исходатайствовал"^[400]. Лише автор Чернігівського літопису, на відміну від своїх су­часників, зазначив, що Д.Многогрішного, як і його поперед­ника І.Брюховецького, "Москва ... гетманом учинили" . Отже, історик дав зрозуміти, що вибори відбувалися під тиском московської сторони з порушенням передбаченої звичаями та законодавством процедури.

У зв'язку з персоніфікацією міждержавних відносин у середньовіччі кожен новообраний гетьман укладав угоду з царем, в основі якої мали лежати "Статті Богдана Хмель­ницького". Так, у " Короткому описі про козацький мало­російський народ" повідомлялося, що під час виборів Івана Самойловича "постановлено быть им (українцям — І.Д.) в подданстве при прежних правах и вольностях, по Государе­вым Грамотам и по Глуховским статьям"^[401]. При цьому, при­хильник міцної гетьманської влади П.Симоновський нічого не згадав про прийняття під тиском старшини доповнень, які істотно обмежували повноваження правителя Лівобе­режної України. Необхідно підкреслити, що матеріали уго­ди 1654 р. активно використовувалися для захисту політичного статусу Гетьманщини не тільки у другій поло­вині XVII, а й протягом XVIII ст. Красномовним підтвер­дженням цього є поема „Разговор Великороссии с Малороссиею", автор якої свідомо переоцінив значимість

зобов'язань, нібито гарантованих для української сторони самим царем, а не російським урядом : Я почтена от государя, не от тебя Он меня принял в покровительство как свое, То все оставил при мне, что только есть мое;

Привилегий польской короны не отменил ... . Знач ний інте рес для ро зуміння політико-пра во во го рівня національної свідомості становить вміщений до "Ко­роткого опису про козацький малоросійський народ" донос на І. Самойловича, який написали "Царскаго Пресветлаго Величества верные подданные, нижайшія подножія" . У своїх коментарях П.Симоновський уперто намагався пере­конати читача в невинності "нещасного" гетьмана і його синів, доводив безпідставність висунутих проти них звину­вачень. Разом з тим сам текст доносу представляє І.Самой- ловича справжнім українським патріотом, який мріяв вибороти якнайширший суверенітет для України під цар­ською протекцією. Старшини-донощики повідомляли цар­ських урядовців, нібито гетьман підтримав слова Гамалії, сказані до московського полковника Петра Борисова: "Что ты меня Полковник, попрекаешь? Не саблею, де, нас взя­ли"^[402]. Цим самим підкреслювалася добровільність союзу з Московією, з чого випливало, що українська сторона має право так само вільно відмовитися від своїх зобов'язань. Як зазначав В. Шевчук, "зрештою, розрив стосунків із союзни­ком у ті часи не потребував офіційної декларації чи правно- го проголошення: одна сторона поривала з іншою — та й по всьому, тобто припиняла вести спільні акції"^[403]. Продаючи інтереси держави заради власної вигоди, царські підніжки наводили також інші аргументи, що мали, на їх думку, свідчити про "сепаратизм" гетьмана -"зрадника". Зокрема вони стверджували, що Самойлович видав свою дочку заміж за князя Четвертинського і зберігав печатку Юрія Хмельницького, "на которой погоня, Княжество Мало- россійское, изображено" з метою "имети приступ когда ни есть к отдельному Малой Россіи владенію"^[404] .

Слід відзначити, що Симоновський навіть не згадав про укладення в 1687 р. "Коломацьких статей", які "становили собою серйозний крок назад порівняно з "Глухівськими статтями" Д.Многогрішного, оскільки обмежували політич­ну автономію Української держави"^[405]. Чого варте, наприк­лад, порівняння характеристики гетьмана як "головного малоросійського командира", сформульованої П.Симонов- ським на підставі "Глухівських статей", з таким витягом з § 19 "Коломацької угоди": "И никтоб голосов таких не испу- щал, что Малороссійской край гетманского рейменту, а от- зивались бы везде едногласно Их Царского Пресветлого Величества Самодержавной Державы"^[406]. Як доводять су­часні дослідники, ці положення "вперше заперечували дер­жавний характер гетьманської влади й державний статус Гетьманщини"^[407].

Розповідаючи про Глухівську раду, котра відбулася 6 листопада 1708 р., П.Симоновський зазначив, що козаки об­рали гетьмана "по вольностям и обьїкновеніям своим"^[408], тоб­то без будь-яких порушень виборчого права та процедури церемонії. До тексту своєї праці історик включив також 2 маніфести Петра І від 8 листопада 1708 р. і від 21 січня 1709 р.

Не знаючи ще, на чию користь схилиться воєнне щастя та як поставиться основна маса населення Лівобережжя до вчинку Мазепи, цар намагався в документах прихилити українців на свій бік. При цьому він використовував відвер­ту брехню, довільно поводився з фактами, вдавався до дема­гогії. Московський деспот не шкодував брудних засобів, щоб представити І. Мазепу та його союзника Карла XII у най- чорнішому світлі. Так, Петро І безсоромно заявив, що шве­ди хочуть загарбати й пограбувати Україну, а потім "отдать под иго Польское и в порабощеніе Лещинскому ... а измен­ника Мазепу в Украйне самовластным Князем над вами учинить"¹. Однак наведені думки суперечать одна одній, оскільки самовладний (тобто необмежений, повновладний) правитель за своєю сутністю не може перебувати під ярмом іншого володаря. Як свідчив безпосередній учасник тих історичних подій, полковник Г. Ґалаґан, під час зустрічі з О. Рігельманом, гетьман "предался уже королю с тем, чтоб отбыть нам от России и быть под Мазепиным управлением, от всех монархов вольным" . Для дослідників все-таки є цікавішими інші моменти царських маніфестів. Як підкрес­лив П.Симоновський, перший документ засвідчив "пред це­лым светом" урочисту обіцянку царя зберігати непорушні українські "права і вольності", виявляти до України свої "милості та щедроти". У ньому Петро І запевнив адресатів, що "как сначала Отец Наш... при принятіи под высокодер­жавную свою Царскаго Величества руку Малороссійскаго народу, по постановленным пактам, оному привиліи и воль­ности позволил и утвердил, тако оные и доныне от Нас, Ве- ликаго Государя, им, без всякаго нарушенія и ущербу, свято содержаны бывают"^[409]. Нарешті безпринципний демагог зробив висновок: "И можем непостыдно рещи, что никото­рой народ под солнцем такими свободами и привиліями и вольностію похвалитися не может, как по Нашей Царскаго Величества милости Малороссійской" .

Однак замітка про Батуринську різню й наступні сторінки "Короткого опису про козацький малоросійський народ", де йшлося про послідовну й систематичнуліквідацію царським урядом атрибутів української державності, пере­конливо спростовували лицемірні заяви Петра І. У своєму творі Симоновський розповів про постої та безчинства мос­ковського війська, про участь українців у далеких походах і будівництві каналів, захоплення Меншиковим земель Ста- родубського полку тощо. Всі ці факти мали свідчити про грубе порушення московською стороною своїх попередніх зобов'язань. Як справедливо зазначив історіограф, "всего чувствительнее было" для українців "учрежденіе небывала- го в Малой Россіи, Коллегіи" . Ця імперська владна структу­ра була наділена надзвичайно широкими повноваженнями й реально ставала вищою апеляційною та контролюючою інстанцією і, за деякими обмеженнями, вищим фінансовим органом Лівобережної України. Після приїзду її президента Вельямінова до Глухова й розгортання роботи Колегії "не­сносные Малороссійскому народу наложены поборы"^[410]. За твердженням В.Горобця, "заснування Малоросійської ко­легії фактично означало знищення основних умов Переяс­лавської угоди. Саме так розглядали цей крок російського уряду українське суспільство і гетьман Скоропадський, який "слізно молив" імператора "при прежних ... правах и

₁

порядках Малую Россию содержать" . До сказаного додамо, що аналогічно поставився до описаних подій і П.Симонов­ський та інші козацькі літописці.

Скориставшись зі смерті І.Скоропадського, Петро І вирішив взагалі ліквідувати інститут гетьманства. "И когда таковых тяжестей Малороссійской народ снесть был не в состояніи, — з болем повідомляв Симоновський, — то Гене­ральная Старшина, наблюдая целость своего отечества, просили Его Величества дозволенія послать к Его же Вели­честву Депутатов... с тем, чтоб просить Его Императорскаго Величества о подтвержденіи статей Хмельницкаго и Высо­ко мо нар ших Гра мот, на воль нос ти Ко зацкія дан ных, и о дозволеніи избрать Гетьмана вольными голосами"^[411]. У на­ступних рядках твору йдеться про трагічну долю "ищущих пользы своего отечества" Павла Полуботка та його одно­думців.

З використаного й опрацьованого Симоновським ма­теріалу вдумли вий чи тач міг лег ко зро би ти вис но вок, що в першій чверті XVIII ст. московському уряду практично вда­лося скасувати адміністративно-політичну, фінансову та судову незалежність Гетьманщини.

Симоновський у цілому зафіксував найважливіші зміни, що відбулися в українсько-московських взаєминах протягом 1727 р. Зокрема історик повідомив про відміну об­тяжливих податків, розпуск Малоросійської колегії й вибір "вольными голосами" Данила Апостола. Він пише, що у 1728 р. гетьман від'їхав до Москви на коронацію Петра II. Із собою українська делегація привезла петицію, в якій проха­ла повернення й підтвердження національних прав на основі "Статей Богдана Хмельницького". На 142—144-й сторінках "Короткого опису про козацький мало­російський народ" вміщено так звані "Рішительні пункти" — офіційну відповідь на українські пропозиції, що до кінця існування гетьманської держави залишались її консти­туцією. Хоч у тексті документа й містилося чимало обме­жень українського суверенітету, котрі були нав'язані імперськими колами, проте "замість колишньої самоволі російського уряду, з якою він трактував українські справи після Мазепи, ставилися тепер певні норми, певні юридичні форми. Тепер від самого українського уряду, а передовсім від нового гетьмана залежало, щоб ці норми були здійснені в житті"^[412].

Після смерті Данила Апостола в січні 1734 р. цариця Анна не дозволила обрати нового гетьмана. Не бажаючи відверто виявляти свої справжні наміри, імператриця зая­вила, що вибори його відбудуться в майбутньому. Для правління Гетьманщиною було організовано спеціальну ко­легію, котра складалася з трьох московитів і трьох укра­їнців. Після цього Симоновський розповів про страдницьку долю мешканців Лівобережної України, що найбільше по­терпіли під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Літописець впевнений, що всьому цивілізованому "свету известно", "сколько нужд и обид внутре и вне Малой Рос­сии понес"^[413] її народ.

Особливу увагу надавав П. Симоновський україн­сько-московським взаєминам 1741 — 1751 рр. Він мав на меті показати події, пов'язані з виборами Кирила Розумовсько­го, донести до відома читачів "сколь ... великолепное и слав­ное сего Гетьмана как избраніе, так и вступленіе его на правленіе"^[414] . Цей факттакождає підстави припускати, що праця написана на замовлення старшинських кіл, які були близькі до К.Розумовського, або й самого гетьмана. Зазна­чивши, що цариця Єлизавета мала "благоволеніе Мало- россійской народ содержать при его вольностях"^[415], історик перерахував відомі йому укази імператриці, що санкціону­вали повернення Україні частини прав у по- літико-адміністративній, економічній та військовій сферах. Так, перший документ забороняв закріпачувати всіх без ви­нятку українців. Оповідаючи під 1744 р. про приїзд цариці на Україну, літописець відзначав, що "все Малороссійскіе чины, от высшаго до низшаго, со отверстым радости сер­дцем, Ея Величеству делали встречу" . В тогочасній столиці Глухові старшини й бунчукові товариші піднесли їй чоло­битну з проханням дозволити вибрати гетьмана, яке Єлиза­вета пообіцяла задовольнити. Іменним указом від 5 травня 1747 р. наказувалося негайно відновити гетьманство "по прежним Малороссійским правам и обыкновешям"^[416]. Після отримання доповіді з сенату імператриця 16 жовтня 1748 р. призначила відповідальним за проведення виборів камерге­ра графа І. Гендрикова. Крім того, відтепер всіма зносинами з Україною замість сенату повинна була займатися Колегія іноземних справ. Указом від 4 лютого 1749 р. виведено з Лівобережжя розквартировані там драгунські полки, по­льову аптеку та імператорські кінські заводи. Мешканці краю звільнялися на 3 роки від утримування російських гарнізонів. Симоновський назвав і "протчія многія Малой Россіи пользы и облегченія", котрі "от Высочайшей милости и щедрот Ея Величества учинены"^[417], а саме заборону залучати українців до фортифікаційних робіт, брати в населення підводи для військових потреб тощо.

Автор де таль но опи сує хід ви борів геть ма на Ки ри ла Ро- зумовського, що відзначалися великою пишнотою й уро­чистістю. Під час церемонії було зачитано грамоту імператриці, в якій Єлизавета повелівала "выбрать вам себе Гетьмана, по прежным своим обыкновешям, кого благо­пристойно будет, из верных, знатных и искусных особ"^[418]. Далі вона дала урочисту обіцянку: "Мы, Великая Государы­ня... обещаем Нашим Императорским словом тому новоиз­бранному Гетьману, и всем вам, Нашим верным подданным, Малороссійскому народу, все вольности, и права, и приви- легіи, которыя вы от времени принятія под державу Все- россійскую Гетьмана Богдана Хмельницкаго с войском Запорожским, и со всем Малороссійским народом, и потом при Государствованіи Нашего Родителя ... имели, свято, не­нарушимо и цело содержать, и вас, верных Своих поддан­ных, от нападенія всех непріятелей оборонять и весь Малороссійской народ в непременной Своей милости со­держать"². Однак у цій жалуваній грамоті зазначалося, що правити новий гетьман буде "на таком основаніи, как от На­шего любезнейшаго родителя... бывшш Гетьман, Иван Ско- ропадскій, учрежден был"³. Цим самим підкреслювалося, що гетьманський уряд надавався як царська милість, а не внаслідок попередньої угоди української та московської сторін. Указом від 5 квітня виводилися з території Гетьман- щи ни імперські інституції, а чи нов никам російської національності не дозволялося займати службові посади в офіційних установах Української держави. Того ж року було видано грамоту про відбудову зруйнованого Батурина й перенесення до нього гетьманської резиденції. Симонов­ський процитував також повністю конфірмаційну грамоту, котра затверджувала К. Розумовського на гетьманстві. Уній цариця дозволяла гетьману "воинскія, гражданскія и всякія в Малой Россіи дела управлять по войсковым правам, по прежним обычаям и по постановленным пунктам, на кото­рых приступил под Державу Деда Нашего... Гетьман Богдан Хмельницкій со всем войском Запорожским и народом Ма- лороссійским, и по нашим Императорскаго Величества Ука­зам определяемым, и к ему присылаемым, без нарушенія прав и вольностей стародавних народа Малороссійского" . А Г.Покас свідчив, що про елекцію Розумовського було відразу ж проінформовано європейську громадськість.

Очевидно, використані у "Короткому описі про козаць­кий малоросійський народ" імперські документи 1742 — 1751 рр. мали, за авторським задумом, переконливо засвідчити, що в державній практиці, справочинстві та пра­вовій свідомості не лише українського, а й московського суспільства середини XVIII ст. Україна продовжувала існу­вати як окреме автономне державне утворення. Наприклад, у написаній 1762 р. полемічно загостреній поемі перекладач Генеральної військової канцелярії С. Дівович доводив, що Великоросія і Малоросія є окремими країнами, об'єднани­ми в своєрідній конфедерації особою спільного монарха для координації зовнішньополітичної та військової діяльності. На самовпевнену заяву Великоросії, котра не бажає визна­вати заслуг козацтва і прагне підкорити Малоросію, остан­ня дає гідну відповідь у формі антитези:

Не думай, чтоб ты сама была мой властитель, Но государь, твой и мой общий повелитель. А разность наша есть в приложенных именах, Ты Великая, а я Малая, живём в смежных странах^[419]. А не ты республикою повелеваешь мною, Ничем неумаленна царем и пред тобою ...^[420]

Отже, тогочасні українські інтелігенти, зокрема Симо­новський, безперечно вважали Гетьманщину суверенною державою, що перебувала під царським протекторатом. Ва­гомим аргументом для них був той факт, що укра­їнсько-російські взаємини велися через Колегію іноземних справ, яка здійснювала зовнішню політику Росії, а це озна­чало, що Гетьманщина не трактується як звичайна провінція імперії. Цікавим є й повідомлення П.Симонов - ського про те, що українських послів приймали при ца­рському дворі як офіційних представників іноземної держави: "Тогда ж (у грудні 1749 р. — І.Д.) и Малороссійскіе Депутаты: Хорунжій Генеральный, Ханенко, да Бунчуко­вый Товарищ, Гудович... милостиво, с особливешим Ея Императорскаго Величества жалованьем, как иностранные послы, отпущены; ибо они, при отпуске их в Малую Россію, нарочитою от Ея Величества авдіенціею были почтены"^[421]. Про прийоми на найвищому рівні, які влаштовували для ко­зацьких посланців у вересні 1727 р. Петро ІІ, у серпні 1745 та грудні 1751 р. Єлизавета, розповідав і сам Микола Ханенко^[422]. Причому останній не забуває відзначити, що після відпус­кної аудієнції в імператриці він звернувся до Академії наук з проханням надрукувати в урядовій пресі інформацію про успіхи української дипломатії^[423]. Так само під час гетьман­ських візитів до російської столиці господарі дотримували­ся всіх урочистих офіційних норм, встановлених тогочасним етикетом для прийому та вшанування інозем­них правителів: "Гетьманы... когда они бывали в Москве, или Петербурге, то определялась им для чести их на караул целая рота солдат, Капитан и Поручик с знаменем и бараба­ны стояли, и зорю порядочно отбивали, хотя и в присутствіи самаго Государя"^[424]. Підтвердження цього знаходиться, на­приклад, на тих сторінках „Діаріуша" М.Ханенка, де йдеться про поїздку І.Скоропадського до Москви взимку 1722 р. Перетнувши українсько —російський кордон, геть­ман зі своїм почетом 5 січня прибув до міста Сєвська, „гді и Порутчик драгунского Нижегородского полку с драгунами был поставлен для Пана на караулі, и обыкновенную по­честь, яко Рейментарові, боем в барабан и поднятіем оружія на караул так при самом Панском пріізді, яко и посліжде, свідчено"^[425]. Подібна церемонія зустрічі української деле­гації відбулася й у столиці^[426]. Російська сторона певною мірою виконувала прийняті в міжнародному спілкуванні загальновизнані правила та умовності й під час перебуван­ня Данила Апостола в Москві з лютого по вересень 1728 р. Коли українська делегація прибула в столицю, то „для чести его велможности поставлен караул пятдесят человік солдат московского полку з порутчиком, и когда ясневелможный приехал пред крилце, отдали его велможности надлежащую честь поднятием оружия на караул"^[427]. Повага до сувере­нітету Гетьманщини і до особи її правителя була виявлена й під час коронації Петра ІІ. В Успенському соборі Д. Апостол стояв з правого боку від входу на спеціально облаштовано- му почесному місці поруч із грузинським царевичем^[428]. На той час Грузія, як відомо, була незалежною державою. Про­текторат Росії над Східно-Грузинським царством встанов­лено у 1783 р., а Західну Грузію приєднано до імперії лише в 1810 р.

Літописці також підкреслювали регламентованість взаємин між Україною та Московією "Статтями Богдана Хмельницького", що офіційно підтверджувалися при укла­денні чер го вих до го ворів. "Українська дер жава, — пи сав Олександр Оглоблин, — існувала тоді як держава під вла­дою Війська Запорозького, і саме тому Гетьман Війська За­порозького був і вважався головою і володарем Української держави. Зрештою, це була головна і єдино надійна ознака державно-правного статусу України" . Можна припускати, що саме так думали й автори "Короткого опису Малоросії" та "Короткого опису про козацький малоросійський на­род". Наприклад, виклад подій першого твору закінчувався 1734 р., коли було вдруге скасовано гетьманство. Симонов­ський закінчив працювати над своїм літописом у 1765 р., довівши розповідь про події до приїзду К.Розумовського в Глухів 1751 р., оскільки вважав "окончаніе онаго Гетьман- скаго уряду Малой Россіи неполезное"^[429]. Під 1764 р. у "Крат­ком літоизобразительном знаменитых и памяти достойных дійств и случаев описаніи" повідомлялося про остаточне скасування гетьманства і встановлення Малоросійської ко­легії. З літописних рядків, відповідно до офіційної версії, випливало, нібито К. Розумовський добровільно подав прошеніє про зречення від булави. Це у свою чергу служило для виправдання маніфесту Катерини II.

Однак зруйнування Запорізької Січі, про яке йде мова нижче в цьому ж творі, може тлумачитись як вияв імпер­ської сваволі та деспотизму, бо "о Сичи же письменно обяв- лено от него генерала (Петра Текелі — І.Д.) июня 6 дня, что ея Величество в имперіи своей Січи впредь быть не жела­ет... " .

Як бачимо, всі автори історико-літературних пам'яток 30 — 80-х рр. XVIII ст., окрім О.Рігельмана, були переконани­ми автономістами, котрі "вірили, що українські права може забезпечити чесна, віддана служба протекторові при дотри­манні постановлених домовленостей, в цьому добачалися й певні моральні чесноти, через що визвольні акції тих чи інших українських провідників (часто значною мірою чи повністю патріотичні) називалися зрадою, "зміною", і то не лише представниками імперської ідеології, а й прихильни­ками отієї ідеї протекційності"^[430]. З іншого боку, кричущі по­рушення російським урядом своїх офіційно проголошених зобов'язань стосовно української протекційної автономії не могли не викликати у них почуття обурення та розчару­вання.

На думку Н.Яковенко, для української ментальності ран- ньомодерної доби було характерним сприйняття права не стільки в юридичному чи політичному вимірах, "а в сенсі світопорядку взагалі, тобто права як величини трансцен­дентної, вічно справедливої, богоданої"^[431]. У зв'язку з цим ав­торка висуває, за її словами, "сміливу гіпотезу"," що саме цей (архаїчний, отже — феноменально стійкий) тип пра­восвідомості обумовив гіпертрофовану увагу до правничих сюжетів, як головного аргументу окремішності української спільноти. Адже саме на це спирається доказова система української публіцистики впродовж двох(!) століть, почина­ючи з обстоювання статусу Руської церкви після Берестей­ської унії — через пропагування у 1620-х рр. ідеї про Річ Посполиту як набуток "трьох народів" з однаковим правом — через боротьбу за козацькі "права й вольності" впродовж

XVH ст. — аж до різнопланового доведення своїх прав у спробах обстояти автономію підросійського козацького Гетьманату"^[432]. Однак проаналізовані тексти вносять сер­йозні корективи до цих тверджень авторитетної дослідниці. Адже юридичний аспект проблеми ніколи не випадав з поля зору козацьких канцеляристів. Високоосвічені інтелігенти аналізували національні "права і вольності " не стільки як морально-етичну категорію, скільки з боку пред­метно-практичного їх окреслення й документального офор­млення в конкретні правові акти. Звідси таку велику увагу канцеляристи приділяли характеристиці правових взаємин, міждержавних стосунків та політичних зобов'я­зань сторін.

В.Шевчук вважає, що деякі історико-літературні пам'ят­ки XVIII ст. "є державницькими документами того типу укра­їнської автономії, який у часи повстання літопису домінував, і відбивав зрештою... погляди... певної суспіль­ної, на той час, можна сказати, офіційної формації і, цілком можна сказати, що виготовлялися літописи не з приватної ініціативи, а з державного доручення й потреби"^[433].

Та ким чи ном, вміщені до літо пис них пам 'я ток юри дичні аргументи служили правовим обґрунтуванням законності існування автономної (чи навіть суверенної) Української держави під царським протекторатом. Використання з цією метою історичних документів (як автентичних, так і стилізованих) сприяло пропаганді ідей державної незалеж­ності серед широких кіл українського суспільства. Наявні правові матеріали могли з успіхом використовуватися для захисту національних інтересів у полеміці з московськими та польськими шовіністами та їх західноєвропейськими од­нодумцями. І, нарешті, активне звернення упорядників до документальних джерел свідчило про подальший розвиток вітчизняної історичної науки.