3.2. Проблема соборності українських земель

Аналіз історико-літературних творів XVIII ст. свідчить про те, що в світогляді тогочасних інтелігентів переважав етнічний аспект розуміння соборності. Причому витоки національної самосвідомості в етнічному плані у верхів українського суспільства беруть початок з часів Київської Русі. Велика заслуга в збереженні й передачі історико-куль- турних особливостей етногенезу і генеалогічних зв'язків елітарних прошарків суспільства належала шляхті й духо­венству, які, незважаючи на трьохсотрічний період бездер­жавності, однозначно ідентифікували тубільне населення південно-західних регіонів колишньої імперії Рюриковичів. У козацьких літописців також не викликала ні найменшого сумніву етнічна належність народу, котрий був творцем Київської Русі. "Не бойтеся теды вы, братья наша, шляхетно урожоная Малороссійская, Поляков, хоч бы и найболшія их были войска, — закликає Богдан Xмельницький козацтво, — але, прикладом (яко же выше рекохом) славных и валеч- ных Русов, предков своих, при своей правді за Благочестіе святое, за цілость отчизны и за поломаніе древних прав и вольностей своих обидителей и разорителей с несумінною надеждою своего от обыд настоящих освобожденія и всемо- гущія благодати Божія, в наступающем случаи военном, на супостатов наших помощь нам сотворити готовыя" . Як і за часів Володимира та Ярослава, частина літописців продов­жувала визначати свою націю як «руський народ», «Русь». «Общенародное от Русі и козаков челобитье в обидах посла­но на сейм в Варшаву»^[334], — записав під 1632 р. автор так зва­ного Лизогубівського літопису, спираючись при цьому на матеріали «Короткого опису Малоросії». «Они ему (папі ри­мському — ІД.) именем всей Руссіи поднесли вышеречен- ное соборное прошеніе"^[335], — читаємо на сторінках праці Степана Лукомського. Далі автор "Зібрання історичного" зазначав, що "Король, желая мир в своей земли иметь, пове­лел митрополите со всей Руссіи собор собрать"^[336]. Займенник "весь", вжитий відставним полковим обозним, підкреслює загальнонаціональну вагу висвітлюваних подій.

Літописні тексти є переконливим свідченням того, що у XVIII ст. українці добре розуміли свою етнічну відмінність від сусідніх поляків , литовців та московитів. Xоч інфор - мація з історико-літературних пам'яток не завжди дає мож­ливість для чітких територіальних визначень, проте на її базі все ж таки можна скласти загальне уявлення про основ­ну територію розселення української нації. Про це свідчить не по га на орієнтація ав торів сто сов но по гра нич них те ри- торій, для котрих, як правило, характерний неоднорідний склад населення. Скажімо автор 'Тсторп русів" стверджу­вав, що під час облоги мешканці Замостя, "состоящіе из По­ляков и Жидов ... просили Xмельницкаго принять город их с жителями в свое покровительство."^[337] Такої ж думки дотри­мувався Петро Симоновський, коли зазначав, що українські вояки, не здобувши Замостя і "потерявши при осаде много своего народа, ретировались назад в Россію"^[338].

Козацькі літописці в цілому правильно визначали західною межею ареалу розселення українців річку Віслу. Наприклад, у Білоцерківському універсалі, вміщеному до праць С.Величка, П.Симоновського, О.Рігельмана та "к:торп русів", читаємо: "Вони взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки), і заволоклися аж за Віслу, і осіли...між зна­менитими європейськими річками Одрою та Віслою"^[339].

У літописі Граб'янки неодноразово зустрічається свідчення про те, що Богдан Xмельницький збирався засто­сувати етнічний принцип у формуванні західних держав­них кордонів. Так, задоволений наслідками кампанії 1648 р., гетьман на переговорах з королівськими комісарами, які проходили в лютому наступного року, "нахвалявся ляхів не лише за Сяном та за Віслою, а й за горами нагайкою повига-

С. 82. С.26.

К., 1991. — Т.1. — С. 79.

няти й гнати їх без оглядки"^[340]. Джерелом цих рядків, очевид­но, був щоденник львівського підкоморія В.М'ясковського з описом поїздки представників королівського уряду до Бог­дана Xмельницького. 23-го лютого гетьман заявив послан­цям, що його князівство простягатиметься по Львів, Xолм і Галич. "А ставши на Віслі, — продовжував розгніваний геть­ман, — скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте ляхи"^[341]. Одер­жав ши офіційне дип ло ма тич не виз нан ня своєї дер жа ви й гарантії нейтралітету на випадок конфлікту з Польщею, Б^мельницький "погрожував розширити межі України до Сяну і Вісли"^[342]. Після розгрому коронного війська під Бато­гом і спалаху всенародного повстання «в Польщі. геть всі перелякалися невимовним страхом. Вважали, що настали такі ж часи, як і після Корсунської перемоги. і спішно поча­ли готуватися за Віслу на Гданськ та до Поморських берегів

4

утікати» .

До речі, варто звернути увагу на той факт, що ще на по­чатку XVI ст. за рішенням сеймів регулярно відбувалися розмежування кордонів воєводств. Причому, участь у цих акціях численних свідків надавала їм публічного характеру. "Відтак, — зробила слушний висновок Н.Яковенко, — мож­на з певністю констатувати, що для українців сприйняття свого життєвого простору стало доволі рано (принаймні, не пізніше середини XVI ст.) асоціюватися з поняттям власних і правдивих границь, які відмежовували їх територію: спер­шу локальну — повіт і воєводство, а згодом, по мірі поступо­вого усвідомлення політико-етнічної спільності — загальноукраїнську, або, як тоді говорили, руську"^[343].

Автори історико-літературних творів приділяли велику увагу подіям, які відбулися в усіх історико-етнографічних регіонах України, незалежно від того чи входили вони до складу гетьманської держави, чи ні. Особливий інтерес вик­ликають повідомлення, котрі стосуються пограничних те­риторій, що лежать на українсько-білоруській або укра­їнсько-московській етнічній межі.

Укладач "Тстери русів" зараховував Деревлянське князівство до південно-руських земель^[344] і зазначав, що нази­вали "Древлянами жильцов Полесных" . Під час монго- ло-татарської навали, — пише невідомий автор, — "иной ( із загарбаних Батиєм південно-західних земель — ІД.) укры­вался в Белорусіи и земле Древлянской или Полесіи"⁴. Та­ким чином, історик підкреслює загальнонаціональне значення Полісся для мешканців лісостепу, які рятували там своє майно і життя під час нападів кочівників. Разом з цим він виразно відмежовує цей споконвічний український етнічний регіон від сусідньої Білорусії. Спалах Національ­но-визвольної війни одразу охопив і Полісся, котре пере­творилося на арену жорстоких боїв між козацькими й литовськими військами. Про битви під Лоєвом у липні 1649 і червні 1651 р. записано в більшості історичних творів XVIII ст. Йдучи за текстом літопису Граб'янки, автор "Ко­роткого опису Малоросії" писав про рейд 1649 р. (Насправді цей похід відбувся восени 1648 р.)^[345] частини козацького війська на чолі з полковником Максимом Гладким у Полісся. Експедиція закінчилася тим, що "Гладкий, по разо­рении и разграбленіи многих городов в Полісі и в Литві около Вишницы, Бобрина (Бобруйська — ІД.) и Бристя, напо- слідок и сам поражен"^[346]. ^формацію про похід Гладкого з цього джерела у свою чергу використав автор "Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев". Цього ж року, — зазначає О.Рігельман на підставі повідомлення Ро­мана Ракушки-Романовського, — "в Овручью ... был особый полковник, коему все Полесье подчинено было"^[347]. Як свідчать матеріали літописів, лінія північного кордону між Укр­аїнською державою і Річчю Посполитою проходила "Горе- нею до Припеті и чрез Припеть до Бихова ..."⁴. Отже, етнічні українські землі були включені до складу Гетьманщини.

Чимало місця в історико-літературних пам'ятках відве­дено подіям у Чернігово-Сіверщині. Цьому сприяло насам­перед те, що доля ряду літописців була тісно пов'язана з вищезгаданим регіоном. Нас цікавитиме в першу чергу та інформація, котра стосувалася північної Сіверщини, або ж Стародубщини. Мешканцями Стародубського полку були Григорій Покас, що написав нову редакцію "Короткого опису Малоросії ", та Семен Дівович — автор славнозвісної історичної поеми "Разговор Великороссіи с Малороссіею".

Як переконливо довів О.Оглоблин, "в 1780 — 1790-тих рр. Нов го род-Сіверський, як центр Нов го род-Сіверсько го намісниц тва, був найбільшим осе ред ком укр аїнсько го гро­мадсько-політичного та культурного життя. На терені Нов- городсіверщини перебували найвидатніші українські державні, громадські і культурні діячі того часу"^[348].

У вміщених до кількох історичних праць відомостях про проект демаркації кордону знаходимо приблизну лінію роз­межування цієї української порубіжної землі та сусідніх те­ренів Речі Посполитої. Обмежуючись на заході Дніпром, північно-східний кордон Гетьманщини йшов від Бихова "чрез Дніпр, по над рікою Сожем, аж до уезду Смоленского под Рославле"^[349]. В основу проекту було покладено результа­ти роботи комісарів А.Киселя і В.М'ясковського. У свідо­мості мешканців Російської імперії, навіть іноземців за походженням, Стародубщина була невід'ємною складовою частиною гетьманської держави. Описуючи розмах народ­ного повстання після Батозької битви, О.Рігельман зазна­чав, що "в оное же лето, по побеждении поляк, в севере живущие, то есть в Стародубщине, посполитые люди вы­гнали всех находящихся там жолнеров польских, как то из тамошних городов: Стародуба, Почепа, Мглина, Дракова и из прочих мест, и многих побили, чем Малороссия на то вре­мя от поляк была очищена»^[350]. У своїх творах історики роз­повідали про різноманітні події, що відбувалися в цьому регіоні. Скажімо, у "Короткому описі Малоросії" та "Крат­ком літо изоб ра зитель ном зна ме ни тых и па мя ти достойных дійств и случаев описаніи" під 1661 р. є запис про вторгнен­ня кримських орд: "И тогда татаре зимою нападали в Старо-
дубовщину, за Мглин и в городы московскіе"^[351]. Причому автори історико-літературних пам'яток звертали увагу не лише на події загальнонаціонального масштабу, котрі тра­пилися на Сіверщині, а й на факти місцевого характеру. Це зокрема стосувалося різноманітних стихійних лих, явищ природи тощо. Спираючись на відповідні рядки з "Літопису Самовидця", автор Лизогубівського літопису повідомляв читачеві що 1689 р. "августа 9, пришла великая саранча; на­ворочала на края Литовскіи, але в Литву не пойшла, оста­лась в Полісю около Сожа...иная на Украині осталась около Ніжина, Чернігова и на Сівері около Стародуба зазимовала, Московских краев не займала по за Свинскую и Камариц- кую волость..."^[352] Використані у вищенаведених прикладах хороніми є виразним підтвердженням етнічної та політико- адміністративної належності Стародубщини, котра оста­точно була анексована нашим північним сусідом у 1919 р. Перші зазіхання московського уряду на Сіверські землі припадають ще на початок XVIII ст. Так, після того, як ^ан Скоропадський під тиском царя змушений був "подарува­ти" О.Меншикову Почепську волость, всесильний фаворит самовільно захопив ще значну частину полкової території та перетворив проживаючих там козаків на своїх кріпаків. "Того ж 1719 года, — свідчить "Короткий опис Малоросії", — князь Мен ши ков за е хал меж ею до По че па, ма ет нос ти своей, прежде того от гетмана Скоропадского ему надан- ной, дві сотні: мглинскую и бокланскую и часть стародубов- ской, и за тое великую ссору и тяжбу гетман с князем иміл, а особливо за завладініе почепских козаков в подданство»^[353]. Скоропадському довелося докласти багато зусиль, щоб час­
тково відновити справедливість. Лише через три роки "по жалобі гетманской на князя Меншикова, указал его импе­раторское величество лишнюю, им князем Меншиковым занятую к Почепу, землю привратить к полку стародубов- скому, толко владіть бы ему Меншикову Почепом так, как гетманы владіли, да и козаков сотні почепской тогда ж он князь уступил"¹. Справа була остаточно розв'язана на ко­ристь України лише 5 червня 1750 р., коли "Ея Величества Указом . Гетьману, все в Малой Россіи на уряд Гетьман- ской надлежащія маетности и Почеп с уездом, кой от Гетьмана Скоропадскаго отдан был уже князю Меншикову, отданы ... "

^торико-лггературш пам'ятки переконливо свідчать, що, незважаючи на політичний кордон, між населенням Гетьманщини і Слобідської України завжди існувала глибо­ка культурна, суспільна й економічна єдність. Події на східних теренах постійно перебували в полі зору патріотич­но настроєної старшини, представників якої не покидала думка про приєднання слобідських полків до гетьманського регіменту. Літописні матеріали розкривають процес фор­мування етнічної української території на землях між лівими притоками Дніпра й Десни та середньою течією Дону. На підставі відомостей літопису Граб'янки, автор "Ко­роткого опису Малоросії", а за ним у свою чергу й П.Симо- новський, зазначали, що велику хвилю еміграції на схід спричинила невдача кампанії 1651 р. і наслідки Біло­церківської угоди. Причому гадяцький полковник і невідо­мий історик підкреслювали, що східна межа компактної української колонізації досягла Дону: "Тогдаж Xмелницкій, ожидая угоднаго к отмщенію времени, позволилутісняемо- му от ляхов народу волно сходить из городов к Полтавщині и за границу в Великую Россію на житье, и из того времени начали сідать Сумы, Лебедин, Xарков, Ахтирка и иные сло- бодскіе міста аж до Дону козацким народом"¹. Літописці під 1659 р. зафіксували початок чергового періоду масового пе­реселення українців на схід. Розвиток Руїни змусив значну частину населення Правобережжя залишити рідні місця в пошуках можливостей спокійної праці та сприятливих умов господарювання. Почерпнувши інформацію зі свого основного джерела — "Дійствій презільной брани", укладач "Короткого опису Малоросії" писав, що "того ж времени, как и при старом было Xмелницком, люди безчисленные из-за Дніпра, ради бывающих там неспокойств, под цар - скую державу пущени, которые, не вмістяся в Малой Россіи и даліе в Великую Россію пошедши, пустые земли великими городами и селами густо осадили, и сих царское величество разділить указал на пять полков и поставил полковников в Сумах, Ахтиркі, Xаркові, Изюмі и Рибном, и позволил су­дится им своим правом и дал волности, как и войску Запо­рожскому"². Щоб довести не тільки етнічну спільність, а й історичну належність даних земель до гетьманської Украї­ни, автор ^,Тсторії русів" всупереч правді неодноразово на­голошував на тому, що слобідські полки були сформовані Б^мельницьким, а не царською адміністрацією. "Народ Рускій, пограничный от Днепра, Припети и Случи, — писав майстер слова, — узнав от побоища поляков, что война с ними и их союзниками будет продолжаться с неминуемым раззореніем пограничных селеній, собрался во множестве к Xмельницкому и требовали от него обороны или приста­нища, и Гетман позволил таковым переселиться в Сло- бодскіе полки, отцем его заведенные и заодно с Малоросіею бьівшіе, как-то: Сумскій, Ахтьірскій, Xарьковскій,

Изюмскій и Рыбинскш"¹. Таким чином, на думку перекона­ного українського патріота, 1659 р. Слобідська Україна ще не входила до складу провінцій Московського царства, а нібито становила з Гетьманщиною єдиний політичний організм. За допомогою нехитрого тлумачення етимології відповідного топоніма автор ^іТсторії русів" намагався не тільки визначити політичну належність і правовий статус східного регіону, а й встановити його господарське призна­чення: "Земли же, под сими полками оставшіясь, называ­лись потому Булавинскими, что принадлежали оне на булаву Гетманскую и на них содержались заводы Гет- манскіе конскіе и скотскіе, также заводы и табуны воловіе и конскіе всей Малоросійской артиллеріи, и тут же табуны полковых артиллерій, Гадяцкаго, Полтавскаго и других бли­жайших ..."² I лише у 80-х рр. XVII ст. завдяки інтригам місцевої старшини, яка знехтувала загальнонаціональними інтересами заради владолюбства та особистого збагачення, Слобідська Україна нібито була виведена з-під гетьманської юрисдикції: "И были полки сіи с другими такими же полка­ми в непременном командованіи Гетманов и правительств Малоросійских, и на всем праве и преимуществе Мало- російском аж до времен приключенія Гетмана Самуйлови- ча; а с того времени Полковники тамошніе, пожелав лучше быть каждому из них маленьким самовластным Гетманом, чем большому Гетману повиноваться, просили от двора Царскаго, или лучше сказать, от Князя Голицына, всем тогда управлявшаго, всякій себе особыя права, исключи- тельныя от подчиненности Малоросійской" .

Плануючи підняти в 1710 р. антимосковське повстання, Пилип Орлик розраховував і на допомогу слобідських ко­заків: "Филипп Орлик ... писмами своими лестними не ток- мо полки малороссійскіе, но и слободскіе к изміні до себе подводил, и задніпрскіе полки"^[354].

Iсторики повідомляли про татарські напади на Слобідську Україну, писали про участь її козаків у воєнних кам паніях. Так, у "Крат ком літо изоб ра зитель ном зна ме ни- тых и памяти достойных дійств и случаев описаніи" під 1711 р. вміщено повідомлення про те , що "в Слободах два города — Старые и Новые Водолаги Татаре зруйновали и людей в плін побрали"*^[355]. Автор Чернігівського літопису за­значав, що для потреб діючої армії на другому році Се­милітньої війни "взято в Малій Росії посполитих людей 8000, а з Слобідських полків 2000 ..."^[356]

Наведені факти переконливо свідчать , що протягом XVIII ст. заселені й освоєні українцями східні регіони не були ізольовані від сусіднього Лівобережжя і зберігали з ним міцні економічні, культурні та духовні зв'язки.

Українська інтелігенція XVII ст. зробила значний внесок у процес відновлення національної державності, що почав реалізуватись у 1648 р. Але, будучи тісно пов'язаними з тодішнім укладом Речі Посполитої, представники національно свідомого духовенства й шляхти не змогли належним чином усвідомити необхідність повного розриву з Польщею та реставрації національної держави в тери­торіальних межах південно-західних князівств Київської Русі.

* На сторінках хронічки з Сулимівського архіву йдеться про три містечка — Водолагу, Марефу й Вільне (Л[азаревский] А. Лето­писные заметки (1651 — 1749 гг.) // Киевская старина. — 1883. — № 3. — С. 681).

Нас туп ним кро ком у роз витку дер жавниць кої дум ки були погляди козацьких інтелігентів XVIII ст. стосовно історич­ного обґрунтування єдності всіх українських земель. Тому історичний фактор поряд з етнографічним був другою най­важливішою складовою поняття соборності України, сфор­мульованого на сторінках літописних творів.

Незважаючи на відсутність прямих династичних зв'язків з Рюриковичами та Гедиміновичами у правителів незалежної, а згодом автономної гетьманської держави, українська сторона також висувала на противагу ли­товській і московській історико-юридичні аргументи. Автор вміще но го до творів С.Ве лич ка, П.Си мо но всько го, О.Рігельмана та "к:торп русів" Білоцерківського універсалу розглядав Київську Русь як праукраїнську державу, котра обіймала "истинныя с древних віков земли и провинціи наши Сарматскія и поселенія наши ж Рускія от Подолья и Волох по Вислу и аж до самаго Вильна и Смоленска долгія и обширныя свои границы имущія, а именно: Кіевскую, Га- лицкую, Львовскую, Xельмскую, Бельзскую, Подольскую, Волынскую, Перемышлевскую, Мстиславскую, Витебскую и Полоцкую." У цьому апокрифічному документі Б^мельницький звернувся до всіх українців "кшталтом оных древних Русов, предков наших"^[357] одностайно виступи­ти на безкомпромісну боротьбу за звільнення від польсько­го поневолення "власно предковічной отчизны нашой"^[358] і відновлення незалежної української держави. Xоча, як до­водять сучасні дослідники, "гетьман вперше заявив, що роз­глядає створену державу як спадкоємицю Київської Русі"^[359] лише y квітні 1650 р. під час переговорів з московським посольством Григорія Унковського.

У свідомості української еліти другої половини XVII — XVIII ст. було досить поширеним і звичним поняття "границі", яке містило в собі як територіальну, так й істори- ко-культурну мотивації. "Чітко демаркована територія — наголосила Н.Яковенко, — дозволяла більш впевнено спи­ратися на символи неперервності й тяглості, використову­ючи для цього найсміливіші історичні паралелі, покликані засвідчити стародавнє коріння сучасних авторам реалій, подій, героїв тощо"^[360]. Так, в інструкції для української деле­гації, що вирушала на російсько-польські переговори в 1685 р., гетьман ^ан Самойлович вимагав приєднати до гетьманської держави "Поділля, Волинь, Підляшшя, Підгір'я і всю Червону Русь, де стоять славні міста Галич, Львів, Перемишль, Ярослав, Люблін, Луцьк, Володимир, Остріг, Заслав, Корець та інші, котрі від початку існування тутешніх народів належали до руських монархів, і тільки сто років тому з великим лишком Польське королівство ними заволоділо"^[361].

Щоб показати тяглість державницьких традицій, більшість літописців змальовує цілісну картину історичного розвитку України від найдавніших часів до XVIII ст. Як цілком справедливо зазначив В.Кравченко, "мабуть, в жодній з пам'яток української історіографії XVII — початку XIX ст. ми не знайдемо такої чіткої, послідовно витриманої і відверто проголошеної ідеї про пріоритетне право українців на давньоруську спадщину, як в ^іТсторії Русів" . Відстоюю­чи права козацької держави на територіальні межі Київської Русі, невідомий автор вдало використовував при­думані ним генеалогічні документи. Він упевнено доводив, нібито "по соединеніи Малой Россіи с Державою По­льскою, первыми в ней Гетманами оставлены потомки при­родных Князей Руских, Светольдов, Ольговичев или Олельковичев и Острожских, кои по праву наследства, при­знанному и всегда уважаемому от Королей Польских и Ве­ликих Князей Литовских, правительствовали своим народом уже в качестве Гетманов и воевод по конституціям Королевства, а не по достоинствам Княжеским"¹. Надумку творця „Історії русів", в епоху раннього середньовіччя укра­їнський народ виступав як етноісторичний суб'єкт на гео­графічній території "от реки Дуная до реки Двины и от Чернаго моря до рек Стыра, Случи, Березины и Донца, и Севи"². Далі він перерахував 5 князівств, котрі входили до складу Київської Русі, пізніше долучаючи до них і Тмутара- канське. Цікаво, що до цього переліку не входить жодна з північно-східних і навіть із західних земель. Такий прийом автор використовував для глибшого переконання освіченої публіки в тому, що саме Україна є прямим та законним спад­коємцем давньоруської держави. З цією ж метою він послідовно вживає назву "Мала Росія", тобто корінна, мет- ропольна Русь. Виявляючи політичну зрілість, невідомий історик свідомо підкреслив зв'язок західноукраїнських зе­мель, які в XVII ст. так і не вдалося приєднати до Гетьманщи­ни, з історико-культурними традиціями княжої держави. Розповідаючи про облогу Хмельницьким Львова у 1648 р., він нагадав читачеві, що це головне місто Галичини було збудоване "Князем Кіевским, Львом Даниловичем"^[362]. На відвойованих територіях Волині Хмельницький скасував правові норми Речі Посполитої, котрі закріплювали пану­вання польської шляхти, католицької церкви й королівської адміністрації. Не займаючись нововведеннями, гетьман відновив на цих землях стародавні правові звичаї, що сягали своїм корінням у часи княжої України^[363]. Таким чином, автор підводив читача до логічного висновку, що правотворчі по­шуки Xмельницького базувалися на класичних правових джерелах Київської Русі.

Оцінка ролі Києва в історіографії XVIII ст. сприяє точнішій реконструкції національної свідомості тогочасної інтелігенції. Спи ра ю чись на вітчизня ну істо рич ну тра­дицію, українські літописці розглядали Київ як столицю всієї Русі. Так, С.Лукомський переконаний, що, незважаю­чи на зруйнування Батиєм і тривале татарське панування, Київ у XIV ст. ще залишався номінальною столицею Русі, загальноруським політичним центром. Тому лише після того, як литовський володар Гедимін підкорив собі "Киев, всея Россіи столицю", він зміг офіційно титулуватись "висо- чайшим князем всея Россіи"^[364].

Щоб приділити більше уваги історії міста, автор одного із списків "Короткого опису Малоросії" подав перелік київських литовських і польських воєвод^[365]. Через те що в XVII ст. Київ був основним економічним і культурним цен­тром України, головним осередком боротьби з католициз­мом і польською ідеологічною експансією, Б^мельницький планував надати йому статус столичного міста. На початку 1648 р. гетьман домовився з угорськими послами, "що коли справді-таки Ракоцій доможеться корони, то нехай залишає його удільним князем на Русі з столицею у Києві"^[366]. Однак через несприятливі суспільно-політичні умови цей проект не вдалося здійснити. Резиденціями правителів України в другій половині XVII — XVIII ст. були Чигирин, Батурин і Глухів. Але в тогочасній суспільній свідомості Київ продов­жував виступати як головний релігійний, культурний та економічний центр українських земель. "Государыня Императрица Елисавета, — писав автор "к:торії русів", — в 1744 году благоволила посетить, со всем двором своим, Ма­лоросію, путешествуя в главный город ея, Кіев" .

До сказаного варто додати, що попередники козацьких канцеляристів — київські церковні інтелектуали 1620— 1640-х рр. — розглядали Київ передусім як сакраль­ний символ України-Русі. Відроджуючи й розвиваючи ду­ховні традиції княжої держави, релігійні діячі XVII ст. надали містові статус "богохранимого града", "другого Єру­салима", вважали його місцем колективної покути і спасіння. Таке тлумачення ролі Києва у свою чергу служило для обґрунтування богообраності власного народу^[367].

Православна віра виступала в історичних творах XVIII ст. як третій важливий фактор соборності, що зміцнює культурну та духовну однорідність етносу. Протя­гом трьохсотрічного бездержавного періоду українці висту­пали значною мірою як етнорелігійна спільність. У той час саме православна церква залишалася найголовнішою си­лою, що забезпечила ідеологічну єдність суспільства та збе­регла історичну пам'ять поневоленої нації. Належність до однієї конфесії сприяла також об'єднанню українського й біло русько го на родів у бо ротьбі про ти по лонізації. Всі вітчизняні історики XVIII ст. вважали національ­но-релігійне гноблення, поряд із соціальним, основною причиною польсько-українського конфлікту.

Геополітичний аспект формування державної території проглядається на сторінках літописних пам'яток порівняно рідко. Це і не дивно, оскільки у XVIII ст. посилився процес інкорпорації України до складу Російської імперії. Тому політична думка національних інтелектуальних сил зосе­реджувалась у першу чергу на обороні незалежності, а не на геополітичних проблемах.

Одним із головних геополітичних завдань, що постали перед відновленою Українською державою, була ней­тралізація, а в перспективі й ліквідація Кримського ханства та колонізація причорноморських степів осілою хліборо­бською цивілізацією. На жаль, за існуючих тогочасних суспільно-політичних умов Україна була неспроможна са­мостійно досягнути цієї стратегічної мети. Літописні ма­теріали дають підстави припускати, що БХмельницький вважав опанування чорноморського узбережжя одним з пріоритетних національних інтересів. Так, Г.Граб'янка за­значав, що в посланні до царя, написаному в 1656 р., Xмель- ницький планував провести український кордон на півдні "від Чорного моря від гирла Дністра на Очаків до лиману, щоб Дніпром та Дністром вільно могли виходити в море ма­лоросійські торгові люди"^[368]. Цитовані рядки були пізніше використані авторами "Короткого опису Малоросії" та "Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и слу- чаев"^[369]. Якбачимо, за рахуноквільногодоступудо порівняно невеликої смуги морського узбережжя гетьман хотів ожи­вити українську торгівлю, відкрити нові шляхи для експор­ту та імпорту, оскільки старі, що йшли через Балтику, лежали в районі бойових дій. Однак Xмельницький добре усвідомлював, що для розв'язання цього стратегічного завдання можна буде приступити тільки після переможного завершення війни з поляками й досягнення надійної безпеки на західних кордонах.

До сфери стратегічно важливих інтересів України входила також Білорусія. Ще весною 1650 р. Б.Хмель­ницький повідомив царського посла Григорія Унков- ського, що вимагатиме від поляків "всей Белой Руси по тем границам, как владели благочестивые великие кня­зи"^[370]. Внаслідок успішних воєнних операцій у 1654 — 1655 рр. значна територія південної Білорусії потрапила під козацький контроль. Такий розвиток подій су­перечив експансіоністській зовнішній політиці Москов­сько го ца рства й не за ба ром при звів до за гострен ня українсько-російських взаємин. У пам'ятках вітчизняної історіографії знаходиться інформація, що стосується даної проблеми. Автор "Дійствій презільной брани" повідомляв про звільнення наказним гетьманом Іваном Золотаренком ряду білоруських міст від литовсько-поль­ських військ і про встановлення там козацького самовря­дування: "А гетьман Іван Золотаренко взяв Гомель, Новий Бихів та інші численні міста під себе підгорнув і військом козацьким осадив (окрім Старого Бихова)"^[371]. Про перемоги козацької зброї в південно-східній Біло­русії зазначалося також у "Короткому описі Малоросії", працях П.Симоновського, О.Рігельмана та ін. П.Симоно­вський, наприклад, також підкреслював, що "Гомель и Новый Быхов, одними только козаками, под командою Золотаренка, были покорены»^[372]. Щоб обґрунтувати факт козацького протекторату над південно-східною Біло­русією, автор „Історії русів" свідомо називає укра- їнськи ми два го лов них міста цьо го регіону. Змаль о ву ю чи картини облоги, він підкреслив, що "Золотаренко с кор- пусом своим, в Ноябре месяце 1655 года, осадил город Гомель, принадлежащей к Малоросіи, но отнятый недав­но Поляками»¹. ^алі: "Из Гомеля выступил Золотаренко с кор пусом к городу Новому Быхову, принадлежащему так же к Малоросіи, и окружив его блокадою... делал на город частыя из квартир покушенія,.."² Однак, письменник, на жаль, не конкретизував свої означення, оскільки не уточ­нив, чи це була етнічна або історична належність, чи політична — досягнута шляхом завоювання, — що в серед­ньовіччі також визнавалось як юридичний аргумент.

Отже, історико-літературні твори XVIII ст. відіграли важливу роль у з'ясуванні історичної правди, збере­женні історичної пам'яті нації й формуванні ідеї собор­ності всіх українських земель. Прагнучи сконсолідувати націю, представники інтелектуальної еліти намагались пробудити почуття солідарності між усіма українцями незалежно від соціальних, культурних, етнографічних та регіональних особливостей. "Незважаючи на поділ України за Андрусівським договором 1667 р. і Вічним ми­ром 1686 р., — зазначав М.Марченко, — продовжує існу­вати тверда думка про Україну як цілісне географічне, територіальне і етнографічне поняття, поняття про єди­ний народ"³, що займає територію від Сяну й Вісли на за­ході до середньої течії Дону на сході і від причорноморських степів на півдні до верхньої течії Дніпра й Стародубщини на півночі. Таким чином, ко­зацькі інтелігенти, зберігши і творчо розвинувши на но­во му рівні здо бут ки дер жавниць кої дум ки Київської Русі, передали ідею соборності наступним поколінням борців за єдину незалежну Україну "від Сяну до Дону".

Незважаючи на здобуття незалежності, наведені думки не втратили своєї актуальності, оскільки частина наших етноісторичних земель — Лемківщина, Надсяння, Xолм- щина, Підляшшя, Берестейщина, Турово-Пінщина, Ста- родубщина, Слобожанщина, північно-східне Приазов'я та Кубань — усе ще перебуває за межами сучасних кор­донів Укр аїнської дер жа ви.