Вступ

Твори так званої козацької історіографії належать до визначних пам'яток вітчизняної історичної й політичної думки XVIII ст., що присвячені українській історії від на­йдавніших часів. Проблематика козацького літописання 30 — 80-х рр. XVIII ст. пов'язана з темою розвитку укра­їнської історіографії в період активізації духовного жит­тя на Лівобережжі. Вона якнайтісніше поеднана з тогочасною суспільно-політичною думкою, спрямова- ною на захист автономії та станових прав козацької еліти. Створені в цей час історико-літературні пам'ятки істотно вплинули на процес відродження української культури, мови та національної самосвідомості.

Міркуючи над перспективами подальшого розвитку історичної науки, українські вчені ще в першій чверті ХХ ст. наголошували на необхідності поступового пере­ходу від опису подій до глибокого вивчення соціаль­но-культурного середовища. Так, ще у 1910 р. І.Крип'я- кевич підкреслював: „Не вистачає обмежуватися роз­слідом зверхніх форм життя; не можна захоплюватися тільки деякими подіями, що знаходять відзвук в нашім серці; не вільно хвалити, ні критикувати, любити ні нена­видіти; треба зрозуміти минувшину. Беремо факт за фактом, подію за подією, розглядаємо їх з усіх сторін, відчищуємо з пороху неправди і тенденції, якими вкрив їх час; освітлюємо ряди людей, що йдуть з незвісних сторін і прямують до незвісних мет; входимо в вир страждань і утіх, стремлінь і бажань, антагонізмів і сим­патій, якими жили люди перед віками; аналізуємо чужі душі, досліджуємо краї і культури, переживаємо цілі епохи"^[1].

Видатний фахівець у галузі генеалогії В.Модзалев- ський, котрий переважно в фактографічно-описовій ма­нері працював над біографіями представників української шляхти та старшини, 1919 р. рекомендував колегам звернутися до свідомісної сфери історичного процесу середини XVII — XVIII ст.: „В українській істо­ричній літературі є велика прогалина: майже зовсім не вивчена історія Гетьманщини з боку її ідеології... Пере­глядаючи галерею українських мучеників, стає ясним тільки одне, що їх карали „за зраду", за те, що вони мали сміливість йти проти централістичних змагань влади і були переконані в тім, що Україна й після договору 1654 року лишалася незалежною і автономною державою" .

Потребу досліджувати світ уявлень та ідей історич­них суб'єктів добре усвідомлював також М.Груше- вський. „Я даю досить місця сьому матеріялові, — писав він у передмові до IX тому _гДсторії України-Руси", — бо історикові кінець кінцем не менше, а часом навіть і більше важно знати не тільки те, як саме проходили події (в деталях здебільшого їх і не можна відтворити), — а як вони були прийняті й відчуті сучасниками, як переломи­лися в їх свідомості і які враження й настрої серед них „2

викликали .

Можна стверджувати, що в українській історіографії немає спеціального комплексного дослідження суспіль­но-політичних поглядів авторів історико-літературних творів 30 —80-х рр. XVIII ст., а також джерелознавчої цінності останніх. Тим часом вивчення цих пам'яток дає змогу, зокрема, відповісти на питання щодо організації літописної справи та місця хронік у політичному й ідео­логічному житті Гетьманщини. Адже козацькі літописи призначалися не тільки для нащадків, а й для сучасників і використовувалися у визвольній боротьбі українського народу проти російського поневолення або для захисту "прав та вольностей" старшини. Характер літописної тенденційності залежав від індивідуальних поглядів ав- тора, конкретного призначення твору та загальної суспільно-політичної ситуації на час його написання.

Як справедливо зазначає відомий учений В. Степан­ков, "вкрай важливою проблемою є дослідження національної свідомості українців", оскільки "до сьо­годнішнього дня у польській історіографії та в працях окре мих укр аїнських на уковців про дов жує спос теріга- тися виразна тенденція до її заниження" . Відомо, що ко­зацькі літописи є саме такими творами, в яких тогочасна національна свідомість яскраво проявляється не тільки у виборі окремих тем, а й у характері їх висвітлення. Знач­ний інтерес становить також проблема сприйняття інте­лектуалами Лівобережжя соборності українських етнічних земель. На думку В.Степанкова, "актуальним залишається вивчення відображення революційних подій у то го часній усній творчості, об разот вор чо му мис­тецтві, літературі, літописанні тощо"^[2]. Науково перспек­тивним залишається й розгляд питання формування станової свідомості козацьких канцеляристів і політи­чної культури провідних верств українського суспільства. Детальна характеристика суспільно- політичних й істо­ричних поглядів козацьких літописців важлива для су­часної історіографії ще й тому, що наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. відбувалося становлення укра­їнської історичної науки. На жаль, через несприятливі обставини поза увагою вітчизняних дослідників залиши­лося питання впливу пам'яток козацького літописання на творчість М.Берлинського, М.Антоновського, Д.Бан- тиша-Каменського, ГСрезневського, М.Маркевича та ін., тоді як спадщина військових канцеляристів прислу­жилася науковому вивченню українського минулого, значною мірою сприяла зростанню суспільної свідо­мості, формуванню історичних поглядів учених першої половини XIX ст. у добу національного відродження.

Наше дослідження присвячене двом важливим сфе­рам духовного буття українського суспільства — істо­ричній думці та національній свідомості. Йдеться, власне, про історію ідей, проблему національних ціннос­тей та інтересів, сутність і роль етнонаціонального фено­мена в суспільному житті, етнополітичний вимір українського державотворення тощо. Отже, автор роз­глядає ряд складників, які охоплюються поняттям „інте­лектуальна історія", а також звертає увагу на ті явища суспільно-політичного життя, що справили помітний вплив на розвиток національної свідомості українців.

Національна свідомість світської інтелігенції Лівобе­режжя 30 —80-х рр. XVIII ст., однією із специфічних форм вираження якої були історико-літературні твори військових канцеляристів, в даній роботі розглядається з врахуванням того, що історико-літературні пам'ятки 30-80-х рр. XVIII ст. не можуть вивчатися ізольовано від літописів Самовидця, Граб'янки, Величка, оскільки останні тією чи іншою мірою послужили для них джере­лами, а також "!сторії русів". В монографії приділена крім того ува га вив чен ню по туж но го мобілізу ю чо го впливу, який мала національно заангажована літописна спад щи на військо вих кан це ля ристів на ста нов лен ня української історіографії доби національного відроджен­ня пер шої по ло ви ни XIX ст.

Нижні хронологічні межі праці припадають на 30-ті рр. XVIII ст., коли прагнення тогочасної інтелігенції Лівобережжя до створення систематичної історії Укра­їни було реалізоване в "Короткому описі Малоросії". Верхнім рубежем є початок 40-х рр. XIX ст., коли почався перехід від культурної до політичної фази національного відродження, а також відбулися певні якісні зрушення у вітчизняній історіографії. В зазначений період просте­жу ють ся ха рак терні особ ли вості ево люції жан ру ко­зацького літописання. У національній просвітницькій і романтичній історіографії першої половини XIX ст. ко­зацькі літописи відіграли специфічну важливу роль дже­рел нагромадження й збереження інтелектуального потенціалу, передачі духовного досвіду, зокрема держа­в ниць кої іде о логії.

Літописи, що вийшли з кола військових канцеля­ристів, послідовно розвивали ідею єдності всіх укра­їнських земель, а деякі з авторів навіть відстоювали необхідність їх політичного об'єднання у козацькій державі. !дейною зброєю в руках гетьманського уряду служила теорія, що створювалася місцевими інтелекту­алами у світлі практичних завдань часу. В сповнене драматичними подіями XVIII ст. й у добу національного відродження XIX ст. слово історичної науки часто на­бувало гострого ідейно-полемічного звучання. Адже українська інтелігенція воліла щось протиставити офіційній імперській історіографії, котра сформувала цілісну систему поглядів на наше національне минуле. "Її основними елементами, — узагальнює В.Кравченко, — можна вважати: заперечення окремого від загально- російського етногенезу українців, тенденцію до зни­ження соціального статусу козацтва, заперечення договірно-правової основи перебування Гетьманщини у складі Росії та історичної легітимності прав і свобод ко­зацької держави, засудження самостійницької політики українських гетьманів, виправдання централізаторської політики російського уряду на Україні" .

Неабиякі труднощі в дослідженні літописного ма­теріалу обумовлюються специфічною природою самих джерел. Протягом тривалого часу козацькі канцелярис­ти працювали над відтворенням минулого української нації, намагалися зафіксувати найважливіші події сучас­ності. Активно використовуючи доробок своїх поперед­ників, вони опускали одні повідомлення, вставляли інші, деякі змінювали до невпізнання, залишаючи для на­щадків чи ма ло ціка вих за га док. Праг нен ня розібра тися в неповній або суперечливій інформації, отримати з ко­зацьких літописів максимум відомостей є одним з най­важливіших завдань джерелознавства. Як зазначав Д.С. Лихачов, дослідник літописних текстів "має бути мо воз нав цем, істори ком літе рату ри, істори ком, пев но мірою психологом, має володіти знаннями в галузі історії суспільної думки, знати в усіх деталях епоху, до якої на­лежить його твір"^[3].

Специфіка даної теми потребує застосування істори- ко-генетичного та порівняльно-історичного методів для дослідження процесу розвитку національної істо­ріографії. Xарактеристика компілятивних козацьких хронік про во ди тиметь ся згідно із сфор мова ни ми тра- диційни ми ме то дич ни ми при й о ма ми істо ри ко-тек сто- логічних досліджень, які базуються на поєднанні формального й ідеологічного аналізу матеріалів пам'я­ток. Застосування історичної критики компіляцій по­глиблює можливості загальної оцінки козацьких літописів як продукту суспільно-політичної думки і ду­ховної культури Гетьманщини, допомагає охарактеризу- ва ти до сяг нення да ної історіографії в без по се ред ньо му зв'язку з тією епохою й нашими уявленнями про неї. У працях поряд з узагальненням нагромадженого досвіду творчої лабораторії літописця необхідно використовува­ти системний підхід щодо дослідження хронік, який спи­рається на ме то ди ки різних спеціаль них істо рич них дисциплін. Це знайде практичний вияв у аналізі літопис­них матеріалів з урахуванням текстології, генеалогії, хро но логії тощо.

На думку Д.С. Лихачова, сучасна текстологія — це вже не просто критика тексту, а вся його історія. Причо­му "під історією тексту, — продовжував видатний уче­ний, — почала розумітися аж ніяк не тільки генеалогія списків, по збавле на іноді істо рич них по яс нень, за сно ва­на на класифікації списків лише за їх зовнішніми ознака­ми. !сторія тексту пам'ятки почала розглядатися в найтіснішому зв'язку з світоглядом, ідеологією авторів, упорядників тих чи інших редакцій пам'яток та їх пере­писувачів. !сторія тексту стала певною мірою й історією їх творців і почасти, як це ми побачимо далі, їх читачів. На перше місце в текстології виступили людина та суспільство..." . Для встановлення джерельних запози­чень у літописах XVIII ст. й визначення стилізацій і фаль­сифікацій XVIII — першої половини XIX ст. слід застосовувати мовностильовий аналіз. При цьому варто пам'ятати, що будь-яка схема взаємозв'язків літописних текстів дасть реальну користь історикам лише в тому разі, якщо вона відтворює дійсну історію тексту або при­наймні визначає правильний напрям його еволюції від одного етапу до іншого.

Оскільки козацькі літописи за своєю природою є історико-літературними творами, то, на відміну від історичних документів, при їх вивченні необхідно ви­користовувати також літературознавчий аналіз, що передбачає необхідність всебічного дослідження не лише змісту, а й форми, ідейного та естетичного ас­пектів. Тим більше, що, на думку академіка О.О. Шахма­това, яку він висловив у 1913 р. в листі до В.О. Пар- хоменка, "виділенню історичних фактів має пере­дувати робота над літературним складом джерел"^[4]. На­голошуючи на необхідності синтетичної характеристи­ки літописів, видатний науковець все ж таки вважав, що "го лов ним за вдан ням дослідни ка літо пис них зве день, як взагалі будь-яких літературних пам'яток, має бути вста­новлення взаємного зв'язку між однорідними, схожими пам'ятками, причому цей зв'язок може частково поясню­ватися спільним походженням від інших, давніших пам'я­ток, частково ж він може залежати від взаємного одна на одну впливу цих пам'яток. Без такої попередньої роботи неможливі ніякі загальні характеристики пам'ятки"^[5] Але було б помилкою вважати, ніби шахматовський підхід звільняє від необхідності виділяти й аналізувати як істо­ричні джерела окремі фрагменти текстів. На практиці істо ри ки постійно за й ма ють ся цим, і вив чен ня літо писів як історичних пам'яток, безумовно, залишається одним із найважливіших завдань джерелознавства. Як дово­дять сучасні фахівці, "історико-літературне джерело — складне явище. Вивчення його, експертиза його автен­тичності та вірогідності... вимагає різнобічного, розгалу­женого аналізу структури твору, який враховує не тільки об'єктивно-історичний бік, але і суб'єктивний, тобто ав­тора, його світогляд, його суспільне становище, май­стерність і новаторство, поетичне, художньо-образне втілення життєвих явищ"^[6].

Вив чен ня да ної те ма ти ки пе ре дба чає по ста нов ку й розв'язання проблем, які до недавнього часу через не­сприятливі суспільно-політичні обставини обминалися вченими. Як слушно зазначав О.Оглоблин, "в історичній літературі утворилася якась прогалина, майже прірва між укр аїнською історіографією пер шої по ло ви ни XVIII ст. ... і епохою Котляревського ... Все багатство укра­їнської історіографії і цілої громадсько-політичної думки другої половини XVIII століття ... залишилося поза ува­гою української історичної науки і приречене було на майже цілковиту "архівну загибель"^[7].

Через це дана тема не має великої історіографічної традиції. Досі їй не було присвячено жодної спеціальної монографічної праці. Вона висвітлювалася, як правило, в загальних рисах, нерівномірно та неповно. Такий стан речей потребує узагальнюючого дослідження, залучен­ня матеріалів, що раніше не були об'єктом наукових студій. Монографія є черговим кроком у вивченні політичної культури й національної свідомості козацької еліти Лівобережжя, що органічно вписується в нещодав­но започаткований науковий напрямок — історію політичної культури українського козацтва. На спе­цифічному джерельному матеріалі, що є продуктом творчості військових канцеляристів, висвітлено кон­кретно-історичні прояви національної свідомості інтелігенції Гетьманщини 30 - 80-х рр. XVIII ст., з'ясова­но вплив її наукової спадщини на історіографію доби національного відродження першої половини XIX ст.

Особливості передачі тексту джерел. У цитатах з укра­їнських історико-літературних пам'яток XVIII ст. автор­ську мову збе ре же но повністю.

В уривках із творів Г.Граб'янки, С.Величка, Ф.Софо- новича, Густинського та Чернігівського літописів, "Літо- писца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев" і "Короткого опису Малоросії", котрі написані слов'яно-українською мовою або книжною українською з більшою чи меншою домішкою русизмів, літера h ("ять") пе ре дається бук вою "і".

У "Ко ротко му описі про ко заць кий ма ло російський народ" П.Симоновського, "Зібранні історичному" С.Лу- комського, "Короткому літописі Малої Росії" В. Рубана й "!сторії русів", що написані майже чистою російською літе ра тур ною мо вою з не значною домішкою укра ї ні змів, "h" послідовно замінено на "е" (за винятком цитат укра­їнських документів, уміщених до першої праці).

У творах обох груп твердий знак у кінці слів після твердого приголосного послідовно опускається. Під час цитування завжди збережено авторську пунктуацію.

Виписки з "Літописної оповіді про Малу Росію та її народ і козаків узагалі" О.Рігельмана здійснено відповідно до транслітерації у виданні 1994 р.

XXIII розділ "Про козаків малоросійських колишніх разом з нарисом історії про Малу Росію" з IV тому "Опи­су всіх народів, які проживають у Російській державі..." Й.Георгі М.Антоновський написав російською мовою. При цитуванні тексту ми вважали за необхідне передати особливості літературної мови допушкінської доби й стильової манери автора. Але щоб наблизити викори­стані рядки до сучасних граматичних норм, внесено такі зміни:

1.  Літери кириличного алфавіту XVIII ст., які вийшли з ужитку послідовно замінено сучасними, а саме: "h" на "е", "і" на "и", "F" на "ф".

2.    Наприкінці слова після твердих приголосних гра­фема "ъ" опускається.

3.   Мо дернізо вано закінчення при кмет ників ро дово го відмінка однини чоловічого роду ("ого", "его" замість "аго", "яго"), прикметників та дієприкметників називно­го і знахідного відмінків множини ("е" замість "я"), осо­бо вих за й мен ників ро дово го й знахідного відмінків однини жіночого роду ("ё" замість "я") тощо.

Авторський син так сис та пун кту ацію за ли ше но без змін.