3.1. Національна свідомість української інтелігенції. За матеріалами історико-літературних пам'яток (етнокультурний рівень)

К., 1991. — Т. I. — С. 84. С. 102.

обрусіли й перестали дивитись, як вовки в лісі"^[275]. Білоруське населення Смоленської землі було остаточно асимільоване мос кови тами у XIX ст.

Оскільки соціально-економічна та культурна політика Речі Посполитої ставила під загрозу саме існування укра­їнської нації, то різницю між українцями й поляками на сторінках літописних пам'яток виражено чітко й недвозна­чно. Матеріали історичних творів 30 — 80-х рр. XVIII ст. до­сить детально й нерідко в образній формі давали необхідні свідчення про непримиренний польсько-український анта­гонізм. Одним з яскравих прикладів цього є вміщена на сторінках Чернігівського літопису розмова між Б. Хмель­ницьким і Яном Казимиром, котра відбулася після Зборівської битви. Пояснюючи королю, що доведений до відчаю переслідуваннями український народ веде боротьбу за виживання, гетьман намагався переконати монарха в не­можливості досягти компромісу: "Мні самому, яко и всему народови Малоросійскому, незносные и невымовные чини­ли крівды; а тепер, чого не дай Боже, гди бы нас зламали, не зоставили бы и наслідку руского. А так, найяснійший мо- нархо и милоспвый пане, будем от них боронитися, поки нас станет, дабы в наши козацкіе городы и не заглянули. Я тепер, найяснійшій кролю, пане мой милостивый, учинити готов все, шчо ми кажеш, а з Ляхами буду битися"^[276]. У даному разі антитеза "ми" — "вони" переходить у проти­ставлення "ми" (українці) — "наші вороги" (поляки).

Літо пис на інфор мація дає підстави зро бити вис новок про розуміння інтелігенцією XVIII ст. глибинного зв'язку між соціальним і національним у природі польсько-укра­їнського конфлікту. Так, повідомляючи про справедливу розправу над різними категоріями гнобителів влітку 1652 р., історик також не забув нагадати й про етнічну належність учасників подій: " Тогдаж в городах везді панов и старост лядских, ксендзов и жидов (понеже паки наіхали были) съизнова всіх выбили люди и посполитство украинское"^[277].

Належну оцінку з боку історіографів дістала практика призначення на адміністративні та військові посади в укра­їнських землях осіб польської національності. Такі факти свідчили про привілейоване становище поляків у Речі Пос­политій і сприймалися свідомим українським населенням як образа національної гідності: "Самаго же Козацкаго Гетьмана под веденіе и власть Коронному Гетьману отдали и знатнейшія урядовыя места в Малой Россіи природным Полякам роздали, что Козакам столь чувствительно стало, что они снесть сего будучи не в состояніи ... всему тому вос­противились"^[278].

У середовищі українського суспільства XVIII ст. існува­ли сформовані раніше, усталені уявлення про особливості польського національного характеру. Зауважимо, що ці сте­реотипи прикладалися в першу чергу до провідних суспільних прошарків нації-поневолювача. Автори літопис­них творів підкреслювали такі негативні риси польської шляхти, як гордість, зарозумілість, жорстокість, віроло­мство тощо: "И зараз Ляхи з великою гордостию звели бит- ₁

ву з Хмелницким" . У тексті Білоцерківського універсалу Б. Хмельницький підкреслював, що підняв повстання не проти короля, "но против Поляков гордых"^[279], "... гонор лядскій претил над мертвим наруганіе, хотя и ворогом при жизни"^[280] (виходячи з цього твердження письменник помил­ково відносить Стефана Чарнецького, котрий сплюндрував поховання Б. Хмельницького, до українців), "напрасно де­лались от Поляков злобных беды и крайныя разоренія"^[281].

Розповідаючи про заключний етап повстання 1638 р., П. Симоновський наголосив, що причиною трагічної роз­в'язки стала надмірна довірливість козаків, які повірили обіцянкам віроломних поляків": "На чем они, по чистосер- дечію своему уверясь, и здались без сопротивления. Поляки же, как видно к ним были вероломны, не менее и в сем слу­чае содержали пароль свой, как и прежде"^[282].

Отже, багатовікова історія взаємин між двома народами не могла не викликати критицизму в оцінці польської спільноти. Як свідчить О. Бауер, "все сприйняття навколиш­ньої дійсності проходить у людей через "національне сито", через апперцепцію. Подібно до того, як індивід не просто, не механічно сприймає що-небудь нове, а вводить його до складу всього духовного буття, робить часткою своєї осо­би...так і ціла нація нічого не сприймає механічно"^[283]. Саме тому в українській національній свідомості ХУ!-ХУШ ст.

існував негативний, з образливими відтінками стереотип "Поляков супостатов наших" .

На сторінках історико-літературних творів 30 — 80-х рр. XVIII ст. зустрічаються назви багатьох націй і держав. Вони свідчать про те, що українці мали добре уявлення про етнічну карту Європи та були знайомі з рядом азіатських етнічних спільнот. Так, у "Короткому описі Малоросії" за­значено назви таких народів: башкирцы, волохи, жиди, кол- мики, ляхи, Москва, німці, ормяне, татари, турки і шведи. Степан Лукомський згадував венгров, волохов, жидов, ля­хов, Москву, мултян, татар і турок. У разі необхідності авто­ри прямо вказують національну приналежність тієї чи іншої особи: "который (гетьман Конецпольський — ІД.), для со- вершенія того дела, определил Полковника Французской породы, именем Меріона, с двумя стами человек" , "При ко­ролі полском Генрику Французу"³, "В ту пору Ґанджа, по­лковник уманскій, герцуючи изрядно на поединкі с поляками прежде баталіи, от нікотораго волошина герцов- ни ка убит"⁴ тощо.

Українська інтелігенція XVIII ст. розглядала кровну спорідненість і спільність походження як важливі фактори національної ідентичності. Перша з наведених ознак нале­жить до біологічних, а друга є територіальною. Їх наявність свідчить про комплексне багатоаспектне розуміння укра­їнськими інтелігентами XVIII ст. поняття "нація". Так, роз­повідаючи про злочини, які чинили січовики після перемоги на гетьманських виборах свого кандидата !вана Брюховець­кого, автор "Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев" з глибоким жалем вигукував: "Но запо- рожци — своя ридная кровь малороссійска однои віры пра­вославной благочестивой"^[284]. До краю обурений безчин­ствами низових козаків письменник порівнює їх з татарами й "ненависними ляхами".

Незважаючи на те, що з царювання Петра I розпочався активний відплив талановитих учених і культурних діячів до Московії, більшість вихідців з України продовжувала ідентифікувати себе з власним народом. Як зазначав Д. До­рошенко, "можна було, розуміється, українцям XVIII в. зай­мати на імперській службі високі посади аж до канцлера, можна було робити в Петербурзі службову і літературну кар'єру, але в той же час рідко хто з них забував "отечество малороссийское" і свою приналежність до "нації мало­російської". А що при цьому можна було зберігати не тільки ясну свідомість своєї окремішності, але й почуття культур­ної переваги українців над великорусами, про це дуже яс­краво свідчить "Історія Русів"^[285]. З іншого боку, ці просві­тителі Московії залишалися в національно-культурному відношенні українцями і в очах своїх земляків на Бать­ківщині : "Того ж года вице-президент святійшаго синода архіепис коп Нов го родскій, Фе о фан Про ко по вич, пре ста ви­ся; сей премудрый родом был з Украины" , "А єпископа Ки­рила із Воронежа дожидаються в Чернігів, куди він генваря 19 і приїхав на початку 1762 року. Родом він, превелебний єпископ Кирило Ляшовецький, малоросіянин, Гадяцького полку, містечка Опішного священницький син"¹, — читаємо у другій редакції Чернігівського літопису.

Негативно оцінюючи діяльність Правління гетьма­нського уряду, до складу якого, крім "правителя", входило ще двоє московитів, історіографи з радістю повідомляли про відновлення гетьманства в 1750 р. Причому П. Симоно­вський ясно дав зрозуміти читачеві своє задоволення з того, що відтепер Гетьманщиною став правити не чужинець, а "Его Сіятельство, Граф Кирило Григорьевич Разумовский, яко природный Малой Россіи сын" .

Традиційне вживання політичної термінології свідчило про кількавікове існування в суспільній свідомості вже сформованих відповідних понять. За твердженням відомого російського психолога О. Леонтьєва, у значенні слова відоб­ражається "перетворена й згорнута в матерії мови ідеальна форма існування предметного світу, його властивостей, зв'язків та відносин, розкритих сукупною суспільною прак­тикою . З цього положення випливає, що значення суспільних предметів і явищ формуються в процесі історич­ної практики, незалежно від ставлення до них окремих осіб, соціальних груп, структур тощо. Розповідаючи про укра­їнську спільноту, автори історико-літературних пам'яток нерідко використовували терміни "народ" або "нація". Під час аналізу змісту поняття "народ" перш за все впадає в око його багатозначність.

Найчастіше в літописній практиці XVIII ст. слово "на­род" означало форму національної й етнічної єдності, тобто націю: "Общенародное от Русі челобитье, а паче от козаков, с великим жалем в кривдах и утіснениях, ляхами діючихся,

₁

посилано на генеральный сейм в Варшаву" ; "мні самому, яко и всему народови Малороссійскому, незносные и невы- мовные чинили крівды" ; "Между сими годами князь Кон­стантин Константинович Острожскій, благочестивий, за обиды Рускіе, супліковал до сенату полского ... а особливо полскій королевич Владислав, — до трибуналу, за Руским народом причинялись облегченіи..."³ У наведених прикла­дах мовиться про всіх мешканців Речі Посполитої укра­їнської національності. У реченні "Да того ж 1695 года Борис Петрович Шереметев... и Мазепа... Казикермен и Муберек до фундамента разорили, токмо на Таванском острові, кріпость или Муштрит мурованный оставя и земляним ва­лом разширивши, войска туда обоего народа и запорожцов вве ли" йдеться про те, що гарнізон щойно захопленої фортеці складався з українців і московитів.

Визначення "народ" застосовувалось і в розумінні насе­лен ня дер жа ви, жи телів Гетьман щи ни: "На осно вании оных и ваше императорское величество ... достославное свое ве­ликодушие и благоволение оной же вернейшей малорос- сий ской стра не, аки су ще му сво е му дос то я нию, явить... изволили. За толикое убо к тамошнему народу высокома­тернее благосердие.. .молим при том и молити не престанем вишняго бога..."

У процесі розвитку цього первинного значення з'яви­лися семантично вужчі номінативні одиниці. У певних словосполученнях слово "народ" стало означати не все суспільство чи націю, а окрему велику суспільну групу лю­дей:

1)   Більшість населення країни, селянство: "как ляхи... козаков в подданство поработили ... да и посполитій народ украинскій с ними тяжчайшими податми озлобляли"^[286]; Бог­дан Хмельницький говорить хану, що на початковому етапі повстання козаки прагнули "толко шляхту от озлобления на ро да рус ка го укро тити и гор дость их сми рить вой ною, а себі давные волности отискать хотіли"^[287]. "Величав його й простий народ, називав новим рятівником всієї Русі та пра­вослав'я"^[288].

2)  Козацтво. Прикладом-ілюстрацією до цього значення може бути назва праці П. Симоновського "Краткое опи - саніе о козацком малороссійском народе и военних его де­лах". Уданому разі основним представником українського народу вважається його провідна соціальна верства - козац­тво. Коли у XVI — XVII ст. більшість українських аристокра­тів втратила зв'язки зі своєю спільнотою і полонізувалася, то ініціативу в національному житті, керівництво в боротьбі з польським наступом перебрали козаки. Слід підкреслити, що військові канцеляристи у своїх творах всебічно обґрун­тували роль козацтва в українській історії та створили кон­цепцію "козацької політичної нації". Цей унікальний у європейській структурі соціальний прошарок розглядався ними як втілення української державності XVII — XVIII ст. та всього українського народу. Тому терміни "козацький народ", "козако-руський народ" зустрічаються в працях Григорія Граб'янки, Самійла Величка, Петра Симоновсько- го тощо.

Для позначення спільності людей, об'єднаних єдиною мовою, територією, глибокими економічними зв'язками, традиціями, рисами культури й характеру вживається та­кож термін "нація". Адам Кисіль "просит Хмельницкаго, святостію той же самой Веры и честію Россійской націи, от­пустить Татар обратно в домы их, а Козаков привесть в обы- кновенныя их квартиры" . Даний приклад є ще й цікавим свідченням того, що присяга честю нації, тобто її репу­тацією, авторитетом, вважалася в XVII — XVIII ст. одним з найсерйозніших зобов'язань у тодішній системі мораль­но-етичних правил поведінки. Така урочиста офіційна обіцянка дотримуватись певних обов'язків оцінювалася вище, ніж звичайна клятва шляхтича своєю особистою гідністю. Ототожнюючи себе з українською національ­ністю, наші предки при цьому зіставляли власну поведінку із зраз ка ми, нор ма ми й пра ви ла ми, при та манни ми укра­їнській етнічній спільноті. Ця морально-етична система виступала одночасно еталоном оцінки вчинків суспільного оточення і критерієм самооцінки діяльності індивіда. Отже, почуття національної гідності було характерним для українського менталітету середньовіччя й XVIII ст.

Відносний демократизм поглядів козацьких літописців дозволяв їм, на відміну від шляхетської еліти, широко трак­тувати соціально-політичне поняття "малоросійської нації", до якої вони зараховували не лише шляхту й козацтво, а й духовенство та міщан. Деякі приклади дають підставу твер­дити про ототожнення "нації" з усіма мешканцями гетьма­нської держави.

Визначення "отчизна" (отечество) як назва країни сто­совно до людей, котрі в ній народилися та є її громадянами, застосовувалось і щодо України: "Заболізновавши, созвал старшину в Чигирин, и по разговорі о прежде бывшем дійствіи отечеству Малороссійскому и о многотрудном оно­го от ига полского освобожденіи, поблагодарствовал всім за послушаніе в войнах и за гетманство" ; "кому з вас любима целость отчизны нашой, Украйны Малороссійской"^[289]; "Того ж року князь Меншиков Олександр Данилович, головний всієї Московської держави примас, нашої Української Вітчизни недоброхот, відставлений від честі і висланий з Петербурга... в Сибір... "^[290] В останньому прикладі термін "Вітчизна" служить також для протиставлення українсько­го державного організму московському. Загалом викорис­тання цього слова засвідчувало належність авторів та їх героїв до своєї нації, підтримувало почуття етнічної єдності співвітчизників. Самоусвідомлення інтелігентів XVIII ст. було настільки високим, що дозволяло їм трактувати Київську Русь як батьківщину своїх предків-українців, сприяло збереженню державницьких традицій: "Власно предковічной отчизны нашой и Святого и Равноапостоль­ного Князя Владимира Кіевского, святым крещеніем Русь просвітившого" . Зі стилістичного погляду дана лексема надавала літописним рядкам урочистого забарвлення.

Українці завжди зараховували себе до європейських націй не лише в географічному плані, як це може здатися з нижченаведеного прикладу: "Сарана велика була в Малій Росії і по інших європейських націях"^[291]. Завдяки козацтву український народ уже з другої половини XVI ст. брав ак­тивну участь у військово-політичному та суспільно-еко­номічному житті Європи^[292]. Європейці оцінювали козаків як серйозну військово-політичну силу, що здатна впливати на міжнародні відносини. В західноєвропейській свідомості Запорізька Січ виступала аванпостом християнського світу в боротьбі з Османською імперією та Кримським хан­ством^[293]. "Національно-визвольні війни українських козаків, міщан і селян проти панування шляхетської Польщі в Україні та кож мали за галь ноєвро пе йський ре зо нанс і роз­глядалися як одна із ланок протидії католицькій лізі, що об'єднувала групу держав, які репрезентували контрре­формацію, її очолював Ватикан, а бастіоном на сході була Польща, могутність якої й розхитувала Україна"^[294]. Тому не лише географічне положення, а насамперед роль останньої в боротьбі з мусульманською загрозою, підтримка антика- толицького руху та належність до західної культури дозво­ляли українським інтелігентам вважати своїх співвітчиз­ників європейською нацією. Так, Самійло Величко зазна­чав, що українці належать до "преславных в Европі наро­дов"^[295]. За словами цього козацького канцеляриста, спалах визвольної війни під проводом Б. Хмельницького "заохотив був до тої воєнної справи серця інших, дальших європе - йських християнських монархів. Так що вони, приєдную­чись на про хан ня один до од но го і до по ма га ю чи один одному у військовій кампанії, з великою витратою війська та скарбу, запалили й затьмили були димом чи не всю хрис­тиянську Європу"^[296]. Отже, "!деябатьківщини,якелементар- на для кожної людської спільноти взагалі, чи не найцупкіше трималася в українській духовності навіть за найтяжчих для неї періодів"^[297], одним з яких була для неї друга половина XVIII ст.

Високо підносячи національних героїв, українська інтелігенція водночас гостро засуджувала зрадництво. Ця тема була актуальною для історико-літературних пам'яток, оскільки більшість їх матеріалів була присвячена національ­но-визвольним змаганням XVI — XVIII ст.

Серед літописних сюжетів за виразністю своєї ідеї та драматизмом подій вирізняється оповідання про Хмель­ницького й Барабаша. Черкаський реєстровий полковник Барабаш, задоволений своєю кар'єрою та матеріальним добробутом, не був зацікавлений в антипольському по­встанні. Тому він приховав від козаків королівські привілеї "и дозволительное письмо о сопротивлении противу шляхе­тства"^[298]. Завдяки егоїзму та користолюбству полковник зра­див інте ре си українсько го на ро ду й опи нився у во ро жо му таборі. Виявивши сміливість, розум і хитрість, Хмельниць­кий заволодів вищезгаданими документами, після чого підняв козаків на боротьбу з поневолювачами. Конфлікт між Хмельницьким та Барабашем сприймається як ху­дожнє відображення літописцями взаємин між основною масою козацтва й тією частиною старшини, котра вірно служила Речі Посполитій. Після втечі Хмельницького на За­поріжжя відділ реєстровців, очолюваний Барабашем, поля­ки вислали на байдаках по Дніпру для з'єднання із загоном коронного війська під проводом Стефана Потоцького. Але дорогою серед козаків вибухнуло повстання, під час якого Барабаша та інших зрадників-старшин було вбито, як свідчить Величко, "нуртам Дніпровим отдано". Цим оповіданням письменники ще раз наголошували на загаль­новідомій істині - за перехід на бік ворога зрадники розпла­чуються власним життям. Ось чому загибель Барабаша та його однодумців від рук колишніх побратимів була зако­номірною. Автори не шкодували чорних фарб для негатив­ної характеристики постаті запроданця. За ганебні вчинки вони таврували його як "недруга отчизного, а похлібцу Ляд- ского"¹.

П. Симоновський зазначав, що незаперечним авторите­том та повагою серед козаків наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. користувалися лише ті гетьмани, котрі були справжніми патріотами України, захисниками інте­ресів свого народу. Тому ж, хто відмовлявся від своїх попе­редніх поглядів і переконань, проводив угодовську пропольську політику або взагалі залишав національний табір, доводилося розпрощатися з булавою, а то й з життям. Торкаючись на сторінках свого твору проблем патріотизму і зради, вихованець кількох провідних європейських університетів писав, що після загибелі Наливайка "Козаки не имели у себя настоящаго Гетьмана, который бы им жало­ван был от Короля, но избрали на то достоинство кого спо­собного усмотрели смежду себя вольными голосами и по избраніи, если он усмотрится верен Малороссійскому Ко- зацкому отечеству, почитали и слушались его так, как бы он жалованный от Королей; а если бы что в нем противнаго отечуству усмотрели, то такового тотчас отставляли, а вре­менем и убивали"^[299].

Велику вагу не тільки для розуміння ставлення Самійла Величка до національної зради, а й для характеристики то­го час ної гро мадської дум ки має літо пис не оповідан ня про долю визволених з полону бранців і "тумів" (людей змішаної крові).

Влітку 1675 року, щоб помститися за зухвалий напад на Січ, кошовий отаман !ван Сірко організував великий похід у Крим. 20 000 добірних запорожців "нещадно струснули" весь Крим, розгромили ханське військо й з великою здобич­чю повернулися додому. При цьому було визволено 7000 бранців та їхніх дітей, з яких, однак, лише 4000 побажали по­вернутися на Батьківщину. !нші ж за час перебування в не­волі змирилися зі своїм рабським становищем, зреклися власного народу і православної віри, відповідно виховали своїх дітей. Відступники не захотіли вертатися на Україну, покинути набуте в Криму майно. Ця безлика, слухняна де­націоналізована маса вирушила назад, на службу до татар. Отже, ці несвідомі зрадники виступають в оповіданні втіленням рабської психіки, пасивності, безхарактерності й покірності. Відпускаючи їх, Сірко "ще не вірив до решти, щоб вони остаточно пішли в Крим, а сподівався, що вер­нуться на Русь. Він вийшов на могилу, що там була, і дивився на них, аж доки стало їх не видно"^[300]. Однак, переконавшись у твердому намірі колишніх полонених і "тумів" йти до Кри­му, кошовий наказав молодим козакам наздогнати і знищи­ти всіх перевертнів, щоб не збільшувати в майбутньому число потенційних ворогів. Через деякий час Сірко сам пої­хав за козаками й подякував їм за виконання наказу. Глибо­ким співчуттям до нещасних перевертнів і разом з цим гірким осудом їх ганебного рабського вчинку пройняте звернення Сірка до загиблих, у якому "виражено головну ідею літописного оповідання"^[301]: "Простіть нас, брати, а самі спіте тут до страшного господнього суду, ніж би мали роз­множуватись у Криму поміж бусурманами на наші христи­янські молодецькі голови, а на свою відвічну без хрещення погибіль"^[302].

Хоча в більшості літописів до постаті !вана Мазепи й приклеєно ярлик "зрадника", проте це свідчить не про вну­трішні переконання авторів, а про данину офіційній політичній кон'юнктурі, великодержавницькій ідеології мо­сковського уряду. Оскільки всі правителі Гетьманщини, котрі перебували під московською зверхністю, не збирали­ся добровільно зрікатися своїх прав, а навпаки, всіма мож­ливими засобами захищали автономію України, то Петро I зробив висновок, "что со времен перваго гетмана Богдана Хмелницкаго, даже до Скоропадскаго, все гетманы явились изменниками" . Кілька літописців зазначали, що Мазепа вийшов з-під влади царя — свого верховного сюзерена, але при цьо му нічого не го во ри ли про свідому ан ти на род ну політику гетьмана, не звинувачували його в бажанні завда­ти зло своїй Вітчизні. Наприклад: "Тогож 1708 года Мазепа, зміни вши Го су да рю сво ему, при стал к швед ско му ко ро­лю" . "А в року 1708 Мазепа гетман змінил его величеству государю всероссійскому и к шведскому королю пристал"^[303].

"Мазепа зрадив"^[304], — лаконічнозазначивГригорійГраб'ян- ка. В опублікованому М. Білозерським Чернігівському літо­писі взагалі ж нічого не сказано про останні роки гетьманства Мазепи, хоч заключне повідомлення твору да­товане 1750 р. !з явною симпатією поставився до цієї постаті Самійло Величко. Він назвав пророчими слова !вана Сірка про Мазепу, які були звернені кошовим до запорожців: "Панове браття, просимо вас, не убивайте цього чоловіка, може, він вам і нашій вітчизні надалі згодиться"^[305]. Лише ав­тори "Краткого літоизобразительного знаменитых и памя­ти достойных дійств и случаев описанія", "Короткого опису про козацький малоросійський народ" та "Тетери русів" на­зивали Мазепу зрадником не тільки Петра I, а й Батьківщи­ни: "Гетман Мазепа ... з Шведом факцію тайно учинил: своему отечеству и государю измінил"^[306]. В універсалі !вана Скоропадського від 6 грудня 1708 р., котрий уміщений на сторінках праці П. Симоновського, читаємо: "Он (Мазепа — ІД.), измінник, Его Царскаго Величества и отчизны на­шей, тую изміну и прихиленіе свое до Короля Шведскаго учинил, а власне для того, же бы был самовластцем над на­родом нашим Малороссійским, отдавши оный под неснос­ное нам ярмо Польское"^[307] і т.д. Автор "Тстери русів" висловив своє ставлення до постаті Мазепи у світлі загаль­ної оцінки ним українсько-московських взаємин у період царювання Петра I. О.Струкевич доводить, що тут "образ ІМазепи на фоні проявів національної ідентичності й тео­ретичних підходів до витлумачення сутності політичного життя зображений як пронизаний цими проявами, як їх ге­нератор ..."^[308]. Тому поряд з даниною офіційній точці зору на сторінках "к:торії русів" простежується позитивна характе­ристика гетьманування Мазепи. Хоч і в опосередкованій формі, письменник підкреслив, що у своїх вчинках гетьман керувався перш за все державницькими інтересами, турбу­вався за загальнонаціональне благо. Найнегативнішу оцінку діяльність Мазепи отримала у праці О. Рігельмана. Детальному висвітленню характеристики постаті цієї істо­ричної особи в літописній літературі XVIII ст. необхідно присвятити спеціальне дослідження. Щойно цитована розвідка О.Струкевича стосується в основному вивчення оцінки постаті Мазепи в "Тетери русів".

Важливим складовим елементом національної свідо­мості є релігія, котра повинна однак розглядатися не лише на етнокультурному, а й на історичному (історія церкви) та політико-правовому (державна релігійна політика, відстою­вання конфесійних прав) рівнях. Як засвідчив Ентоні Сміт, "релігійні спільноти часто тісно пов'язані з етнічними іден­тичностями"^[309]. Англійський соціолог довів, що "етнічна та релігійна ідентичність мають багато спільних рис. Обидві вони походять від схожих культурних критеріїв кла­сифікації. Вони часто перекривають і посилюють одна одну. Поодинці або разом вони можуть мобілізувати й підтриму­вати міцні спільноти . У даному разі мова йтиме про пра­вослав'я, яким українці відрізнялись від поляків. Усі літописи XVIII ст. приділяли значну увагу релігійним спра­вам в Україні, особливо подіям, пов'язаним з Берестей­ською унією. Найбільше за будь-кого іншого торкнувся церковної історії 1579—1599 рр. Степан Лукомський, спи­раючись при цьому на сторінки Густинського літопису. Досліджувані матеріали дають підставу стверджувати, що, добре розуміючи вагу організованої конфесії для по­тенційно го ви жи ван ня нації в умо вах без дер жав ності, історіографи XVIII ст. розглядали православ'я як один з най­важливіших щодо ефективності засобів у політичній бо­ротьбі українського народу проти ополячення та окатоличення. Натомість уніатський клір характеризувався як церковна структура, що репрезентує не стільки духовні, скільки світські антиукраїнські інтереси Польської держа­ви. Тому їхні твори витримано в дусі безапеляційної вірності православ'ю та ненависті до унії й католицизму. Наприклад, С. Лукомський, з великим обуренням роз­повівши про прийняття унії, підсумував: "Сіи ж апостати или отступники, римскіи унети, отторгшися от востока, к западному римскому костелу присоединилися, православ­них руссов и козаков жесточайше гонили и к той проклятой уніи принятію всякими мери их принуждали ... А уніати, в своем отступстве пребывая, церков божію православную в королевстве полском и в великом княжестве литовском не­престанно гонят и доныне"^[310]. Єпископи й частина свяще­ників, що прийняли унію, однозначно характеризувалися в історико-літературних творах як відступники від своїх релігійних переконань, зрадники українського народу: "По наущению польской римской религии духовенства и поляк, чрез отступников от православной веры к ереси ... согласи­лись принять и установить ... унию"^[311]. Зловісною постаттю на сторінках літописних творів виступає луцький і острозь­кий єпископ Кирило Терлецький: "лукавій как бес", "лука- вец"^[312], "сей злу сему и собрания сего собора первый виновник был"^[313]. З неприхованою зневагою ставляться ав­тори й до володимирського й берестейського єпископа !патія Потія, митрополита Михайла Рогози та інших їх одно­думців. Так, С. Лукомський характеризував Потія як "чело­века родовитого и ученого, однако весма не постоянного;

ибо он всяких вер и во въсякое время проживая, отведал,

₃

кажеться, и жидовской и турецкой ; він писав також, що в нем благодать божія места не имела"^[314]. Загалом зміна кон­фесійної належності для громадянина тогочасної Речі Пос­политої автоматично означала в очах суспільства і зміну національності. Тому автор "Краткого літоизобразительно- го зна ме ни тых и па мя ти дос той ных дійств и слу ча ев опи- санія" справедливо вважав Ярему Вишневецького, котрий, будучи сином православних батьків, перейшов у католиц­тво, поляком: "Тогда-ж князь полскій Еремій Вишневецкий, жительствующій в Малой Россіи..."^[315] Це ж саме читаємо й у другій редакції твору: "Тогдаж полскій князь Премія Вішне- вецкій умре"^[316]. Літописні пам'ятки рясніють численними повідомленнями про різні прояви релігійного гніту. Автори вірно вважають його формою польської експансії, наголо­шуючи, що в тих умовах йшлося не лише про збереження обряду чи віровизнання, а й про збереження духовного об­личчя українського народу. Так, у Білоцерківському універ­салі Б. Хмельницький звинуватив поляків у тому, що вони планували "посполитым народом нашим завладівши, не только в ярмо невольничое их запрягти, но, по своей без­божной волі, в душевредную, правилам священным и Свя­тых Отец наших врыгнути Унію, чего уже певные были знаки и документа". I далі: "Віру нашу Православную всегда ругали и безчестили, священников наших благочестивых гді колвек и из якой колвек, хотя и найменьшой, причины безчествуючи и ругаючи, бьючи, разрываючи волосы и бра­ды вырываючи, и урізуючи" . Ще страхітливіші картини можна знайти в "к:торп русів" . Літописці стверджували, що, незважаючи на шалений наступ войовничого католи­цизму, українці не втратили своє національно-духовне об­личчя, в основній своїй більшості чинили опір унії: "Князь Острожскій и вся руская шляхта не хотели той уніи"³, "однако русси и козаки в своей православной вере твердо и непоколебимо стояли"⁴. Особливою пошаною на сторінках історико-літературних пам'яток користувалися ті укра­їнські аристократи, які у скрутні часи зберегли віру предків, очолювали громадянство, розвивали його культуру, оборо­няли церкву. До таких постатей належали в першу чергу "князь Константин Константинович Острожскій, благочес­тивий", котрий "за обиды Рускіе, супліковал до сенату по­лского"⁵ і "воевода кіевский Адам Кисель, славного рода Святолда, бывшаго в літо 1128 рускаго гетмана, фамиліант, муж зіло благочестівій и віры греческой защитник"⁶. Не пройшли повз увагу літописців також прогресивні церковні реформи митрополита Петра Могили, який "правил церков Божию с великим прилізанием, боронячи еи од Ляхов и уніятов"^[317]. Літописні матеріали свідчили, що у свідомості освічених людей XVIII ст. основним оборонцем православ­ної віри в Речі Посполитій виступало козацтво. До своїх політичних та соціальних вимог козацтво долучало й гасло боротьби за віру. Тому релігійний мотив вважався однією з головних причин козацьких повстань кінця XVI — 20 — 30-х рр. XVII ст. і самої Національно-визвольної війни: "Козаки, ради тягостей и озлоблений, не токмо им, но и церквам рус- ким, от Поляков чинимых, собравши гетмана Тараса, под Переясловом множество их побили"^[318]. Більше того, автори "Короткого опису Малоросії", обох редакцій "Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев", С. Лу­комський, П. Симоновський, О. Рігельман та автор "Тсторп русів" пояснювали виступ Косинського виключно релігійними причинами: "Шляхтич Косінский, по благо- честію ревнитель, учиняся гетманом русским ис козаками стал воевать ляхов"^[319]. Зауважимо при цьому, що повстання під проводом Косинського мало місце у 1592 — 93 рр., тобто ще до прийняття Берестейської унії.

На думку Н.Яковенко, для вояцьких спільнот ранньомо- дерної доби не була притаманна побожність^[320]. Однак її гіпо­тетичне твердження, ніби релігійна мотивація польсько- укр аїнсько го конфлікту на бу ла найбільшо го по ши рен ня се­ред тих учасників Національно-визвольної війни, котрі не

5

належали до козацького стану , переконливо спростовують матеріали дисертаційної роботи П.Саса про політичну куль- ₁

туру козацтва кінця XVI — першої половини XVII ст. Дослідник переконливо показав, що протягом того періоду серед козаків утвердилася активна політична практика, спрямована на захист свободи совісті. Причому в політич­ному мисленні запорожців "питання свободи совісті мало не лише особистісний, а й широкий громадянський, публічно-правовий вимір: воно пов'язувалося з проблемою конфесійної свободи і прав руського народу"^[321].

Проявом національної свідомості також можна вважати інформацію про відбудову храмів: "С тіх пор Литва облада­ла Киевом аж до смерти князя Симеона Олелковича, кото­рый церков Печерскую, чрез двісті 30 літ по Батіи пустовавшую, обновил"^[322].

Як слушно зауважив Ф. Сисин, "слід враховувати також значення антиісламських настроїв у формуванні національ­ної самосвідомості"^[323]. З глибоким сумом оповідали літописці про насильницьке навернення до ісламу українських поло­нених, у першу чергу дітей: "Тогдаж турчин з поддавшихся себі городов позабирал дітей и оных побасурманил и пой- шол в свою землю"^[324]. Турецька орієнтація Богдана та Юрія Хмельницьких, !вана Брюховецького й Петра Дорошенка засуджувалась історіографами не лише з політичних мо­тивів, а й з релігійних міркувань: "1653. Богдан Хмелниц- кий, берегучи цілости Украины, паки послал к турецкому царю, вручая оную ему; за что когда Гладкий, полковник миргородский, и Гуляніцкий дорікали ему, яко християнов, изимая от християнского панства, в работу невірнім отда-

ти хочет, — он повеліл Гладкому голову усікти, также и Гу-

1

ляніцкому... .

Загалом можна погодитись із думкою Ф. Сисина, що "релігія не посилювала української самосвідомості щодо росіян, які були також православними"^[325]. У більшості літо­писів взагалі немає ніякої інформації про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату в 1685 р. Коротку згадку про цю подію знаходимо в Чернігівському літописі. Детальні повідомлення, проілюстровані відпо­відними документами, наявні тільки у працях С. Величка й О. Рігельмана. Проте, якщо автори Чернігівського літопису та "Сказанія о войні козацкой з полякамі" не висловили сво­го ставлення до зміни Київською митрополією ієрархічної юрисдикції, то колишній генерал-майор схвально відгук­нувся про даний факт, розглядаючи його як значне досяг­нення московської церковної політики, що разом з цим принесло чимало користі українському кліру та віруючим.

Розглянуті матеріали дають досить виразне уявлення щодо про це су фор му вання національ ної са мосвідо мості се­ред представників освіченого прошарку козацтва у 30 —80-х рр. XVIII ст. Незважаючи на несприятливу суспільно-політичну ситуацію, викликану сильним тиском московського централізму, прихильність українського суспільства до давнього ладу, культури, звичаїв і традицій виявилася досить стійкою. Природно, що при цьому "майже всі прояви національної свідомості належать до категорії конфронтаційної, але при майже концентричному насту­пові на націю, цілком зрозуміло, міг утворюватися, в першу чергу, якраз тип захисної свідомості"^[326].

Попри втрату в остаточному підсумку державності та соціальної незалежності більшості населення, "все те, що український народ створив за недовгий час самостійного життя не пропало, а залишилось у спадщину дальшим по­колінням. Свідомість національної окремішності, цінуван­ня волі та індивідуального розвитку, пошана до громадського авторитету, лицарськість, глибока куль­турність — це були надбання, з якими українське громадя­нство ввійшло в XIX сторіччя"^[327]. Таким чином, історико- літературні твори козацьких канцеляристів відіграли важ­ливу роль у становленні й розвитку національної свідомості українського суспільства не тільки XVIII ст., а й наступної доби.