Критика джерел у Чернігівському літописі та "Зібранні історичному" Степана Лукомського

"Хроніка"

"Козаки сами, зътривожившися, утекли на Украину, все покинувши, и много их барзо в болоті потонуло, як по мосту, по трупах их ходили и ин- шиї, утікаючи. Тую річку болотную називают Пляшава, а другую за милю от тое річку болотную Ихву. И там без числа козаков потонуло"^[165]. 

Чернігівський літо­пис

"козаки также, где хто могл утікали; и велми их там поги­нуло много по боло­тах, и на переправах отЛяхов побито."^[166]

У козацького літописця немає згадки про гуманність ко­роля, якою захоплюється церковнослужитель. Набагато де­тальніше останній опов ідає і про подальші дії польського війська. Певна схожість простежується хіба що в опові­данні про пограбування Києва Радзивіллом. Події під Білою

Церквою автори знову описують по-різному. Якщо Софо­нович говорить про укладення миру, внаслідок якого поля­ки отримали право повернутися на Лівобережжя й до Брацлавського воєводства, то з рядків Чернігівського літо­пису в читача складається враження про повну перемогу українців. Козацький літописець розповідав, що обложені поляки просили Хмельницького змилосердитись і відпусти­ти їх додому. Щоб збити шляхетську пиху, гетьман наказав сурмити вслід відступаючому ворогу в мисливські труби, якими на полюванні скликають собак.

Вагомим доказом на користь того, що "Хроніка" й Чернігівський літопис безпосередньо не пов'язані між со­бою, є наявність солідного масиву інформації на сторінках останнього, котра відсутня у праці Софоновича. Так "Літо­писець в руських і польських що ся сторонах діяло і якого року" містить самостійні оповідання про спробу вбивства Іпатія Потія у Вільні в 1609 р.; замах шляхтича Пекарського на Сигізмунда III; появу самозванця в Лубнах у 1632 р. та його страту; долю екс-митрополита Ісаії Копинського; зустріч Хмельницького з королем після Зборівської битви і промову гетьмана; здобуття козаками Петра Дорошенка Переяслава в 1666 р.; героїчну оборону Крехівського монас­тиря від турків у 1672 р., якою особисто керував Іван Мазе­па. Крім цього, дана пам'ятка привнесла багато дрібніших уривків і звісток, які не потрапили до "Хроніки". Це згадки про посвячення Михайла Рогози; змову проти Сигізмунда III; напад у 1605 р. орди на Україну; пограбування татарами Острожка, що сталося через 6 років після останнього; за­хоплення ними Стибинських Шульжинець у 1616-му; про спробу здобуття Ніжина Моцарським; винищення Хмель­ницьким шляхетської залоги на Січі; про гуманний вчинок гетьмана після укладення Зборівської угоди, коли він нака­зав подарувати виснаженим облогою полякам у Збаражі 40 возів з продовольством; вищезгадана інформація про глузу­вання Хмельницького з ворогів під Білою Церквою; наліт хана на Смілу, Городище, Волховець і Двиногодку в 1655 р.; відправку Юрія Хмельницького з військом на Ташлик; убив­ство Юрія Немирича; полонення ординцями видубецького ігумена під Лубнами в 1661 р. та його викуп трахтеми- рівськими законниками; втечу полковника Тимофія Цицю- ри з ув'язнення в місті Дубно; ігуменство в Корсунському монастирі Феодосія Углицького; обставини загибелі !вана Виговського та смерть його дружини; спалення Стефаном Чарнецьким Суботова й наругу над тілами Богдана й Ти­мофія Хмельницьких; про призначення королем на місце ув'язненого митрополита Йосифа Тукальського Антонія Винницького; чотиритижневу облогу !ваном Брюховець- ким Чигирина в 1665 р.; перепис мешканців Лівобережжя в 1666 р.; позбавлення сану та заслання за царським нака­зом патріарха Никона; полонення кримцями сина Григор­ія Ромодановського та перенесення гетьманської ре­зиденції до Батурина. Частина перелічених повідомлень занесена до інших літописів, однак деякі з них є цілком оригінальні, оскільки не зустрічаються не тільки в істори­ко-літературних пам'ятках, ай будь-яких історичних дже­релах . Завдяки своїй численності та історіографічній вартості вищенаведені факти не можуть розглядатися лише як просте доповнення до почерпнутих у Софонови- ча матеріалів. Ті ж події, які висвітлюються в обох творах, мають у Чернігівському літописі настільки загальний ха­рактер, що встановити їх точне походження практично неможливо.

По всьому ядру Чернігівського літопису розкидано ко­роткі замітки про стихійні лиха та незвичайні явища приро­ди. Йдеться, зокрема, про масовий наліт сарани в 1615 р.; великі сніги й сильні морози на Вознесіння 1619 року; грозу взимку 1632 р.; розмноження через воєнну розруху на Пра­вобережжі здичавілих собак, що поїдали трупи й шкодили живим людям; затемнення сонця в 1666 р. Як бачимо, автор звертає увагу на події, що не мали загальнонаціональної ваги, але, мабуть, становили для нього значний інтерес з місцевого погляду. Ці дрібні деталі також не мають аналогій у праці Софоновича. Чи могла людина, котра між 1699 — 1703 роками складала основну частину Чернігівсько­го літопису, пам'ятати про такі суто місцеві факти, що відбу­валися на початку — в середині XVII ст. у різних регіонах України й точно датувати деякі з них? Звісно, що ні. Для цьо­го в її розпорядженні повинні були бути якісь писемні дже­рела. На нашу думку, автор у даному випадку продовжив записки свого попередника (попередників). Тобто Черні­гівський літопис є типовим зводом, що складався поступово внаслідок поєднання і доповнення попередніх матеріалів, а не синтетичною компілятивною працею, написаною однією особою на підставі опрацювання багатьох джерел.

Деякі деталі, особливо хронологічного порядку, не збіга­ються в обох пам'ятках. Так, у Чернігівському літописі Антон Жданович під час походу в Польщу в 1657 р. має поса­ду генерального судді, а в "Хроніці" він — київський пол­ковник. Тепер для прикладу порівняємо кілька дат (смерть Владислава IV, українсько-московська угода Богдана Хмель ниць ко го, зре чен ня Юрія Хмель ниць ко го, об ран ня Многогрішного та його скинення з гетьманства):

"Хроніка"

1648, 1654, 1663,1670,1672

Чернігівський літопис 1645,1653,1662, 1669, 1674

(Підкреслені дати не відповідають історичній дійсності і є помил­ками проти реального літочислення).

Ще одним до казом ізоль ова ності Чернігівського літо пи- су від "Хроніки" є, на наш погляд, композиція творів і спосіб викладу матеріалу. Якщо Софонович створив масштабну узагальнюючу історичну працю, що розповідає про події від найдавніших часів до сучасності, то невідомому історикові вдалося укласти невелику за обсягом хронічку, котра харак­теризується уривчастістю та стислістю інформації про події кінця XVI — середини XVIII ст. Виразна схожість хроні - кальних записів останньої з місцевими літописами XVII ст. виявляється не тільки у формі, а й у змісті. Даний твір також зберігає хронологічну послідовність викладу, не вдаючись до історичного аналізу подій чи встановлення між ними причинно-наслідкових зв'язків. Тому ми приєднуємося до думки Миколи Костомарова, котрий вважав, що Черні­гівський літо пис "не ста но вить со бою нічо го струн ко го й обміркованого: це записки, які переходили з рук у руки й згодом були сповнені анахронізмами, котрих не міг би до­пустити сучасник"^[167]. Таким чином, певна спорідненість між кількома повідомленнями "Хроніки" й Чернігівського літо­пису найпростіше пояснюється спільністю їх тематики.

На відміну від видання М.Білозерського, в другій ре­дакції Чернігівського літопису зустрічаємо кілька випадків використання документів. !ван Янушкевич, якого Ю.Ми­цик справедливо вважає її укладачем, дослівно занотував промову, виголошену від імені українських депутатів гене­ральним хорунжим Миколою Ханенком 14 грудня 1749 р. у Москві під час відпускної аудієнції в цариці. У творі вміще­но також маніфести про зречення імператора Петра III від престолу та його смерть. Козацький канцелярист переказав і зміст воєнних реляцій про битви під Гросегерсдорфом і Франкфуртом під час Семилітньої війни. При цьому пун­ктуальний українець не забув відзначити неправдивість офіційного звіту генерал-фельдмаршала Степана Апрак- сіна про нібито здобуту ним перемогу над прусськими військами під Гросегерсдорфом та втрати сторін. Януш­кевич писав, що, запідозрений у свідомій підтасовці фактів, московський командувач був відданий до суду. Отже, дане повідомлення дає нам сигнал про необ'єк- тивність частини офіційних імперських джерел, навіть документального характеру.

У невеликій передмові до "Зібрання історичного" Сте­пан Лукомський вказує, що основним його джерелом була "Хроніка Сарматії Європейської" Олександра Гваньїні. Крім того, в процесі роботи відставний полковий обозний "и руских старих верних летописей упомянуть не мино­вал"^[168], а також мав перед собою "Wojnu domowu" Самійла Твардовського. Тут же історик з граничною ясністю гово­рить про свої прийоми використання джерел і основний принцип, застосований під час укладання "Зібрання істо­ричного". Автор пояснив, що, "последуя древняго писателя Александра Гвагнина книгам, ничего и от них, что касается к сведенію, не пропустил"^[169]. По-друге, звертаючись до чи­тачів, він писав: "Ежели вам угодно покажется, таким по го­дам порядком, каким в оних Гвагнинових книгах годи идут, я употребление чинить и всякое произшедшое в точности упоминать имею"^[170]. Отже, Лукомський не приховував того факту, що за своєю сутністю він більше компілятор, ніж самостійний історик.

Сумлінно виконуючи елементарні наукові вимоги, С.Лукомський пунктуально посилався на джерела. Найпо­ширенішою формою посилань у нього є посторінкові ви­носки. Перед початком цитати вгорі укладач ставив зірочку (або дві, три й більше, залежно від кількості цитат), а внизу сторінки проводив риску і давав під тією ж позначкою дже­рело. Причому стосовно твору польського історика правила бібліографування були відносно суворими. Козацький кан­целярист обов'язково називав книжку Гваньїні, вказував її номер, номер частини й сторінку. Кілька разів Лукомський згадував прізвище польського історика безпосередньо в тексті поряд з перекладеним фрагментом "Хроніки Сар­матії Європейської". Так, пишучи, що оповіданнями про ге­роїзм, волелюбство й військову славу козацтва "полни суть исторіи", він із задоволенням підкреслював: "(Сіи слова точніе Гвагнинови)"^[171]. Якщо відставномустаршині потрібно було подати підряд кілька цитат з однієї й тієї ж книги Гваньїні, то другу й наступні цитати він передавав словами "там же".

Хоч Лукомський і забув охарактеризувати видання, проте можна з великою ймовірністю твердити, що він ко­ристувався "Хронікою Сарматії Європейської", котра була надрукована 1611 р. у Кракові польською мовою. Науковий апарат підтверджує, що головним джерелом Лукомського був твір Гваньїні (154 підрядкові посилання). Рідше історик звертався до вітчизняної літератури (15 посилань). Лише один раз він використав "Wojnu domowu".

Труднощі викликало питання ідентифікації українських джерел праці С.Лукомського. Адже, посилаючись на руко­писні твори в загальній формі, він зазначав, що це "Досто­верная руская летопись" чи просто "Руская летопись". Матеріали "Зібрання історичного" використовувались як вагомий доказ ученими, котрі вважали, що в XVI — першій половині XVII ст. існував короткий літопис, присвячений подіям козацької історії. Так, О.Левицький, I.Франко та К.Заклинський доводили, що так званий "Достовірний руський літопис" широко використовувався в українській історіографії XVII-XVIII ст., а П.Клепацький спробував на­віть реконструювати його зміст. Проте скрупульозний тек­стуальний аналіз "Зібрання історичного" та ряду інших літописів дав можливість А.Єршову спростувати недостат­ньо переконливу гіпотезу своїх опонентів. Виконавши знач­ну за обсягом технічну роботу, сумлінний дослідник дійшов до цілком обґрунтованих висновків, що "1. Ніякого "певно­го руського літопису" зі змістом, що встановлює для нього П.Г.Клепацький (та інші) не існувало; 2. Покликаючись на "певні руські літописи", Лукомський користав із літописів: Густинського, Граб'янчиного, праці Величка, "Краткого описания Малороссии" та ще одного-двох літописів, поки що нам невідомих"^[172]. Свої положення викладач Ніжинсько­го інституту народної освіти ілюстрував відповідними урив­ками з літописів, при цьому підкреслюючи майже дослівну схожість наведених ним паралелей. Отже, після появи статті А.Єршова питання про джерельну основу "Зібрання історичного" загалом можна вважати вирішеним. Нас же воно цікавитиме й з іншого боку, а саме з точки зору мов­ностильового редагування текстів. Оскільки для характе­ристики використання Лукомським твору О.Гваньїні необхідно враховувати особливості техніки перекладу, то­му для аналізу редакторської роботи козацького канцеля­риста наведемо аналогії з його твору та Густинського літопису.

"Густинський літопис"

"И тако наустив всіх на патріарху, в літо 7099 (1591), умо- лиша митрополита, яко собра собор в Берестю Литовском, на нем же ничтоже достойного бысть, токмо Кирил яко біс не преста клевеща на патріарху; приложи же и се, "яко мы

Русь, вірьі Греческой, и церкви наши многія пакости от Ля­хов поносят, а ныш мы умыслихом вседушно приложитися в то и просити короля и всего сенату, дабы нас заховали при волностях, ведлуг прав наших" и проч. Сія річь люба бяше всім, и единодушно на се согласишася всі и молиша Кирила и Потія, да труждаются в сем яко искуснійшіи суще, обіща- ющеся им во всем помагати. Кирил же и Потій прелстиша всіх, яко на голых мембраніх подписавши руки своя, даша их в руці Кирилу и Потію, да на них напишут еже требі бу­дет. Сіи же лукавые епископи, доставше его ж им требі бяше, по соборі побігоша ко Бернатови Маціевскому, бис- купу Луцкому, и открыша ему свою тайну, яко хотят отсту­пите от патріархи и поклонитися папі Римскому; а бискуп абіе посылает о том до короля, но и король не медля посила- ет по сих епископов, си ест по Кирилла Луцкого и Потія Во- лодымерского"^[173].

"Зібрання історичне"

"1591 году упросили митрополиту, чтоб он собрал собор в Бресте Литовском. На том соборе ничего достойнаго не было, кроме толко что Кирилл, как бес, не переставал пре- лщать на патриярха, прибавил же и сіе, что "мы русь гречес- кои веры, а церкви наши многия пакосты от ляхов поносят; нине мы умислили въседушно приложитись к тому и короля просить и всего сената, чтоб нас сохраняли при волностях по правам нашим" и прочая. Реч была сія люба и приятна всем и, единодушно на сие согласясь, просили все Кирилла и Потея, чтоб они, яко в сем деле искуснейшіи, потруди­лись, а им от них во всем спомоществование будет. Кирилл и Потей к тому собор привели, что, на белих и чистих листах бумажних руки свои подписавши, им в руки дали с тем, чтоб Кирилл и Потей, что надобность укажет, на оних написали. Те лукавіи епископи, доставши того, чего желали, зараз по соборе к Бернату Мацеевскому, бескупу луцкому, прибег­ши, ему тайну свою открили, обявляя, что они хотят отсту- пити от патріарха и поклонитися папе римскому. Бескуп о сем тотъчас послал к королю. Король не медля послал по тех епископов, по Кирилла луцкого и по Потея володимерско- го"^[174].

Як бачимо, С.Лукомський повністю дотримувався канви оповідання історичного джерела, ніде ні на йоту не порушу­ючи послідовність розгортання подій. Обидва уривки вияв­ляють майже дослівну схожість, яка на рівні окремих словосполучень переходить у тотожність. Козацький кан­целярист також цілком зберіг систему тропів та інших засобів створення образності, використаних його попе­редником. Він ніде не намагався скоротити досить об'єм­не оповідання Густинського літопису. Єдиним доповнен­ням є прикметник "приятна", вжитий для характеристики промови Кирила Терлецького, котрою єпископ замаскував свої підступні наміри. Отже, вся суть роботи з текстом пер­шоджерела в Лукомського звелася до перекладу зі слов'яно- української на російську мову. В даному разі історик потрапив під вплив процесу загального занепаду слов'яно- української мови на Лівобережжі, що розпочався з другої половини XVIII ст. Як показує наведений фрагмент, Луком- ському не вдалося досконало оволодіти російською літера­турною мовою, оскільки він використовує старослов'яніз­ми і навіть лексичний українізм "зараз".

Отже, Лукомський обмежився тільки перекладом і ме­ханічним зведенням різноманітних матеріалів, залишаючи їх без будь-якого аналізу чи коментарів. Очевидно, на думку історика, авторитет укладачів джерел звільняв його від не­обхідності самостійного вивчення питань. Тільки раз він до­повнив інформацію про страту !вана Підкови таким зауваженням: "По русской же летописи, козаки тело его в Каневском монастире погребли"^[175].

Такі прийоми використання джерел дали підставу О.Ле- вицькому зробити висновок, що "твір Лукомского не мож­на назвати оригінальною працею, навпаки — це чиста компіляція, що становить зведення витягів з інших історич­них творів"^[176]. Авторові "Зібрання історичного", на жаль, не вдалося піднятися над рівнем перекладача й редактора, оскільки він не дав зразків глибокого творчого опрацюван­ня використаних матеріалів. Проте й редакторська робота у творі проводилася, як правило, на філологічному рівні, що передбачало застосування мовностилістичних правок без внесення змін до фактичного матеріалу. Щоправда, певним виправданням для укладача може бути тематика витягів, оскільки він не брав без розбору будь-яку інформаці ю, а цікавився насамперед героїчною історією козацтва та бо­ротьбою українців за свободу віросповідання. Зразкове оформлення Лукомським посторінкових виносок на працю Гваньїні свідчило, що в "Зібранні історичному" наявні окремі елементи, характерні для доби перетворення історичних знань у науку. Тим часом Чернігівський літопис за своєю сутністю ще належить до пам'яток попередніх епох.