2.3. Критика джерел в історико-літературних творах

Друга половина XVIII ст. в українській історіографії ста­ла важливим етапом перетворення історичних знань в на­уку. Зростає зацікавлення істориків специфічними джерелознавчими та історіографічними проблемами. Вони намагаються встановлювати причини історичних подій і достовірність історичних джерел. Отже, представники на­ціональної еліти починають усвідомлювати, що історія є спеціальною галуззю системи наукових знань і робити чер­гові кроки у вивченні закономірностей суспільного розвитку.

Більшість історико-літературних пам'яток даного періо­ду тільки зовні збер ігає традиційну літописну форму. Як правило, маємо справу із стислим, заздалегідь спланованим і систематично зв'язаним викладом вітчизняної історії.

Масштабний твір Олександра Рігельмана як за автор­ською кон цепцією, так і за особ ли вос тя ми ви ко рис тання джерел стоїть дещо осторонь від загального масиву пам'я­ток національної історіографії. Оскільки основні прийоми історіографічного дослідження, застосовані Рігельманом, були значною мірою висвітлені у працях А.Єршова, Н.Васи- ленко-Полонської, Я.Дзири, П.Саса і В.Щербака^[120], то "Літо­писна оповідь про Малу Росію" не розглядатиметься в даному параграфі.

Основною рисою української історіографії другої поло­вини XVIII ст. через обмеженість історичних джерел є її ком­пілятивний характер. Як зазначав МЛ.Марченко, "компі­лятивність історичних творів була дуже помітною і в попе­редні періоди; в другій половині XVIII ст. ці риси стають ви­значальними"¹.

У цьому параграфі автор досліджуватиме творчу лабора­торію українських істориків 30-80-х рр. XVIII ст. насампе­ред з точки зору встановлення конкретних прийомів, якими вони користувалися під час роботи з джерелами. Відразу ж зауважимо, що не намагатимемося "протокольно" реєстру­вати всі конкретні приклади редакторської роботи авторів чи перевіряти фактичну достовірність використаних ними джерел. Ці питання розглядатимуться тільки у зв'язку з дослідженням головної проблеми — особливостей автор­ської методики роботи над джерелами. Вивчення творчої лабораторії козацьких канцеляристів потрібне для характе­ристики рівня розвитку історіографії Гетьманської держа­ви, а також розуміння того, наскільки в уявленнях тієї епохи розмежовувалися наукова діяльність та літературна твор­чість.

Під час написання своїх праць українські історики XVIII ст. зустрічалися із значними труднощами. Найісто­тнішою проблемою для них був брак джерел, спричинений насамперед рукописним характером історичної літератури. Єдине видання — "Синопсис" — не відповідало ідейним по- гля дам патріотів-ав то номістів, тому не знай шло ши ро ко го ви ко рис тан ня в українській істор іог рафії, яка основ ну ува­гу зосереджувала на зображенні козацької держави. Влас­никами рукописів були здебільшого приватні особи, і тільки деякі праці зберігалися в монастирських бібліотеках. До того ж манускрипти часто переходили з рук у руки, тому встановити їх місцезнаходження було непросто. Завдяки великій кількості списки відрізнялися не тільки фактичною інформацією, а й її оцінкою. Ыена авторів останніх зазна­чалися надзвичайно рідко, що в свою чергу утруднювало точне посилання на джерела. Кількість закордонної друко­ваної продукції, котра б висвітлювала українську історич­ну тематику, була незначною. Закордонні книжки, особливо польські, нерідко містили негативну характерис- ти ку українців та об раз ливі вис лов лю ван ня на ад ре су їх правителів, духовних лідерів тощо. Тому, опрацьовуючи іноземну літературу, вітчизняні історики брали з неї пере­дусім багатий фактичний матеріал, водночас відкидаючи її антиукраїнське ідейне спрямування. Активні політичні, економічні й культурні взаємини Гетьманської держави із країнами Західної та Центральної Європи, знання представ­никами національної еліти іноземних мов дозволили укра­їнським інтелігентам познайомитися з кращими дося­гненнями європейської історичної науки і дати їм відпо­відну критичну оцінку. Використання творів, написаних іно зем ни ми мо вами, для ство рен ня влас ної історії було звичним явищем для XVII — XVIII ст. Безпосереднє звернен­ня до закордонних видань характерне для Г.Граб'янки, С.Величка, П.Симоновського, О.Рігельмана, авторів літопи­су Лизогуба, "к:торії русів" тощо.

Загалом історичні твори XVIII ст. були складним чином пов'язані між собою, зазнавали взаємовпливів різнома­нітного характеру. Тому історичні погляди авторів другої половини XVIII ст. у чистому вигляді виявляються лише в окремих випадках. Через компілятивний характер праць, недостатню критичну оцінку першоджерел авторські по­гляди виражені нечітко. З точки зору стильових особливос­тей історики зазначеного періоду викладали події стисло, небагатослівно, уникали прямо висловлювати свої мірку­вання.