Розпочали тан

Ліс нам - батько, Темна нічка -мати. Кріс, граната - то наша сім'я. Кидай, козаче, молоду дівчину - Йди до УПА, бо там воля твоя.

(пісня УПА)

Уже весною 1943р. і у наших лісах з'явилися повстанці. Проводився військовий вишкіл молодих хлопців. Багатьох серед них ми знали, а згадуваний уже Іван Вовчук керував підготовкою. Знову радість, як і після 30 червня 41р. Правда, менш ейфорійна, трохи тривожна, зате реальна. Маємо, нарешті, своє військо, то зможемо захиститися від усяких зайд, зберегти свою честь.

Для нового явища треба було придумати відповідну назву. "УПА" вживалося поки що тільку у піснях та політичних документах. Сенс його не зовсім відповідав тим воякам-початківцям. Могли ще називати дуже загальним - "партизани", або "повстанці", чи "повстанське військо". Повсякденно вживали найчастіше дещо законспіровані , неконкретні, та зрозумілі і дорогі кожному найменування - "наші хлопці", або просто - "наші". А ще могли казати - "хлопці з лісу", то було з відтінком - "зухвалець", "відчайдух".

Німці спочатку немов би не реагували на ту подію, принаймні серед

простолюддя створювалося таке враження. Правда, було посилено роботу гмінн(сільрад), встановлено по селах чергування, збільшено телефонний зв'язок.

Наявність у лісах свого війська вселяла в людей впевненість, відвагу. Почалося дезертирство з арбайтзану (заклади, що нагадували совіцькі трудові училища). Про набори остарбайтерів вже не було й мови. Почався зворотний процес - з Німеччини утікали.

Першою акцією повстанців у нашій околиці був напад на лісничівку. Допомагали їм місцеві чоловіки, зокрема, були мій батько та дядько - Гарапцьо Петро. Що там узяли, крім телефона, то можна тільки здогадуватися. Такі і подібні операції відбувалися повсюдно в нашій місцевості.

Така ситуація не могла задовольнити окупантів, але йти на загострення німці не поспішали. Очевидно, не вистачало військової сили. Натомість велася інтенсивна пропаганда. Форми були різні: оголошення, лозунги, агітаційні малюнки і т.п. У недоступних місцях, наприклад, у лісах, у селах, що там були розташовані, і де базувалися повстанці, з літаків скидали т.зв. "летючки" - агітаційні листівки.

Радіо на той час охоплювало незначну частину населення.

Пізнього літа 1943р. нам, дітям, котрі усюди бувають і усе знають, прийшлося спостерігати, як в урочищі Шиїна приземлився німецький літак, і прибульці вели переговори із представниками повстанців. Тобто, стосунки між ними, очевидно, ускладнювалися і, якщо вірити людським розмовам, то в цьому аспекті уже якусь негативну роль відігравали совітські партизани.

Навесні 1944р. німці продемонстрували свої додаткові козирі у боротьбі з українськими повстанцями. Йдеться про давно випробуваний метод, зафіксований ще з часів Римської імперії і не забутий дотепер: "Розділяй і владарюй!", а по-нашому: "Де два б"ються, там третій користає". У даному випадку був використаний давно розпалений, не без допомоги ззовні, антагонізм між українцями та поляками. Щоб роз'ятрити ту ворожнечу, була спланована і проведена підступна провокація. Готували її німці разом з обдуреними поляками у с. Берездівці - опорному пункті останніх. Операція зводилася до того, що німецькі та польські бойовики ("спільники") по-злодійськи налетіли на с. Юшківці, спіймали перших, що потрапили під руку чотирьох юнаків і швидко, побоюючись нападу повстанців, втекли приблизно за 15 км до с. Берездівці. Спійманих таємно тримали у підвалах польського костьолу - твердині польських шовіністів, - піддаючи важким тортурам. Після декількаденних знущань, так само конспіровано, по- бандитськи вивезли жертви на околицю с. Гранки і на узліссі розстріляли. Цей випадок , як і багато подібних, найперше був відображений, оцінений, оспіваний у простенькій пісні-реквіємі. Звичайно, що це призвело до спалаху нових конфліктів між українцями та поляками - пошук, висліджування, виловлювання винних(поляків) та їх знищення. А такі явища завжди носять ланцюговий характер. Два поневолених народи направляли добру частину своїх зусиль на знищення один одного, а не на звільнення.

Дуже резонансним випадком у стосунках з німцями було захоплення якогось високого німецького чина. Ходили різні чутки відносно причини і наслідків цієї події. Але явна сторона того факту мала драматичний фінал: німці кинули на ліси величезні військові сили, аби ліквідувати повстанців. Тільки через село Гранки протягом декількох годин безперервно в ліси рухалося військо, озброєне різною технікою, в т.ч. танками. А таких напрямків удару мусило бути чимало, адже, за розповідями людей, облавою були охоплені великі лісові простори - квадрат із стороною приблизно 40 км. Тактика була повальною, тотальною, жорстокою та малоефективною. Німецькі війська прочісували ліси; неохоплені та недоступні ділянки - яри, гущавини - розстрілювали із стрілецької зброї або закидали гранатами.

Про малоефективність акції можна судити хоча б з того, що чоловіки с. Гранки перед облавою (хтось дав невірну інформацію, що на село йдуть німці) втекли до лісу, якраз туди, куди направлялося німецьке військо. Їм усім, за винятком одного пораненого, вдалося уникнути біди і повернутися додому.

Куди відступили повстанці, як вийшли з оточення, чомусь ніхто не говорив. Невідомі були і втрати обох сторін. Зате очевидними були згарища і руїни, що залишила по собі та німецька навала. Усі села, розташовані серед лісів, були знищені, до тла спалені, а що не горіло - зруйновано танками. Люди називали таких сіл з десяток. Найближчими до нас були: Ілів, Стільсько, Дуброва, Воля, Тростянець. Чоловіків у тих селах стріляли без попередження. Жінкам та дітям було дозволено вийти із палаючих сіл, не давши часу на збір, а про транспорт - селянські вози - не могло бути й мови. Люди подалися до найближчих сіл, як , наприклад, на Гранки, прихопивши зі собою тільки те, що можна було нести в руках, і найцінніше багатство селянина - корову, звичайно, якщо не забрали її німці.

Ця акція, як розказували люди, була Пірровою перемогою для німців. На фронтах вони понесли втрати, тому що зняли значну частину війська для проведення операції. І справді, вже зразу після цих подій явно відчулося смертельне дихання фронту, що наближався: часто на схід, а переважно на захід рухалися німецькі війська, на полях були окопані гармати. Майже кожен день за доброї погоди на захід летіло багато совітських та американських літаків. Ще за дня вони поверталися. Увечері, як темніло, в один і той же час відбувалося бомбардування Львова. Ми виходили на горби і спостерігали той театр абсурду - ту смертельну і смертоносну битву двох богів війни - повітряного і земного. Відбувалося те лиходійство за одним і тим же сценарієм. Коли ще літаки були на віддалі, яка не дозволяла скидати бомби, чи вести обстріл, темряву ночі прорізали струмені світла німецьких прожекторів, що вишукували здобич для зеніток. Одночасно у небі то тут, то там спалахували вогники: то якраз вибухали зенітні кулі. Та коли літаки опинялися на відстані, з якої вже могли вражати наземні цілі, зенітки вмовкали, прожектори гасли. Господарем положення ставав виключно повітряний бог війни: запалювали ракети, що довго висіли у повітрі на парашутах та освітлювали наземні об' єкти і заходилися ті об'єкти бомбити. Знищували те, чого ні та , ні друга сторона ніколи не будували і ніяких компенсацій за них не дадуть.

Вдень авіація переслідувала колони німецьких військ, що відступали, як правило, другорядними дорогами. Ті групи літаків були невеликі, по20-30 одиниць. Та німці ще активно, організовано та досить успішно оборонялися. За Дністром на Жидачівській горі була розташована німецька зенітка, може, і не одна. То була дуже небезпечна для совітських літаків зброя: вона попадала у ціль не тільки в зеніті, але й на значній віддалі у стороні. Залучали німці для оборони колон і мессершмідти, по декілька одиниць. Повітряні бої відбувалися над нашими околицями часто. Ми вже звикли спостерігати за тим шаленством. Якось у свято, зразу після обіду, над нашими головами (ми пасли під лісом корів) зав'язався жорстокий трагічний бій між літаками воюючих сторін. 27 совєтських літаків переслідували німецьку колону. Більшість з них - важкі неповороткі бомбардувальники. Німецькі винищувачі, три чи чотири, з' явилися зовсім несподівано. Перевага совєтських літаків була лиш кількісною, насправді важкі літаки заважали своїм же легким літакам-охоронцям у бою та й були практично мішенями, і чимало з них було збито. Тільки у радіусі 3 км їх упало аж три. З деяких вистрибнули льотчики на парашутах. Німці знизу відкрили по них шалений вогонь з кулеметів, кинулися переймати на можливих місцях приземлення. Наблизилися зовсім недалеко до того місця, де знаходилися ми. А треба зауважити, що, після грандіозної німецької облави, повними господарями наших лісів були українські партизани. Та й на цей раз неподалік теж знаходилося декілька повстанців, які спостерігали за всім. Склалася така-от тріада: німці - совітські льотчики - повстанці. Чим би мало усе те закінчитися, коли б якраз біля нас приземлився парашутист? Та на щастя вітер відніс його в інший бік, і нам не довелося бачити можливу криваву драму.

Як би повели себе повстанці? На чий бік стали б? Дальші події свідчать, що парашутисту вони б не причинили зла: лежачого не б'ють. Справа у тому, що одному з льотчиків вдалося уникнути полону. Переховував його у себе селянин з с. Берездівці Іван Попович. Люди, в тому числі повстанці, про це добре знали, але не заподіяли ні льотчику, ні селянинові ніякої кривди. Був той льотчик із Києва і підтримував зв'язок із своїм рятівником у післявоєнні роки.

Не пощастило іншому льотчику. Він упав разом з літаком на хуторі Тунятини, що біля с. Горішне. Відкопали його останки аж у середині 50-х р.р. Моя мати, яка була свідком події, говорила, що вцілілі чудом документи свідчили, що був він теж з України і мав прізвище, здається, Хоменко.

Десь у другій половині літа 1944р. до нас прийшли другі совіти. Першим ішло військо - стомлене, брудне та з твердою надією, що ось-ось доб'ємо фріца і закінчиться оте митарство. Добродушні селяни і на цей раз віднеслися до них прихильно, бо що ж - вояки є вояки, такі ж люди, такі ж виконавці, як і ми - мислили прості люди вголос. Та ще серед них могли бути родичі, односельці, котрі воювали десь там, у Росії ще з 1941р., то ж приглядалися, сподівалися, розпитували.

Військо спочатку сприймали, як щось монолітне, та вже незабаром зрозуміли, що це якась складна армія та й усвідомили хто є хто у ній - хто воює, а хто підганяє.

Як у кожному війську, виділялися офіцери , як воно і повинно бути. Квартирували у мого діда чотири офіцери середнього рангу. Вони один поперед одним твердили, що "Совєтская армія - нєпобєдімая, а Рассія - нєсокрушімая". Та чи так вони насправді думали? Коли від'їжджали, то один з них залишив мені на пам'ять якусь (початку не було- думається, не випадково) книжку. Щось там було про Кубань, про начдива Щорса, Боженка, і вся вона мала колорит український, хоч і радянський. Згодом, у 1945р., коли у нас робили обшуки, та книжечка облавникам дуже і дуже не сподобалася. Оскаливши на мене зуби, її відібрали. Мене, чотирикласника, не займали. Був би старшим, невідомо, чим би все закінчилося. У 1949р. мого однокласника ( уже дев'ятикласника) та друга Новака Йосифа засудили до 10 років неволі тільки за те, що у клуні за стріхою знайшли старий, виданий ще до війни сільськогосподарський календар "Золотий колос". До того ж, люди вважали, що той календар підсунули самі облавники або сусід.

Та повернемося до армії. Найбільша її частина (переважно солдати, старшини та й деякі молодші офіцери), була справжніми вояками, трудягами - тими, на чиїх плечах і здобувалася перемога. Стомлених, спрацьованих, недоглянутих, їх люди радо приймали у своїх гостинних , хоч і небагатих оселях. Пригощали чим Бог послав, вели бесіду. Та й розмовляли вони часто майже так, як ми, усе можна було зрозуміти. І коли їх перекидали у іншу прифронтову точку чи на фронт, один з них, оглядаючися боязко, поділився з господарями своєю таємницею. "Нас карають за те, що ми були під окупацією. Отак , призвавши непідготовлених, зразу кинули на фронт". Такі звістки тягарем лягали на серця нашого люду, особливо чоловіків, яких чекала така ж перспектива зовсім у недалекому майбутньому.

Третьою категорією, яку люди виділяли у совєтській армії, були такі собі незрозумілі "суб'єкти". Порівняно з основною масою війська, непогано одягнуті, хоч і по- військовому, але досить різноманітно. Незгорьовані війною. Хоч і не офіцери, та не в пілотках, а у кашкетах, з червоними погонами. Завжди при зброї, вони усюди нишпорили, грабували все, що попадеться під руки: костюми, інструменти і, звичайно, горілку та харчі. Їх боялися, як вогню, і населення, і солдати, і навіть офіцери. То, очевидно, були пресловуті "заслонотряди". Люди їх називали просто "енкаведисти"(від російської абревіатури НКВД).