Тепер - «Herr»

Ех, яблучко, над руїною.

Гендлювали Гітлер, Сталін Україною.

(співанка часів пакту Ріббентропа-Молотова)

Війна розгорялася і у 1941 р. ввійшла у свою найжорстокішу фазу. Червона Армія відступала протягом трьох діб. Повністю деморалізована, кидаючи оснащення, ламаючи гвинтівки. Добродушні наші люди зі співчуттям ставилися до тих обезнадієних солдатів: годували, давали чисту білизну. Та й як не підтримувати їх, наприклад, моїй бабусі, у якої десь теж так поневірялося два сини, що служили у цій армії? Німці мали зовсім інший вигляд. Вони вихором пронеслися за декілька годин і поки-що щезли. Місцевість нашу зайняли словаки, котрі відносилися до нас дуже добре. Здавалося, що ось-ось настане полегшення. А тут ще Акт від 30-го червня про відновлення УНР викликав нечувану ейфорію: люди навіть по селах для підтримання акції збиралися на маніфестації. Десь з' явилися хлопці в одностроях (піхотинці виступали у стрілецьких, кіннотники - у козацьких). Спортзмагання, пісні, декламації, промови. Над селом пролітали літаки з величезними зображеннями тризубів на синьо-жовтих бортах. Нам, дошкільнятам, теж пошили однострої, мазепинки*. Хтось роздав, чи придбали батьки, значки тризуба, синьо- жовті прапорці. Радості не було меж.

Та тривала вона не довго. Пішли чутки, що окупанти негативно віднеслися до Акту, арештовують та, навіть, розстрілюють наших провідників.

Люди затривожилися. А тут ще словаків кудись перевели. На їх місце не прислали інших гарнізонів, та, час від часу, німці давали про себе знати наїздами, котрі нагадували каральні експедиції. Але найнестерпнішими проявами колонізаторщини були вивезення молоді на роботи до Німеччини, та захоплених територій. Про це співалося у драматичній пісні : "українські хлопці до прус від'їжджають".

Іншим із багатьох колоніальних утисків були призначені німцями нечувано високі побори сільськогосподарської продукції. Забирали золоту пшеницю, молоду худобу, за що видавали пляшку якоїсь там підозрілої горілки, чи віскозне ганчір'я. Ще й треба було бути задоволеному, що працюєш на рейх. Для селянина то було те саме, що й на комунізм.

Хоч свого лиха було, як кажуть, повні міхи, але й до чужого добросердешні українці не залишалися байдужими. Йдеться про повальне винищення євреїв, до долі яких люди відносилися зі співчуттям. Їм прагнули, по можливості, допомагати, не дивлячись на те, що ще недавно, до війни, стосунки між українцями та євреями були не найкращими. При церквах діяли братства. Священики закликали людей допомогти знедоленим, не називаючи, звичайно, імені.

Працювали і у наших лісах на землекопських роботах ті приречені. Наші люди якось намагалися пом'якшити їх страждання. Допомагали, як могли. Наприклад, моя мати та хрещена, збираючи неподалік малину, кидали у яр, де працювали ті євреї, печену картоплю, яку маскували на дні відра під ягодами. Це було смертельно небезпечно, і тому треба було пильно дивитися, аби конвоїр не помітив. Бачили б ви, як ті зморені голодом прикривали ту картоплину, щоб при нагоді підняти і спожити! То для них був скарб, дорожчий за все золото світу. А ще зовсім недавно чимало з тих приречених володіли значним запасом того металу, а тепер. От вам і еталон цінностей.

Допомога євреям каралася розстрілом на місці, тому люди сильно ризикували, спілкуючись з ними. Так, у містечку Розділ жінка, що винесла склянку води єврею, котрого вели у колоні, поплатилась життям. Як таку подію прокоментувати? Адже жінка знала, на що йде. Попереджували безнастанно.

Пограбований надмірним контингентом народ був приречений на голод - голод 1941/42 р.р. у Галичині, про який чомусь дуже мало згадується. Він особливо лютував весною 1942р., забираючи людські жертви. Опухлі люди випрошували хоч що-небудь їстівне, але усі були в тяжких умовах. Це призвело до масових поїздок за хлібом на Волинь. Серед населення зародилися чутки, що на Волині є хліб, бо тамтешні люди збройно захистили своє добро, тобто, трактували так, як воно, в якійсь мір, було насправді і як це оспівано у відомій пісні "Гей там далеко на Волині, де народилася УПА". Багато хто з тих поїздок за хлібом не повернувся. Говорили, що їх постріляли німці на поїздах; інші казали, що ті люди залишилися у повстанських загонах, котрі там створювалися - уже наше військо розбудилося.

Та й у наших краях влітку 1942р. почалася підготовка до повстання. Зростали ряди ОУН, множилися юнацькі організації. Інтенсифікувалася виховна робота. Створювалася матеріальна база необхідних запасів для майбутнього повстання. Посилено проводилася заготовка народних засобів лікування. До тієї справи були залучені жінки, юнки та навіть

В честь гетьмана Мазепи називалися військові головні убори діти 8-10 років. Збирали різні лікарські рослини, готували їх до ужитку. Люди самотужки навчилися виробляти луг, варити мило, котре теж заготовляли. Збирали та готували, використовуючи власні засоби обробки, перев'язувальний матеріал із лляної або конопляної білизни. Цю роботу виконували дівчата - майбутні санітарки. Заготовляли військове вбрання, харчі і, очевидно, зброю. Загальним керівником тієї діяльності на Гранках, зокрема у нашому кутку, був молодий, сміливий, дужий, красивий хлопець Іван Верес (партизанське псевдо "Клен", пізніше - "Шаблюк"). Іван знав німецьку, добре орієнтувався серед німців з користю для нашої справи. Зауважимо, що в с.Гранки-Кути найбільше патріотів мали прізвище "Верес", хоч родинні стосунки між ними давно вже забулися. Що? - може, поклик крові?

Ми, діти, дуже гордилися тим, що допомагали старшим у тій святій справі, а Івана мало не обожнювали. То був зразок мужності, дійовитості і, навіть, героїзму. То був не тільки плід нашої дитячої уяви. Його, Івана, не раз бачили у дії, коли треба було мати неабияку відвагу, розум, кмітливість, спритність, силу, організаторський хист. Так було, наприклад, коли на Гранки чомусь напали калмики, що відступали з німцями, чи , вірніше, утікали вслід за німцями. Іван з друзями їх утихомирив. Або якось ухитрився Іван забратися на німецьку машину(військову вантажівку) і викрасти німецькі шинелі, котрі так були потрібні для повстанців.

Основна база тої підготовчої діяльності була у родичів Івана - Мисівих, що мешкали на Гранках під лісом, через річку, навпроти нашого хутора. Тут було порівняно безпечно, бо німці навідувалися рідко: уже боялися можливих повстанців. У Мисівих були свої сини-школярі - двоюрідні братики Івана. Там могли збиратися навколишнє юнацтво та дітвора.

А у лісах у той час уже будували криївки, створювали підпільні військові табори - базу сотні "Граба" ("Граб"- псевдо І.Вовчука). То була складова куреня "Леви", одного з перших формувань УПА на Львівщині.