Уже не пан - "товаріщ"

Уже нема Польщі, нема та й не буде .

Вже ї' розділили хорошії люди.

Одну половину взяли славні німці,

Другу половину - червоноармійці. (Пісня членів КПЗУ с. Гранки-Кути, якою вони вітали прихід совітів)

Польщу - малого хижака - розірвали більші. У західні області України прийшов т.зв. "золотий вересень" 1939р.

На жаль, і не на честь нам пан на наших землях мінявся часто, особливо у двадцятому сторіччі. Тому заміна поляків на совітів не повинна була мати принципового значення. Поневолювач є поневолювач - не рідна тітка. Мета у нього одна, незалежно від того, чи він зі сходу, а чи з заходу прийшов; і не важливо, як він себе називає : "пан", чи "таваріщ", "брат", чи "старший брат", поневолений мусить перейти у нижчу категорію - "меншого брата", поступитися місцем, або бути знищеним.

Одначе, було відчутно, що зміна панів має і якісний характер. Ну, хоч би тому, що новий хазяїн називає себе, визволителем, а це дає йому додаткові "права" на "визволених". "Нас визволили - і на те нема ради!"- крилато висловився знаменитий композитор Станіслав Людкевич, якого совіти якимось дивом затягнули у політику. Значить, треба було пристосовуватись до нової "мітли".

Спочатку люди дійсно сподівалися хоч на якесь полегшення і старалися гідно зустріти нову владу. Була навіть категорія людей, котрі з великою радістю вітали совітів. Наприклад батраки, що жили у бараках біля спиртзаводу с. Берездівці вже давно, ще з 1928р., вели справедливу боротьбу за соціальні права, вийшли зустрічати дорогих гостей- совітів, одягнувшися по-святковому. Та "гості"( мабуть сп'яна) їх "нє понялі", обізвали "клятимі капіталістамі" і відкрили по них стрілянину. Люди говорили, що одного навіть убили. . Революція іде!

Далі пішло більш планомірно - "законно", так би мовити. Почалися арешти тих, хто сидів у польських тюрмах. Звичайно, не злодіїв, а політичних. Не забули й тих, хто їх туди посадив, тобто поляків. З'явилися нові категорії "злочинців" - "вороги народу", "куркулі" і т. п.

То ж заміна "пана" на "товаріща" принесла багато непередбаченого, дивного. То була не звичайна заміна - люди опинилися немов у іншому світі. Виховане на європейській (з великим впливом християнства), цивілізації, із священними приватновласницькими навичками, більш-менш політично структуроване польське суспільство, особливо офіційний державний апарат, намагався, хоч про людське око, сяк- так дотримуватися законів, хоч і поганеньких.

При совітах багато чого було не так, усе було якесь хитке, ненадійне. Зросла корупція. Воля окремого чиновника, його симпатії-антипатії, навіть настрої - все давило на закон, вірніше на дотримання законів. Навіть з вигляду совіти були повним протиріччям прямолінійним, пихатим, чепурним полякам. Ну а вже за складом душі, умінням нею кривити, а, особливо, за набором засобів панування, то й говорити нічого. Майстерності управляти поневоленими совіти навчилися у бувалих попередників- імперців, а ті, в свою чергу, поназбирували її і у Європи, і у Азії, зокрема у Золотої Орди. Поневолювач наступав різними напрямками, щоби, як казали люди, перетягнути нас на своє копито.

Найперше треба було позбутися найактивніших особистостей. Для них - батіг- тюрма, або приманка у вигляді підкупу чи престижної посади. Для інших - горілка, вседозволеність ( в потрібних для властей рамках) і т.д. А для всіх разом - "пєрєвоспітаніє" - отруєння душі.

Привезені сатанинські моралі типу "Ти - начальнік, я - дурак; я - начальнік, ти - дурак", "Тайга - закон, медвєдь - прокурор", "До бога високо, до Маскви далєко", "Нам всьо равно, што смєтана, што ....", "Закон, как дишло...", "Масква слезам не вєріт" сипалися, як пісок в очі від престолів високопоставлених начальників, аж до всякого типу "уповноважених агентів" - таких, знаєте, вчорашніх волоцюг, що приїхали пожирувати у наші краї. Той культ знецінення моральних вартостей, непостійність, нівелювання особистості, відкидання совісті, милосердя, поваги, порядку пронизував наскрізь українське суспільство. Найперше - треба було зруйнувати міцну, тривку українську сім'ю. Під різними поданнями (мовляв, реакційна, застаріла то інституція), сім'я оголошувалася шкідливим пережитком, а добрі стосунки подружжя - кайданами. Природна невідповідність в поглядах на життя між батьками та дітьми, та вічна житейська проблема, роздувалася до ворожнечі. Наприклад, вчинок Наталки Полтавки з відповідного твору І.Котляревського (тобто захист своїх почуттів), трактувався, як революційні поривання.

Суперварварською тенденцією було руйнування могил. Знаємо, що культ предків на нашій землі панує з давніх-давен. Про це свідчить археологія, записано це також у Геродота ще дві з половиною тисячі років тому. Мав би той культ панувати у всьому слов'янському світі. А ці вишукували і руйнували могили не тільки своїх колишніх противників, а все, що траплялося українське.

Доречно тут буде похвалитися, що на берездівському цвинтарі могила січових стрільців збереглася - ніхто не виказав. Тепер її відновили люди. Один з ініціаторів тієї справи - Михайло Мартинів.

Релігія, віра в Бога дуже заважала тримати народ у таких аморальних умовах. Адже людина вважається найдосконалішим творінням Вседержителя, створена за його образом і подобою, наділена розумом і власною волею. І та "власна воля і розум" суперечили поневолювачу. То ж діяльність церкви було обмежено і направлено у потрібне русло "казьонного" православ' я.

Чи не найбільшої руйнації зазнало культурне життя. Високомистецька, чистоморальна, гуманна українська культура, яку бвдомі обставини змусили концентруватися на західно-українських землях і завдяки спільним зусиллям усього українства досягла значних успіхів, потрапила під жорстокий прес обмежень, цензур і, навіть, повної заборони під надуманими ярликами: "буржуазний націоналізм", "враг народа" і т.п. Те, що неможливо було заборонити , скорочувалося, купюрувалося, принижувалося, начебто другосортне, неоригінальне. Спочатку люди дивувалися, наприклад, почувши у відомій пісні замість слів "січовії стрільці"- "червонії стрільці". Та з часом і дивуватися перестали.

Суперважливим було позбавити місцевий люд своєї економічної незалежності. Приватна підприємницька діяльність була брутально подавлена.

Добралися до українського селянина. Номінально селяни ще володіли землею, але її тяжковирощеними плодами - дуже мало. Тяжіло над ними, як прокляття оте "колхозно- общінноє": "што твайо - то майо, но што майо - то нє твайо" і "всьо вакруг калхознає - всьо вакруг майо". Та ще оте мізерне майно (догляд за яким забирав усі сили селянина, проте колись робило його в якійсь мірі суб'єктом суспільства - садиба, рідна хата - вчорашня твердиня), перетворилося на об'єкт небезпеки. Чим ті статки були показніші, то більше шансів, що тебе перший-ліпший зайда-чиновник оголосить "несоціалістічєскім елємєнтом". То було еквівалентно вироку: Сибір! Ну а садиба вже, певна річ, перепаде тому, хто тебе оббрехав.

З' являлися вже і колгоспи. Прикладом такої діяльності совітів служив колгосп, організований у сусідньому селі Долішне на базі колишнього державного господарства (фільварку). Було там усе: і голова, і бригадир, і навіть польовий сторож. Лише робити не було кому. Точно, як у пісні, привезеній тоді зі сходу: "У колгоспі добре жить: десять робить - сто лежить."

В скупих, сухих нотатках не описати той важкий, складний стан, у якому опинилися українці західних областей в 1939-41 р.р. На довершення усього додався ще шалений передвоєнний психоз, що, як лихий віщун-ворон, накрякував близьке уже лихо, шукав жертви-поживи. Охопив той психоз усі народи. Та українцям особливо обридав внутрішньосоюзний, "совітський", місіонерський, інтернаціоналістичний, той, що безперервно кликав із кимсь боротися, щось руйнувати, воювати: "Вперед, народе, йди, бери гармати, революційно стріляй завзято. Хай революція здолає всіх!" і т.д.

І, на жаль, той руйнівний шал ("Ламать - нє строіть"), що несли совіти, імпонував певній категорії людей. Адже процес руйнування, чи безвільного руху за течією, вимагає менше зусиль. Та й на пожарищі можна, бува, руки погріти.

Можна не сумніватися, що чужинці самі не вірили у той аморальний "блатняцький" спосіб життя, який проповідували. Але ж такі переконання поневолених мали сіяти між ними безнадійність, апатію. Змішати у їх розумінні різнополярні цінності , відлучити від творчої думки та навичок, вбити в людях ініціативу, перетворити на безвільних виконавців. Такою дезорієнтованою мішаниною легше керувати. Східні деспоти застосовують такі засоби із часів Чінгісхана, а, може, й раніших.

Незнана орда! Навіть те, як її називати було проблемою. Попередніх завойовників називали за титульною нацією: австріяки, поляки. А тут? Деколи називали "москалями", але ця назва не зовсім прийнялася, бо не повністю відповідала сенсу явища. Могли називати "більшовики", але й ця назва теж не сприйнялася, може тому, що її насаджували самі чужинці. Найбільш вживаними назвами серед простого люду були "совєти" або "совіти". Слово "совіт" - архаїзм, його значення не зовсім відповідає слову "рада". Воно несе ще додатковий побічний сенс - намовляти на щось ( може і недобре). Отже - "совіти".

Аби хоч трохи полегшити життя, людям треба було якось вивчити, осмислити нові порядки. Були тенденції зближуватися на побутовому чи неофіційному рівні. Адже, природньо, що між совітами були не тільки руйнівники-ординці - були і прекрасні , творчі, гуманні люди. Вони пробували наладити загальнонародну освіту, нести інформацію про Велику Україну, про життя у східних областях, пропагували елементи загальноукраїнської та світової культури. І найчастіше, як це й личить українцям, обмінювалися своїми дорогоцінними духовними скарбами, зокрема піснями. На жаль, таких добрих совітів було мало : небезпечно!

Взагалі у вивченні прийшельців, у їх оцінці, у зближенні з позитивною їх частиною пісня зіграла визначну роль. Були створені прості актуальні пісні, вірніше співанки на зразок "Яблучка", різні коломийки, у яких віддзеркалювалося тодішнє життя. Та були й серйозні, оригінальні твори, наприклад, дуже цікавою своєрідною була саркастична пісня "Товаришка блоха", що ємно і влучно оцінювала совітів.

Дуже важливо було проникнути у політичну сферу діяльності нової влади, зрозуміти її душу - пропагандистсько-агітаційну "кухню". Точку дотику треба було шукати в усіх ланках тодішнього життя: виробничого, навчального, мистецького. І найбільше - в політичних інституціях: партії та комсомолі. Доступнішим був якраз комсомол. Комсомольці, маючи порівняно ширші можливості для ознайомлення з новою владою, вивчали її і свої спостереження передавали так, чи інакше усім людям. Вони могли і зовсім свідомо стати в пригоді своїм. Так, коли в с. Гранки-Кути совіти зробили облаву на націоналістів, то відомий місцевий активіст ОУН Василь Спас переховувався у тутешнього комсомольця Василя Трухима.

Поглянувши тепер назад, треба себе запитати: а чи усе геть дочиста у тому завоюванні дало негативні наслідки?

Кажуть "не було б щастя, так нещастя помогло". При усіх мінусах того "визволення" позитивним було те, що переважна більшість українського народу , в Україні сущого, опинилася в одній державі. Звичайно, за винятком знищених та ув"язнених. На жаль.

Навіть в умовах тодішньої жорстокорежимної дійсності розумні, винахідливі, хитрі українці знаходили способи, щоб хоч щось зробити для своєї справи. Спиралися, наскільки це було можливо, на декларовану рівноправність народів-"братів". Правда, українці мали статус "меншого брата". Але він, статус, не означав- "найменший". Неофіційно, але часто відкрито українців називали другими серед рівних (як бачите, серед отих "рівних" були і старші, і перші, і другі, і всякі). І хоча в цьому титулі було більше лицемірства, аніж правди, одначе і це використовувалося по можливості нашими людьми.

Тобто, всі винаходи пропагандистської машини, всі політичні витівки мають, як палиця, два кінці. Один кінець імперськими офіційними чинниками використовувався для омани, приборкання народу, другий же - тим народом, його кращими людьми - для прикриття, як політичний імунітет.

Закінчу оповідь про епоху перебування перших совітів у Галичині повоєнним жартом:

-   Куме, кажуть, перші совіти були ліпші, ніж другі - ті, що тепер прийшли?

-   А то чому? - який дідько, такий чорт.

-    Е, ні! Ті були ліпші, бо довго не були.