Іржа ворожнечі

Ти, козаче, живи сам собою,

В кожен мент будь готовий до бою.

Твій рідний край в неволі, у кайданах.

Кров тече з незагоєних ран. (передвоєнна пісня українських патріотів)

Діяльність політичних партій у передвоєнній Європі набила оскому простому люду - то велика і далека політика. Люди потребували чогось дієвішого, практичнішого, безпосереднього, що могло б обороняти людину тут, зараз, від ворожої напасті.

Коли тебе б'ють, то ти маєш захищатися, а на простий розум це можна зробити, коли ти спритний, сильний і т.п. То ж фізична сила селянином - українцем ставилася на високе місце. Появився і взірець такого захисника-силача, що їздив західноукраїнськими містами й містечками. Він демонстрував величезну фізичну силу, популяризував культ сили, здоров'я, одночасно вів українську пропаганду. Силач демонстрував свої можливості безпосередньо між глядачами: розривав ланцюги, що приносили люди зі собою, ламав кінські підкови, немов вони були із буряка, а не зі сталі. Викликав охочих на герць, як колись борці-агітатори із Січі. Очевидці та учасники тих герців (С.Труш, І.Люзан) були відомими серед селян сильними чоловіками. Перший, як борець, бувало виступав на змаганнях і в області. Та не спромоглися нічого вдіяти проти того, як вони казали, справжнього силача.

Пізніше того силача не стало. Люди говорили, що його вбили підступно поляки, порушивши технічні умови при змаганні. Це викликало обурення і ненависть до лукавого ворога. І, взагалі, із наближенням Другої світової війни міжнаціональна ненависть зростала катастрофічно. Польські шовіністи, будучи представниками панівної нації, втрачали усякий такт по відношенню до інших народів, переважно до українців та євреїв. Особливо нахабніла польська молодь, зорганізована у напіввійськову організацію "Щельце".

Євреї, будучи грошовитими, захищалися офіційним шляхом - через суди, підкупи. В українців переважно такої можливості не було, то вони діяли за принципом "око - за око, зуб - за зуб", але робили це часто з якимись хитрощами, витівками, одним словом, по-українськи.

Якось "щельцам" ( а було їх декілька чоловік) заманулося скривдити місцевого каменяра-силача Олексу Зошія, або "великого Олексу". Олекса не належав до тих, над ким можна познущатися безкарно, але чомусь не відплатив напасникам під час сутички. Та трапилося, що троє із тих кривдників приїхали у каменеломню по будівельне каміння. Вибрали потрібну брилу і втрьох заходилися висаджувати її на сани, та сил не вистачало. Олекса, що був тоді на роботі, порозпихав невдах у різні боки, взяв ту каменюку в руки і з таким серцем поставив на сани, що ті тільки трісь-трісь!

Це, так би мовити, персональний спосіб відплати, стихійний. А були організовані, може й кимось керовані, заходи самозахисту, але ще у сольному виконанні.

Велична наша церква знаходиться у Берездівцях за річкою Барвінкою на горбі. Щоб туди пройти, треба переходити через т.зв. Великий міст, що у центрі села (тоді- містечка). Те вузьке місце польські "щельце" вибрали собі для полювання на українських активістів: ображали, били, рвали на них вишиванки. Аж напрошується: зберіться скривджені разом та й провчіть знахабнілих! Так ні. Очевидно, боялися властей, судів. Поступили інакше.

В одному із далеких сіл - Ілові, де місцеві поляки людей не, знали знайшовся охочий "на герць погуляти". В якусь неділю, одягнувшися у вишиванку, трохи пригнувшися, бо був могутній, як дуб, він пішов на той Великий міст, мовби ідучи до церкви. "Щельце" таку "легку" здобич і не думали пропускати, почали задиратися. Та тут наш зухвалець розправив могутні плечі і, одного за одним, поскидав поляків у воду. Летіти було куди - кілька метрів.

Доходило, бувало, і до гіршого, до трагічного. Ті шовіністичні розваги доводили людей до відчаю. Так, один берездівський хлопець, котрого безпідставно скривдили, таємно завербувався в еміграцію і в ніч перед від"їздом зарізав свого кривдника.

Були прояви самозахисту й іншого характеру. Українці, відомо, були позбавлені належної уваги й захисту з боку польської держави в різних аспектах людської діяльності. То треба було якось викручуватися, а недоля об'єднувала людські зусилля. От як воно було у такій галузі, як торгівля - галузі, відомій необмеженим шахрайством.

Торгівля у ті часи в наших краях в значній мірі була у руках євреїв. Проводили вони торговельні операції спільними силами - кагалом і з прицілом на якнайбільший зиск. Процес вели на ідиші, будучи певними, що "гой" (так вони називали селян) не зрозуміє нічогісінько. Та серед українців були люди, котрі добре володіли німецькою мовою і ідиш, як діалект німецької, вони теж розуміли. Тож, коли український селянин мав намір купити чи продати дорогий товар - поле, худобу і т.п., - то наймав собі на поміч знавця німецької мови. Він з'являвся на процес торгівлі "випадково", ніби стороння людина. Підслухавши вердикт купецької ради другої сторони, непомітно повідомляв господарю зміст почутого і зникав. А вже господар, знаючи ситуацію, зокрема ухвалену протилежною стороною ціну, тримався до останнього - і не програвав.

Відходило у небуття передвоєнне десятиліття. Ще деякі народи Європи насолоджувалися, хоч і нетривким, миром. Деякі, та тільки не українці. Всім нашим ворогам та воріженькам здавалося замало завданих українцям кривд - голодоморів, тюрм, розстрілів, грабунків, принижень. Під кінець того злощасного десятиліття, у 1938р., у Роттердамі московським агентом був убитий Є. Коновалець - людина, котра в час очікуваної війни могла очолити націю, що так було б важливо. А в 1939р. на Закарпатті мадярські фашисти з допомогою польських шовіністів (яка солідарність загарбників!) потопили в крові змагання народу за незалежність.

Ця подія підживила вогонь ненависті між українцями та поляками, яку пізніше так спритно використають східні та західні "визволителі". Ворожнеча проявлялася в різних сферах життя. Наприклад, у спорті. Футбольні матчі, що проходили між місцевими українськими та польськими командами і в свій час були справжнім спортивним святом, тепер перетворилися на "яблуко розбрату". Адже ті матчі були організовані за національною ознакою, навіть гравці виступали у національних кольорах. Спортивна боротьба тільки підсилювала національну ненависть: образи, бійки замість гри. Останній із таких матчів закінчився у .... кукурудзі. Під час змагання надлетів німецький літак, очевидно, розвідувальний, бо війни ще не було, та передвоєнне напруження зробило свою справу: усі перелякалися і заховалися у навколишні городи.

Чергової бійки вдалося уникнути, та насувалося щось незрівняно гірше і прокотилося страшним - "війна!" Почалося, може одне з найтяжчих, зокрема, для західних областей, у нашій історії десятиріччя. Ой пролилося ж крові нашого народу і за поляків, і за совітів, і за німців та інших "добрих" сусідів! Всі біди, неначе зі скриньки Пандори, ринули на нашу землю. Нелюдські знущання, обдирання, грабунки побутовими і державними грабіжниками, робота на чужинців, тюрми, табори, розстріли, переселення, виселення - всього не перелічити, що приніс Молох. Треба було титанічного зусилля, аби стати на прю із переважаючими світовими розбійниками. І наш народ знайшов у собі таку силу.