Будителі

Чуєш, сурми грають? - Юнаків скликають, У лави збирають. "Буде бій" - віщають (пісня початку 40-х років 20-го сторіччя)

Всі консолідуючо-виховні заходи, про які йшлося: звичаї, обряди, моральні заповіді, більшість пісень та інша народна творчість - визначали самобутність народу, окреслювали його етнічні риси, робили етнічною нацією. Одначе їм бракувало агітаційної дієвості, цілеспрямованості і конкретності. Ці духовні надбання по своїй природі не могли безпосередньо закликати до активних дій, вказувати на конкретні шляхи звільнення з-під чужоземного ярма. Треба було йти до життя, до дійсності, треба було ставати на громадські, громадянські та, врешті, на державницькі позиції. А для того потрібні були відповідні засоби агітації, ЗМІ, носії тих ідей.

Як жодний живий організм, народ теж не може існувати без внутрішнього та зовнішнього зв'язку. На той час ( 30-і роки) люди придумали уже чимало відповідних засобів: радіо, телеграф, телефон і, ще рідкісне, телебачення. Друковані ЗМІ діяли уже давно, та в українців доступ до тих засобів був обмежений. Основним комунікаційним засобом залишалось живе слово-обмін новинками між людьми, або розповсюдження потрібної інформації певними людьми-добровольцями.

Поспілкуватися людям потрібно так само, як подихати свіжим повітрям. Люди не пропускали жодної нагоди аби обмінятися думками. Збиралися по хатах на вечорниці, чи якусь іншу оказію, аби поговорити, обсудити свою нелегку долю. Те ж саме: в дорозі, на роботі, на ярмарку, відпочиваючи на футбольних матчах або вечірніх виставах. Йдучи гуртом до церкви, під церквою стоячи, а то і у самій церкві. Сходилися і спеціально на сходини, облюбувавши якесь постійне місце. У нас на хуторі то було переважно біля млина. Сюди, до млина збиралися, з"їжджалися люди з різних околиць. Кожен привозив якусь цікавинку. Та найважливіше , що власником і мельником був Іван Вовчук (вояка часів Першої світової війни), старшина усусусів*. У мирний час він не цурався громадської діяльності ( а може й політичної), мав зв"язки зі Львовом. У свій час був знайомий з І.Франком, був справжнім народним трибуном.

Бувало, збір народу для самоосвіти відбувався біля дідової домівки. Для найповажніших гостей могли з хати винести крісла, а так - розсідалися на дровах, огорожі, чи просто під яблунями на траві. Кого там тільки не було: і студенти, і робітники, і селяни; націоналісти, радикали і комуністи; поляки, мазури, євреї і якісь напівнімці; бувала навіть мадярка, найбільше, звичайно, українців. І кожен про своє. І кожен по-своєму ( на свою користь - тільки не на користь автохтонів) мав рацію.

-   Як ся маєш?

-    Та ... добре.

-   Що нового?

-    Та нічого. але німець, кажуть, війну об"явив, а москаль теж з кимось там воює.

-   А що на те газети?

-    Та, як звикле, пишуть одні - в одну сторону, інші - в другу.

Найбільше запитань діставалося студенту зі Львова. Крім теми війни, що костомахою заглядала вже людям у вічі, найчастішою темою суперечок була - хто більше любить Україну: націоналісти, чи комуністи. Не усміхайтесь. Останні були - не пара нинішнім : вони щиро любили свою землю, народ і, по-своєму, вірили у його майбутнє. Треба зазначити, що у тодішній політиці люди, особливо чоловіки, досить добре орієнтувалися. Добре знали визначних українських політиків і державних діячів:

Грушевського, Коновальця, Мельника, Бандеру і , особливо, А.Шептицького. Мали люди уявлення про те, що робиться у польській державі, в Європі і навіть у Америці.

Були на тих велелюдних зібраннях свої розважальні програми (виникали стихійно). Пісня, звичайно, була найпопулярнішим видом. Співали окремі співаки, переважно учасники хорів, або увесь гурт разом. Та святом вищої категорії було, коли співав Бенківський-соліст Львівської опери. Родом був він з нашого села, дружив із вуйком Ромком, котрий теж жив у Львові. Для нас, дітей, його могутній бас здавався справжнісіньким чудом. А як гарно читали напам'ять вірші! Були аматори-читці, що - хоч на столичну сцену! Найбільш полюбляли твори С.Руданського та Ю.Шкрумеляка, а ще гострополітичні актуальні віршовані памфлети, що були підписані псевдонімом Іван Сорокатий. Люди вважали ( і так воно було насправді), що так для конспірації підписується Ю.Шкрумеляк. Вірші з "Кобзаря" або Франкові були для великого свята. Знали Л.Українку, О.Олеся, Ю.Федьковича, М.Шашкевича, П.Грабовського та багато інших поетів та письменників. До речі, у багатьох селянських світлицях на рівні з образами святих висіли портрети Т.Шевченка та І. Франка.

Народні оповідачі, кобзарі, та інші з тої когорти, котрих за Шевченком можна назвати божими людьми, варті того, щоб говорити про них, скинувши шапку. Явище те варте уваги і всестороннього вивчення. Щоби повчати та розважати людей, треба самому дуже багато знати, мати спостережливий характер, аналітичний розум, велику витривалість. Забути, зректися всяких земних благ.

Оповідачами дуже часто виступали жебраки, а, скоріше, мабуть, агітатори- будителі, що маскувалися, конспірувалися під жебраків. Уявіть собі уже немолодого, респектабельного, охайно одягнутого чоловіка, що ходив поміж людьми просити милостиню. Розказував, що був він довго за кордоном, у США. Прекрасно орієнтувався в історії, особливо, в українській та американській. Зібравши хоч невеличку аудиторію (особливо, дитячу), розказував той чоловік про Америку. Яке там цікаве вільне життя. Оповідав про великого їхнього президента Вашінгтона, якого називав "Юрко", сам теж називався Юрком і мені все те дуже імпонувало. Закінчував ту оповідь словами Шевченка про те, що ми колись діждемося свого "Вашінгтона". А чом би й ні? - он у нас теж були розумні князі, королі, козаки, опришки. І вже перейде на легенди про Довбуша, що захищав свій край від чужинців і не боявся їх. Та як же йому було боятися якихось зайд, коли він самого чорта не злякався і вбив його. І розкаже дід прадавній язичницький міф про битву між Перуном і Велесом, пристосований до християнської моралі, до сьогодення. Головним героєм оповіді виступає Довбуш, що вбиває спеціально підготовленою кулею нечисту силу на догоду Богові., за що від Бога отримує благословення, велику силу , як казкові герої (Іван-богатир).

Маскувалися, бувало, такі будителі під всяких міняйлів, дрібних торгівців. Був випадок , коли такий "торговець" завітав на наш хутір і зупинився на нічліг у мого діда. Назбиралася повна світлиця людей. Велися розмови, суперечки на тогочасні наболілі теми. Коли люди розійшлися і залишилися одні домочадці, стомлений гість, готуючися до сну, витягнув захований під сорочкою найдорожчий свій "крам", який, правда, не продавався, а служив, як агітаційно-пропагандистський засіб. То була картина "Бій під Крутами". Гість розказав про цю картину, про подію, якій вона присвячувалася. Пам'ятається, як під час тієї розповіді жінки не могли вгамувати сліз. Та найбільше запам'яталася сама картина - сцена жорстокого бою. Шляхетні обличчя українських студентів-захисників і потворні п' яні фізіономії збожеволілих від крові більшовицьких матросів; вибухи гранат, що роздирають людські тіла, замішана на червоній крові чорна земля впереміш з білим снігом. Страшна зброя поневолювачів- драгунки з ребристими штиками. Конаючі люди. Промовиста картина говорила без слів.

Останнього із таких подвижників-будителів довелося побачити уже зовсім у інший час та в іншому місці. Було це у Києві 1963 року. Напередодні знаменитого факельного походу, що відбувся 8 червня, організований київськими та львівськими патріотами, і проходив від пам'ятника Т.Шевченкові до пам'ятника І.Франкові. Той похід можна назвати предтечею подій 1989-91р.р. Щодо чоловіка-будителя, то був він уже в літах, не забезпечений матеріально, бо, за його словами, усе своє багатство носив у портфелі. Знав дуже добре справжню історію Києва, як давню і прадавню, так і тодішню і передавав ті знання людям (наприклад, туристам), принципово не беручи за це винагороди.

Хто, чи що, яка сила покликала тих будителів на таку нелегку, неавторитетну ще й небезпечну стежку? Чому, наприклад, пан Юрій покинув багату Америку, де був добре влаштований, та повернувся у свою убогу, занедбану Галичину ділити гірку долю зі своїми земляками, навчати їхніх дітей, як бути людьми, як любити рідну землю? Адже за таку діяльність польські власті жорстоко карали. Відповідь знову ж та сама: поклик крові, предків, закарбований у генах, посланий з Висоти.

Були в ужитку і більш прогресивні тогочасні комунікаційні засоби, що згромаджували та виховували людей. Селяни не були залишені самі на себе. Вони були зв' язані із зовнішнім світом різними способами. Крім тих, про які уже згадувалося, хоч і обмежено, потім ширше, вводилося в побут радіо. Мої вуйки, Іван та Микола, щось там у тому плані конструювали і навіть щось слухали - ловили Львів. Та більш поширеним, доступнішим та й зручнішим було друковане слово. Певна кількість селян виписували різні часописи. Бувало спільно передплачували якесь видання, бо були ті видання досить дорогими. Їх шанували, багаторазово використовували: позичали одні одним, обмінювалися, гуртом читали. Найбільш популярною періодикою були журнал-календар "Золотий колос", сатирична газета "Комар". Для дітей передплачували знаменитий дитячий журнал "Дзвіночок", а трохи пізніше - не менш бажаними були книжечки видавництва "Світ дитини". На особливому рахунку була газета ОУН "Сурма". Назву ту хоч і вимовляли трохи притишено, та з піднесенням і надією. Газета була суворо забороненою. Розповсюджували її підпільно члени ОУН. За популяризацію газети - тюрма неминуча, тому операції з доставки газети та розповсюдження виконувалися обережно, таємно. Кур'єри навіть не знали один одного в обличчя, а залишали газети для передачі в умовлених місцях. Так розказував батько, який займався тією справою. Інструкції і завдання отримував тільки від однієї особи - Василя Спаса, котрий був керівником місцевих оунівців.

Та не все йшло так гладко, як на папері, не все було таким одностайним у процесі гуртування нашої людности. Хай і рідко, та були випадки, коли злидні змушували людей "переписуватися на польське", тобто записуватися поляками. Справжньою недугою була пасивність певної частини населення : "моя хата скраю - я нічого не знаю". Переносилися особисті образи, ворожнеча на загальні громадські справи. Давалася взнаки українська незгідливість, необдумана впертість, непослідовність і т.п. Але було явище, хоч і поширене зовсім рідко, одначе варто про нього сказати декілька слів. Хоч би тому, що його знову обтрусили від нафталіну і тягнуть на світ божий тепер, на зламі тисячоліть, у час, коли переважна більшість народів вільно розвивається і самогосподарює у власній хаті без опікунів. Йдеться про москофільство. Кілька прихильників тої течії жило у с.Берездівці.

Ідейна їхня платформа сфабрикована для простих людей була пряма, як свічка. Якщо ми русини ( так ще порівняно недавно називали у нас себе люди ), а вони - росіяни ( тут уже натяжка: у нас росіян називали московитами або москалями), то ми один народ. Тільки нас поляки відірвали від білого царя-батюшки ( тут уже все поставлено із ніг на голову: було навпаки). Додайте ще ностальгію за прадавнім видом християнства- православ'ям. А значна частина простолюддя не вміла провести межі між київським (нашим прадавнім) і московським православ'ями. Та ще на греко-католицьку церкву поляки вели шалений тиск, а це в свою чергу турбувало і зневірювало людей. Тож зібравши усе те разом, вийдуть всі три головні пропагандистські москофільські "кити": "народность", "самодєржавіє", "православіє".

Після розпаду царської імперії дехто з москофілів поповнив ряди КПЗУ, а після приходу "перших совітів" найспритніші приспособленці - ряди ВКП(б). Та дехто , чи то з великої передбачливості, що СССР - не вічний, чи навпаки - не розуміючи , що сталося, продовжував вести пропаганду за царя-батюшку. Був, наприклад, такий "будитель" Онупрій Ратич, котрий продовжував вести таку пропаганду. Скоріш за все, не догледів чолов'яга різниці. Бо, дійсно, яка там різниця на простий хлопський розум? Замість царя - вождь чи генсек, замість мі сіонізму - інтернаціоналізм.

Діти дражнили Онупрія, коли він ішов селом: Цар-батюшка Миколай Підкрутив си вуса: Хотів взяти Львів, Перемишль- Та чорт надніс пруса. Хотів взяти Львів, Перемишль- Усю Галичину. Аж тут тобі дали перцю. Ах ти, сучий сину!

Це відбувалося під час німецької окупації, тоді "добродій " Онупрій ризикував не багато, не мало, а всього " лише " - головою. І задля чого? Можна дуже сумніватися, чи мав він якусь винагороду за свою смертельно небезпечну роботу. Отак хтось ризикує життям задля своєї та інших свободи, задля загального добра, іншому ж "на заріз" хочеться бути чиїмось рабом, хоча б неіснуючого уже білого царя.