Обереги

Рідна мова, рідний край, Рідна земля і звичай. (Ю.Добриловський "Дай же ,Боже, добрий час"- один з українських гімнів)

Головне кредо селянина, а, може, й кожного українця було: "Ким я ся вродив, тим і помру". Звичайно, могли бути й вийнятки. Проте значна більшість так твердила і у побутовій бесіді, і так відповідала у дуже пікантній спокусливій ситуації, коли українцю пропонували переписатися "на польське" - був такий засіб асиміляції. Вигідний, бо взамін можна було отримати якусь винагороду, наприклад, роботу. Так люди твердили під час "пацифікації" - побитті польськими уланами українців до півсмерті (а може й до смерті через тиждень-місяць). Українець вперто залишався сам собою. "Ми з діда-прадіда русини!" - гордо заявляли наші діди, а вже батьки не менш велично твердили: "Ми- українці!" І ті, і ті вкладали абсолютно однакове значення у ці різні за звучанням слова.

Чому народ так твердо тримався свого? Чим було наповнене те поняття: "Хто я є?", звідки брався той дух (хочете - назвіть його аурою, як тепер модно), те невпинне мото[1], той могутній потенціал народного життя? Складних запитань більше, ніж відповідей. Без сумніву, що людина, як всяка жива істота, хотіла зберегти та розвивати своє життя. Але це ще не все. Треба було ще залишитися самим собою.

Можна допустити, що характер поведінки, як окремого індивідуума, так і народу в цілому закладені Творцем у природу людини (живих істот взагалі) і зафіксовані на її генному рівні. Природа, як відомо, не терпить одноманітності, а прямує до оригінальності, постійного удосконалення, розвитку, самовідтворення, самозбереження. Отож людина, що поважає себе, приречена зберігати свою ідентичність.

На практиці, у житті (йдеться про селянське середовище), та самобутність мала якось виражатися. Найочевиднішим і, може, найважливішим зовнішнім фактором, що підкреслює відмінність, оригінальність певного народу є його мова і все, що з нею зв'язане. Дзвінка, солов'їна, неповторна, щира, правдива рідна мова, якою так пишався українець, ставлячи її на чільне місце своїх цінностей таких, як духовність, шляхетність, моральність.

- Боже, щастя дай нам всім. Всі по-свому говорім! - колядували, закликали, заклинали один одного. Українець робив усе, що міг , аби його рідна мова звучала у побуті, мистецтві, церкві, школі. Промовляла з книжки, газети. І щоб дітки його, як ластів'ята , щебетали рідною мовою. А вже, певна річ, щоб дзвеніла мова у пісні.

Найпопулярнішим, може, і найдієвішим, засобом пропаганди самоствердження була, звичайно, пісня, той, як каже легенда, дар, що дістався Україні від Бога при розподілі талантів.

І не така вже безпідставна ця легенда: українці успадкували музичні ази через своїх предків (генетично) ще з часу створення людини теперішнього типу. Достовірно можна сказати, що впорядковане звукотворення, яке пізніше стало музикою та піснею, відоме на нашій землі з часу пізнього палеоліту, тобто більше 11 тис. років тому. Це підтверджують археологічні матеріали, наприклад, музичні ударні інструменти з Мізина (Чернігівщина), або кістяні флейти з с. Молодова з-над Дністра.

Уже в найдавніших художніх творах людства, як у письмових, так і в усних, відводять величезну роль співу, музиці. Візьмемо, наприклад, згадку в "Одісеї" Гомера про міфічних істот сирен, що заворожували співом мандрівників. Або якою силою наділяє у казках народ гру на сопілці, скрипці чи просто пісню.

Загальновідомо, який вплив має військова музика на поведінку війська. Згадаймо козацькі сурми, литаври та інші оркестрові інструменти. Як у війську поважали кобзарів, довбушів, лірників. Та й саме українське військо, за яких би часів те не було, уміло добре співати. Створені січовими стрільцями пісні є справжніми шедеврами пісенної культури

Ось яку бувальщину із часу першої битви усусусів[2] на горі Маківці розказав очевидець Іван Вовчук.

Треба було на панівну вершину доставити гармати. Використати коней в умовах гір у конкретному місці було неможливо. Довелося стрільцям нести на руках ту зброю. На останній, найстрімкішій, ділянці стрільці втомилися і процес загальмувався. Тоді хтось заспівав: "Хлопці, алярм! - гей, вставаймо!" - і ті гармати немов би втратили вагу - вмить опинилися на вершині!

Тепер різноманітний (фізіологічний, психологічний, естетичний) вплив музики на живі організми доказаний наукою. Відомо, що неврівноважена теперішня музика відлякує акул від пляжів (приносить, як бачите, якусь користь).

Знаючи про чарівну силу музики, що вона звеличує і принижує, потішає і засмучує, лікує і ранить, людство не могло не використати її, як у добрих , так і злих цілях. Не сплять, як ми кажемо, "наші воріженьки" і добре потрудилися, аби нам підмінити, фальсифікувати нашу пісню, нейтралізувати її позитивний вплив, а, при можливості, направити її гострі стріли проти нас самих. Робилося те в різні часи і різними способами: починаючи від грубих заборон української пісні, до тонких її підробок, або підмін. Замінили слово, особливо найменування, на інше - і пісня набуває іншого звучання і значення. Щоб відвести гнів від справжнього поневолювача, дуже вживаний був засіб заміни назви справжнього ворога якимсь уявним, вигаданим , чи взятим із далекого минулого. Як правило, таким об'єктом для биття виступали турки і татари, хоч пік реальної загрози , яку вони чинили, минув ще у часи Сагайдачного. Маніпуляції такі давали ефект, - тільки не в нашу користь. Одним словом, як каже приказка: "Бий діда- злодія! Нема діда - бий торбу." Процес обезкровлення, отруєння української пісні продемонструємо її теперішнім станом. Можливо, найжорстокішого удару зазнала наша пісня саме тепер - на зламі тисячоліть. "Часи змінюються" - каже народна мудрість. Тепер, у часи технічної революції з нечуваним ростом комунікаційних, звукогенеруючих та розмножувальних технологій, вплив музики, особливо накинутої нам ззовні, небачено зріс та урізноманітнився. Належно оцінити той, чи інший твір, відділити зерно від полови при теперішніх темпах дуже важко. У таких умовах оті чужинницькі скрипи, скигління, зойки, стогони, шуми, канібальницькі крики і ритми, дисонанси змогли значно потіснити рідну пісню , поселяючи в душах молоді сум"яття, дисгармонію, меланхолізм, черствість, цинізм та інші негативні риси. Від такого обовдуреного стану до духовного та всякого іншого поневолення зовсім недалеко.

Немало, мабуть, потрудилися закриті чужинницькі інститути, підбираючи засоби одурманення через музику, пісню. Звуки та рухи, які витворює людина чи тварина у стані душевної неврівноваженості, подібні до шаманських. Не зреагувати на такі психологічні чи фізіологічні прояви , як плач, регіт, сварка, гримаси, кривляння і т.п. молодій, не загартованій людині тяжко. Ті прояви створені природою для того, щоб на них гостро реагували. І немає тут нічого нового. Споконвічно людина сміється, плаче, обурюється, чи насолоджується приємним. Входили ті елементи, як складові, і у співочу (пісенну) культуру. Та все воно мало своє місце, свій час, свою аудиторію, а, при потребі, маскувалося. Було направлене те вживання на досягнення ефекту там, де він був потрібний і доречний. Спритні маніпулятори людськими почуттями ту рухо-словесно- звукову метушню оформили у вигляді естрадної пісні і, технічно підсиливши, накинули її, як туман, на молоді людські душі. Звукове оформлення (супровід) теж підбиралося продумано, з таким розрахунком, щоб діяти на психіку, на підсвідомість слухача.

Очевидно, багато чого враховувалося та використовувалося: і здатність людини до наслідування, і потяг (не шкідливий, якщо до міри) до чужого, і віяння моди і т.д.; отже, багато факторів було використано у шаленому наступі на духовність нашої молоді. Її не тільки по-своєму розважають з чужини, але й спонукують засвоїти багато негативних, злих рис: байдужість, песимізм, зневіру, пасивність, черствість та інше. На щастя , ті відхилення у музиці, той пісенний "чорнобиль" не зумів опанувати наш пісенний світ. Здорові національні сили цієї сфери ніколи не покладали рук і особливо в останній час впевнено беруть гору над непотребом. Та заспокоюватися не треба, бо змагання, боротьба, як у цій області, так і в усьому, категорії динамічні, і хтось завжди бере гору, як у Франковій двовідерній криниці: "Я йду вгору, ти - в долину".

Ведучи мову про пісню, скажемо, знову полинувши думкою в інший час, декілька слів про особливості пісень УПА, створених під час повстання. Природно, що тоді серед люду та й у середовищі повстанців, якщо десь вряди-годи траплялася просвітна година, коли була у них можливість співати, побутували різні українські пісні, переважно гімни та героїка, як козацької, так і стрілецької доби. Але незвичайна ситуація того часу, часу партизанської війни, покликала до життя особливу категорію пісень. То були компактні пісні-відгуки на актуальні повсякденні справи, оповіщення про конкретні події, їх оцінка та висновки, оптимістичні заклики на зразок "не скоритися, відплатити кривдникам". Було щось у них від заклинання , звернення-молитви до Всевишнього про допомогу, підтримку в нелегкій та справедливій боротьбі. В мистецькому ключі ті пісні може і недосконалі - не було часу і можливості їх шліфувати. Їх цінність - в актуальності, інформативності, агітаційності. Маючи особливий місцевий характер (особливо - діалектна говірка), ті пісні могли служити візиткою, гаслом, паролем, за якими пізнавали свій свого. Чужинцю використати таку пісню для провокації було практично неможливо.

Звичайно, що та доба дала і високохудожню ніжну пісенну розважальну лірику, героїку, що ще чекають на свою популяризацію.

Пісня, як і рушник супроводжує українця з першого - до останнього подиху. Вона оберігає, інформує, навчає, зорганізовує, звеселяє, розважає, облагороджує, прославляє, вселяє надію, кличе до чину. Повертаючися до стану пісенної культури довоєнного часу , зауважимо, що був він дуже високим. Пісня побутувала на різних рівнях. У селах, де тоді усяк умів співати, відповідні пісні звучали повсюдно і повсякчас. Діяли тоді церковні і світські хори, в репертуари яких входили твори всесвітньовідомих класиків. Тематика творів була широкою, але переважала патріотична. Ну а щодо професіоналів, то про всесвітньовідомі хори Кошиця, Котка знали й малі діти. Відвідування концертів останнього перетворювалося на справжнє паломництво. Люди йшли на ті концерти за десятки кілометрів.

Активним засобом підтримки народного духу було дотримання свят, особливо календарно-обрядових.

Ще далеко до Різдвяних свят дзвінкі дитячі голоси вириваються з маленьких вікон тісних селянських хат на широку волю, на світ, у Всесвіт. То йде проба (репетиція): готують вертеп. Три славні українські князі - Володимир (Великий, або Мономах), Ярослав (Мудрий, або Осмомисл) та Роман - будівничі нашої держави, захисники рідної землі, великі воїни - вітають Богочоловіка. Представники простого українського люду оповідають благі вісті, возвіщені Ангелом - Посланцем Бога. Та проникають між них і злі, чорні, Іродові сили. Але, звільненого від рабської покори , прозрілого українця уже не поневолити, не обдурити. І буде зло покаране козаками-лицарями. І переможе Добро. І з висоти Києва - нового Єрусалима засяє зірка Справедливості і Правди. І заспіваємо: "На синім небі зіронька (звісно, жовта) стала." А новонароджений в убогих яслах на сіні Бог допоможе Україні здобути волю.

А з якою божественістю, оптимізмом ватаги колядників: і старші браття (братчики), і вертепники, і різного роду щедрувальники-засівальники, і жартуни- перебиранці - спадкоємці скоморохів - вітають народ протягом усіх двотижневих свят, окриляють, возвеличують до небес, згуртовують увесь люд і своєю чудо-енергетикою додають впевненості та снаги на весь рік. Правда, чужинцю не подобався той народний оптимізм, а совіти, взагалі, жорстоко переслідували колядників. Бувало, що справа закінчувалася навіть трагічно. Але то буде пізніше.

А щемливо-тендітні, пружні, як перші паростки весняного зеленого шуму, тривкі та ніжні, як підсніжник, запашні, наче фіалки, веснянки-гаївки - те одвічне дівоче ворохобство, заклик до життя-творіння спокушувало найбайдужіших, спонукало позбутися песимізму, інертності, нехоті.

А зелені свята із культом рослин - зеленою повінню, та вшануванням полеглих героїв - сплав вічної слави із вічним ростом, відновленням. Польська поліція, як могла, старалася обмежити культ вшанування полеглих воїнів (наприклад, не дозволялося приносити на їх могили і вивішувати на хрестах тернові вінки). То хлопці ухитрялися такі вінки закидати здалека якраз в момент панахиди. Виконавці заздалегідь вправлялися до виконання такого дійства.

А вже Івана-Купала - наймогутніший наступ літа , життєдайних сил, кульмінація буяння усієї природи! Квіти та кохання, приворожування бажаних, приплив надії та оптимізму.

Ці та подібні свята з їх дійствами не тільки згромаджували людей, а й спонукали їх до активності, творчої думки, навчали розуміти й цінувати красу.

Крім пісень, співанок, обрядових дійств невичерпним скарбом народної мудрості були прості (значить - геніальні!) народні приказки, приповідки, повір'я, оповіді, дитячі лічилки, ігри, легенди, казки, загадки, неписані моралі-закони. Останніх, як кодексу, людина дотримувалася повсякчасно. Скільки у тих заповідях любові, уваги і поваги до Матері-Землі, довкілля і всього у ньому сущого: корова - друга мати; собака й кінь - вірні друзі людини; собака й кіт - божі утриманці; бджола - з божого чола; не убивай діток навіть воронячих; не каліч дерева без потреби і т.п., а як високо цінувалися у нас плоди людської праці із святим хлібом на першому місці. Про шанобливе відношення до батьків чи старших людей і говорити не доводиться. Носії, знавці усієї тієї мудрості були людьми дуже великого пошанівку. То були штукарі високого класу. Варто було подивитися, як майстерно вони тримали у напрузі свою аудиторію, розказуючи казку, або легенду. І та казка українська, чи й чужа - була вдало припасована до українського ґрунту, до наших справ. Наприклад, казка про якогось короля (може англійського, може польського, чи ще чийогось) поверталася так, що той король був обов'язково наш.

Дуже популярною у міжвоєнні часи була відома у різних місцях України легенда про так зване "спляче військо". Позбавлені власної армії люди утішали себе, здавалося б чисто ілюзорною оповідкою, що, начебто, десь в безлюдних місцях наше військо у повній готовності заснуло (без чарів тут, очевидно, не обійшлося). з ними спить, схилившись на стіл (пристіл?) їхній старший. У галицькому варіанті то був король, у південно дніпровському - гетьман Сагайдачний. Коли ж настане слушний час, того полководця розбудить власна борода, що встигне уже тричі (чи не три століття?) обрости навколо стола і буде заважати йому. Легенда, як бачите, виявилася не такою уже нереальною. У той час організація майбутньої армії була питанням № 1 ОУН. Може легенда повернулася з давнини, дякуючи тій діяльності? Очевидно, маємо справу із явищами, що взаємно збагачувалися. Адже ідея відродження власного війська була постійною. Ностальгія за військом проявляється у козацьких, пізніше - стрілецьких піснях. Є цілий пласт (просліджується не пізніше, як з другої половини 19 сторіччя ) ліричних пісень, де милий, чи головний герой, обов' язково - козак на вороному коні із шаблею при боці. Навіть у купальській пісні коханий десь "у полі гуляє, ворогів рубає".

Берегла, як бачимо, народна пам'ять наше історичне славне минуле (княжі, королівські, козацькі часи), що наповнювало серця гордістю, сміливістю, повновартістю. Найбільш, може, збурювали уяву ще зовсім свіжі спогади про недавню боротьбу за самостійність під час змагань 1917-21р.р. Про героїзм тодішніх збройних сил усусусів, УНА та УГА.

Говорити про роль релігії, віри у Бога, церкви, зокрема християнської, на згуртування нації надзвичайно складно - це вимагає спеціального дослідження. Незаперечним є факт, те що греко-католицька церква, яка тоді переважала у східній Галичині, була важливим фактором у житті суспільства, тим більше, що керував нею у той час такий великий її князь, як митрополит А.Шептицький, діяльність якого виходила далеко за рамки церкви. Правда, церковну науку люди сприймали та осмислювали по- своєму. З впевненістю можна сказати, що переважна частина простого галицького люду була переконана, що все на землі відбувається з волі Всевишнього і що Бог опікується українцями, як усім живим, як усіма народами однаково. І на гадку нікому не спадало, що Бог може мати якісь вибрані народи, народи-місіонери.

Тверда віра у Бога не позбавляла народу прагматичності. Кредо: "Бога взивай, та рук прикладай", ніколи не забувалося.

Якщо принагідно сказати про вплив церкви на народні справи у нашій парафії, то це залежало, здається, від того, хто її очолював. Поки у нас обіймав ту владу парох- патріот о.Гапій, то церква грала значну роль у вихованні свідомого елементу та піднесення духовного рівня людей. Особливо важливу роль відігравали діти о. Гапія, котрі були одними з найосвіченіших людей. Син був диригентом церковного та світського хорів, дочка - активістка "Просвіти". Та з часом, коли о. Гапій постарів, перед війною до церковної влади прийшла інша людина. Справа різко змінилася.

Щось подібне повторилося і після війни (2-ї світової). У складний час брєжнєво- сусловського панування різко виділялася діяльність священика-патріота о. Мирослава - Лонгіна Прокоповича. Властям не подобалася активність священика, котрий ще недавно був ув'язнений у кінгірському таборі, та не змінився ( не "перевоспитался"). Їм треба було якось нейтралізувати його, до чогось прискіпатися. Зупинились на поставленому кимось з громади хресті з нержавійки біля церкви. Робилося це, звичайно, без участі священика і неофіційно - такі тоді були совєтські правила. "Хто поставив?" - питали, безнастанно викликаючи до району. Очевидно, священик знав відповідь - не сказав, не сказали і люди, хоча між собою пошепки називали прізвища Петра Прокопіва, Сича, Василя Зозулі та інших. Постійні цькування довели священика до завчасної смерті. Що ж? - "нєт чєловєка - нєт проблєм".

Можна назвати багато факторів, що збирали докупи наш народ. Та, безперечно, найболючішою була небезпека втратити засоби існування - землю, майно і самому бути знищеному. Тим паче, що насувалася війна - ще більше лихоліття. Тож проти явної загрози треба було дієво захищатися, організуватися на спротив.