Опілля - повстанське пристанище

Стоїть гора високая, Попід горою гай, Зелений гай густесенький, Неначе справді рай.

Л. Глібов

Той куток нашого краю, про який буде мова, знаходиться за 40-50км на південь від Львова. Ще й тепер місцевість ця вабить зір своїми помірковано-похилими горами- горбами. Скільки сягне око, горби, пологі схили, долини, ліси, луги, сіножаті, оболоні, гаї. Однак переважають тут поля, тож називають край цей Опіллям. Це найзахідніші відроги Волино-Подільської гряди, західна окраїна краси України - Поділля (за Л.Українкою).

Тоді, у 40-х роках, уже минулого, двадцятого сторіччя, коли землею володіли ще переважно селяни (до заснування колгоспів), були ті поля поділені на порівняно невеликі (біля 0,5га) частини: стрічки-гони, загони, лани, ниви, нивки. Пристосовуючись до рельєфу, ті поля розташовувались одне до одного під різними кутами, мали відмінні напрямки. Але то не була хаотична мішанина. У поєднанні з формою поверхні землі це складало своєрідну, якогось вищого ступеня, впорядкованість. Кожне поле-стрічка було засіяне іншою пашницею. А якщо поруч росли і однойменні культури, то все одно відрізнялися, бо плекав їх інший ґазда. І тут, бачимо, проявлявся український індивідуалізм.

Хвилюються під лагідним сонцем лани сріблястого жита й золотистої пшениці, виблискують загони рудої гречки і проса, рожевої конюшини, жовтого ріпаку, а поруч - голубі, як небо, нивки льону. І вже зовсім близько до жител, по долинках, буйно зеленіла найрізноманітніша городина. І вся та кольорова мозаїка хвилюється на вітрі, переливається, як калейдоскоп. Симфонія-гармонія барв, відтінків, порід, видів, форм, фігур - велика й велична вишиванка-плахта Матері-Землі.

А яке щедре та розмаїте озвучення має та красуня-земля! З гайків доноситься чисте голосне щебетання соловейка. З висоти, десь аж з піднебесся, дзвенить пісня жайворонка, що кулькою, немов тримаючись за сонце, завис над полем. Із жита, на фоні чи у супроводі стрекотіння коників-джазистів, чутно мирне, розмірене, заспокійливе "путь- полють" перепелички. І звідусіль лине живе різноголосся.

Справжньою подією, урочистою, навіть таємничою, сприймається витримано - поспішний політ величавого "білого птаха з чорною ознакою". Якою заклопотаною не була б людина, мимоволі відірве погляд від праці та гляне в його слід - слід свого прадавнього тотема. І клекіт його, лелеки, як щось особливе, домішується до хору пташиного.

Та, на жаль, не все так було любо-мило у цій землі, скоріше - навпаки. Десь час від часу загримить у небі могутній тривожний крик ворона, чи застережливе скрекотання сороки, а замість погідного сонця згромадяться в небі хмари-громовиці.

Дуже понівечена та краса людиною переважно у 50-80 роки сторіччя, що минуло. По-варварськи повирубувані ліси, повикорчовувані за командою колгоспних начальників гаї та діброви, що рівномірно розміщувалися поміж родючими полями і являли собою острівці незайманої природи з неодмінними джерелами й потічками чистої здорової води; черешнями, грушами,

ягодами - притулком для людей під час негоди.

Справжнім лихом в умовах імперського панування для куточка цієї землі, що на схід від селища Розділ, стали багатства її надр - поклади елементарної сірки. Колись родючі поля, трав'янисті зелені луги Оболоні, після видобутку з їх надр сірчаної руди, нагадують тепер місячний ландшафт. Сірку нашвидкоруч сяк-так виплавлено. Якусь її частину використано у промисловості, іншу - продано на експорт, а значну долю вивезено на Схід, наприклад, у Астрахань. Скалічену, перериту землю так і не відновили.

Багато по території кам'яних скель. Створюється враження, а може, так воно і є насправді, що земля з рослинністю - то немов ковдра , накинута на гігантський горбастий кам'яний щит; і його скелі подекуди розкрилися з-під тієї ковдри. Вони, як середньовічні замки, гордо височать над поверхнею землі. В скелях тих - отвори, печери, що вічно служили, як і рукотворні замки, захистом для людини. Дотепер збереглися про те легенди з давніх, як там оповідається, татарських часів.

За декілька кілометрів, від Дністра починаючи, далеко на північ, аж до самого Львова, покриті ті горби-гори буковими, дубовими та грабовими лісами, гаями з найрізноманітнішою рослинністю. Та ще та земля з ранньої весни до пізньої осені - від снігу до снігу - заквітчана квітами, замаяна цілорічно зеленим чарівником-барвінком. Видимо-невидимо грибів, горіхів, букви, ягід, лікарських рослин. Рай та й годі! Дикими звірами у тих лісах під час війни та перші роки після неї аж кишіло. Звірів було так багато, що вони становили небезпеку врожаям на людських полях.

З-під каміння і коріння б'є вода - чиста, холодна, кришталева, здорова. Тече вона глибокими ярами-лабіринтами, які вона віками прорила у ґрунті. Збираючись докупи, мережить ті ліси, долини потічками і потоками, як кровоносними судинами, зливаючись у дві річечки. Ті річки-потоки не тільки забезпечують доброю життєдайною водою кожний куток лісу, вони ще й служать дороговказами, системою координат. Понад потоками протоптані стежки. В скрутну годину, уникаючи, наприклад, переслідувача, йдучи водою, можна замаскувати сліди, особливо, коли переслідувач використовує собак.

Одна з тих річок бере початок у північно-східній стороні ( за орієнтир вибрано наш хутір, про який пізніше), десь аж за Дубовою (урочище, наче куток райського саду) і тече лісами , що тоді належали селянам навколишніх сіл, переважно Горішнього та Долішнього. У лісах тих трапляються цілі ділянки барвінку, то ж , очевидно, тому річку назвали Барвінкою. Неподалік є ще урочище Барвінки. Блукає та річечка лісами біля урочищ Дубова, Бабичева гора, Горб, обгинає справа Тикарову, аж поки не зустрінеться із другою такою річечкою , що пливе десь із-за лісового села Ілів, з північного заходу, протікає біля хутора Груськи (від слова "груша", чи "грузький"). Далі через урочище Вишнівець, запозичує у нього назву (а , може, навпаки), залишаючи зліва Тикарову, і, неподалік Вовчих Дебрів (урочище), зливається з Барвінкою. І вже як одна річка Барвінка, протікаючи біля урочищ Прикра, Шиїна (Шийна), двох Щовбів(Перший і Другий) та Кутців, виривається з лісів на долину Зубрець ( на жаль, тільки назва лишилася від зубрів) і далі - на села.

Спочатку протікає Барвінка біля нашого хутора Задіброва, де дотепер живе давній тутешній рід Лузанів (Люзанів) - нащадки колись заможних селян , а ще давніше - воїнів, про що розповідає давня родинна легенда. Люди ті ніколи не знали, що таке панщина, хоч поруч у селі таку повинність селяни відробляли. Навіть на побутовому рівні у них (тутешніх) були якісь відмінності від навколишнього населення. Наприклад, тутешні господині уміли готувати їжу не традиційну для оточення: куліш, гречаники, декілька видів борщу і т.п. Та, напевне, найцікавіше те, що наші матері і тітки співали нам козацьких пісень, яких перейняли у своєї бабусі: "Ой гук, мати, гук", "Байда", "Бондарівна", "Ой ходив чумак". Співали їх на такі мелодії, що не доводилося чути їх ні в сусідньому селі, ні по радіо, ні серед визначних знавців і виконавців української пісні, з якими доводилося контактувати протягом майже шестидесятилітнього захоплення народною піснею.

Далі селами Гранки-Кути та Берездівці Барвінка серед родючих городів та полів тече до Дністра.

Оце така топографія по осі "північ-південь". Вона характерна для всього нашого залісненого Опілля. Із заходу, починаючи від міста Миколаїв, що на Дністрі, і далеко на схід подібні місцевості є типовими.

Тож на тій межі, де зустрічаються ліси - пристанище і захист - із врожайними полями, на яких розмістилися заможні села, не могли не організуватися повстанські центри. Розпочатий у 1942 р., уже у 1943 р. навесні був зорганізований такий повстанський центр між Барвінкою і Вишнівчиком, та в їх околицях. Проводиться навчання молоді, закладаються бази для УПА. Навіть дотепер дехто із людей може показати, де були повстанські криївки. То були індивідуальні схрони чи схрони малих груп. В урочищі Шиїна над потоком на місці такої окремішної криївки мешканцями сіл Гранки-Кути та Берездівці поставлений пам'ятник в честь повстанців, що там знаходилися. Траплялися цілі криївочні табори, де окремі криївки були з'єднані підземними ходами.

Криївка, бункер, "схрон" - так називали сховища-притулки, переважно підземні, що захищали повстанців та їх прихильників від усякої негоди і напасників. Найбільш уживана була перша назва. Споруди ті вражали і дивуваали своїми особливостями, характеристиками, з якого боку б їх не оцінювати: чи з інженерного, чи з погляду маскування, а чи забезпечення мінімальних життєвих умов. То були споруди високої, як народної, так і професійної творчої думки. Ті об'єкти мали різне призначення. Характеризуючи їх, правда, не можна претендувати на категоричність.

За своїми функціями криївки ділилися на житлові та спеціального призначення: штаби, шпиталі, приміщення для виконання спецробіт, склади і т.п. За місцем розташування криївки знаходилися по всій охопленій повстанцями території. Були, якщо в даному випадку можна так сказати, постійного функціонування, а були епізодичного користування, щоб на випадок небезпеки можна було ними скористатися, і тому вони знаходилися в різних місцях: на трасах, куди рухалися повстанці, поза селом, на окраїні лісу. Та базовими криївками були ті, що знаходилися в глибині лісу. Зроблені вони були капітально. Нам доводилося оглядати в районі урочища Тикарова такий повстанський табір. То було біля 10 великих підземних приміщень, з'єднаних підземними ходами з центральним меншим бункером (очевидно, штабом). Було то на початку 60-х років, тобто через 20 років після їх побудови, а збереженість була такою, що можна було ще безпечно їх оглядати. Такі споруди, звичайно, були забезпечені мінімальними умовами для проживання.

Надзвичайно обгрунтовано підбиралися місця, де розташовувалися криївки. У селах то було, як правило, на нейтральній території, щоб не підставляти під удар конкретні двори. Але необхідною умовою мало бути те, що до бункера можна було б підходити непомітно. Якщо, наприклад, зимою, то щоб добратись протоптаною стежкою. Такими місцями могли бути: кладовища, нежилі садиби, береги річок неподалік стежки чи маловживаної дороги і т.п. У лісах такі місця мали бути під надійними кам'яними брилами, під корінням дерев, у берегах річок, потоків, ярів. Найбільш винахідливо замаскованими були входи-виходи до криївок. Входи могли закриватися цілими живими кущами, пнями, камінними брилами. Входи-виходи могли виходити у старі величезні дупляві дерева, в щілини між камінням над водою, де легко замести сліди. Тунелі ті могли бути досить довгими. Були випадки , що вони виходили за спиною напасників, котрі облягали виявлену криївку. Це давало можливість або непомітно вибратися з пастки, або помінятися ролями з напасниками: із атакованих перейти в атакуючі. Було, що до однієї криївки вів не один вхід.

Деякі криївки , особливо ті, що знаходилися між скелями, були добре укріплені і могли витримувати тривалий штурм. А до найдраматичнішого засобу захисту криївок, очевидно, треба віднести той випадок, коли їх заміновували. В разі викриття такого схрону вибухом міни знищували напасника, і, звичайно, тільки чудо могло врятувати тих, хто знаходився у схроні. Певна річ, що так були захищені тільки деякі криївки, може особливого призначення. І, звичайно, поселялися туди люди за згодою. Отаке жорстоке завзяття! Отака битва не на життя, а на смерть!

Так, був час, коли той райський куточок української землі з її працьовитими доброзичливими творчими людьми було перетворено на справжнє пекло, негативні наслідки якого відчутні ще й досі. Чому і як воно так сталося? Аби хоч дещо з'ясувати, повернемося трохи у минуле.