Спогади очевидця

Кажуть: це наша земля, наш край з діда-прадіда, з незапам'ятних часів. Земля з визначеними відмежованими краями - відокремлена територіальна одиниця, що приналежна певній спільноті - роду, племені, чи цілому народу. Наш край - наша країна, Вкраїна, Україна. Подібна схема творення назв відокремлених об'єктів непоодинока. Наприклад, окраєць - відокремлена частина хліба, оберемок - відділена частина сіна, уривок - відірвана від загального самодостатня одиниця. За таким принципом країною багато європейських народів, додаючи відповідний епітет, називають свою батьківщину : Дойчланд, Ісланд, Голанд і т.д. Як відомо, "ланд" - країна, край.

Тут, у нашому краю, багато тисячоліть тому наші предки орали, сіяли, удосконалювали техніку і технологію обробітку землі. Підбирали краще зерно, ліпшу садовину. Приручили диких коней, турів. Запрягли їх у воза , якого самі ж змайстрували. Побудували найперші , чи одні з найперших у світі, житла ( у Прикарпатті), найдавніші протоміста ( в Подніпров'ї). Пекли хліб, варили знамениті вареники, борщі, меди-пива, такі потрібні, для життя, розвою. Танцювали іскрометний танок, співали солов'їну пісню. Музичним інструментам, знайденим на Чернігівщині, не менше 11 тисяч років! А які дивовижні рисунки в печерах над Дністром залишені нам з тих прадавніх часів! Різьбили кістки, вишивали рушники, сорочки, писали писанки. Навіть, здавалося б звичайний побутовий глиняний посуд був досконалим мистецьким шедевром. У символах, алегоріях, малюнках тих художньо-ужиткових творів зафіксовано знання тодішньої людини про оточення, про Всесвіт, який вона вивчала і по-своєму осмислювала. Про те також свідчить наявність на території України чисельних святилищ-обсерваторій, зображення- ілюстрації текстів із досліджених могил, наприклад, Кам'яної, що поблизу Мелітополя.

Пильно приглядалися наші пращури до всього, що їх оточувало, вивчали усе, у т.ч. самих себе. Визначали своє відношення до всього сущого на землі, до всього живого. Впорядковували стосунки між собою, із сусідами, родами, племенами, народами. Витворили гуманні високоморальні віхи своїх житейських доріг. Оформили та прикрасили для зручності ті віхи у гімни, колядки, щедрівки, гаївки, веснянки та різноманітного профілю пісні: від ліричних - до історичних, від жартівливих до порадно- трудових. Відобразили ті високі заповіді у казках, легендах, оповідях, повір'ях, приповідках, приказках. Звели їх у доладні звичаї, обряди та інші дійства.

Молилися - чарували над своєю долею, долею рідної землі. Шукали дорогу до найвищого, найдосконалішого, найправдивішого, того, що дав гармонію Природі, все впорядкував, створив найбільше чудо з чудес - життя. Шукали дорогу до Бога, Творця, Подателя, Дажбога.

З діда-прадіда... а це означає - вічно: і сьогодні, і вчора, і завтра, і завжди. Бо ця благодатна, благословенна земля дала світові одну з найперших і найпотрібніших людству цивілізацій - хліборобську, окультурнила величезні простори східної Європи. З найдавніших часів і до сьогодні її геніальні діти вносять помітний вклад у спільну скарбницю людських досягнень. Візьмімо хоч би той колосальний внесок, що зробили українці в освоєння космосу. Ракети запорожців гетьмана Ружинського, генерала Засядько. Кибальчич, Кондратюк (теоретичні розробки останнього використали американці при посадці своїх космонавтів на поверхню Місяця); знамениті Глушко, Корольов, що розробили техніку, на якій вперше земляни полетіли у космос, сьогоднішній «Південмаш»..

З цієї землі, твердять, пішли у світ широкий арійські племена, започаткувавши багато народів, держав, цивілізацій. Тепер мало у кого виникає сумнів, що саме з краю, що між Подніпров'ям та Прикарпаттям, розселилися по світах слов'янські племена, що винесли із прабатьківщини різні надбання людського розуму та праці, в тому числі й мову. Така колонізація призвела до утворення навколо України народів, що користуються подібними мовами, хоч етнічно ті народи відмінні.

На жаль, скажемо принагідно, що ту мовну подібність протягом тривалого часу експлуатують у підступних імперських політичних цілях, як західні, так і східні "брати"- сусіди: мовляв, "одін язик, одна народность", одна "спільна колиска", то чого ж би разом не поспати?

Ще наш перший відомий історик Нестор-літописець визначив, хто є хто із тих народів, що користуються "словенскім язиком", вказавши на відмінність способу життя розумних полян-русів по відношенню до інших північних племен, що входили до складу імперії Київська Русь. Літописець також підкреслив різне етнічне походження тих племен (наприклад, в'ятичі - від ляхів).

Організувавшися, наші люди причепурили свою красуню-землю: гарна, ладна, пишна, немов дівчина у віночку. А на те диво, на ту красу - ох, як багато зазіхальників- залицяльників! То ж в усі часи треба було її захищати, часто рясно поливаючи не тільки потом, а й кров'ю. Може, тому в нас так багато чорноземів.

Уміли наші предки варити не тільки хмільні пива та солодкі меди, а й залізо - теж. І робили з нього не тільки лемеші, а й мечі. У грізну годину, в слушний час, якщо і не весь край вставав на ворога, то в тому чи іншому його кутку піднімалися його сини та дочки, щоб захистити від напасті. І боролися, як той прадавній казковий силач Котигорошко, що отримав від Матері-Землі непобориму силу й незламну булаву.

Тож про один такий слушний час - час всесвітніх воєн, час безпардонної розгнузданості загарбників, коли не тільки великі імперії-хижаки, а й навіть найменші посіпаки не приховували своїх апетитів на чужий ласий шматок. Про час, коли історія поставила перед нами питання категорично - бути, чи не бути? і будуть оці нехитрі міркування автора. Про пережите, побачене, почуте від тата, мами, двоюрідних братів Гарапців Григорія, Михайла та Романа-Мирослава, вуйків Люзанів Романа-Мирослава, Григорія, Василя; сусідів, односельчан та багатьох людей доброї волі.

Головна увага буде звернена не на батальні сцени і тих, хто воював, а на тих, хто їх народив, послав захищати рідну країну, годував та одягав. Про тих, хто бився без зброї і не скорився.

".І в огні її, окраденую, збудять." - бачив крізь десятиліття геній Шевченка долю України. У 20 ст. з новою силою розгорілася загарбницька завірюха і, парадокс, епіцентр її був (будемо сподіватися, що не повториться) у цивілізованій Європі. Тут, прикриваючись усякими ідеями, ідеологіями, залучаючи досягнення науки, техніки, технології в імперіалістичних державах створилися зажерливі режими, що призвели до двох всесвітніх найжорстокіших воєн. Бездержавну Україну з її цінними землями і народом та розташуванням у центрі Європи, між головними агресорами, останні зробили головним об'єктом розбійництва.

"Бути, чи не бути?" постало перед українцями не риторично - треба було захищатися. Тож мова тут піде про те, як воно відбувалося напередодні, під час Другої світової війни і аж до середини 50-х років 20 ст. Подані матеріали переважно стосуються незначної території (кілька сіл) Галичини, хоч випадки приведені були, напевне, типовими принаймні для західних областей. Переважна більшість описаного - спогади про побачене й пережите, або почуте у розповідях найближчого оточення. Звичайно, не обійдено увагою те, яку оцінку певним явищам та подіям давали у своїх говорах- судженнях люди.

Навіщо це потрібно? Відповідь банальна: аби не повторилося. Аби звернути увагу, що не може окрема людина залишитись осторонь загальних справ. Не може хата залишитися скраю, коли навколо палає пожежа, а поняття "честь" і "свобода" не такі вже віртуальні й пустопорожні, як думають обивателі. Вони, ті поняття, пов'язують людей очевидячки та невидимо з дійсністю.