Епілог
Широко залунала слава, Що нам воскресла вже держава, Що Україна стала з тюрм.
(патріотична пісня)
Двадцяте сторіччя, особливо його перша половина, в історії України - час тяжких змагань за волю, поступового, неухильного, почастинного її завоювання з колосальними втратами-жертвамим, час гуртування нації, самоусвідомлення. І коли сучасний обиватель різної масті лепече, що воля нам далася(!?) так нізащо, то це - аби виправдати свою вчорашню пасивність, а сьогоднішню захланність.
Всесвітні війни створили сприятливі умови для безчинства ненажерливих імперців- завойовників, принесли додатковий тягар народам, особливо, поневоленим. З іншого боку - ті війни розв'язали руки цим народам і вклали в них зброю: захищайся, утверджуйся, визволяйся! Будь паном своєї долі.
І захищалися, і воювали з нечуваною запеклістю та героїзмом. Так, свободи не досягнули, але вплинули на хід подальших історичних подій, в тому числі, на здобуття незалежності. Не допустили поголовної асиміляції свого люду, не дали народу забути, хто він є, показали світові , "як українці за волю стоять". Врешті, подали людям надію та вказали на доцільність збройної боротьби. Це, звичайно, не вичерпна оцінка, та віриться, що знайдеться новітній геній і, як Шевченко гайдамаччину, возвеличить це повстання.
В 1955-1956 роках у нашій місцевості загинули останні повстанці, та ще довго людям не вірилося, що повстання уже остаточно придушене. Ще довго певна категорія патріотів закликала до продовження збройної боротьби і, не знаходячи уже всебічної підтримки, як то було до середини 50-х років, самотужки намагалися вести опір. Напевне, усвідомлювали ті довбуші і кармелюки, що йдуть на явну погибель, одначе, не поступились, не здалися. На початку 60-х років так загинув одинокий борець, мешканець с. Березівці - Євген Томчук. Був переселенець родом, здається, з Томашова.
Переможеним - горе! Поневолювач ще довго продумано знущався над своєю жертвою, хоч і боязко оглядався, чи не воскресли і не повертаються повстанці.
Найпершим засобом неволі були тюрми-табори. У жорстоких совітських таборах українців було непропорційно багато (особливо, західників). Ті ж, котрі не потрапили на "білі ведмеді", були помічені тавром ворогів, зрадників народу (якого?).
Одначе треба було налагоджувати життя. Знову, як і в 39-41р.р., треба було починати все спочатку. Найімовірніша перспектива - вступати до колгоспів, що тоді організовувалися, та й то на другорядну роботу. Дехто, правда, був звільнений від того кріпацтва двадцятого сторіччя: отримав паспорт, а насправді - "вовчий білет", бо у тому паспорті підкреслювалося, що ти - злочинець, "явілся с павіннай". Власник того документа міг претендувати хіба що на найпринизливіші роботи.
Сутужно було тим, хто тільки починав свою кар'єру - талановитій, амбітній молоді. Щоб вийти в люди, зайняти поважну сходинку в суспільстві, потрібно було бути не тільки щедро обдарованому, а й пройти спеціальний відбір. Спочатку такі люди мали увійти в довір'я до влади, покаятися перед нею (краще письмово, в пресі), показати лояльність до системи ( хоч їм все-одно не вірили). Найобов'язковішим було вступити до комсомолу чи партії ( якщо дозволяла біографія). Тобто, треба було пройти певні приниження, щось подібне до того, як під час монголо-татарської навали доводилося терпіти нашим князям, проходячи для "очищення" між вогнями перед ханським наметом.
До тих усіх митарств треба було готуватися: скріпити душу і розум, шукати виправдання, доказуючи доцільність таких вчинків. Вишукувалися аналоги, прецеденти. Посилалося на сусідні народи, зокрема, на прибалтів, що проникли в совітські органи, в тому числі в партійні і комсомольські. Орієнтувалися на поляків, котрі, хоч і поступили на службу до совітів, проте залишалися самими собою: "Хоць Польска червона, алє бєндзі она!". Брали із власного життя, чи просто видумували випадки для наслідування.
Актуальною тоді була легенда про вступ до комсомолу Дмитра Павличка. Дуже перепрошую ту високоповажну людину, котра , як видно, уже тоді була неабияким авторитетом. Звичайно, за достовірність того випадку, що ліг в основу легенди, не ручаюся. Повернувшися до гуртожитку після процедури прийому, Дмитро впав на ліжко і промовив: "Дмитре, Дмитре, що ти зробив!?"
Та подія була оформлена у лаконічний мініатюрний переказ, що передавав сенс одного із найважливіших аспектів тодішнього життя західняків, ніс у собі величезне змістовне насичення, викликаючи шквал почуттів: переживання, розпачу, каяття, біль вагання, душевну муку, докори сумління. Та після такого покаяння-переживання наставало душевне полегшення, розсуд у діях, роздуми, ненависть до поневолення, впевненість у потрібності збереження пам'яті, нагадування про власне коріння. То було і євшан-зіллям, і правом на перехід Рубікону, і накресленням, у загальних рисах, шляху для повернення із Голгофи. Молодь, що закінчувала середню школу і готувалася до подальшого навчання, терпіла утиски не тільки моральні - їм ставилися усякі перепони. Наприклад, у Львові абітурієнти з місцевої молоді відносилися до нижчої категорії. Високою категорією були приїжджі зі сходу, і чим далі на схід, то вища категорія. Тутешній випускник, навіть якщо добре склав іспити, то, при потребі, відсіювався т.зв. мандатною комісією. Не поступивши на навчання, місцевий юнак, чи дівчина мали задовольнятися часто фабрично-заводським навчанням (ФЗН).
Тож, щоб здобути освіту, доводилося викручуватися по-різному: вдаватися до підкупів, приховувати біографічні дані, нашвидкоруч поступати до комсомолу і т.п., навіть дехто виїжджав у східні області на постійне проживання, чи до Росії, щоб там виглядати "чистим". Таку поведінку серед тодішнього українства можна назвати "принципом вовків". Потрапивши у безвихідне становище, вовки родичаються зі своїми смертельними ворогами - собаками і так робляться менш вразливими. Найменш захищеною категорією західноукраїнського люду було, звичайно, простолюддя, переважно, сільська молодь. Найбільше молодих людей залишалося у щойно організованих колгоспах з "почесним" правом працювати на державу з "найсправедливішим" у світі ладом, майже безоплатно, без вихідних, без паспорта, без виїзду та ще з обов'язковою веселою гримасою на обличчі.
Принизливим та огидним явищем був так званий "долг (?) родінє" - різні повинності, накинуті українським юнакам начебто під виглядом служби у совітській армії. То були непрестижні штрафні, чи будівельні батальйони, куди з інших частин імперії збирали всіляких негідників, п' яниць, наркоманів і т. п. А, бувало, мобілізують, немов до армії, а загонять десь у шахту , на лісоповал за тисячі кілометрів від дому. Після відбуття трьохрічного терміну такого "вояку" могли ще раз забрати в. армію. Правда, багаті батьки могли іноді викупити такого горе-воїна.
Вершиною усіх бід тих т.зв. "защітніков родіни" була служба у МВД - у військах, що охороняли в'язнів. Молода людина мусила ні за що віддати три найкращі роки життя роботі, на якій в інших країнах працюють (по найму) люди відповідного психологічного складу, спеціально підготовлені. Служба та проходила в незвичних для українців побутових та природних умовах Далекого Сходу, Заполяр'я і т.п. Сяке-таке харчування (норма харчування постійно порушувалася, кращі продукти розкрадалися), гниле бездоріжжя тундри з її морозостійкими комарами, чи восьмигодинне відбування на вишці напруженого караулу, без вихідних, може, були й не найгіршими муками в порівнянні з морально-душевним дискомфортом. Замість сподіваної служби в армії людина ставала тюремником. Особливості того потворного табірно-блатного світу вражали навіть міцні, але незіпсовані натури. Не кожна молода людина могла байдуже, без душевного болю дивитися, як огидні людські покидьки - блатні - паразитують на основній масі, часто нізащо ув'язнених, людей. Або, чи зважиться той молодий солдатик стріляти в людину, коли вона втікає? Тим більше, що з' ясувати мотиви того вчинку неможливо: збожеволіла? примусили бандюги?
Не бракувало випадків, коли солдати-охоронці не витримували того психологічного тиску: божеволіли, пиячили, утікали з тієї армії, калічилися, стрілялися. Були й незвичні випадки. Якось новоприбулому солдату із Донбасу, котрий мав горде козацьке прізвище Орел, довелося вести під конвоєм свого рідного батька. Яка то була душевна травма. Ми насилу вберегли хлопця від самогубства. Правда, незабаром його кудись перевели.
Отак ГУЛАГ перемелював людські долі. Мільйонами. Таке ні пером не описати, ні у казці розказати.
Під час хрущовських реформ у 1955-1957р.р., щоб хоч трохи переінакшити ту ГУЛАГівську систему, потрібно було докласти колосальних зусиль, потрібно було мати тверду опору - надійну охорону. Крім того, реформи проходили не тільки в таборах, а і в усьому суспільстві. Треба було знешкодити Берію, групу ретроградів у ЦК і всю братію, що їх підтримувала. Тож реформатор-Хрущов, котрий у знаменитому закритому листі наголошував, що Сталін назвав його "хахлом" і що за тодішніми божевільними планами совітів всіх українців хотіли переселити до Сибіру, не безпідставно вирішив спертися саме на українців, хоч і заборгував у свій час перед ними немало.
Контингент "лаготдела", де мені довелось служити, був різним: від побутових злодюжок (чи просто практично невинних людей, посаджених за грати "для плану"), до злодіїв-рецидивістів, "воров в законє". Політичних в'язнів не було. Коли почалася амністія, їх прислали до нас з інших таборів.
Аби підкреслити розмах резонансу про УПА і авторитет того повстання, зауважимо принагідно, що тут у таборах усіх політичних в'язнів, незалежно від національності (білорусів, прибалтів) називали "бендера". Виняток могли становити лише росіяни, яких іменували "власовци".
В зв'язку з прибуттям політв'язнів серед охорони була проведена інформація- повчання, що мала приблизно такий зміст: ці ЗК ("заключонниє")- особливого типу: дружні, відважні, добре організовані, з високими людськими цінностями. В побутовому плані якихось особливих пакостей від них можна не чекати. А от організувати політичний бунт, чи самооборону проти бандитського елементу, те вони вміють і можуть. Треба зауважити, що бандитський елемент на той час із таборів загального і, тим більше, полегшеного режиму уже був майже вилучений і закритий у тюрмах або спецтаборах. То було геніальне рішення (під час хрущовських реформ), бо наявність організованих бандитських кланів у таборах можна було б використати для спротиву реформам, як то було у жовтні 1917р., під час більшовицького перевороту.
У нашому конкретному випадку опір реформам зводився переважно до того, щоб найдовше затримати ув'язненими саме політичних в'язнів. Робилося все можливе, аби не допустити їх до робіт (з високим заліковим коефіцієнтом), на яких за один відроблений день зараховувалося півтора-три. За всяку дрібничку старалися позбавити уже раніше зароблених залікових днів. Були спроби засуджувати політневільників заново, уже на побутовому рівні. Тут, певна річ, блатняцький елемент був би дуже корисним для організації бійок, чи інших конфліктів. Зрозуміло, що надзвичайно важливу роль у долі в' знів міг відіграти солдатсько-наглядацький склад. Адже більшість провокацій проти в'язня можна було зробити із подачі наглядача або конвоїра. А серед них найбільше було українців. Молодь та була з різних областей, різної національної свідомості, та відносилася до в'язнів, особливо до політичних, коректно. До речі, зауважимо, що у той час слово "нація" та похідні від нього не були в пошані. Більше того, ними не зовсім безпечно було оперувати у позитивному значенні. Тож заміняли ті поняття словом "земляки". А свій, як кажуть, хоч і не заплаче, то бодай скривиться. А допомагати і оберігати в'язнів від усяких напастей доводилося часто. Чи посприяти у виведенні на проживання за зону, чи отримати перепустку, щоб без конвою ходити на роботу і т.п.
Прибулі політневільники були, дійсно, як на підбір. То були колишні вояки УПА та священики греко-католицької церкви. Як приклад, можна привести дані із досьє одного із них - Лисюка Євгена, псевдонім "Ігор". Офіцер УПА, контррозвідник. Був направлений у совітську армію з метою підняти бунт, чи повстання. Треба зауважити, що у літературі про УПА такий вид діяльності висвітлений недостатньо. Служив Євген у Петрозаводську, збунтував співслуживців і при спробі перейти кордон потрапив у полон. Був засуджений до найвищої кари. Вирок було замінено на 25 років ув'язнення, 5 років невиїзду і ще 5 - позбавлення політичних прав ( з останнього зло насміхалися: про які політичні права можна було серйозно говорити у той час?). На табірному жаргоні це звучало: "5 - па нагам і 5 - па рагам".
З приборканими крилами - та не скорені, поневолені - та не поставлені на коліна, з гордо піднятою головою, з незламними: духом, волею, надією, мрією про велике майбутнє України.
Йшли роки. Людство, наші європейські сусіди будували новий, порівняно гуманний світ. І ми загоювали рани, відроджувалися, хоч ще в рамках Союзу - незнищенні. Покликаний до творіння наш народ усе впевненіше заявляв про себе, свою потугу в науці, техніці, культурі, спорті. Зростало стремління до волі. Це той рушій, що прийшов до нас з доісторичних часів, остаточно сформувався в Русі-Україні, що відновився у козаччині, підтримувався гайдамаками, опришками, кармелюківцями, воскрес в УНР, її військах - січових стрільцях, армії, продовжувався в діяннях ОУН і УПА. І ті сподівання, той незламний дух, стремління до діяння передалися наступним поколінням - шістдесятникам та їх послідовникам і соратникам 80-90 років, ставши одним з основних компонентів великого чину нашого часу - відновлення Незалежної Соборної Української Держави.