І колюче, і болюче

А в неділю вранці Йдуть "американці", Йдуть хата від хати Життя рятувати. Ідуть на село, Щоб міняти барахло.

(пісня кінця 40-х років)

Багато важких, незвичних проблем було тоді в українського селянина. Та народ, хоч і з колосальними втратами, виживав. В західних областях на той час були дуже гарні врожаї, то люди запевняли, що то так дає Бог, аби відвернути від нас загладу - не дати народ знищити, "загладити" (зрівняти) із землею. Отже, виживали, та ще й допомагали іншим - не завжди своїм друзям. Добровільно.

У 1946-47р.р. в імперії бушував черговий голод. Тож голодний люд із Молдавії, Криму, Північного Кавказу, Дону, Кубані, східних областей України заполонив села західних областей. До речі, прохачів хліба ні з Москви , ні з Пітера зустріти не доводилося.

Серед того голодного люду були такі, що мали якесь "добро"(товар) на обмін за харчі. Переважно то були речі із американської допомоги, здебільшого куриво та сірники. Може, тому тих нещасних називали насмішкувато - "американці".

Можуть бути й інші версії відносно походження того сатиричного терміну. Тоді, напередодні "холодної війни", люди вірили, що ось-ось почнеться третя світова війна, прийдуть американці, визволять нас і привезуть стільки усякого добра, що тільки встигай набирати. Ці ж "американці", що ходять просити, то тільки предтечі. Чорний, як все тодішнє життя, і все-таки - жарт. Бо чим ще могли розрадити себе люди, чим пом'якшити свою недолю?

Ось ще одна контрверсія до попередньої: почекайте, завоюємо нашими доблесними військами Америку (а таким маревом після війни довго кайфували совіти), тоді кожному буде всього за потребою, як при комунізмі. Треба тільки придумати, як усяке добро, що там мають (піаніно, наприклад) зняти із сотого поверху. Отож, можливих завойовників Америки відповідно найменували "американцями".

Жарти-жартами, а дійсність була сутужною. Було, що ті голодуючі організовувались у будівельні бригади і так у місцевих людей заробляли на кусок хліба.

Багато наймалося до місцевих господарів у найми (колгоспів у нас ще не було). Переважно, то були діти та молодь із східних областей України. До цієї категорії було менше недовір' я.

І все ж найбільше було тих, хто просто просив хліба. "Хата від них не закривається" - казали люди. В основному місцеве населення ділилося з голодуючими останнім, що мало. Пам'ятаю, як кожен день, пригнавши корову з пасовиська, отримував від матері чергове доручення: роздавати картоплю тим, що просили. Мама наказувала не поспішати, аби швидше роздати і бігти на гуляння, а ділити по 2-3 картоплини кожному.

Вижебраний хліб гіркий. Особливо для чесної, гордої людини. Якось до сусідів (Мисівих) зайшов прохач незвичайної для нас зовнішності. Йому дали їсти, і господиня запитала, звідкіля він. Прохач сказав, що він татарин із Криму. Господиня, якось не подумавши, питала далі, чи то із тих татар, що колись мучили наш народ. Боже! Ви б подивилися на його реакцію: злякався, їжа застряла в горлі, заплакав - не вимовить ні слова. Злякалася, аж теж заплакала, господиня. Вона заходилася перепрошувати пришельця, втихомирювати. Заспокоївшись, доїв він ту страву і, в свою чергу, почав перепрошувати нас за своїх предків: мовляв, то було дуже давно, теперішні покоління не мають до того відношення.

Такі, бачте, витівки долі, що діє крізь віки і може вразити людину за гріхи її далеких предків.

Переважно наші люди добре усвідомлювали, що голодуючі можуть бути співвітчизниками тим, хто нас мучить. Але першим не мстили за других. Розрізняли їх і кожному віддавали належне: кому - хліба, а кому - й кулю.

Не раз доводилося спостерігати, як на узліссі, де ми пасли корів, збиралися ватаги голодуючих, щоб зварити собі щось поїсти із гірко вижебраного. У той же час неподалік могли проходити повстанці, не причиняючи знедоленим ніякого зла.

Дивуєшся тепер, як тоді у тому "Вавілоні", у тому збіговиську всякого різнорідного, різноплемінного, різношерстого зброду прохачів, карателів, злодюг, шахраїв, провокаторів, інформаторів, бандитів і т.п. могли існувати, виживати люди з добрими життєвими нормами, із стремлінням до чесного життя? Як міг зберігатися хоч сякий-такий порядок? Хто, чи що його підтримувало? - Повстанці? Держава? Чи, може, пан голод - з одного боку, а українська християнська доброчинність - з іншого? Хто породжував ту динамічну рівновагу? Найможливіше - Вищі Сили. Питання, питання. Більше, ніж відповідей.

Повстанці голодуючих не кривдили. А як останні ставилися до повстання? Чи не було між ними вивідувачів, шпигунів? - не віриться, щоб таку можливість пропустило НКВД. Все ж переважна більшість прохачів відносилася до політики байдуже: голодній кумі - хліб на умі. Вони, враховуючи обставини, уникали розмов про тодішню ситуацію на наших землях. Місцеві люди теж боялися вести "слизькі" розмови про головні свої справи, бо не вгадаєш, хто може ховатися під маскою прохача.

Але винятки таки були. Якось на пасовиську підійшов до мене прохач, попросив чогось їстівного. Шматок чорної житньої паляниці його задовольнив, ще й як! Трохи перекусивши, він завів зі мною, шестикласником, далеко не дитячу розмову. Назвався він козаком. Перечислив усі величезні території, які займало, як він висловився "русскає каззачєство", карбуючи приголосні мабуть для того, аби підкреслити патріотичність того поняття. Українських територій, правда, не займав. Спробував дати відповідь, чому "Рассія голодаєт". Виходило тому, що нею керує грузин Сталін. І дбає лиш про своїх, грузинів, а його жінка, єврейка - дбає лише про євреїв. Не могло не дивувати навіть дитину: як же так? - "вєлікій русскій народ", народ-переможець, "старший брат, впорядкувальник і виручальник нацменів" і - раптом. хтось над ним знущається.

Про голод в СССР сорокових років згадувалося дуже мало. Цієї теми і тепер чомусь не торкаються ні політики, ні дослідники-вчені, ні письменники, чи інші фахівці. Ніхто не прагне сказати, що один з найбільш скривджених куточків землі, понівечений різними війнами-західні області України - врятував життя тисячам людей імперії, з якою воював. Очевидно, в історичній практиці не багато віднайдем подібних випадків. Правда, щось подібне було в Америці під час війни за незалежність: вдень ті, що визволялися, воювали проти поневолювачів - королівських військ, а увечері - молилися за здоров'я. короля.