"Зі щитом, або на щиті"

Ой, іди, іди, мій сину, У кривавий, лютий бій. Визволяти Україну, Захистити нарід свій.

(повстанська пісня)

Діти завжди тягнуться якнайшвидше подорослішати, тому наслідують старших. А коли йдеться про війну, то хлопчаків хоч хлібом не годуй, а дай повоювати. Гралися і наші діти у військо, у повстанців. Коли дорослі доручали подивитися, чи нема в селі облавників, або розклеїти якісь відозви, те для нас було дуже почесно. Майже сакральним було, коли нам до рук потрапляла зброя.

Ох, та зброя! Скільки її порозкидав Молох! Скільки вона забрала дитячих, та й не тільки, життів, зробила калік! Не зважаючи ні на що, діти тягнулися до зброї. Та характер дитини такий, що, погравшися досхочу, вона повертається до своїх дитячих справ. А от один із хлопчаків із с. Долішне - Іван Легкий, якому у 1945р. йшов тільки тринадцятий рік, зовсім по-дорослому віддав себе повстанським справам всього, до кінця.

Ще у дитячому віці просився він до повстанців та йому, звичайно, відмовили. Тоді Іван вирішив діяти самочинно. Ось як виглядав один із його подвигів, що став легендою.

Поруч із селами Горішнє та Долішнє було польське поселення, одне з тих, що створювалися на наших землях, аби витіснити нас. Між українцями та поляками у той час стосунки були дуже натягнуті, тому навколо поселення вечорами, встановленим маршрутом, ходили спеціальні озброєні польські дозори, щоб захиститися від можливого нападу повстанців. Неподалік пролягав аналогічний маршрут совітських облавників, котрі чатували також на тих же повстанців. То ж , природно, що обидві сторони були солідарні між собою. Акція проводилась в один і той же час увечері. Івась усе те достеменно вивчив і належно використав. Ще за дня замаскувався у полі між тими маршрутами, та не сам, а з кулеметом. Мати власного кулемета у той час навіть підлітку не було дивиною. І от, коли уторованими стежками проходили ворожі до повстанців сили, Іван відкрив стрілянину по тих і по інших. Не зрозумівши, що сталося, кожна із команд сприйняла іншу за повстанців. Між тими союзниками зав'язався бій, і побили один одного.

Згодом Іван підріс, змужнів і пішов до повстанців, зробивши це своєрідним способом. І довго ще той зухвалець воював із займанцями. Загинув останнім із горішнянських хлопців аж у 1956р., взимку. Тіло його привезли під сільську раду, зігнали людей, щоб пізнавали і щоб, напевно, принизити і залякати народ. Була між людьми і його мати. Над мертвим привселюдно знущалися, та не дізналися нічого: ніхто ані не охнув.

"Зі щитом, або на щиті!" Чи знала мати, та проста українська жінка той еллінський вислів? - хто зна. Та поводила себе якнайдостойніше.

Природно, що може виникнути запитання, чому енкаведисти не займали матері повстанця, скажімо, не вивезли до Сибіру? Знущалися над мамою, та ще й як! Справа ось у чому. Іван перед тим, як піти у повстанці, був мобілізований властями на шахтні роботи у Донбас. Був такий вид кабали: мобілізовували, наче до армії, а використовували на різних важких і небезпечних роботах. Потрапивши на ту каторгу, Іван хитро імітував свою пропажу (пропажа людей тоді не була дивиною), а сам нишком повернувся в рідну сторону і пішов у підпілля. Такі випадки були не одинокими. Власті точно не знали, що в дійсності скоїлося з Іваном, але ж, напевно, припускали, що сталося насправді. А ще могли їм дещо донести запроданці. Отож енкаведисти використовували матір, як приманку, щоб ідентифікувати убитого. Надіялись, що у матері здадуть нерви. Одначе, мати твердила, що бачила свого сина востаннє тоді, коли забирали його на шахти.

Ой, не одна мати отак страждала, бо ж у кожного повстанця були батько, мати, родина, котру переслідували. Навіть у сироти хтось близький був і, найпаче, чорнобрива.

Згадується, як до нас додому, бувало в гості приходила тітка Маринка - татова двоюрідна сестра із села Києвець, що над Дністром. Сидять з мамою, яка там гостина, коли з хвилини на хвилину ждеш чогось страшного? Кожна про своє горе розповідає. "Сестричко, - так Маринка називала мою маму, - кожний раз колии збираю її (йшлося про Маринчину дочку, тоді, може, вісімнадцятирічну красуню Олю) до Львова, то здається, що бачу востаннє". Мене, зрозуміло, у розмову не посвячували, тому я дуже дивувався, чому то так смертельно небезпечно їздити до Львова?

З'ясувалося усе аж більше, ніж через п'ятдесят років, коли зустрівся із онуком Маринки, сином Олі - Богданом Стасулою. Виявляється, що його майбутній матері повстанці доручали надзвичайно складні, як для простої селянської дівчини, завдання. Треба було проникнути, увійти в довіру в совітські організації, де можна було б дістати (купити, вкрасти) бланки офіційних документів, або якось роздобути (!?) друкарську машинку. Не треба, мабуть, і пояснювати, як "бдітєльно" такі речі у совітів оберігалися, яка за них була жорстка відповідальність службовців. Та дівчина справилася - не підвела! Підозри, одначе, були, а цього достатньо, щоб вивезти із родиною до Сибіру.