Бої не вщухають

Війна - палке рум"яне личко. Вона за честь дає любов. Дарма тобі, дівчино, сниться, Що вернуся живий-здоров. (пісня повстанців на мелодію "Суліко")

А війна не вщухала. Через кожні декілька днів - стрілянина, вибухи гранат, ракети. Уже звикли до тієї бійні та навчилися її "читати": хто і з чого стріляє, хто перемагає і т.п. Навіть діти із задоволенням розгадували ті "ребуси", чи спостерігали за ракетами, або , за кулями, що літають і світяться. Запам'ятався "голос", що виділявся із загального клекоту боїв, німецького МГ(скоростріла), що був на озброєнні у повстанців. Звук той, коли долинав здалеку, нагадував скоріше могутній шум, а не стрілянину. Було для нас у тому шумі щось таке, що заспокоювало: адже, коли він клекоче, то справи у повстанців не кепські. Зачувши його голос, усі вигукували: "О, вже обізвався (і пестливо називали псевдо, чи ім'я). Тепер він їм дасть перцю!"

Деколи бої тривали по кілька днів підряд. Так, біля сіл Дуброва та Стільсько повстанці , що розмістилися серед скель, на висоті, приблизно тиждень вели бій із незрівняно чисельнішим ворогом. Група тих повстанців була сформована із вихідців зі східних областей. Не здався жоден. Жаль, що про подібне і досі мало, а то й зовсім не знають на тому, ж Сході.

Йосиф Федорів із с. Горішнє розказує, як у 1950р., під кінець повстання, їхня робоча бригада, що працювала на залізничних коліях біля с. Глібовичі, спостерігала запеклий бій між трьома повстанцями, котрі знаходилися у якійсь покинутій будівлі, і облавниками. Останніх було більше трьох десятків, і криївка була надійно ними оточена. Бій тривав протягом багатьох годин. Тактика повстанців була побудована на несподіваних вилазках, можливо, з надією прорватися із оточення. Вони по одному під прикриттям двох інших вискакували із будівлі і автоматичним вогнем поливали противника, змушуючи його із втратами відступати. Та з часом ставало очевидним, що сили повстанців покидають, заважають рани. Закінчилася та драми страшним вибухом у сховищі. Коли після певного часу туди прийшли люди, аби похоронити останки, то знайшли лише одну руку.

Якось раз, напередодні свята, чи неділі уночі з лісу донісся незвичний шум бою. Ранком мама і тітка пішли до церкви. Я скористався можливістю взути мамині робочі чоботи (бо мої були дуже діряві) і пішов у поле, на задвір'я, аби повозитися на саморобних лижах. Раптом - гульк: впоперек полів, по бездоріжжю, як привид, прямо на мене зі скрипом (від тягару) їдуть запряжені величезними чорними кіньми сани. Погонич, якийсь уже немолодий чоловік, сидить на санях; а супроводжує їх жінка, озброєна автоматом, який тримає напоготові. Сани завантажені з горою. Коли вони порівнялися, я нишком (боявся несамовитого погляду озброєної жінки) глянув на вантаж, накритий сяк- так брезентом. Боже! - там з-під брезенту висунута рука, там-мало не по землі волочиться нога; і чітко під накриттям вгадуються людські тіла. Та це ж сани, що везуть на той світ! Колись, як відомо, тільки саньми возили небіжчиків. От чому мені було так лячно тих саней-привиду. Сани поїхали в напрямку Ходорова, що був тоді нашим райцентром. Ситуацію можна було розгадати навіть дитині. Вночі відбувся бій. Всіх облавників перебито. Щоб забрати трупи, із району змогли послати лише одну-єдину жінку, що володіла зброєю. Тепер вона поза селом тікала, аби не зустрітися з повстанцями, та й, взагалі, щоб її ніхто не бачив.

Як тільки я отямився від переляку, зрозумів, що маю нагоду повідомити старшим добру звістку. Коли з церкви прийшли мати з тіткою, то я зразу до них зі своїм повідомленням. Та очікуваної реакції не сталося: вони чомусь не зраділи, тільки сказали: "Та ті солдати теж чиїсь діти. Лихе там не загинуло." Того мені тоді не можна було зрозуміти. Як це так? Майже напевно, що там загинув той, що реготав, коли його собака шматував мамину руку, і такі, як ті, що поранили мого тата. Дивні якісь люди, їх знищують(то був звичайний спровокований геноцид), а вони жаліють своїх катів. Мимоволі порівнював занадто добрих наших жінок із тією, що супроводжувала сани - злою, рішучою, готовою на все. І десь глибоко у душі промайнуло: вона по-своєму теж гідна.

А хто, чи що зробило нас такими добрими до зла? Чи зупиниться беззаконня, коли його не схопити за руку? Чи перестануть убивати людей, коли це залишиться безкарним? Як захистити найдорожчий божий дар - життя? Чому вважаємо винною лише систему, неначе за нею не стоять конкретні діячі? ...Дуже складні питання.

Згодом дізналися, що ж сталося насправді. Подія відбулася у лісі, в урочищі Вишнівець, на межі двох районів - Миколаївського та колишнього Ходорівського. Миколаївський гарнізон зробив засідку на повстанців. У той же час там також "полювали" ходорівські енкаведисти і, отже, потрапив у засідку своїх колег. То ж і були перебиті до ноги. Але чи само по собі сталося таке непорозуміння, чи хтось спровокував ту подію, залишається таємницею. То було в другій половині 40-х років минулого століття. Очевидно, основною метою акції було знищення бази повстанців, котра розташовувалась на межі двох районів. Тепер її місце можна визначити досить точно. Ядро бази було в урочищі Тикарова. Навколишні урочища, які згадувалися вище, теж були "обжиті" повстанцями. Розташування на тих територіях криївок, їх призначення мали продуману систему. Так, то був "твердий горішок". І хоч потуга повстання уже з 1949 року почала спадати, табір, котрий був споруджений ще у 1942 році, частково протримався аж до 1955 року, коли в урочищі Шиїна в криївці загинули одні з останніх повстанців разом із сотником "Явором". Після здобуття незалежності громадськість сіл Гранки-Кути та Берездівці на чолі з нащадками славних борців за самостійність поставили на місці загибелі повстанців пам'ятний хрест.