Завойовані, але не скорені

До Марусі в хату Заходять три кати.

Одного разу удосвіта до нашої хати увірвалися облавники з наміром "увільнуть от служби і погулять". У будинку жило дві сім'ї (наша та дідова) через сіни. Людей закрили у хаті, нікого не випускають. Жінок примусили варити їжу. Уже обід. Недоглянута худоба реве, собака виє, п'яні облавники верещать у хаті - справжнісіньке пекло. Мати якось запримітила, що на дверях немає вартового, ризикнула прорватися на обійстя, дати худобі їсти. Та за дверима надворі був прив'язаний здоровенний військовий собака - німецька вівчарка. З хати його не було видно, і мати потрапила у пащу звіру, який безпощадно шматував її праву руку. Солдати, що бачили ту подію, реготали: "А, бандьора, попалась!" Мати із криком: "Мати Божа!" - лівою рукою, у якій тримала в'язку ключів, вдарила межи очі вівчарку і та розгубилася - випустила руку! Для матері, молодої спритної жінки, цього було досить, аби відступити знову до сіней. Із руки кров ллється, куски м'яса і сухожилля висять. І що ви думаєте, медслужба, що була із солдатами, допомогла? - А дзуськи!

Декілька разів серед зими облавники розвалювали печі - єдине джерело обігріву, руйнували загати (утеплення навколо хати). Кілки, котрі підтримували те утеплення розрубували, аби не можна було поновити загату. Одним словом, знаходили, чим "насолити". І то у дідовій родині, син котрого Микола, служив у совітській армії, воював під Сталінградом, був офіцером. Навіть офіційні документи, що те підтверджували, не допомагали: жадоба знущань та безкарність робили своє. Навіть особисті речі Миколи, зокрема зроблена ним і прекрасно оздоблена гітара, були знищені напасниками. Ще додам кілька слів про долю Миколи, що була типовою на той час. Загинув він у Берліні у перших числах травня 45-го. "Доблесне" совітське командування прислало повідомлення: "Пропал безвести", і тільки його друзі допомогли встановити істину, як це сталося (адже війна, по суті була вже закінчена), і де похований.

Дітям теж перепадало. Купила якось мені мама зошит. Красивий, трофейний. У ті часи, коли доводилося писати на усяких обривках, то був справжній скарб. Та потрапив той "скарб" у руки облавника-офіцера. Я вихопив той зошит в нього із рук з надією утекти, та дістав такого підзатильника, що опинився під столом. Треба віддати йому належне, що на тому справу закінчили. А колись, в дещо подібній ситуації дісталось більше, правда, від німецького військового.

Навіть важко собі уявити розмах отої чорної ненависті. Звідки вона бралася до часто невинних людей, до всього оточення? Якось проходять облавники із собакою мимо гуски з гусенятами. Як тут не напакостити? Пускають на гусенят собаку, гуска кидається у нерівний бій і гине, заслуживши оцінку "бандьора". Може, для пришельців то була негативна оцінка, а для нас - похвала. Вчинок сміливої птахи став легендою, яку довго згадували.

Після замордованої родини Вовчуків залишився, тиняючися поміж сусідами, їхній собака Сум. Був він войовничого характеру, легко справлявся з лисами, борсуками, сміливо кидався на диких кабанів. Над ним теж облавники спробували познущатися: натравили свого собаку. Та Сум, як чорна блискавка, миттєво опинився зверху на значно більшому противнику, стиснув за карк, і вояки насилу прикладами рушниць врятували свого пса-невдаху. І знову стандартна оцінка: "У-у, клятий бандьора". А ми торжествували: хоч тут наша зверху!

Все у нашій землі кишіло "бандьорамі": і каменюка, об яку солдат ударився ненароком, і вітер, що зірвав у нього "фуражку"(навіть рядові облавники були одягнені у фуражки), і дощ, що капав за шию, і сонце, що світило в очі, і півень, що кукурікав, і лелека, що клекотав у своєму гнізді. До речі, останні майже всі були перестріляні тоді. "Що вони(бусли) їм завинили? - дивувалися люди, чому вони усе так ненавидять?"

Очевидно, та всеохоплююча ненависть не зовсім вже була такою безпідставною. Катований, смертельно заляканий люд, загнаний до своїх хатинок, часто не знав, що робиться у його садибі, звідки і якої чекати напасті. Сторожі не поставиш-небезпечно, та й можливості її незначні. А напасник завше старався нагрянути зненацька, підкрастися, "яко тать". І не тільки для того, щоб "поіскать бандьоров", а й поцупити все, що не так лежить. Особливо те, що можна з'їсти - курку, гуску і т.п.; відповідна картинка показана у тодішній пісні:

Ой, приходять на село: - Дай, хазяйка, кушать - курку з квасним молоком їдять, аж ся душать.

Хто відмовиться від здобичі, яку можна смачно з' їсти, обміняти на самогон, чи віднести "знакомой"? Тож людям було дуже доречно бути вчасно поінформованими про нашестя облавників; і виручали їх у даному разі тварини, особливо, свійські, - істоти , наділені незрівняно досконалішими, тоншими органами чуття.

Тварини адекватно реагують на всякі зміни в оточенні. Природно, що поява поблизу війська - людей, відмінних від навколишніх по кольору, формі, запаху, брутальній поведінці, у супроводі величезних собак, викликала хвилювання тварин, особливо собак та птиці. Уявіть собі ситуацію, коли військовий наряд непомітно підкрадається до якоїсь хати. Підкрадається. А тут раптом з-під ніг - "фр-р-р"- з криком кидаються у різні боки перелякані кури, що вже мирно дрімали. Або за рогом загелгочуть гуси - знаменита історична "сторожа", що колись врятувала Рим. Чи якийсь нишпорка увечері підсувається до вікна, щоб знайти шпаринку (вікна у ті часи надійно з середини закривали), аби щось у хаті побачити, чи хоч почути. А тут під ногами - "м'яв!" - наступив коту на хвіст. І вся конспірація пропала. На шум із хати, хоч зі страхом, може хтось вийти.

Неперевершеними, найдосконалішими оповісниками були, звичайно, собаки. Ті вірні друзі і захисники знедолених селян багато про що повідомляли своїх господарів. Як? - дуже просто. Собаки по-різному гавкають на різних порушників спокою. Навіть на близьких та сусідів, в залежності від своїх собачих симпатій. Та коли до села підкрадається лихо в образі облавника, то чуйні тварини зачували його ще хто-зна як далеко і валували зло, в'їдливо: ідуть кривдники, а то ще ведуть ненависних вівчарок. Власті заставляли закривати собак до приміщень, та все-одно це не допомагало. Вони і в приміщенні люто гавкали, не дуже слухаючи наказу замовкнути: насувається ж небезпека. Отак попереджені люди якось запобігали лихові: ховали пожитки, самі, кому це було потрібно, ховалися.

Врятувалили гуси Рим. Коти врятували англійську текстильну промисловість. Нас же у ті часи лихоліття мало чи не всі живі істоти своїм хвилюванням попереджали: стережіться - йде біда! Собаки були не тільки оповісниками, а й провідниками у темному лісі, шукачами поранених і вбитих.

"В своїй хаті - своя правда" і стіни таки допомагають. І як би напасник не бадьорився, все-одно він мусів відчувати дискомфорт - "як голий в терню". Тож боявся і ненавидів.