Знищителі

Бачив ти тисячі колонів Рідних братів, що йшли в Сибір.

(пісня про Лопатинського)

На той час збаламучені наші чоловіки розділилися на три шляхи: добровольці пішли у повстанці, друга частина подалася у совітську армію, треті не пішли нікуди. Ховалися в околотах, тож і називали їх околотниками. Серед них були такі, що допомагали повстанцям, а були такі, що їх уникали. У багатьох родинах могли бути всі ті три категорії - отак розшматували людей: "Син - на батька, брат - на брата! Буде тепер кінець світу!" Гинули і ті, і другі, і треті. Спочатку - найбільше ті, котрі пішли на фронт: посмертні картки летіли, як відмерле листя тієї жорстокої гнилої осені сорок четвертого.

Як дати оцінку тому, що сталося? Люди намагалися оцінити своє буття. Часто можна було почути розмови із спробами аналізу того, що трапилося:

-    Бач, загинув ваш Іванко у криївці під землею, не побачивши білого світу. А що

здобув? Де та Україна самостійна?

-    Та то правда, сусіде (брате, свате) поки-що.... Дасть Бог, ще буде. А ваш десь

там на Віслі, чи Одері за що, за кого загинув?

І чулися у тих розмовах і співчуття, і біль, і образа і безсилля, і докір за помилки, за незлагоду. Кого з них оплакувати? Обох, звичайно. Однак, той, що тут загинув, віддав життя за рідну землю, в ній він і спочив. Так потішали себе матері.

Або ще такі почуті між людьми розмови з с. Горішнє: "Ось іде 49-й рік і загинуло наших теж, здається, 49. Та хоч добре(!), що жоден в лапи НКВД не потрапив і дорого заплатив за себе."

Отака жорстока, нікчемна війна: без правил, без законів, без фронту, без тилу. Війна на землі та під землею. Бої на подвір'ях між хатами, у яких мліли перелякані діти й старі. Бої у лісах, полях - усюди, де лиш зустрінуться повстанці з облавниками. Війна між нашвидкоруч навченими селянськими синами і дочками, яких цинічно називали "буржуазними" і гігантською імперською армією, котра мала відповідні навики ще від давніх ханів, царків, царів, імператорів. Армією, на яку працювала колосальна імперська машина з її таборами, тюрмами, сибірами, шпигунами, пропагандою, налагодженим постачанням і т.д.

Війна-химера, війна-потвора, основним завданням котрої було не перемогти, а знищити. Наприклад, знищуючи сім'ю згадуваного тут Петра Гарапця, дітей його - Григорія, Катерину та Михайла - врешті решт зловили і (двох перших) безпідставно відправили в табори, а дружину Настю, безнадійно хвору людину, декілька разів пробували вивезти на Сибір. Кожен раз так складалося, що повстанці її відбивали від облавників тільки для того, щоб дати людині померти удома. Або, спіймавши якось неозброєного мешканця с. Горішнє (очевидно, колотника), облавники спонукали його до втечі. Коли він відбіг якихось 4-5 м , автоматичною чергою скосили. Мішень! Ту драму, яка відбулася біля спиртзаводу с. Берездівці, спостерігали п'яти-шестикласники, що йшли до школи. Мали лекцію!

Типовими були випадки, коли облавники знищували будівлі, у яких могли, на їх думку, знаходитися повстанці. Такі підозрілі приміщення закидали гранатами, або обливали бензином і спалювали. Ніякої уваги, звичайно, не звертали на те, що у приміщенні можуть знаходитися випадкові люди, наприклад, бродячі жебраки, чи такі, що сховалися туди з переляку. Якось моїй матері розказувала жінка, як двох її братів, околотників, беззбройних енкаведисти застали у стодолі. Швидко закрили приміщення і, не дивлячись на просьби-крики полонених, спалили. Сестра після пожежі знайшла тільки два обгорілі скелети, що обнялися.

Бувало і по-другому. Очевидно, існувало два підходи щодо знищення українців. Перший- примітивно мстивий - будь-що знищувати! Другий - знищувати з розрахунком, за яким треба було ловити молодих здорових людей, висилати на "білі ведмеді" і використовувати на підневільних роботах. На невідповідності тих двох тенденцій могли виникати курйозні випадки.

Згадувався тут Іван Вовчук, якого замордували зразу після приходу другі совіти, хоч боровся він проти німців(!). Активна, розумна людина - небезпечна так, чи інакше. Тож його жінку за правилами геноциду мали б вивезти на Сибір. Але то була старенька, хвора людина, яку й до району живою не довезеш. Знищителі-прагматики робили усе, щоб вона їм на очі не попадалася. Її хату обшукували останньою, аби старенька десь скрилася. Як правило, вона тікала до сусідів-поляків. А щоб стара уже недовго була у них на заваді, немов більмо на оці, усі її їстівні запаси знищили. Та сусіди не допустили до голодної смерті. От якось облавники застали її вдома. Не хотіла, мабуть, нікуди тікати: у даному випадку краще смерть, ніж зайві передсмертні митарства. Привели її до старшого, котрий знаходився на подвір'ї в одного із сусідів. Відбувалося те на горбочку і було дуже зручно слухати й споглядати. Старший щось на вухо шепнув конвоїру - гігантському солдату, якому старенька сягала лише до пояса, а тоді вголос додав: "Вєді єйо, к.. такой матєрі, к подводє." Це та підвода, якою вивозили людей до району, далі поїздом - на Сибір. Конвоїр вивів стару за стодолу (із подвір'я , де лишився старший, їх не було видно). Я знаходився недалеко і бачив і тих і інших. Конвоїр зупинився - стара попленталася. У голові промайнуло страшне: "Повториться те, що з горішнянським чоловіком біля спиртзаводу!"

Стара насилу дибає у глибокому снігу - називається, тікає; конвоїр смалить махорку. Врешті знімає свою десятизарядку, очікує, поки "утікачка" хоч трохи далі відшкандибає, а тоді. стріляє угору декілька разів. Повертається до старшого і доповідає: "Удрала, бандьора". І ніхто серед солдатів навіть не усміхнувся. Думається, що не всі ті солдати були дебілами, але, як зомбі, були "всє за аднаво!": "сказало начальство - значіт, так нада!" Пані Вовчукова все ж далеко не втекла. Через два-три тижні наздогнав її той "конвоїр", від якого ще ніхто не втік, не відкупився. Похоронили сусіди.

Щодо випадку з Вовчуковою, то чи був то сухий прагматизм, а чи була у тому хоч крапля людяності, сказати важко. Очевидно, у простого вояки-конвоїра, що дуже витримано поводив себе, якась частка доброти все ж була. Взагалі, проблиск гуманності серед карателів (адже там, як і в орді, були всякі-різні люди) хоч рідко, та траплявся. На цю тему народ склав жарт (навіть у цих обставинах люди знаходили в собі сили жартувати). Облавник, нишпорячи у сіні, надибав околотника, дав йому шомполом по м'якому місці, ще й повчав: "Ти б хоч сховав добре. ноги" - та й поміг невдасі замаскуватися.

Більш ефективно "гуманні" вчинки міг викликати підкуп. Якось у Михайла Гарапця знайшли рукописний збірничок тодішніх пісень. Вони могли бути антисовітськими. То моя мати (його тітка) викупила Михайла за спирт.

Війна-потвора, здавалося, буде тягнутися вічно. Крім прямого цинічного винищення місцевого населення, застосовувалося до нього ще й жорстоке нечуване знущання.